Зміни в українському суспільстві під імперською владою спричинили появу нових форм театрального життя. Внаслідок запровадження в Наддніпрянській Україні кріпацтв, російського штибу дворяни стали запроваджувати у себе те, що було характерним для побуту російських поміщиків. Перейняли вони, серед іншого, і захоплення кріпацьким театром. Наввипередки, за великі гроші, хизуючись один перед одним, вони наймали іноземних режисерів, хормейстерів, диригентів і доручали їм створити зі своїх обдарованих кріпаків театральні трупи, хори, оркестри. Репертуар кріпацьких театрів був різноманітним: ставилися опери, балети, драми. Особливою популярністю користувалися балетні вистави. Це диктувала як тогочасна мода, так і те, що через переважання іноземного репертуару неосвіченим акторам-кріпакам було сутужно говорити чужою мовою. Крім того, постановка балетних вистав давала можливість господарям маєтків вразити гостей розкішшю декорацій. Актори-кріпаки грали в театрах з примусу. До багатьох вистав музику також писали композитори-кріпаки.
У Наддніпрянській Україні було чимало кріпацьких театрів, розташованих у поміщицьких маєтках. Серед найвідоміших були театри в с.Кибинці на Полтавщині у маєтку Д.Трощинського та в с.Качанівка на Чернігівщині у поміщика Г.Тарнавського. До маєтку Тарнавського на театральні вистави приїздили М.Гоголь, М.Маркевич, М.Максимович. У повісті «Музикант» театр описав Т.Шевченко, який був добре знайомий з господарем театру та його акторами. Театр поміщика Д.Ширая з с.Спиридонова Буда на Чернігівщині неодноразово гастролював у Києві та в інших містах Наддніпрянщини.
Кріпацький театр за характером і змістом залишався розвагою замкнутого кола людей, панською примхою. Однак незважаючи на це він готував кадри професійних акторів, створював підґрунтя для подальшого розвитку театрального мистецтва. Сприяло цьому також і те, що деякі поміщики, бажаючи заробити гроші на талантах своїх кріпаків, посилали театральні трупи гастролювати в містах. Але талановиті актори були абсолютно безправною «хрещеною власністю» господарів. Коли вистава не подобалася власникові, він міг її припинити або просто дати актрисі прямо на сцені ляпаса і наказати висікти різками. За мовою і репертуаром кріпацький театри не були українським
Де ще були кріпацькі театри На Полтавщині відомі театр Трощинського в селі Кибинцях та театр Гавриленка в маєтку Озерки Кобеляцького повіту – мурований будинок з трьома ложами і партером, в якому грав М. Щепкін, вже бувши артистом Малого театру в Москві. На південній Курщині, біля Суджі, кріпацький театр був у графа Волкенштейна, на Чернігівщині в Ляличах – у графа Завадовського. На правому березі Дніпра бавились театром і деякі ополячені магнати, запроваджуючи не так польські, як французькі театральні моди. У Шклові це був генерал Зорич, колишній фаворит Катерини ІІ. Вроджена музикальність українців у поєднанні з потребою вишуканої домашньої розваги обмеженого кола його глядачів сприяють тому, що співи і танці визначають своєрідність кріпацького, так само як і всього українського театру. Якщо в Росії найвідомішим був кріпацький театр у підмосковному маєтку графа Шереметьєва, де «хохли давали опери», то в Україні найзначнішим – кріпацький театр малоросійського поміщика Дмитра Ширая в селі Спиридонова Буда. Цей театр успішно гастролював містами України, що мало велике значення у процесі формування українського світського театру. На помостах кріпацького театру графа Волкенштейна розпочав свою акторську кар’єру М. Щепкін. Для кріпацького театру Трощинського писав свої п’єси Василь Гоголь, зокрема, комедію «Простак», відзначену П. Кулішем та І. Стешенком. Д. Антонович вважає, що «як до семинарій на Московщині шкільний театр було занесено з України, то тим самим можна вважати, що на Московщині театр постав і розвинувся під українським впливом з української шкільної драми. Навпаки, кріпацький театр, занесений з Московщини на Україну, як річ чужа, не міг відограти тут рішаючої ролі. І на Україні свіцький український театр зародився не на селі, не в панському дворі, а у місті, де доживав віку старий шкільний театр і назрівала потреба переходу до театру свіцького» . Поміщук Будлянський Княжніна Дідона Вперше ставили українські п’єси театр Хорвато, село Головчино під Харковом. Режиссера брав із трупи Штейна. Фактично був міським професіональним театром на чолі якого стояв антипренер. Іноді сценічна освіта акторів кріпаків була вища ніж у приват.мандрівних трупах.
