Еротичний зв'язок завжди існує між людьми, однак щоб вона сприймалася й проявлялася як любов, необхідні певні умови. Початок любовних спонукань сходить до тих далеким дням, де ці імпульси ще не були еротикою, ще не були сексуально пофарбовані, але де широкий ще потік почуття спільності виливався у формах ніжності й прихильності й де були очевидні тільки ті загальнолюдські стосунки, які (подібно відносинам між матір'ю й дитиною) відразу зв'язує людей один з одним, не утворюючи тих уз, які служать вічності й міцності людства - уз, які ми називаємо любов'ю. Вона є узами й одночасно робить людство вічним. Ці стосунки не можна формувати за своїм розсудом, скоріше варто допускати їхній вплив.
Знання по цьому ще недостатньо, тому що людина здатна обманюватися щодо процесів, що протікають у власній душі. Обидві статі занадто легко попадають у вихор політики престижу й відіграють роль, до якої не доросли і яка порушує простоту й невимушеність їхнього життя й наповнює їхніми забобонами, через які зникає всякий слід справжньої радості й усяке відчуття щастя. Той, хто засвоїв ці ідеї, хоча, зрозуміло, і не буде безгрішний, але принаймні свідомо залишиться на вірному шляху й замість того, щоб множити помилки, зможе постійно їх зменшувати.
Тепер я перелічу найбільш відомі характеристики любові між протилежними статями, а потім перейду до розгляду специфічних характеристик любові індивідуумів, які самоактуалізуються.
Насамперед ми повинні чесно зізнатися, що об'єктивне визначення любові неможливо. Ми можемо скільки завгодно говорити про поведінкові компоненти даного феномена, але такий опис не буде відбивати його сутності. Це дуже суб'єктивний феномен, і тому його опис також повинне бути феноменологічним. Але чи є такі слова, за допомогою яких можна було б дохідливо викласти сутність любовного переживання людині, що сам не випробував його? Любов - це насамперед почуття ніжності й прихильності, що (у випадку взаємної любові) може принести задоволення, радість, щастя, захват і навіть екстаз. Люблячий прагне до близькості з улюбленим, шукає інтимного контакту з ним, йому необхідно бути поруч із улюбленим, він жадає відчувати його й пестити. Він бачить в улюбленому насамперед позитивні сторони, сприймає його як гарної, гарної й привабливої людини; йому робить приємність дивитися на улюбленого, йому приємно бути поруч із ним; розлука з ним викликає сум і депресію. Може бути, саме ця схильність до ідеалізації обумовлює звуження сприйняття, яке можна спостерігати в люблячої людини: вся його увага зосереджена на коханому, він просто не зауважує інших людей і того, що відбувається навколо. Об'єкт любові подібно магніту притягає до себе увага й сприйняття люблячої людини. Задоволення, що він одержує від близькості й спільного проведення часу, спонукує його шукати будь-якої можливості контакту з улюбленим, він прагне завжди бути поруч із ним - на роботі, в іграх, в естетичних і інтелектуальних заняттях. Часто доводиться чути про те, що приємне переживання стає ще більш приємним, якщо розділити його з коханою людиною [6].
Нарешті, і про це не можна промовчати, що любити людина випробовує полове порушення. Зовні це порушення нічим не відрізняється від звичайного фізіологічного порушення, воно теж приведе до ерекції й виділення секрету. Його особливість полягає в тому, що для люблячої людини не представимо інший підлоговий партнер, крім його улюбленого, жодна людина не в змозі викликати в нього настільки ж сильного бажання, настільки ж болісного "любовної сверблячки". Однак, полове порушення - далеко не визначальна характеристика любові. Випробувати любовні переживання можуть і люди похилого віку, уже не здатні до полового акту.
Любляча людина прагне не тільки до фізичного, але й до психологічної близькості із предметом своєї любові. Саме ця потреба спонукує закохані пари шукати самоти, таких місць і обставин, які б нічим не перешкодили їх фізичному й духовному єднанню. Потрібно додати, що люблячі люди навіть говорять один з одним на своїй особливій мові, за допомогою особливих слів, жестів і поглядів, зрозумілих тільки їм двом.
Любов завжди великодушна. Немає нічого більше бажаного для люблячої людини, чим дарувати радість і задоволення улюбленому, йому подобається робити щось для свого коханого, йому приємно бачити його щасливим.
