Отже, рід - це група кровних родичів, які ведуть похо­дження по одній лінії (материнській чи батьківській), усві­домлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я.

Із розвитком первісного суспільства чисельність родів по­ступово збільшується. Відбувається об'єднання їх у племена. Плем'я — форма етнічної спільності й суспільної організація первісного суспільства. Характерними рисами племені були: наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина мова, культура, самосвідомість.

Обмін діяльністю, а згодом і надлишковим продуктом зумо­вив виділення багатих і бідних родів, виникнення племінної знаті, племінної верхівки, яка прибирає всю владу до своїх рук.

На зміну племенам прийшла нова форма етнічної спільності - народність і нова форма організації суспільства - держава.

Народність - це соціально-етнічна спільність людей, що характеризуються спільною територією, єдиною мовою (поряд із існуванням різних діалектів племен), елемента­ми єдиної культури.

Початок формування народностей відноситься до періоду консолідації племінних союзів. Першими склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. В Європі процес утворення народностей завершився перева­жно в період феодалізму. Давньоруська народність була спільним коренем для російської, української та білоруської народ­ностей, які згодом склалися у нації. Нації - це більш зрілі, більш розвинені соціально-етнічні спільності людей.

У світовій суспільній думці немає одностайності у визначенні поняття "нація". Одні вчені визначальною ознакою нації вважають "національний дух", "національну самосвідо­мість", "національний характер", другі зводять націю до спіль­ності людей, що однаково мислять, треті трактують націю як "несвідому психічну спільність". Є і географічні, і біологічні, і психологічні тлумачення нації.

У вітчизняній літературі тривалий час визначення нації бу­ло пов'язане з такими ознаками, як спільність економічного життя, території, мови, культури та деяких особливостей хара­ктеру.

Визначаючи поняття "нація", необхідно врахувати і етнічні, і соціально-економічні, і соціокультурні, і духовні чинники. Націю можна визначити як форму спільності людей, що вини­кає завдяки єдності певних засад.

По-перше, єдність територіальних засад. Кожна нація має свою територію. Нація, яка за певних умов втрачає свій "жит­тєвий простір", поступово може перетворитися на етносоціальну спільність меншої внутрішньої консолідації.

По-друге, єдність етнокультурних засад. Нація складаєть­ся, як правило, з людей одного етносу. Етнічними ознаками є самосвідомість, мова, традиції, звичаї, обряди, що передаються від покоління до покоління. Без мови немає нації. Нація згасає і тоді, коли втрачається її духовна культура.

По-третє, єдність економічних засад. Спільність господар­ських зв'язків так чи інакше консолідує людей.

По-четверте, єдність психологічних засад. Кожна нація має спільні риси психічного складу. Зазначена спільність охоп­люється поняттями "національний характер", "національна ме­нтальність".

Національний характер - це своєрідне сполучення загаль­нолюдських рис відповідно до конкретних умов буття нації, що проявляються в ціннісних відносинах до навколишнього світу, в культурі, традиціях, звичаях, обрядах тощо.

Національна ментальність - це сукупність установок та схильностей мислити, діяти, почувати і сприймати світ певним чином. До неї входять національні цінності, нор­ми, вірування, форми світосприйняття.

Слід зазначити, що ті чи інші ознаки нації певною мірою діють на різних етапах її розвитку. Так, на етапі становлення нації особливо важливу роль відіграють територіально-мовна та економічна єдність. У процесі подальшого розвитку можливі відгалуження нації у вигляді діаспори. У цих умовах зазначені вище ознаки нації вже не відіграють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. У наш час глибинні перетворення в еко­номіці привели до того, що спільність економічного життя пе­рестала вважатися визначальною ознакою нації. У той же час найбільш суттєвою визначальною ознакою нації визнається на­ціональний характер

Таким чином, нація не зводиться лише до соціального бут­тя, а включає і природне, і етнічне, і культурне, і психологічне.