Початок акторської діяльності молодого Михайла Щепкіна був пов’язаний з рідною Східною Слобожанщиною. У 1799-1801 рр. він навчався у Суджанському народному повітовому училищі, і одночасно виступав на сцені домашнього театру свого пана. З 1801-го року навчається у Курському народному училищі, і поступово стає актором місцевого театру, у якім грало багато акторів-кріпаків місцевих поміщиків. У 1816-му році Щепкін потрапляє до Харківського театру, а 1818-го переїжджає до Полтави, де місцевим театром керував тоді класик української літератури Іван Котляревський. Перебування у Полтаві стало початком зоряної кар’єри для Щепкіна. Котляревський відразу помітив талант українського актора зі Східної Слобожанщини – саме для Михайла Щепкіна він пише ролі виборного Макогоненка у «Наталці-Полтавці» і Михайла Чупруна у «Москалі-чарівнику». 1822-го року Котляревський зорганізовує збір грошей для викупу актора з кріпацтва, і Щепкін, нарешті, стає вільною людиною. Але театр Котляревського розпадається, і Щепкін відправляється до Москви, де до кінця свого життя стає головним актором московського Малого театру. Ім’я Щепкіна настільки пов’язалося в уяві глядачів з цим театром, що Малий довгі роки називали в Москві «домом Щепкіна». Але крім драматичного, мав Михайло Щепкін і співацький хист – так він співав і у Великому театрі, в опері Керубіні «Водовіз».
Ніколи не забував Михайло Щепкін, що він українець. Саме завдяки йому в Малому театрі стали грати вистави Івана Котляревського, крім «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника» грав він і в п’єсі «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка. Часто Михайло Щепкін бував на Україні, де показував вистави у Києві та Харкові, Одесі та Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Полтаві. Історія російського театру не стала винятком, але у російського театру кінця XIX - початку XX ст. особлива роль: він зробив величезний вплив на всю подальшу світову театральну культуру. Знаменита система К. С. Станіславського, драматургічний талант А. П. Чехова, майстерність російського балету стали надбанням світового театру - вони не мають ні часових, ні національних кордонів.
http://www.dnu.dp.ua/docs/vybir/ffil/program_5a5bc2991d0e6.doc
Походить від французького слова vaudeville, яке утворилось від назви долини річки Вір (vau de Vire) у Нормандії, де в XV ст. були розповсюджені народні пісеньки — водевіри. У другій половині XVIII ст. водевіль став у Франції жанром професійного театру. В Росії він з'явився на початку XIX ст. Велике місце в російському водевілі отримала музика — не тільки куплетні пісеньки але й арії романсового типу, дуети іноді хори, а також увертюра. Багато водевілей того часу отримали назву опер-водевілів.
Типовими зразками таких водевілів були «Козак-стихотворец» і «Ломоносов» О. О. Шаховського. «Козак-стихотворец», героєм якого є автор пісні «Їхав козак за Дунай», харківський козак Семен Климовський особливо примітний тим, що першим вийшов на сцену під назвою водевіль.
Проте, зазвичай водевілі перекладалися з французької, мови. «Переробка на російську вдачу» французьких водевілів обмежувалася переважно заміною французьких імен російськими. У другій половині XIX ст. водевіль витісняється зі сцени з одного боку реалістичною комедією, а з іншого оперетою, проте зберігає популярність і гостросатиричне звучання в творчості окремих письменників, насамперед А. Чехова («Про шкідливість тютюну», «Ведмідь», «Пропозиція», «Весілля», «Ювілей»). Блискучими пародіями на російські водевілі середини XIX століття є п'єси-жарти Козьми Пруткова «Фантазія», «Блонди», «Необачний Турка, або Чи приємно бути внуком» тощо.
