ний, головним чином, у спинномозкових аферентних системах. У вищих відділах мозку, а саме в кірковій речовині великого мозку, домінує постсинаптичне гальмування.
Яке функціональне значення пресинаптичного гальмування? За його рахунок здійснюється вплив не лише на власний рефлекторний апарат спинного мозку, а й на синаптичні переключення низки висхідних щодо головного мозку трактів. Відомо також про низхідне пресинаптичне гальмування первинних аферентних волокон групи Аα і шкірних аферентів. У цьому випадку пресинаптичне гальмування є, очевидно, першим «ярусом» активного обмеження інформації, що надходить ззовні. У ЦНС, особливо в спинному мозку, пресинаптичне гальмування часто виступає в ролі своєрідного негативного зворотного зв’язку, який обмежує аферентну імпульсацію при сильних (наприклад, патологічних) подразненнях і таким чином певною мірою виконує захисну функцію стосовно спинномозкових та вищерозташованих центрів.
Функціональні властивості синапсів не є постійними. За певних умов ефективність їх діяльності може зростати або зменшуватися. Звичайно при високих частотах подразнення (кілька сот за 1 с) протягом кількох секунд і навіть хвилин полегшується синаптична передача. Така синаптична потенціація може спостерігатися і після закінчення тетанічної стимуляції. В такому випадку вона є посттетанічною потенціацією (ПТП). В основі ПТП (довготривалого збільшення ефективності зв’язку між нейронами), цілком імовірно, лежать зміни функціональних можливостей пресинаптичного волокна, а саме його гіперполяризація. У свою чергу, це супроводжується підвищенням виходу медіатора в синаптичну щілину і появою збільшеного ЗПСП у постсинаптичній структурі. Є дані й про структурні зміни при ПТП (набрякання і ріст пресинаптичних закінчень, звуження синаптичної щілини тощо).
Набагато краще ПТП виражена у вищих відділах ЦНС (наприклад, у гіпокампі, пірамідних нейронах кіркової речовини великого мозку) порівняно із спинномозковими нейронами. Поряд з ПТП у синаптичному апараті може виникати постактиваційна депресія, яка виражається зменшенням амплітуди ЗПСП. Цю депресію багато дослідників пов’я- зують з ослабленням чутливості до дії медіатора (десенсибілізацією) постсинаптичної мембрани або різним співвідношенням витрат і мобілізації медіатора.
З пластичністю синаптичних процесів, зокрема з ПТП, можливо, пов’язані формування нових міжнейронних зв’язків у ЦНС та їх закріплення, тобто механізми навчання і пам’яті. Разом з тим, слід визнати, що пластичні властивості центральних синапсів вивчені поки що недостатньо.
64
Інтегративна функція центрального нейрона
Залежно від сумарного постсинаптичного ефекту, який викликається імпульсацією, що надходить до нейрона в даний момент, у ньому виникає або не виникає збудження, що поширюється (ПД). Будь-який нейрон є своєрідним «оцінювачем» усіх конвертованих на ньому сигналів. Він ніби «вирішує», що передавати наступним ланкам нейронного ланцюга і чи передавати шо-небудь взагалі. Якщо розглядати відносно простий приклад інтегративної діяльності, коли нейрон «відповідає» за принципом «так — ні», то, по суті, на рівні цього нейрона (наприклад, спинного мозку) вирішується питання, чи візьмуть нейрони вищих рівнів участь у подальшому «розгляді» інформації, котра надходить із периферії.
При характеристиці властивостей центральних нейронів важливо враховувати також загальний стан кожного нейрона окремо, який визначає характер його участі у взаємодії багатьох нейронів мозку людини (збудження або гальмування, полегшення або депресія, позитивна чи негативна післядія тощо).
Стан кожного нейрона залежить від кількості синапсів (збуджувальних чи гальмівних) на його поверхні, а також від того, яка кількість цих синапсів функціонує в даний момент і яка інтенсивність їх функціонування. Сумарний результат цих впливів визначають МПС нейрона і його зміни в напрямку деабо гіперполяризації, які зрештою призведуть до генерації цим нейроном ПД певної частоти або до відсутності цієї генерації ПД.