У розвитку сучасних етносоціальних процесів спостеріга­ються дві взаємопов'язані тенденції. Перша - етносоціальна диференціація. Це процес уособлення тієї чи іншої соціально-етнічної спільноти, що відбиває її прагнення до утвердження національної незалежності. Друга тенденція - це інтеграція, яка передбачає злам національних кордонів, розширення зв'язків між різними соціально-етнічними спільнотами, погли­блення економічних, культурних відносин між народами.

Національні відносини є важливою складовою соціальних відносин. Зазнаючи впливу економічних, політичних, соціаль­но-побутових відносин, національні відносини, зі свого боку, чинять зворотну дію, певним чином впливають на всі сфери су­спільного життя.

Основними формами національних відносин є: взаємовідно­сини між етносоціальними спільностями людей і міжособистісні стосунки представників різних етносоціальних спільностей.

Сучасна епоха - це час зростання національної самосвідомо­сті, яка стає могутнім чинником консолідації нації.

Однак за своєю спрямованістю, за характером співвідно­шення з загальнолюдськими цінностями вона може бути як творчою, так і руйнівною.

Дилемою міжнаціональних відносин є або взаєморозуміння, дружба, або підозра і ворожнеча. У наш час дедалі більше усві­домлюється єдність людства. Сувора правда полягає в тому, що людство або інтегрується на основі планетарної свідомості, пріоритетності загальнолюдських цінностей у світове співтова­риство, або, якщо розколеться на ворогуючі табори, нації, релі­гійні конфесії, буде приречено на загибель.

Таким чином, різноманітні соціально-етнічні спільноти ві­діграють важливу роль у життєдіяльності соціуму, надають йо­му особливої своєрідності, неповторної забарвленості. Знання національної культури, традицій, звичаїв народу дає змогу зро­зуміти національне як самобутнє надбання людської цивілізації.

З.Сім'я в соціальній структурі суспільства

Жодна нація, жодне цивілізоване суспільство не може фун­кціонувати та розвиватися без сім'ї. До визначення сутності сім'ї мислителі минулого підходили по-різному. Однією з пер­ших спроб визначити характер шлюбно-сімейних відносин на­лежить давньогрецькому філософу Платону. На його думку, держави виникають на основі об'єднання сімей. У проектах "Ідеальної держави", з метою досягнення згуртованості суспіль­ства, він пропонував введення спільності дружин, дітей і майна.

Аристотель, критикуючи проекти "Ідеальної держави", роз­виває ідею Платона про патріархальну сім'ю як осередок суспі­льства. Така точка зору на сім'ю панувала тривалий час.

Філософи Середньовіччя і Нового часу виводять суспільні відносини із сімейних відносин. У певній мірі цих поглядів до­тримувалися німецькі філософи Кант і Гегель. Основу сім'ї Кант вбачав у правовому порядку, а Гегель - в абсолютній ідеї.

Слід зауважити, що між поняттями "сім'я" і "шлюб" існує тісний взаємозв'язок. Але у сутності цих понять є не тільки загальне, а й особливе, специфічне. Наука доводить, що сім'я і шлюб виникли в різні історичні періоди. Шлюб визначається як історично зумовлена й регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, яка визначає їхні права і обов'язки одного щодо одного і щодо їх дітей.

Більш складною системою людських відносин, ніж шлюб, є сім'я. Це заснована на шлюбі чи кровно-родинних та інших зв'язках мала соціальна група, члени якої зв'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомо­гою. Сім'я, як правило, об'єднує не тільки подружжя та їхніх дітей, але й інших родичів чи просто близьких та необхідних їм людей.

Як мала соціальна група, сім'я є вихідною у соціальній структурі суспільства. Саме в сім'ї і через сім'ю здійснюється включення індивіда в свідоме суспільне життя.