В Україні водевіль має і свої національні джерела, передовсім — інтермедії. Відомі автори водевілів — Іван Котляревський («Москаль-чарівник»), Василь Гоголь-Яновський («Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом»), Леонід Глібов («До мирового»), Марко Кропивницький («По ревізії», «Зальоти соцького Мусія», «За сиротою і бог з калитою»), Степан Васильченко («На перші гулі»), Олександр Олесь («По Мюллеру», «Патріоти», «Морока») та інші.
Водевіль - невелика, часто одноактна весела п'єса, в основу якої покладено анекдотичну подію і в якій розмови героїв чергуються з жартівливими піснями, танцями.
У водевілі широко використовуються фольклорні мотиви, побутові колізії («По-модному» Михайла Старицького, «На сіножаті» Любові Яновської). Подеколи водевіль трактується як чисто розважальний жанр («Кум-мірошник, або Сатана в бочці» Дмитра Дмитренка, «Бувальщина» Антона Велісовського).
У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.
Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі.
З творчістю І.Котляревського та Г.Квітки-Основ’яненка пов’язане становлення нової української драми. Обидва письменники б ули визначними організаторами театрального життя першої половини ХІХ ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І.Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, комедії Г.Квітки “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик” до цього часу зберегли популярність у театральному репертуарі.
Перші паростки професійного театрального мистецтва зароджуються на Полтавщині. У Полтаві 1810 р. було створено перший український професійний театр, репертуар якого складали, перш за все, п’єси І.П.Котляревського (що був одним із директорів цього театру). Тут певний час грав славетний російський актор М.Щепкін. Саме для цього театру І.П.Котляревський написав свої славнозвісні твори “Наталка Полтавка” та “Москаль-Чарівник”. Такі ж театри згодом постають у Харкові, Києві, Ніжині, Катеринославі. Їх репертуар складали п’єси І.Котляревського, В.Гоголя (батька М.Гоголя), Г.Квітки-Основ’яненка. У другій половині ХІХ ст. українське театральне мистецтво розвивалося за вельми несприятливих умов: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури, акторської гри, високохудожнього репертуару.Грали здебільшого трьома мовами – українською, російською, польською.
Невід’ємною складовою національного театру була українська музика Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого – опери – склалися найнесприятливіші умови, що пояснюється відсутністю приміщень і необхідністю оркестрового супроводу, відсутністю національної оперної традиції
Другим джерелом професійного міського театру були аматорські вистави; з них виник харківський, а згодом і полтавський театри. Особливо пожвавилися спектаклі в Харкові, коли правителем губернії став Ф. Кішенський. Останній в 1791 р. влаштував театр і сцену в залі, побудованій для балю. Під доглядом губернського механіка були написані дві декорації: кімната і ліс. Завіса піднімалася й опускалася. Над плошками (рід старовинного театрального освітлення) була дошка, яка в разі потреби давала можливість робити на сцені ніч. В новому театрі були великі льожі на 20 осіб кожна, крісла, партер та ґалерія. Ціни на місця були досить високі. За запрошенням губернатора юнаки-службовці канцелярії і такі, що ще не закінчили курсу в школі, погодилися грати без винагороди. Охочих грати жіночі ролі не знайшлося, довелося ці ролі грати юнакам. З училища взяли оркестру і хор, які теж нічого не брали за своє виконання. Вистави давалися двічі на тиждень. Харківський театр був, отже, аматорською установою. Але незабаром на чолі театру став утікач із Орла Дмитро Москвичов, який видавав себе за професійного актора. Він поширив репертуар. Можна думати, що поруч із п’єсами з рос. репертуару тут були й перероблені в світському дусі шкільні драми та інтермедії. В театрі утворюється група професіоналів-акторів, які одержують за свою працю реґулярну платню. Удосконалюється і техніка постав: глядачі бачать місяць у вигляді великої червоної кулі, млин із колесом, що рухався на їх очах, коня, який перебирав ногами, тощо. Кол. придворний актор Константинів із невеликою трупсю дістав дозвіл прийняти театр на своє утримання. В 10 — 20-их pp. XIX ст. в Харкові послідовно грають трупи Каліновського та М. Штейна.
