В гумористичнім і сатиричнім дусі інтермедій зложені були в XVIII віці також численні "вірші" рождественські і пасхальні, котрі часто є тільки епічним переказом драматичних і сценічних штук, а мовою і писательською манерою являються безпосередніми попередниками "Енеїди" Котляревського та "Пана та собаки" Артемовського. [...]
Перші українські драми ХVІІ ст. були віршованими діалогами й називалися шкільними, бо їх створювали й виконували в школах. Авторами драматичних творів, як правило, були викладачі поетики, а виконавцями — їхні учні.
Вистави проводили не лише в школах, а й на майданах, особливо на ярмаркових, перед широкою аудиторією. За допомогою найпростішої драми (віршованих діалогів, виконання яких не потребувало сцени, декорацій і великої кількості учасників) учні розвивали свої ораторські здібності. По суті шкільна драма була навчальним предметом і сприяла розвиткові драматургії та театру.
До найвідоміших шкільних драм ХVІІ ст. належить перша історична п’єса в українській літературі '«Володимир»' Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі. Хоча цей твір і має загалом серйозний зміст, проте автор уводить до нього й комедійні сценки (тому Ф.Прокопович і визначив жанр драми як трагікомедія). В основі сюжету — запровадження християнства в Київській Русі князем Володимиром, дія відбувається в одному місті (у Києві) протягом тривалого часу. У ньому висвітлено події Х ст., проте образи,конфлікт драми й думки автора спроектовано на час, коли Ф.Прокопович писав цей твір. Драма «Володимир» має алегоричний підтекст: в образі князя Володимира, розсудливого й мудрого державця, прославляється І.Мазепа з його культурницькою діяльністю, а в сатиричних образах жерців Жеривола, Курояда й Піяра, які захищають язичництво, висміюються прихильники старовини. Алегоричність цих образів є бароковою ознакою. Цікавим є той факт, що після офіційної анафеми (Анафема — відлучення від церкви, прокляття) Івана Мазепи Ф.Прокопович переприсвятив драму Петрові І, висловивши цим підтримку його реформаторській політиці. У 1705 р. драму поставили студенти Києво-Могилянської академії.
Вершиною давньої української драми є п’єса невідомого автора «Милість Божа…», у якій розповідається про початок Національно-визвольної війни 1648–1654 рр. під проводом Б.Хмельницького. Гетьман прибуває на Запорожжя й звертається до козаків із промовою про важку долю України, щоб підняти народ на боротьбу з польською шляхтою, яка загарбала рідні землі. Козаки підтримали заклик і на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким здобувають тріумфальні перемоги. Вражаючою є картина в’їзду гетьмана до Києва:Богдана Хмельницького вітають митрополит і народ, який зображений у творі як персоніфікований образ. Україна звертається до Бога, щоб він допомагав Хмельницькому, а потім дякує за перемогу.
Феофан Прокопович — український і російський церковний діяч, учений, педагог, драматург, поет, перекладач, ректор Києво-Могилянської академії. В академії він викладав поетику, риторику, філософію, фізику, арифметику й геометрію. Феофан Прокопович віршував латинською, польською, російською і книжною українською мовами.
Шкільна драма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі ХV–ХVІ ст. в країнах Західної Європи. Походження шкільної драми пов’язане із статутом церковних і світських навчальних закладів, у яких сценічні вистави були обов’язковими для засвоєння латини. В Україні шкільна драма поширилася через Польщу в ХVІІ–ХVІІІ ст. (Літературознавчий словник довідник).
Житіє Олексія,чоловіка Божого — (міракль) перекладна агіографічна пам'ятка, з XII ст. мала широке поширення в українській, білоруський та російській книжності і фольклорі.
Ж. присвячено християнському подвижникові Олексію. Сказання про нього відомі всім християнським літературам; грецька версія Ж. відома в списках X—XII ст., з неї і здійснений слов'янський переклад.
