Розробка теорії громадянського суспільства йде від Локка, Монтеск'є, Канта і Гегеля.
Певне місце вона посіла і в теорії марксизму. Концепція співвідношення громадянського суспільства і держави розроблялася також українською філософською думкою. У найбільш розгорнутому вигляді її подав український історик та соціолог В'ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931).
Розглядаючи демократичний політичний режим, ми вже визначали громадянське суспільство як сукупність людських відносин, в яких суспільні сили ведуть свою діяльність у відносній незалежності від держави. Іншими словами, громадянське суспільство - це та частина соціуму, яку не охоплює держава чи її структури.
Економічною основою громадянського суспільства є приватна власність в усій багатоманітності її форм. Приватна власність забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може існувати ні політична, не соціальна свобода. Громадянське суспільство гарантує законом вільний вибір форм економічного і політичного буття людини, виключає монополію на ідеологію і світогляд.
Структуру громадського суспільства можна трактувати як систему відносин господарчого, економічного, сімейно-родинного, етнічного, правового і морального характеру. У громадянському суспільстві, на відміну від державних структур, переважають не вертикальні, а горизонтальні зв'язки. Слід зазначити, що в наш час межу між громадянським суспільством і державою проводити стає дедалі важче. Держава все більше намагається втручатися як в економічні, так і в соціально-правові відносини. Але розрізняти ці системи необхідно для своєчасного виявлення і запобігання тоталітарним тенденціям державних структур.
Становлення громадянського суспільства в умовах сучасної України має спиратися на використання світового досвіду, на реалізацію прогресивної ролі приватної власності і на створення правової держави. Головний зміст ідеї правової держави полягає в утвердженні суверенітету народу як джерела і суб'єкта влади, у підпорядкуванні держави суспільству, пануванні закону.
Філософська основа правової держави була розроблена німецьким філософом І.Кантом. Він розглядав державу як об'єднання людей, підпорядкованих правовим законам. Сучасні соціальні філософи виділяють такі основні загальні риси правової держави:
1) верховенство права. Це означає, що право є невід'ємною власністю людини. Право ніким не надається й ніким не може бути відібрано;
2) відповідність закону правові. Будь-який закон, прийнятий державою, має бути правовим;
3) відповідність законодавства нормам міжнародного права;
4) наявність розвинутого громадянського суспільства;
5) суверенітет народу. Лише народ е джерелом влади, державний суверенітет має представницький характер;
6) розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;
7) свобода і право інших людей - єдине обмеження свободи особистості. Свобода кожного закінчується там і тоді, де і коли порушується свобода інших;
8) визначальна роль суду в розв'язанні усіх спірних питань. Незалежність судової влади від органів державного управління і різних політичних сил.
Таким чином, правова держава — це держава, в якій не створюються закони, що суперечать моральній ідеї права, і в якій державний інтерес, що порушує закони, не має ніякої цінності.
Що ж необхідно для розбудови правової, соціально-справедливої української держави?
По-перше, забезпечення справжнього демократизму й відкритості нормотворчих функцій представницьких органів усіх рівнів.
По-друге, щорічні звіти про діяльність виконавчих органів перед представницькими органами.
По-третє, реальна незалежність суду й прокуратури.
По-четверте, створення сучасного державного апарату, що формується на засадах конкурсу і підконтрольності представницьким органам і народові.
По-п'яте, формування українського громадянського суспільства на сучасних економічних і політичних засадах, забезпечення ефективного функціонування всіх його організацій (партій, рухів, об'єднань).
Отже, громадянське суспільство та правова держава є підвалинами прогресу України. І чим розвинутішим буде громадянське суспільство, тим ефективнішим стане соціальний захист особистості, тим реальніші її можливості для самореалізації в різних сферах суспільного буття.
Цілеспрямована, ефективна взаємодія правової держави та громадянського суспільства визначає не лише соціальну захищеність особи, а і демократизм, і гуманістичну спрямованість усього соціуму.