Усталеною вже є думка у вітчизняному літературо-знавствіЮ що поштовхом до написання “Наталки Полтавки” став російський водевіль
князя О. Шаховського “Казакстихотворец”. Спричиняється до такого висновку репліка Петра про побачену в харківському театрі “малоросійську комедію”, де “ Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль понашому і дуже поперевертав слова. Харківська і полтавська публіка сприйняла його прохолодно, а в журналі “Украинский вестник” (1817, № 2) з’явилася негативна рецензія “проти перекрученого змалювання О. Шаховським українського життя, побуту, мови”, тож “настрої української громадськості і відтворив І. П. Котляревський у репліках дійових осіб” драматург.
12 травня прем’єра п’єси відбулася
на особистій половині імператриці Єлизавети Олексіївни, а через кілька днів цензура заборонила її для публічної інсценізації. Зауважимо, що жоден із драматичних творів князя О. Шаховського таким заборонам не піддавався. Сам автор у листі до О. Шишкова висловив здогад, буцімто “проклятое имя Мазепы упомянутое в опере все начудесило; хотя опера писана еще в прошлом годе; но у страха глаза велики и он видит часто чего и нет” . На публічній сцені вона була поставлена лише навесні 1814 р. Зрозуміло, згадку про Мазепу було знято. Проте залишилися окремі епізоди і вислови, які українці могли трактувати не так, як захоплені малоросійською любовно-історичною фабулою столичні глядачі. Ідеться насамперед про го ловного героя – козака-поета Климовського. Російський драматург узяв за основу сюжет, асоційований із тоді вже популярною піснею “Їхав козак за Дунай”, яка приписувалася Семенові Климовському.
З огляду на вже зауважені національні настрої, на ґрунтовні знання історії та етнографії І. Котляревського, на які покликалися сучасники, важко повірити, що письменник спокійно сприйняв і такий пасаж з російської п’єси:
Грицко. Зъ мисяць я бувъ въ Батурини и тамъ спивавъ твои писни; весь городъ схаменувся, якъ их услыхавъ, и вси говорять: ай да Климовській! То-то бравий хлопец! Якій мастеръ сочинять!
Імовірно, І. Котляревського як громадянина і як письменника не влаштовувало легко розважальне й довільне поводження з українською історією, “перевернуті” слова (“що трудно розібрать”) і перекручені факти, яких припустився російський драматург. У цьому автор “Наталки Полтавки” міг завважити і виклик українським письменникам, які не сподобилися задокументувати чи оспівати свою минувшину і сьогодення.
Як відомо, п’єса була написана і поставлена 1819 року.. І. Котляревський створив на вітчизняних теренах нову драму, за якою закріпив, на відміну від зразків барокового шкільного театру, нову соціально значущу роль. Від “Наталки Полтавки” і “Москаля-чарівника” драма як рід секуляризувалася, тобто втрачала своє духовне, сакральне значення (театр – метафорична реалізація вселенської драми буття), позбувалася своєї спрямованості на підготовленого глядача – представника інтелектуальної, культурної та соціальної еліти, а відтак і переставала оперувати складною системою наслідувальних форм і змістів, запозичених із попередньої культурної традиції образів.