Досить характерно для любовних відносин прагнення до усе більше повного пізнання партнера, до абсолютної психологічної близькості, інтимності, взаєморозумінню. Люблячі люди одержують особливу насолоду від можливості бути щирими, їм доставляє особливу радість ділитися секретами один з одним. Можливо, це один із проявів особистісного злиття, про яке ми поговоримо нижче [6].
Великодушність люблячої людини, його спрага дати щастя своєму улюбленому досить часто проявляються в його фантазіях. Він із захватом представляє, як іде на страждання й навіть на смерть заради свого коханого. (Зрозуміло, є й інші різновиди любові, наприклад, такі як любов між друзями, братами, між родителями й дітьми. І я не можу не сказати про тім враженні, що я виніс зі спілкування з деякими своїми випробуваними. Мені здається, що зразком вищої любові, що розуміє як абсолютна причетність буттю іншої людини, може послужити любов деяких старих до своїх онуків).
Однієї з головних характеристик любові, на думку Теодора Рейка, служить особлива якість безтревожності, або відсутність тривоги; ця характеристика з винятковою наочністю виявляє себе в здорових людей. Ці люди гранично спонтанні в любові, вони не вважають потрібним "таїтися", "стримуватися", дотримуватися пристойностей або грати в рольові ігри, вони не прагнуть затвердити свою перевагу над партнером. Інакше кажучи, любов для них - не спосіб подолання, а форма самовираження. Любов цих людей у міру розквіту стає усе більше щирі й інтимної, взаємини з партнером знаходять усе більше експресивний характер, що досить рідко можна спостерігати в близьких стосунках звичайних людей. Самоактуалізуюча людина, розповідаючи про свої стосунки з коханою людиною, як правило, говорить про те, що з ним він може почувати себе зовсім природно, невимушено, що він може залишатися самим собою, може дозволити собі розслабитися, може не думати про те, як сховати свої недоліки, як фізичні, так і психологічні [6].
У здорових любовних стосунках партнери не бояться сплоховать, не бояться зробити невигідне враження один на одного, не вважають потрібним приховувати друг від друга свої слабості, не соромляться своїх фізичних недоліків, навіть настільки неприємних, як вставні щелепи. У такій любові немає таємниць і секретів, що люблять не прагнуть зберегти ореол таємничості, перестають бути загадкою друг для друга. У такій абсолютній відкритості, у такій беззахисності дуже мало від загальноприйнятого романтизованого розуміння любові, як і від психоаналізу. Той же Рейк, наприклад, думає, що не можна в те саме час бути й другом, і коханцем, що дружба й любов - взаємовиключні поняття. Мої ж дані, або вірніше, мої враження підштовхують мене до прямо протилежного висновку.
Цього ж враження не дозволяють мені погодитися з розхожим поданням про протистояння й навіть про ворожнечу чоловічого і жіночого початків. Ворожість і підозрілість стосовно представників іншої статі, схильність до прямолінійного ототожнення із представниками своєї статі, сам термін "протилежна стать" - все це так звично й у той же час так невротично! З усією визначеністю я можу заявити, що людям, що само актуалізуються, не властива подібна невротичність, принаймні, тим з них, яких вивчав я.
Хочеться поділитися ще одним враженням від спостережень Маслоу. Воно йде врозріз із життєвою мудрістю, воно суперечить також і різноманітним "езотеричним" концепціям сексуальності й любові. Самоактуалізуюча людина в міру розвитку любовних відносин з партнером одержує від них все більше й більше задоволення. Самоактуалізуючий індивідуум уміє одержувати задоволення від знайомого, звичного, фактор новизни для нього не має вирішального значення. Суперечки ні, відомий елемент новизни, елемент несподіванки може сприяти половому задоволенню, але я б не зважився заявити, що це твердження справедливо для всіх представників роду людського й тим більше для самих здорових його представників.
У якімсь змісті здорову любов, або любов здорової, самоактуалізуючої людини можна визначити як стан беззахисності або, інакше кажучи, як стан граничної спонтанності й абсолютної щирості. Здорова любов припускає природність партнерів, допомагає їм постійно відкривати друг у другу всі нові якості й риси й при цьому любити один одного. При цьому очевидно, що взаємне пізнання робить приємність партнерам, що їм подобаються ті риси, які вони виявляють друг у другу. Адже якщо людина погана, те чим ближче його довідаєшся, тим менше радості буде приносити спілкування з ним, і в результаті це приведе не до зміцнення відносин, а, навпроти, до розриву всяких зв'язків. Тут простежуються ті ж самі тенденції, які виявив Маслоу при дослідженні фактора звикання на сприйняття добутків живопису. Гарна картина ніколи не набридає, навпаки, чим довше й чим частіше ми дивимося на неї, тим більше вона подобається нам, тим більша насолода ми одержуємо від її, тоді як погана картина, навпаки, викликає в нас все більше неприйняття й навіть відраза. У той час Маслоу порахував цей критерій необ'єктивним, а інших, більше об'єктивних критеріїв для оцінки добутків живопису так і не знайшов, і тому не зважився обнародувати свої спостереження. Гарна людина - це така людина, яка чим краще пізнаєш, тим більше любиш, з поганим же краще й зовсім не знатися, щоб не випробувати розчарування.