Таким чином, політична сфера суспільного буття є важливим компонентом життєдіяльності суспільства. Як складна, саморегульована сфера суспільного буття вона носить системний характер і включає в себе не менш складні підсистеми: економічну, правову, соціальну, моральну тощо.
1. У чому суть політики як соціального явища?
2. Дайте визначення політичної системи суспільства.
3. Що таке влада? Чому владні відносини відзначають характер політичної системи?
4. Проаналізуйте різноманітні теорії походження держави.
5. Чому держава вважається базовим інститутом політичної системи?
6. Що таке громадянське суспільство?
7. Які загальні риси правової держави ви можете назвати?
8. Що, на вашу думку, необхідно для розбудови правової, соціально-справедливої української держави?
1. Поняття "дух", "душа", "духовність", "ментальність".
2. Цінності як ядро духовного світу людини .
3. Суспільна свідомість та її рівні .
4. форми та функції суспільної свідомості .
1. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія . Курс лекцій -К.: Генеза, 1996. - С. 268-336
2. Барді А. Ф. Загадковий світ людини -К, 1988.
3. Крапивенский С.3. Социальная философия: Учебник. - Волгоград: Комитет по печати, 1998.- 352 с.
4. Крымский С.Б.Контури духовности: новые контексты идентификации. //Вопросы филисофии, 1992..№12.
5. Людина і світ: Підручник. (За ред.: Л.В.Губерського, А.О.Приятельчука) . - К.: Український Центр духовної культури, 1999 - 312 с.
6. Социальная философия: Учебное пособие. (Под ред. В.Н.Лавриненко) . - М.:ЮНИТИ, 1995. - 240 с.
7. Філософія: Навчальний посібник. /І.Ф.Надольний та ін. . - К.: Вікар, 1999 - С. 532-572.
8. Юнг К. Проблема души современного человека //Философские науки. - 1989.-№8.
Знати основні поняття:
Дух, душа, духовність, ментальність, менталітет, цінність, аксіологія, добро, віра, надія, любов, ідеал, гідність, суспільна свідомість, буденна свідомість, теоретична свідомість, суспільна психологія, ідеологія, політична свідомість, моральна свідомість, етична свідомість, правова свідомість, релігійна свідомість, педагогічна свідомість.
Проблема духовності була, є і буде однією з основних у системі філософського осмислення. Реальна людська життєдіяльність обумовлюється не лише біологічними законами, а й духовними чинниками. Духовна культура як реальність визначає поведінку людини, її свідомість і самосвідомість, систему поглядів, уявлень, норм і оцінок, принципів і переконань.
Людина відносно легко пізнає матеріальну оболонку створених нею матеріальних цінностей. І в той же час у неї немає такого легкого доступу до сутності духу, душі. А це викликає спокусу взагалі заперечувати наявність цих світів. Розумні матеріальні потреби рано чи пізно задовольняються. Задовольнити потреби духовного змісту навряд чи комусь вдалося.
Давнім уявленням про дух і душу був анімізм (від лат. anima - душа, дух) - віра в існування душ духів - істот, від яких, нібито, залежать усі предмети і явища матеріального і нематеріального світу.
Відносно завершеного вигляду поняття "дух" набуло в монотеїстичних релігіях. Так, Дух Святий або Дух Божий у релігійних уявленнях постає як сила божественного натхнення. З точки зору християнства, завдяки пришестю Ісуса Христа, Дух Святий з'являється як те, що свідчить про Сина Божого. Отже, у релігійному світогляді дух постає як об'єктивна сила, яка не залежить від людини.
Релігійне розуміння духу відрізняється від міфологічного тим, що релігія буття Духа Святого певним чином пов'язує з людиною. Цей зв'язок обумовлює визначення поняття душі як "іскорки" божественного духу. яка "запалює" життям кожну людину. Душа як джерело неповторного людського існування потребує свободи, тому вона прагне вийти за межі внутрішнього світу людини. Це прагнення виявляється в її впливі на душі інших людей.
У давньоіндійських філософських школах, що спираються на авторитет Вед, вчення про душу розвивалося у руслі концепції атмана. Атман – об'єктивно існуюча світова душа.