Сім'я є явищем історичним. Вона само виникала і самовидозмінювалась разом з історичним розвитком суспільства. Щодо історичних форм розвитку сім'ї, то у первіснообщинному суспі­льстві під поняттям "сім'я" малось на увазі коло осіб, між яки­ми були дозволені статеві зв'язки. У цьому розумінні виділя­ють:

- кровно-родинну сім'ю, у якій статеві зв'язки мають ли­ше одне обмеження - неналежність до різний поколінь, тобто між батьками і дітьми;

- групову сім'ю (груповий шлюб), де однією сім'єю жили група чоловіків і група жінок. Для цього виду сім'ї ха­рактерною була заборона статевих зв'язків між членами одного роду (екзогамія).

На зміну груповому шлюбу сформувався парний шлюб і, відповідно, виникла парна сім'я. Парна сім'я передбачала ста­теві зв'язки лише між одним чоловіком і однією жінкою. В ній кожен із подружжя жив у своїй родовій групі, тому ці відноси­ни не мали стійкого характеру.

Сім'я засновується на певних формах шлюбних союзів. Найбільш розповсюдженими формами шлюбних союзів є полі­гамія та моногамія.

Полігамія або багатошлюбність - це такий шлюб (сім'я), за якого один із членів подружжя може мати кількох шлюбних партнерів. Розрізняють полігінію (багатоженство), та поліанд­рію (багатомужжя). Полігінія - чоловік перебуває водночас у кількох шлюбних стосунках з різними жінками. Цей шлюб може реалізуватися у формі сім'ї гаремного типу. Поліандрія - жінка перебуває одночасно в кількох шлюбних союзах з різни­ми чоловіками. У минулому столітті поліандрія була поширена серед деяких груп ескімосів та алеутів. У наш час поліандрія існує серед деяких етнічних меншин Тибету.

Моногамія являє собою історично зумовлену форму шлюбу, за якої чоловік одружений з однією жінкою й, відпо­відно, жінка одружена тільки з одним чоловіком. Найпоширенішою формою моногамної сім'ї була патріархальна сім'я, яка управлялася батьком.

Наприкінці XX ст. в індустріальних та постіндустріальних країнах соціальні філософи констатують кризу патріархальної сім'ї. Ця криза виявляється у тому, що більшість сімей стали складатися лише з подружжя та їх дітей. Жінки отримали ши­рокий доступ до роботи. А це забезпечило їх економічну неза­лежність від чоловіків. Так, у Скандинавських країнах до 50% жінок народжують дітей, свідомо не вступаючи в шлюб. Криза патріархальної сім'ї виявляється у гіпертрофованому зростанні розлучень, у небажанні значної частини молоді вступати до шлюбу і створювати сім'ю, у зменшенні кількості повторних шлюбів. Все це, безсумнівно, свідчить про кризу сім'ї у класич­ному розумінні.

З розкладом патріархальної сім'ї з'являється нова її форма — біархатна сім'я ("бі" - латиною "два", та "архі" — "зверх­ність", "головування"). На думку науковців біархатна сім'я бу­де заснована на гармонійному поєднанні чоловічого та жіночого начал. Чоловік і дружина доповнюватимуть одне одного перева­гами чоловічої і жіночої антропосоціокультурної природи.

Основне призначення сім'ї - задоволення суспільних, гру­пових та індивідуальних потреб. Будучи соціальним осередком суспільства, сім'я задовольняє низку його найважливіших по­треб, у тому числі й відтворенні населення. Водночас сім'я за­довольняє особисті потреби кожного члена сім'ї, а також зага­льно сімейні (групові) потреби. З цього випливають основні фу­нкції сім'ї.

1. Репродуктивна функція сім’ї. Сім'я виконує передусім функцію біологічного і соціального відтворення людини, продо­вження людського роду. Ця функція особливо важлива у кри­зові періоди, коли йде процес вимирання нації.