Події, про які оповідається в Ж., відбуваються на рубежі IV—V ст. за правління римських імператорів, братів-співправителів Аркадія (377—408) і Гонорія (395—423) при папі Інокентії I. Олексій — єдиний, вимолений син багатих і благочестивих патриціїв Євфиміана й Аглаїди (Агласеї). Прекрасно вихованому й освіченому синові батьки готували блискуче майбутнє. Олексій був заручений з дівчиною «царського роду», але, одержимий прагненням до християнського подвигу, він, залишившись наодинці з молодою, віддає їй обручку зі словами: «Візьми і збережи, і так буде меж нами Бог до тієї пори, як він зволить». Таємно залишивши Рим, Олексій йде до Едеси Месопотамської поклонитися нерукотворному образу Ісуса Христа і починає свій багаторічний подвиг добровільної убогості: роздавши усе, що мав, у руб'ї разом з жебраками годується він милостинею і молиться під дверима церкви Св. Богородиці. Святість його розкриває паламар. Через 17 років, ставши всіма шанованим, Олексій намагається утекти від людського поклоніння, але волею долі знову опиняється у Римі, у будинку своїх батьків. Не впізнаний ніким, доживає він останні 17 років життя, харчуючись разом з іншими жебраками від щедрот батьків, із християнською смиренністю переносячи знущання й образи власних слуг. Лише після смерті святого стає відомо, що невпізнаним у будинку 17 років перебував зниклий і оплакуваний син і чоловік.
Переклад Ж. був відомий на Русі, очевидно, з ХІ ст.; від XII ст. зберігся пергаменний збірник з уривками з Ж., а від XIV ст. — найдавніші його повні списки. Серед численних списків пам'ятки є трохи лицьових, з мініатюрами до тексту Ж. Руська іконографія походить від візантійської: лик святого Олексія нагадує вигляд Івана Предтечі.
Особливу популярність Ж. набуває в XVII ст., у роки царювання Олексія Михайловича, чиїм небесним патроном був святий. Була написана й у 1671—1674 рр. видана «Служба святому Олексієві». В Україні створюється драма «Олексій, чоловік Божий» (1672—1673), йому присвячують свої вірші і «слова» Стефан Яворський, Симеон Полоцький, Лазар Баранович.
Пізніше, при Петрі I, коли його супротивники порівнювали царевича Олексія з героєм Ж., Г. Тепчегорський створює (у 1714 р.) віршований акафіст, присвячений Олексієві Петровичу.
До XVII ст. Адріанова-Перетц Варвара Павлівна відносить і складання духовного вірша про св. Олексія, чоловіка Божого, що мав і риси книжного Ж., і фольклорні традиції (найраніший запис духовного вірша датований кінцем XVIII ст. — 1790 р.). Духовний вірш про св. Олексія, чоловіка Божого, до початку XX ст. користувався в Україні, Росії та Білорусі особливою популярністю в співаків-професіоналів, сказителів-билинників, лірників і поширювався сліпими співаками, «каліками перехожими».
Слово о збуренню пекла
«Слово про збурення пекла» (староукраїнською «Слово о збуреню пекла») — анонімна українська барокова п'єса ймовірно другої половини XVII ст. Сьогодні вважається одним із найбільш яскравих зразків містеріальної пасійної драми в Україні за мірою оригінальності сюжету та як втілення світоглядних суперечностей барокової культури.
