Материал: конспект_с.г.фітопатологія_2015-ilovepdf-compressed

Зараження. Інфекційне захворювання починається із зараження, яке можливо тільки в тому випадку коли патоген потрапляє на чутливу до нього рослину і знаходить відповідні умови навколишнього середовища для проростання, надходження та подолання захисних функцій рослини.

Зараження не можна плутати з механічним забрудненням рослин спорами грибів або з механічними домішками насіння рослин-паразитів з насінням рос- лин-господарів. Прикладом може бути тверда сажка пшениці, при якій зараження насіння відбувається не під час обмолоту насіння, а при потраплянні насіння в ґрунт, тобто при одночасному проростання сходів пшениці та спор гриба. При цьому встановлюється не механічний, а біологічний зв’язок між росли- ною-господарем та паразитом.

Проникнення фітопатогену у рослину є його біологічною особливістю і в багатьох випадках є специфічним для тої чи іншої групи фітопатогенних організмів.

Проникнення патогену в рослину здійснюється через продихи, сочевички, водні продихи - гідатоди, механічні пошкодження, через кутикулу листка або плоду (рис. 3.5.1).

Рис. 3.5.1. Проникнення патогенів в тканини рослин (процес заражен-

ня). Форми гаусторій у грибів: 1 - Albugo; 2 - Erysiphe; 3 - Peronospora.

Основними механізмами патогенності, тобто шляхами надходження патогену у вищу рослину є:

ферменти, фітотоксини і регулятори росту, які виробляються патогеном;

швидкість проростання та надходження патогену в тканину;

енергія росту патогену в ураженій тканині;

стійкість патогену до дії захисних властивостей рослини, тощо. Заразивши рослину фітопатоген розміщується в середині клітини, в міжк-

літинниках і дуже рідко на поверхні ураженого органу. Паразитів, які живуть на поверхні ураженого органу називають екзопаразитами (справжні борошнисті роси, повитиці, заразихи), а паразитів які мешкають в клітині або міжклітинниках - ендопаразитами (збудники кіли капусти і раку картоплі, псевдоборошни-

31

сті роси, віруси, віроїди, мікоплазми).

Інкубаційний період. Розвиток хвороби, який почався після зараження, спочатку проходить латентно, без зовнішніх ознак. Період розвитку хвороби рослини від зараження до виявлення зовнішніх симптомів захворювання називається прихованим, або інкубаційним періодом. Прихований розвиток паразита всередині рослини може продовжуватись декілька діб, тижнів, місяців. Тривалість інкубаційного періоду залежить від індивідуальних властивостей збудника хвороби, ступеня схильності рослин (або органу рослин) та умов навколишнього середовища, особливо температури. При підвищених позитивних температурах спостерігається прискорення проходження інкубаційного періоду.

Знання тривалості інкубаційного періоду має велике значення в короткостроковому прогнозі хвороб та встановленні строків хімічного захисту рослин. Для запобігання появи та розповсюдження хвороби хімічну обробку рослин фунгіцидами проводять за 1-2 доби до закінчення інкубаційного. Це важливо в боротьбі з такими хворобами, як псевдоборошниста роса винограду, фітофтороз картоплі та томату, іржа злаків.

Прояв хвороби. Інкубаційний період хвороби закінчується появою зовнішніх симптомів захворювання на рослині (гнилі, плямистості, в’янення, деформація, нальоти, пустули).

У грибів закінчення інкубаційного періоду не завжди пов’язано із спороношенням. Спороношення починається на 1-2 доби пізніше закінчення інкубаційного періоду, або коли настають сприятливі умови вологості (дощ, роса).

Виздоровлювання хворої рослини настає дуже рідко. Воно може відбуватись природнім шляхом (різка зміна погодних умов), але найчастіше - за допомогою людини (підживлення макро- і мікродобривами, зачистка та лікування ран у плодових дерев, омолоджуючі обрізки плодових дерев).

3.6. Збереження та джерела інфекції. Первинна та вторинна інфекції

Збудники інфекційних хвороб зберігаються головним чином у ґрунті або на його поверхні з рослинними рештками (парша, плямистості листя, аскохітоз, мільдью винограду), на насінні та посадковому матеріалі - в коренеплодах, бульбах (збудники фомозу і альтернаріозу капусти, антракнозу і бактеріозу огірка, фітофторозу, кільцевої гнилі та чорної ніжки картоплі, віруси та жовтухи буряків, тощо).