Ще одним досягненням Котляревського стала його п’єса «НАТАЛКА ПОЛТАВКА». Причина її написання була дуже проста: ставши директором Полтавського театру, І. Котляревський був невдоволений репертуаром. П’єса «Наталка Полтавка» — це перший драматичний твір нової української літератури, який, за влучним висловом видатного українського драматурга Івана Карпенка-Карого, є «праматір’юукраїнського народного театру». П’єса була написана у 1819 році, але майже два десятиліття не друкувалася і поширювалася серед народу в рукописному вигляді. Найдавніший і найавторитетніший список, що зберігся, 1821 року. Вперше «Наталку Полтавку» було поставлено 1819 року в Полтаві за участі знаменитого актора Михайла Щепкіна. З цього часу починається сценічне життя безсмертної «української опери на дві дії», як назвав її сам автор. 21 січня 1821 року «Наталку Полтавку» було поставлено в Харківському театрі. Вперше п’єсу надрукував відомий філолог-славіст Ізмаїл Срезневський 1838 року в «Украинском сборнике». За жанром «Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма, глибоко національна характерами й естетичною формою, перший твір нової української драматургії, у якому поєдналися ознаки сентименталізму та просвітницького реалізму. Темою твору є драма кохання бідної української дівчини-селянки, яка відстоює своє право на щастя. Сюжет має соціальне спрямування, адже перешкодою на шляху до одруження Наталки з Петром стає майнова нерівність. Спочатку вони не одружились через бідність Петра, і це змусило йото піти на заробітки. Потім на шляху до їхнього щастя стає пан возний, який намагається примусити Наталку вийти за нього заміж. А чому примусити? Тому що возний — багатий пан, який займає таке соціальне становище (судовий чиновник), що дозволяє йому зверхньо дивитися на простих селян. В основі сюжету п’єси лежить цілком життєвий конфлікт. Головною сюжетною лінією п’єси є виникнення, розвиток і загострення конфлікту між Наталкою, бідною селянською дівчиною, і возним Тетерваковським, багатим паном, але нелюбим Наталці. Композиція твору доволі проста; дія в ньому розвивається надзвичайно природно, легко, динамічно, відчувається органічна єдність усіх сцен і частин. Жодну сцену з твору не можна вилучити, кожна репліка несе певне ідейно-художнє навантаження. З композиційного погляду важливу роль відіграють вдало дібрані пісні. 1. "Віють вітри, віють буйні" - співає Наталка
Такий же шлях від аматорських вистав до професійного театру був пройдений і в Полтаві, другому театральному центрі тодішньої України, що став осідком правителя на Україні — »малоросійського« генерал-губернатора. Спершу в генерал-губернатора кн. Я. Лобанова-Ростовського постає домашній театр. У виставах останнього І. Котляревський виконував комедійні ролі. Наступний генерал-губернатор кн. Микола Рєпнін вирішив заснувати в Полтаві постійний театр (театральний будинок спорудили ще за часів його попередників). Тепер запрошено з Харкова М. Штейна, трупа якого гастролювала переважно у великих укр. містах і складалася з талановитих артистів: М. Щепкина, Угарова, К. Налетової тощо. Вистави почалися 1818 р. Офіційно директором театру числився відомий муз. теоретик і дириґент Моріц Гавптман, але фактичним проводирем театру два роки був його заступник І. Котляревський. Репертуар театру, що складався здебільшого з рос. п’єс, не міг задовольнити І. Котляревського, і протягом 1818 — 19 pp. він пише »Наталку Полтавку« та »Москаля-чарівника«, яких з великим успіхом вперше виставили в 1819 р.
В 1803 р. з’являються театральні будинки в Києві (на 470 осіб) і Одесі. В 20-их pp. e театри в Чернігові, Бердичеві, Кременчуці, Катеринославі й по ін. містах.
Новим чинником у творенні професійного театру на Україні стають ще театральні підприємці-антрепренери. Ці антрепренери з власними трупами кочують по ярмарках та містах України: Д. Жураховський, Пілоні та К. Зеленський по сх. та півд.-сх. Україні. Осідком Каліновського стає Харків (1813), Штейна — Харків (1816 — 17) та Полтава (1818 — 19), Ленкавського — Київ (пізніше тут грала трупа П. Рекановського), Змієвського — Житомир. Мали в один час власні групи Г. Квітка та М. Щепкин (Київ 1821 — 22).
Грали поль., рос. та укр. мовами; іноді, як наслідок цього, з’являлася жахлива мішанина з цих мов. Здебільшого трупи організувалися на Україні, і в їх складі бувало багато українців. Антрепренери, навіть неукраїнці, ставили укр. п’єси, бо їх вимагав глядач.
У трупах завжди були виконавці на комічно-побутові ролі укр. мовою (т. зв. малоросійські ролі). Художній рівень значної кількости труп, особливо спочатку, був не високий: вони здебільшого складалися з людей мало підготованих, напр., Штейн до складу своєї трупи ввів сільських хлопчаків та дівчат, яких випросив у харківських поміщиків. Соціяльно й матеріяльно становище акторів було дуже важке, вони стояли на нижчих щаблях суспільної драбини, і частенько актором ставав той, кого гнали злидні або неволя. Актрис було небагато, бо жінки цуралися театру — жіночі ролі частенько доводилося грати чоловікам.