Мабуть, найбільше мої випробувані цінують любов за те, що вона дозволяє їм бути спонтанними, природними, розслабленими, дозволяє скинути захисні маски й відмовитися від умовностей. У здорових любовних стосунках людині немає потреби захищатися, щось приховувати в собі, стежити за своїми словами й діями, придушувати або стримувати свої позиви. Всі мої випробувані говорили, що любов не має права вимагати й висувати претензії, що щирість і самооголення перед коханою людиною (як психологічне, так і фізичне) не страшить їх і нічим не загрожує їм [6].
Дуже добре сказав про любов Роджерс: "Тільки зараз слово "улюблений" знаходить свій щирий, глибинний зміст. Почуття, що ти любимо, рівнозначно почуттю, що тебе розуміють і приймають. Лише ті стосунки можна назвати щирою любов'ю, у яких немає погрози для партнерів, які виникають на основі взаємного прийняття й взаємного схвалення. …Якщо реакція партнера несхвальна, якщо я не бачу в ній нічого, крім ворожості, то я, звичайно ж, зроблю всі, щоб відгородити себе від цієї ворожості" [7].
Меннингер наблизився до тлумачення любові з іншого боку, він писав: "Любов умирає не тому, що вгасають почуття, неї вбиває страх. Людина боїться виявити свою щиру сутність, ховається в шкарлупу забобонів, нав'язаних йому культурою. Він уникає інтимності й глибокі дружні стосунки, його страшить можливість щирості іншої людини, тому що йому нема чим відплатити за неї". Я згодний і зі словами Роджерса, і з висловленням Меннингера. Дивлячись на самоактуализирующихся людей, я зрозумів, що їхня любов вільна від ворожості, від умовностей і забобонів.
Любов благотворно впливає на людину, але це ще не означає, що ми любимо лише тому, що чекаємо від любові якогось результату. Ми закохуємося не тому, що прагнемо відчути закоханість або випробувати на собі всі доброчинні ефекти любові. Здорова любов не має мети або наміри, вона рецептивна й невимоглива точно так само, як ненавмисні радість, завороженість і замилування, що охоплюють людину при спогляданні ошеломляюще прекрасної картини. Психологи занадто багато говорять про цілеспрямоване поводження, про намір, підкріплення, винагороду й інші подібні речі й приділяють занадто мало уваги переживанням і станам, які можна назвати вищими, - побожному трепету, що охоплює людини при зустрічі із прекрасним, захвату, що сам собі служить нагородою й заохоченням [6].
Замилування й любов людини, що самоактуалізується, не переслідують ніяких цілей і не вимагають винагороди; людина переживає їх ідеографічно, як стан заради стану, тільки заради переживання, розкішного й одночасно конкретного, переживає одухотворено, у тім східно-релігійному дусі, про яке говорив Нортроп.
Замилування нічого не просить від людини, нічого не вимагає й нічого не одержує. Воно ненавмисно й даремно, воно скоріше пасивно-рецептивно, ніж наступально. У чомусь воно подібно до стану даоської споглядальності. людина, Що Споглядає, відчувши трепет замилування, ніяк не впливає на нього, скоріше саме переживання змінює людину. Захоплена людина дивиться на мир поглядом наївної дитини, не намагаючись оцінити його, не прагнучи знайти йому застосування, не критикуючи й не вихваляючи його; він заворожений почуттєвим досвідом, що відкрилися йому, поглинений своїм переживанням, він уступає йому, дозволяючи вершити свою сваволю. Це стан можна зрівняти з тією охочою безвільністю, що охоплює купальника, похитуваного легкою хвилею, або із трепетним захватом, змішаним з безособовим інтересом, що охоплює нас, коли ми спостерігаємо, як призахідне сонце повільно розцвічує хмари над обрієм. Ми нічого не жадаємо від заходу, не в силах вплинути ні на нього, ні на породжений їм щиросердечний трепет. У цьому змісті наше сприйняття вільно від особистісних проекцій, ми не вкладаємо в нього свої несвідомі бажання й прагнення, ми не намагаємося додати йому форму, як робимо це, дивлячись на плями Роршаха. Переживання не служить для нас умовним сигналом і не стає символом, тому що за ним не коштує ніякого підкріплення або винагороди. Воно не пов'язане із хлібом, молоком, не пов'язане із задоволенням інших базових потреб. Можна насолоджуватися картиною, не крадучи її з музею, любуватися трояндою, не зриваючи її з куща, захоплюватися дитиною, не викрадаючи його в матері, слухати спів солов'я, не саджаючи його в клітку. Таким же невмешательным образом людин може любуватися й насолоджуватися іншою людиною, не затверджуючи свого панування над ним. Зрозуміло, є й інші прагнення, що змушують двох індивідуумів любити один одного, але побожне замилування, очевидно, - найголовніший компонент любові [6].