2. Виховна функція сім'ї. У сім'ї виховуються і дорослі, і діти. Саме в сім'ї дитина засвоює основні цінності та норми по­ведінки, оволодіває мовою і логікою мислення. Сім'я забезпечує накопичення і передачу наступним поколінням знань, досвіду, навичок, трудової діяльності, спілкування. Важливою особливі­стю виховної функції сім'ї є те, що вона носить стійкий харак­тер. Вплив сімейного колективу на кожного свого члена здійс­нюється протягом усього життя.

3. Функція організації дозвілля і відпочинку. Вільний час

- одна з найважливіших соціальних цінностей, засіб відтворен­ня фізичних і духовних сил людини. Сімейне дозвілля включає у себе: читання, слухання радіо, перегляд телепередач, відві­дання бібліотек, театрів, концертних залів, проведення відпуст­ки, канікул, заняття спортом тощо.

4. Функція психологічно-емоційного розвантаження. В сім'ї людина знаходить співчуття, може зняти стрес, поділити

радість чи горе.

5. Функція реалізації особистісних якостей людини. Бу­ти добрим, дбайливим батьком чи мамою, дідом чи бабусею, бути дбайливими сином чи донькою - це дуже важливі особистісні якості людини. Кожна нормальна людина з необхідністю усвідомлює себе у таких якостях.

6. Господарсько-побутова функція. Ця функція пов'язана з веденням домашнього господарства і внутрішньосімейним за­доволенням побутових потреб. Справедливий розподіл домашніх обов'язків між подружжям, старшим і молодшим поколінням, як правило, сприяє укріпленню сім'ї.

Отже, сім'я, як одна з найважливіших форм організації життя людей, має велике значення і для індивіда, і для особис­тості, і для суспільства.

Таким чином, соціальна структура суспільства органічно зв'язана соціальними відносинами, які, з одного боку, є механі­змом зв'язку усіх компонентів соціальної структури, а з другого

- забезпечують динаміку її розвитку. Соціальні відносини інтег­рують соціальні спільноти в органічну цілісність, у цілісну со­ціальну систему, що самоорганізується, самоупорядковується і має складний ієрархічний характер.

Контрольні запитання:

1. Що таке соціальні відносини і що таке соціальна структура суспільства?

2. Що таке класи, страти, соціальні верстви, стани, касти?

3. Що таке етнос і чим відрізняються раси від етносів?

4. Які характерні риси народності?

5. Що таке нація?

6. Що таке національний характер?

7. Що таке сім'я, які її історичні форми і функції?

Тема XVI. Філософські аспекти політичної сфери суспільного буття

1. Політика як вид діяльності. Політика і влада.

2. Політична система суспільства.

3. Держава як соціальний інститут політичної влади.

Література:

1. Андреев С.С. Политическая система й политическая организация.

2. общества.// Социально-политические науки.-1992.-№1.

3. Андрушенко В.П. Михальченко М.І. Сучасна соціальна фі­лософія.

4. Курс лекцій.-К., - 1996 - С. 244-267.

5. Аристотель. Політика // Аристотель. Соч.: В 4 - х т. -М., 1983. - Т.4.

6. Вебер М. Политика как призвание й профессия // Вебер М. - Избранньїе произведения . - М., 1990. - с.644-707.

7. Крапивенский С.3. Социальная философия . Учебник. - Во­лгоград, 1998. - 352 с.

8. Лузан 0.0. Політика і суспільство.// Політологічні читан­ня.-1993- № 1.

9. Пойченко А.М. Політика: теорія і технології. К., 1996. С. 5-36.

10. Рябов С.Г.Політологічна теорія держави.-К.,1996. - С. 11-21,45-69.

Знати основні поняття:

Політика, влада, політична система суспільства, політичний режим, держава, форма правління, форма державного устрою, громадянське суспільство, правова держава.