Платон розвиває вчення про світову душу як про універсальний принцип буття. У розумінні Аристотеля, душа - це активний цілеспрямований початок, "форма" живого тіла, яка невід'ємна від нього.
У новоєвропейській філософії поняття "душа" стало вживатися для позначення внутрішнього світу людини, її самосвідомості. Так, німецький філософ Г.Лейбніц ( 1646 - 1716 ) розглядав душу як замкнену субстанцію, монаду. І. Кант виводить душу за межі досвіду, у сферу трансцендентальних ідей (трансцендентальний — той, що зумовлює можливості людського пізнання). В українській філософії використовується поняття серця (Г.Сковорода, П. Юркевич), дуже близького до поняття душі.
Поняття душі не обмежується лише ідеальним станом. Духовне не замикається на самому собі. Знання і почуття, мрії і установки, воля і розум мають об'єктивну спрямованість. Потенціально чи актуально вони пов'язані з певними діями, в яких відбувається самореалізація особи. Факти свідчать, що душа спроможна спричиняти такі зміни, які самі по собі в об'єктивному плані без свідомої діяльності людей не відбуваються. Душа здатна впливати на формування другої природи, виявляти себе реальним джерелом розвитку суспільних відносин. Але це можливе лише тоді, коли існує єдність душі та тіла.
Перші протиставлення душі і тіла з'явилися у всесвітніх релігіях. Тілесне і духовне - дві протилежності, які своїм існуванням обумовлюють те, що визначається як людське. Прикладом протиставлення духовного і тілесного може бути християнське тлумачення відношення душі і тіла. Так, заперечення церквою самогубства обґрунтовується вченням про первинність духовного начала та боротьбу добра і зла.
За християнським тлумаченням тіло постійно підштовхує людину до гріховності. Людина, яка прожила хоча б один день, вже не є чистою. Звідси - проповідь покаяння, духовного очищення від пристрастей. Душа не підвладна просторовим і кількісним вимірам. Тіло ж, гріховна суть людини, сприймається браком божественності. Йдучи до Бога, людина повинна здолати цей брак, плекати свою душу.
З точки зору наукового знання, душа людини розглядається як єдність психічних станів із розумовою раціональною діяльністю. Одноосібне існування психічних процесів без взаємодії з раціональним розуміється як виявлення суто біологічного, а не соціального. Людина, що не здатна керувати своїми психічними станами, вважається душевно хворою.
Намагаючись розглядати духовність як цілком завершену систему, наука сама може ставати на шлях бездуховності.
Обмеженість міфології, релігії і науки у поглядах на дух, душу і духовність намагається подолати філософія. У філософській думці обґрунтовується єдність духу, душі і духовності. Поза духом ми не можемо говорити про душу і духовність. А про духовність - основний чинник людської діяльності - є сенс вести мову тільки в тому випадку, якщо вона веде до піднесення духу і душі.
Єдність духу, душі і духовності виявляє визначальні можливості людини у світі, складовою частиною якого є сама людина. Поняття "дух" вказує нам на існування надприродного об'єктивного начала, що може суттєво впливати на людську долю. Поняття "душа" вказує на духовну неповторність кожної особистості, її унікальність. Поняття "духовність" визначає, що людина і людство можуть керуватися як об'єктивними закономірностями, так і власними поглядами, думками, поєднувати чуттєве і раціональне у своєму житті.
Потяг людини до кращого майбутнього буде спонукальним у її життєдіяльності до тих пір, доки існуватиме єдність духу як об'єктивного джерела людського життя, душі як суб'єктивного прояву духу і духовності як сили духу, що спрямовує діяльність особи.
Вживаючи поняття "дух", ми розуміємо прояви надіндивідуального буття, наприклад, дух закону, дух літературного твору, дух народу, дух армії тощо. Іншими словами, дух не є рисою певної особи. Навпаки, його самого тлумачать як "творця" різних якостей людини. Наприклад, одержимість злим духом не є бездуховністю. Це потворна духовність, вона хибна, зла. Це прагнення до фальшивого ідеалу. Так, християни переконані, що хрещення та сповідання Духом Святим надає віруючим надприродної сили.