Первісне авторство твору не є встановленим. Імовірно, за час існування п'єса могла зазнавати втручань різних авторів, пізніших обробок і редагувань, зокрема, не лише драматургічних. Традиційним датуванням тексту вважають другу половину XVII ст., проте висловлювалися деякими авторами міркування про другу половину XVIII ст. (в силу мови твору, що відповідає тенденціям пізнього бароко). Проте, це є малоймовірним, оскільки стилістика діалогізації в драмі є досить архаїчною, якщо зважити на зародження драматургії на початку XVII ст. в Україні, а також те, що один із найстаріших відомих на сьогодні автографів драми із рукописної збірки Антона Петрушевича датується кінцем XVII ст., то містерія не могла бути написаною пізніше другої половини цього століття. Мова твору максимально наближена до народної й порівняно з багатьма іншими українськими бароковими п'єсами, значно менш штучно-академічна та книжна. Речитативна форма діалогів подібна до козацьких дум. Сюжетною основою твору була друга частина апокрифічного «Євангелія від Никодима», що оповідає про кілька днів позаземного життя Христа між хресною смертю та Воскресінням, коли Він опустився в пекло та звільнив звідти старозавітних праведників. Твір містить доволі нестандарту інтерпретацію відносин добра та зла втілених фінальною сценою благословення брам пекла Христом. Мовні особливості, вкоріненість у властиву українській ментальності апокрифічну основу християнства, очевидно, робили п'єсу надзвичайно популярною про що свідчать наявність різноманітних пізніших переробок (у тому числі поетичних), вплив на проповідну літературу XVIII ст. та широкий діапазон територіальної представленості рукописів твору від Галичини до Слобожанщини, а також входження вже у XIX ст. драми на рівень фольклору. Швидше за все, це була одна з найбільш популярних українських п'єс XVII–XVIII ст.. Із занепадом барокового театру в Україні наприкінці XVIII ст. — постановки вистав за п'єсою поступово припиняються, а сам твір втрачає популярність і вже у ХІХ ст. стає майже цілком забутим. За жанром — пасійна (пов'язана з Великоднем) містерія.
Вертепна драма — художній твір, що складається з двох частин: різдвяної драми і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії; перша частина («свята») — більш-менш стійка, друга («народна») змінюється залежно від місцевих умов, історичного періоду, здібностей самого вертепника. В основу релігійного дійства вертепної драми покладено євангельське оповідання про народження Ісуса Христа. Найстарший відомий запис української вертепної драми був зроблений гущинським дяком Іваном Даниловичем, 1771 або 1776 року, але цей текст, на жаль, не повний — лише окремі виписки з вертепної драми.[2]
Верте́п — старовинний пересувний український[1] ляльковий театр, де ставили релігійні[2] й світські (переважно жартівливі та іронічні[1]) . Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного будинку. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб. Діяльність вертепного мистецтва стала популярною за межами України і вертеп побутував у Росії, Білорусі, Сербії та інших слов'янських країнах. Вертепи також були відомі як хорватська і сербська народна культура.
Сюжети різдвяних вертепів більш-менш однакові: цар Ірод дізнається від волхвів, що народився Христос, претендент на його престол. Бажаючи позбутися суперника, він кличе воїна і наказує йому побити всіх вифлеємських дітей віком від 2 років і молодше. Воїн виконує наказ, але одна стара баба Рахиль не дає свою дитину на побиття, тому озлоблений Ірод наказує вбити її дитину. За цей злочин смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його в пекло. Після смерті Ірода на сцені, з піснями та танцями, з'являються циган, лях, москаль, жид, селянин, дід, баба, панотець.
Число дійових ляльок доходило іноді до сорока. У драматургічному сенсі різдвяна вертепна драма вкрай примітивна: в ній нема розвитку дії, а є лише ряд окремих сцен; рух обумовлюється появою і зникненням, танцями та бійками. Вертепна драма завжди суроводжується музикою
Вертепниками переважно були школярі. На верхній частині розігрувалася сцена про народження Христа і втечу святого сімейства з Віфлеєма. На нижній - декілька сцен комічного характеру. Різдвяна частина драми зосереджується на перипетіях, пов’язаних з народженням Сина Божого, поклонінням волхвів, винищенням немовлят у Віфлеємі за наказом царя Ірода. Своїми рисами Ірод нагадує земних владик («аз есмь богат и славен, и несть мні в силі равен»).