1. Політика як вид діяльності. Політика і влада

Важливим компонентом життєдіяльності суспільства є по­літика (грецькою politike - "державні чи суспільні справи", "мистецтво управління державою"). У найбільш загальному визначенні політика — це соціальний вид людської діяльності, пов'язаний із здобуттям і здійсненням влади.

Політика — явище історичне. Вона відокремлюється разом із сімейною, майновою, територіальною, етнічною, класовою диференціацією суспільства. Політика пов'язана з державою і правом. Економічні, класові, національні та інші інтереси спо­нукають людей до політичної діяльності, що утворює надзви­чайно розгалужену систему політичних відносин.

Як історичне явище політика змінюється разом із усклад­ненням соціальної структури суспільства. Щодо країни, то роз­різняють її внутрішню політику і політику зовнішню. В залеж­ності від об'єкта спрямованості політичної діяльності держав­них органів чи політичних організацій, виділяють економічну, наукову, господарську, правову, молодіжну, освітню та інші види політики. Відомий німецький соціолог М.Вебер, відпові­даючи на запитання "Що таке політика?" говорив, що політика означає прагнення до участі у владі. Той, хто займається полі­тикою, той прагне до влади.

Концепція влади є основною в аналізі політики як виду ді­яльності. Влада — головний зміст політики. Влада — це форма суспільних відносин, що характеризується здатністю і можливістю для окремих людей, груп, класів впливати на діяльність інших людей, соціальних груп, страт або класів економічними, правовими, моральними та іншими засоба­ми. Це можливість або здатність одних примушувати інших робити те, чого вони, можливо, не хотіли б робити.

Влада існує скрізь, де є стійке об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і устано­вах, в усій державі. Вона є способом організації суспільних від­носин, побудованих на принципах субординації взаємодіючих суб'єктів і служить одним із головних регуляторів суспільного життя.

Основними формами влади е: політична, економічна, право­ва, моральна релігійна, батьківська та інші. Різноманітні фор­ми влади взаємозв'язані, доповнюють одна одну.

За час первіснообщинного ладу влада мала суспільний ха­рактер. Вона здійснювалася всіма членами роду чи племені, які обирали старійшину. Із посиленням соціальної диференціації, з появою класів і виникненням держави на зміну моральному авторитету старійшин прийшов авторитет публічної влади. Ви­ник апарат влади, особливі примусові установи, які в особі держави відділилися від суспільства і стали над ним. Доміную­чою в сучасному суспільстві є державна влада. Вона може офі­ційно використовувати примус за допомогою спеціального апа­рату насильства (збройних сил, поліції, суду, прокуратури то­що).

Основними методами реалізації влади є:

1) авторитет ( лат. autoritas - влада, вплив) - одна з форм здійснення влади. На відміну від зовнішнього примусу, влада авторитету гарантується традиціями, законністю, харизмою, тобто загальною потребою суспільства в лідерові, вождеві;

2) насильство — примусове нав'язування волі. Примусовість є одним із найважливіших методів реалізації влади;

3) заохочення, суперництво, співробітництво. Важливою рисою політичної влади е її легітимність. Легітимність (латиною legitimus - "законність") - здатність системи породити і підтримувати віру народу в те, що політичні інсти­тути влади і лідери влади відповідають інтересам народу.

Процедура легітимізації утверджує політику і владу, пояс­нює і виправдовує політичні рішення державної влади. Вона прагне забезпечити підкорення, згоду, політичну участь без будь-якого примусу. А якщо мета без примусу не досягається, то легітимація виправдовує примус. Отже, легітимна політика і влада авторитетні.

Вивчення феномена влади та пов'язаних з нею проблем має давню історію. В історії влади у XVIII ст. видатний французь­кий просвітитель Шарль Луї Монтеск'є створив теорію розподі­лу влади, яка функціонує і в сучасних суспільствах. Структур­но влада, за Ш. Монтеск'є, поділяється на три системи.

По-перше, законодавча влада (парламент, місцеві органи самоуправління).