Якщо ж взяти за вихідну кількість нейронів кіркової речовини великого мозку людини 14 млрд і врахувати, що кожен нейрон має в середньому по 5 тис. синаптичних контактів з іншими нейронами мозку, то важко, навіть маючи багату уяву, підрахувати кількість комбінацій взаємодії нейронів у мозку. Зроблені в цьому напрямку математиками розрахунки дали фантастичну цифру. Виявилося, що кількість таких комбінацій стану нейронів (тобто степенів вільності) з урахуванням усіх тих змін, які було розглянуто вище, може бути виражено одиницею з такою кількістю нулів, що вони можуть вписатися на стрічці завдовжки 9 500 000 км (!). Досить лише уявити цю «множину», щоб оцінити грандіозні резерви мозкової діяльності людини. Таким чином, кожен окремий нейрон потенційно має величезну кількість степенів вільності як об’єкт взаємодії з іншими нейронами.
Універсальним фактором інтегративної діяльності нейрона є конвергенція збуджень на ньому. Завдяки цьому явищу в один і той самий нейрон одночасно надходять численні потоки збуджень різної сенсорної та біологічної модальності, які потім підлягають складній обробці й перекодуванню і формуються в єдине збудження, яке надходить на аксон.
65
Останнім часом досить часто роблять спроби проводити аналогію між діяльністю ЦНС та ЕОМ. Нейрон зі своїм синаптичним апаратом розглядається як комірка, в якій можуть здійснюватися логічні операції, арифметичні дії, математичне інтегрування і диференціювання.
Обробка інформації, що надійшла на нейрон, пов’язана як із синаптичними процесами, так і з комплексом хімічних процесів, що відбуваються в нейроні (хімічною інтеграцією), а також з активізацією ядерного генетичного апарату (геному) нейрона. У відповідь на надходження нервового імпульса і дію медіатора в нейронах збільшується синтез РНК і так званих мозкоспецифічних білків, які модулюють чутливість нейронів, підвищуючи або знижуючи її як до нервових імпульсів, що надходять, так і до хімічних регуляторів (медіатори, гормони, іони, простагландини та ін.).
Слід зазначити, що в нейронах генетична активність виражена ширше, ніж у більшості інших клітин організму (зокрема, печінці, селезінці, ниркахта ін.). Причому складніше організована активність генетичного апарату тих відділів мозку, які більшою мірою відповідають за інтегративну функцію ЦНС (наприклад, об’єм транскрипції ДНК/РНК у лобних ділянках мозку найвищий). В онтогенезі у міру дозрівання мозку та навчання генетична активність нейронів поступово підвищується.
Різні типи нейронів наділені різною інтегративною здатністю. У деяких з них переважає передавальна функція, тобто інформація передається нервовими каналами без змін. Це особливо стосується так званих релейних нейронів з довгими аксонами та асоціативних нейронів різних відділів ЦНС. Разом з тим механізми, які регулюють збудливість нейронів, можуть брати участь і в системній інтегративній діяльності, коли інформація переробляється в процесі її передавання від однієї ланки нейронної сітки до іншої.
Усі механізми складної інтегративної діяльності ЦНС (обмеження аферентного потоку імпульсації, що йде від рецепторів; зворотні позитивні та негативні зв’язки, які посилюють або обмежують активність попередньої ланки системи нейронів; пре- і постсинаптичне гальмування, яке уточнює аферентний потік; полегшення або блокування синаптичної передачі тощо) здійснюються за допомогою різноманітних механізмів регуляції збудливості та пропускної здатності каналів нервового зв’язку.
Фонова активність нейрона
Нейрони деяких структур головного мозку мають здатність до«спонтанної» деполяризації. Вони генерують ПД без нанесення зовнішніх стимулів. Це явище отримало назву «фонової», або спонтанної, імпульсної активності нейронів. Причиною виникнення фонової активності можуть бути різні фізіологічні явища: випадкове виділення квантів медіатора в синаптичну щілину, хаотичне порушення іонних потоків та
66
метаболічних процесів, зміна рівня мембранного потенціалу тощо. Фонова активність дає можливість нейронам як підсилювати, так і гальмувати збудження. Наприклад, при глибокому наркозі знижується рівень фонової активності мозку, а в епілептичному осередку — різко посилюється.
Трофічна функція нейрона
Трофічна функція (грецьк. trорnе — живлення) проявляється у регулювальному впливів на метаболізм і живлення клітини (нервової або ефекторної). Вчення про трофічну функцію нервової системи було розвинене І. П. Павловим (1920) та іншими вченими.