Зимуючі стадії збудників володіють високою стійкістю і можуть зберігатись у ґрунті від двох до шести років та більше (спори раку картоплі, кіли капусти, сажки цибулі).

Перезимувавши, збудник (бактерії, спори грибів) зумовлює в наступному році первинне зараження та початок розвитку хвороби.

Первинне зараження, або первинна інфекція, - це зараження, яке вперше відбувається і вперше виникає у сезоні (зазвичай на поодиноких рослинах). Первинне зараження відбувається за рахунок зимуючого інфекційного збудника (з рослинними залишками, насінням, тощо), але може потрапляти на рослини і ззовні, з далекої відстані. Наприклад, збудник парші яблуні перезимовує на

32

опалому зараженому листі, де весною формується сумчаста стадія гриба. Зрілі аскоспори, розсіюються, викликають первинне зараження листя (або інших молодих органів) яблуні. В результаті первинного зараження на них розвивається конідіальна стадія гриба, яка забезпечує подальше розповсюдження інфекції, тобто здійснює вторинне і наступне зараження. Збудники іржастих хвороб, які мають одного господаря (соняшник, малина, льон) первинне зараження здійснюють базидіоспорами, які утворюються в результаті проростання перезимувавших теліоспор; вторинне і наступне зараження - ецидіота уредоспорами.

У іржастих грибів, які мають декілька господарів (горох, слива, стеблові іржі злаків) первинне зараження викликають ецидіоспори, які утворюються навесні на відповідній проміжній рослині, а вторинне (і наступне) зараження викликають уредоспори на основній рослині-господарі.

В залежності від особливостей патогену - циклу його розвитку, тривалості інкубаційного періоду, а також від погодних умов, ступеня стійкості або уразливості сорту один і той самий збудник хвороби може розвивати за літо декілька (іноді до 8-10 і більше) генерацій.

3.7. Ареали хвороб

Умови навколишнього середовища - один із найважливіших факторів, які визначають, як саму можливість хвороби, так і інтенсивність її розвитку. Зона природного розповсюдження хвороби називається ареалом хвороби. В більшості випадків ареали хвороб співпадають з ареалами рослин, які уражуються даним видом хвороби. Наприклад, всюди де вирощують пшеницю, розповсюджені види іржі, які її уражують, всюди, де вирощують яблуню - розповсюджена парша яблуні. Але бувають виключення. Не всюди де росте виноград, розповсюджено ураження псевдоборошнистою росою (мільдью) (рис. 3.7.1).

Рис. 3.7.1. Мільдью (псевдоборошниста роса) винограду

На виноградниках Середньої Азії це захворювання не зустрічається, так як

33

жаркий та посушливий клімат несприятливий для даного збудника. Там практично не зустрічається збудник фітофторозу картоплі за тієї ж причини (рис.

3.7.2).

Рис. 3.7.2. Фітофтороз картоплі

Кіла капусти розповсюджена тільки в районах з важкими та кислими ґрунтами (рис. 3.7.3).

Рис. 3.7.2. Кіла капусти

Хвороби, які потребують високої вологості та помірних температур, роз-

34

повсюджені головним чином в північних, північно-західних та західних районах. Хвороби, збудники яких потребують високої вологості при високій температурі, розповсюджені головним чином в південних районах Європи. В Середній Азії розповсюджені хвороби, збудники яких потребують високої температури, але не вимогливі до вологості.

Райони, в яких хвороба найбільш сильно розвивається, повторюючись з року в рік, і викликає значні втрати врожаю, називають ареалом, або зоною,

найбільшої шкодочинності.

Випадки найбільш сильних спалахів хвороби називають епіфітотіями.

3.8. Епіфітотії

Епіфітотії - це масовий розвиток інфекційного захворювання рослин на визначеній території протягом визначеного часу (рис. 3.8.1).

Рис. 3.8.1. Епіфітотія вірусу жовтої карликовості ячменю

Найбільш сприятливі умови для виникнення епіфітотій:

наявність в даній зоні достатнього запасу збудника хвороби;

культивація видів та сортів рослин, які схильні до ураження патогеном;

наявність сприятливих для патогену умов зовнішнього середовища (температура, вологість, тощо).

Динаміка епіфітотій

У виникненні та розвитку епіфітотій виділяють три основних стадії, які послідовно змінюють одна одну:

підготовча, або передепіфітотійна стадія;

спалах хвороби, або саме епіфітотія;

стадія затухання, або депресія епіфітотії.

35