У вертепі наявні не тільки соціально гострі сцени, але й акцентується увага на зовнішньому вигляді персонажів: Ірод зовні нагадував поміщика, Рахіль була у плахті і запасці, Йосип - у свитці та чоботах. Прийом травестії надавав виставі національного колориту. У світській частині відзначається швидка зміна численних персонажів, що співали, танцювали, жартували, билися, цілувалися, галасували, пили горілку, створювали веселе динамічне видовище. Персонажі відображали соціально-етнічну структуру української спільноти XVIII ст., а в їх зіткненнях відбилися тогочасні суспільні відносини. Жартівливу пісню «Ой під вишнею» співають Дід з Бабою. Вони змальовані гумористично, як і Москаль, який залицяється до «красавиці Марії». З доброзичливим сміхом змальовано Цигана, який пропонує купити нікчемну шкапу. Сатиричними ж рисами наділено Шляхтича, який хизується своїм походженням і гнівно висловлюється про гайдамаків. Але при появі Запорожця Шляхтич тікає. Запорожець - центральний персонаж (навіть за розміром більший від інших ляльок). Він нагадує козака Мамая з народних картин. У його монолозі відтворено історію козацтва - боротьбу з турками, татарами, шляхтою, перебування в неволі. Загалом цей персонаж символізує військову силу України, її захисників та носіїв справедливості. Запорожець дає негативну оцінку гнобителям народним - шляхтичу, попу-уніату, шинкару, крамару, яких у вертепі змальвано гротескно.
1886 р. М. Драгоманова у своєму аналізі публікації «Пасхального вірша» в часописі «Основа» за червень 1862 р. (записаного етнографами в Ізюмському повіті Харківської губернії), виходячи з яскравого драматизованого викладу, припустив наявність драматургічного тексту-оригіналу, який склав основу даному поетичному твору і який був його переробкою. Гіпотеза була підтверджена після знахідки 1894 р. старовинного рукопису драми в Галичині етнографом та археографом Осипом Роздольським, який передав його для детального вивчення І. Франку. Той провів глибокий текстологічний аналіз і опублікував наявні фрагменти 1896 р. у журналі «Київська старовина». М. Возняк опонував деяким Франковим висновкам, насамперед, через його спосіб публікації оригіналу, що передбачав досить вільне поводження з текстом. Нове видання було здійснене 1927 р. без скорочень і перестановок частин, а сама дискусія започаткувала широке обговорення та наукове зацікавлення твором. Ідеї І. Франка надалі знайшли розробку в дослідженнях інших авторів: Д. Чижевського, В. Рєзанова, О. Мишанича, М. Сулими, О. Білецького, Л. Махновця. Надалі текст неодноразово перевидавався, наприклад, 1908, 1927, 1981, 1982, 1987. 1989 р. вийшов друком англомовний переклад п'єси здійснений І. Макарик і супруводжуваний текстом староукраїнського оригіналу й дослідженням загальноєвропейського культурного контексту появи твору в порівняльній перспективі.
Дослідження підкреслили по-перше, оригінальні якості тексту цієї містерії та її особливий статус в пасійній драматургії Європи епохи Бароко, по-друге, через дискусії про актуальність барокового спадку в українській культурі та для стилістичного оновлення українського театру й драматургії кінця ХХ-поч. ХХІ ст.. 13 жовтня 2013 р. у рамках проекту Театрального центру Києво-Могилянської академії «Пасіка» «Барокова драма», відбулася прем'єра вистави за п'єсою, що була здійснена акторами театру «МІСТ» під керівництвом режисера Юлії Гасиліної з використанням нестандартного просторового рішення та з поєднанням з вокальними й хореографічними номерами. Вистава викликала значне зацікавлення й схвальні відгуки критики, після чого увійшла до репертуару театру.
Дія відбувається у пеклі напередодні зішестя туди Христа після своєї земної смерті. Люципера повідомляють, що Син Марії має звільнити давніх праведників і сюжет розгортається навколо прагнення диявола завадити цьому. Він посилає військо стерегти Христа й надалі дія розгортається через діалоги Люципера, Ада та їх послів. За спостереженням критиків, «Слово про збурення пекла» — за своїми соціокультурними засновками, своєрідний антиабсурдистський твір, «Чекаючи на Ґодо» «навиворіт», який стверджує віру у неминучість перемоги добра й Спасіння.
Цінність драми полягає в тому, що метрика віршів нагадує склад козацьких дум; в оригінальності зображення дійових осіб. Особливість композиції - твір не залежить від поетики, відсутні пролог та епілог.