Отже, дух - це об'єктивно існуючий над індивідуальний початок. Це те, що робить тіло живим, здатним діяти самочинно. Водночас ми можемо розглядати душу як окремий внутрішній світ людини, у якому поєднується чуттєве і раціональне, свідоме і підсвідоме, буденне і теоретичне, одиничне і загальне, необхідне і випадкове.
Єдністю об'єктивного і суб'єктивного стосовно визначеності людського буття є духовність. Духовність - це усвідомлення та відчуття людиною того, що вона має керуватися у своїй діяльності певними високими ідеалами, прогресивними ідеями, непохитними принципами, переконаннями.
Залежно від історичних обставин, особистого життя індивіду духовність має різні форми. Це може бути порядність як почуття та усвідомлення своєї причетності до долі інших людей та відповідальності за неї. Проявами духовності може бути прихильність як переживання людиною доброзичливого ставлення до інших людей; інтелігентність як рівень інтелектуальної діяльності особи , за якою вона керується знанням ідеальних цінностей.
Своєрідним духовним утворенням є історична пам'ять. Історична пам'ять - це втілення здатності людської свідомості відтворювати минуле у відповідних культурних формах (легенди, перекази, музейні експонати тощо).
Носіями історичної пам'яті є усі книги, документи, усні оповідання тощо.
До числа трансляторів духовності відносяться ритуали, обряди, церемоніали. У них зібраний досвід поколінь в якості взірця для наслідування.
Складним утворенням, що потрапило в поле філософського аналізу з джерел етнології, постала ментальність як надособистий елемент духовності. Поняття "ментальність" походить від латинського "менталіс", що означає - спосіб мислення, приналежність до розуму, душевний склад. Що таке ментальність?
Ментальність - це сукупність соціально-психологічних установок та схильностей діяти, мислити, почувати і сприймати світ певним чином. Вона породжується відповідним культурно-історичним середовищем і досвідом життя багатьох поколінь.
Ядро ментальності перебуває між колективним несвідомим та історично сталими формами суспільної свідомості, такими як політична, правова, моральна, естетична, релігійна, наукова, філософська та інші види свідомості. На рівні ментальності "перетинаються" природне і соціальне, чуттєве і раціональне, свідоме і несвідоме, індивідуальне і суспільне.
Безпосередньо з ментальності випливає менталітет як притаманна певній соціальній спільноті система неусвідомлюваних регулятивів життєдіяльності. Менталітет обумовлений відповідною ментальністю і певним чином підтримує ментальність. Іншими словами, менталітет - це практичне виявлення ментальності.
Менталітет виявляється у звичаях, традиціях, стереотипах поведінки, стандартних реакціях на значущі події тощо. Менталітет соціальної спільноти (класу, страти, верстви, нації, народу) - це ядро їх духовності, в якому зосереджені типові риси соціально-психологічного складу людей, які успадкували духовні надбання попередніх поколінь і користуються ними відповідно до потреб сьогодення.
Залежно від характеру та носія розрізняють такі види ментальності:
- статеву (чоловічу та жіночу);
- вікову (дитячу, молодіжну, зрілого періоду життя тощо);
- професійну (робітничу, педагогічну, медичну, військову, чиновничу та ін.);
- національну (українську, російську, німецьку, американську тощо);
В Україні першу спробу описати національну ментальність здійснив відомий історик і етнограф Микола Костомаров (1817 - 1885). Він провів порівняльний аналіз української та російської національної ментальності і зазначив її принципові відмінності.
По-перше, у росіян панує загал над окремою людиною, українці ж вище цінують окрему людину.
По-друге, росіяни нетерпимі до чужої віри, чужих звичаїв, мов. В Україні ж люди звикли чути в себе чужу мову і не цураються людей з іншим типом обличчя та іншими звичаями.
По-третє, росіяни - народ "матеріальний", а українці прагнуть "одухотворити весь світ".
По-четверте, росіянин мало любить природу, не плекає квітів, які є майже на кожному подвір'ї українців.