Основні дані про наявність цієї функції одержані в дослідах з денервацією нервових або ефекторних клітин, тобто перерізуванням тих нервових волокон, синапси яких закінчуються на досліджуваній клітині. Виявилося, що клітини, позбавлені значної частини синапсів, які їх вкривають, стають набагато чутливішими до хімічних факторів (наприклад, до впливу медіаторів). При цьому істотно змінюються фізико-хімічні властивості мембрани (опір, іонна провідність тощо), біохімічні процеси в цитоплазмі, виникають структурні зміни (хроматоліз), зростає кількість хеморецепторів мембран.
У чому ж причина цих змін? Значним фактором є постійне надходження (в тому числі й спонтанне) медіатора до клітини, який регулює мембранні процеси в постсинаптичній структурі, підвищує чутливість рецепторів до хімічних подразників. Причиною змін може бути виділення із синаптичних закінчень речовин («трофічних» факторів), які проникають у постсинаптичну структуру і впливають на неї.
Є дані про переміщення деяких речовин аксоном (аксонний транспорт). Білки, котрі синтезуються в тілі клітини, продукти метаболізму нуклеїнових кислот, нейромедіатори, нейросекрети та інші речовини переміщуються аксоном до нервового закінчення разом із клітинними органелами, зокрема мітохондріями, які несуть, очевидно, повний набір ензимів. Експериментально доведено, що швидкий аксонний транспорт (410 мм за 1 добу) і повільний (175–230 мм за 1 добу) є активними процесами, які вимагають затрати енергії метаболізму. Допускають, що транспортний механізм здійснюється за допомогою мікротрубочок і нейрофіламентів аксона, по яких відбувається ковзання актинових транспортних ниток. При цьому розщеплюється АТФ, чим забезпечується енергія для транспорту.
Виявлено також ретроградний аксонний транспорт (від периферії до тіла клітини). Віруси і бактеріальні токсини можуть проникати в аксон на периферії та переміщуватися по ньому до тіла клітини. Наприклад, правцевий токсин, який продукують бактерії, що потрапили в рану на
67
шкірі, надходить в організм шляхом ретроградного транспорту аксоном у ЦНС і стає причиною м’язових судом, які можуть спричинити смерть. Введення в ділянку перерізаних аксонів деяких речовин (наприклад, ферменту пероксидази) супроводжується надходженням їх в аксон і поширенням аж до соми нейрона.
Вирішення проблеми трофічного впливу нервової системи дуже важливе для розуміння механізму тих трофічних розладів (трофічні виразки, випадання волосся, ламкість нігтів тощо), які нерідко спостерігаються у клінічній практиці.
Загальні принципи рефлекторної діяльності
Основним і специфічним проявом діяльності нервової системи є здійснення рефлексів. На думку І. П. Павлова, у житті складного організму рефлекс є суттєвим і найчастішим нервовим явищем. За його допомогою встановлюється постійне, правильне і точне співвідношення частин організму між собою і відношення цілого організму до навколишніх умов.
Рефлекс — це закономірна реакція організму на зміни внутрішнього або зовнішнього середовища, що здійснюється за участю ЦНС у відповідь на подразнення рецепторів. Завдяки рефлексам організм здатний швидко і точно реагувати на зміни зовнішнього та внутрішнього середовищ і пристосовуватися до цих змін.
Основи вчення про рефлекторну діяльність організму були закладені французьким вченим Р. Декартом (1596–1650). Сам термін «рефлекс» було введено значно пізніше, головним чином, після появи праць Т. Willis (1672) та J. Ргосhaskа (1780).
І. М. Сєченов першим використав рефлекторний принцип стосовно психічної діяльності людини і тварин. У книзі «Рефлекси головного мозку» (1863) він зазначав, що всі акти свідомого і несвідомого життя є не що інше, як рефлекси. Основу експериментального вивчення рефлекторної діяльності кіркової речовини великого мозку заклав на початку нашого століття І. П. Павлов, який розробив метод умовних рефлексів і відкрив тим самим можливість об’єктивно вивчати вищу нервову діяльність людини і тварин. У галузі фізіології ЦНС велика роль належить працям Ch. S. Sherrsngton (1906), який у нейрофізіології відкрив основи рефлекторних процесів (особливо тих, які відбуваються в спинному мозку). Серед вчених, які зробили вагомий внесок у розвиток рефлекторної теорії, слід назвати П. К. Анохіна (1945). Він наголосив на ролі зворотного зв’язку в рефлекторній діяльності.
Рефлекторна дуга
Рефлекторна дуга (шлях рефлексу) — це нейронний ланцюг від периферичного рецептора через ЦНС до периферичного ефектора (робочого органа) (рис. 16).
68