Визнання цього факту спричиняє ряд наслідків, найважливіше з яких пов'язане з тим, що наше спостереження йде врозріз із більшістю теорій любові. Дуже багато теоретиків у своїх міркуваннях про любов виходили з того, що люди скоріше приречені на з, ніж захоплені нею. Так, Фрейд говорить про заборону на сексуальне поводження, Рейк із про енергії витиснутого бажання, і ще цілий ряд авторів говорить про незадоволені потреби, що змушують людини піддаватися самообману, закохуватися у вигаданий образ партнера.
Однак якщо розглядати індивідуума, що само актуалізується, то зовсім очевидно, що він закохується так само, як ми реагуємо на велику музику - розорюючись назустріч своєму переживанню, із захватом і трепетом відчуваючи, як вона заповнює його душу. Таке сприйняття музики ненавмисно, людина не ставить перед собою мети сповнитися музикою. В одній зі своїх лекцій Хорні визначила здорову любов як здатність сприйняти іншої людини per se, у його унікальній цілісності, сприйняти його як мета, а не як засіб досягнення мети. Таке сприйняття можна назвати піднесеним, воно повно обожнювання, спраги пізнання, воно вільно від прагнення використати партнера. Дуже добре сказав про цьому Святий Бернард: "Любов не шукає змісту, крім того, що укладено в ній самої, любові немає причини, як немає їй межі; вона сама себе породжує й сама собі служить нагородою. Я люблю тому, що люблю; я люблю тому, що я в стані любити..." [6].
Теологічна література буяє подібними твердженнями, ціль яких полягає в тому, щоб відокремити людську любов від божественної. В основі цієї тенденції лежить допущення про те, що незацікавлене замилування (замилування, у якому немає особистого інтересу) і альтруїстична любов не властиві людині, що це прерогатива вищих сил. Але ми-те знаємо, що це не так, ми - те знаємо, що в любові здорової, розвиненої, зрілої людини виявляються дуже багато характеристик, що колись уважалися винятково божественними.
Перераховані феномени здорової любові стають більше зрозумілими в контексті сформульованих вище теоретичних постулатів. По-перше, мені хочеться нагадати про відмінності дефіциєнтної мотивації від мотивації росту. Ми визначили індивідуумів, що самоактуалізуються, як людей, що задовольнили свої потреби в безпеці, приналежності, любові, повазі й самоповазі й тому не мотивованих цими потребами. Але, якщо це так, то чому ж тоді людина, що задовольнила свою потребу в любові, все-таки закохується, все-таки любить? Очевидно, що любов такого індивідуума буде інший, ніж любов індивідуума, що не задовольнив своя потреба в любові, - останній любить тому, що має потребу в з, тужить про неї, жадає її, тому, що йому бракує любові й він приречений на прагнення заповнити цей патогенний дефіцит [6].
Що самоактуалізується індивідуум не випробовує дефіциєнтної потреби й тому вільно йти вперед, вище, він вільний у своєму прагненні до розвитку, росту, зрілості, тобто до втілення в дійсність вищих індивідуальних і загальновидових можливостей. Будь-яке його бажання, будь-який учинок являє собою еманацію росту й вільного, вільного самовираження, у якому немає нічого від функціональності або подолання. Він любить, тому що любов властива йому, тому що любов - така ж невід'ємна частина його істоти, як доброта, чесність і щирість; він не прагне до любові й не шукає її, цей стан для нього так само природно й спонтанно, як сила сильного чоловіка, як запах троянди, як грація кішки, як хлоп'яцтво дитини. Його любов так само епифеноменальна й немотивована, як процес росту й розвитку.