Материал: Філософія

- за специфікою прояву культуру поділяють на молодіж­ну, елітну, масову, офіційну та ін.;

за сферами життя людей культура ділиться на економі­чну, політичну, правову, моральну, екологічну, фізичну, сімейно-побутову тощо;

- у повсякденному житті людини мова може йти про культуру праці, навчання, відпочинку, спілкування, по­ведінки в конкретних ситуаціях.

Таким чином, культура охоплює весь історичний процес, усі прояви і стани розвитку людства. Вона не обминає жодного народу і жодної людини і вбирає індивідуальне і соціальне, об'єктивне і суб'єктивне. Культура - явище історичне й глоба­льне. Вона існує стільки, скільки люди, і є там, де вони діють. Сутність культури складає творча перетворювальна діяльність людей. Вона є процесом і продуктом реалізації сутнісних сил людини, оскільки та, створюючи культуру, тим самим творить себе. Культура є актом виявлення історичного призначення людства.

Зміст культури вбирає в себе засоби, форми і результати перетворювальної діяльності людей, спрямованої на задоволен­ня власних потреб і подальшого розвитку. Відповідно до сфер існування суспільства, культура поділяється на матеріальну, духовну і соціальну. Вона реалізується в житті кожної людини в індивідуальному або соціальне - груповому виразі.

1. До матеріальної культури відносяться створені суспі­льством знаряддя праці, виробничі та побутові споруди, транс­порт, сорти виведених людьми тварин і рослин та ін. Сюди вхо­дять і технологічні процеси, організація виробництва, способи розподілу благ тощо. Тобто, матеріальною культурою є перетво­рене людьми зовнішнє середовище для життя і розвитку.

2. Духовна культура є результатом інтелектуальної діяль­ності людей. Вона складається з досвідних та наукових знань, різноманітних поглядів і теорій, фольклору і здобутків мистец­тва, а також їх матеріалізованих проявів у вигляді книг, філь­мів, картин, спектаклів, архітектурних споруд тощо. Сюди та­кож відноситься творчість вчених, винахідників, діяльність освітніх, інформаційних та інших закладів, що розповсюджу­ють духовні цінності. Важливим елементом духовної культури є мова - засіб мислення і спілкування людей.

3. Сфера культури, соціального життя є результатом тривалого матеріального і духовного розвитку суспільства. В його процесі поступово виникали і формувалися такі соціальні інститути як держава, політичні і громадські організації та ру­хи. Сформувалися способи соціальної діяльності і її регулятори:

мораль, релігія, політика, право, мистецтво, освіта та ін. Суспі­льна організація досягла найвищого для нашого часу рівня де­мократичних засад через верховенство права і наявність грома­дянського суспільства.

Названі три сфери культури складають її базову стру­ктуру, на підставі якої розгортається культура дій та поведін­ки конкретних людей, відповідно їх причетності до культурних надбань. Розвиток і функціонування культури підпорядковані певним закономірностям.

Першою з них є взаємовплив усіх сфер культури. Без мате­ріальної основи не можуть розвиватися духовні здобутки суспільства і навпаки. Зрозуміло, що матеріальні і духовні блага не є самоціллю, а виробляються заради людей, але без відповідної культури соціальних стосунків вони можуть бути не доступни­ми для всього населення. Тому найкращою умовою розвитку системи культури є гармонійний розвиток всіх її елементів.

Другою закономірністю є відносна самостійність сфер куль­тури, оскільки вони мають власну внутрішню логіку функціо­нування та розвитку. Тому, наприклад, при не досить високому рівні матеріальної культури може бути високою духовна, чи високий рівень демократії у суспільному житті.

Третьою закономірністю є наявність зовнішньої та внутрі­шньої відкритості культури. У різних народів різні культурні здобутки ї їх кращі надбання мають бути загальними. Контине­нтальна, регіональна чи національна культури повинні завжди сприймати усе краще зовнішнє і ділитися своїм. Замкненість робить культуру приреченою на загибель. Але й надмірне спо­живання чужого, особливо у сфері духовній, веде до того ж. Завжди повинен домінувати власний осередок, інакше культура може розчинитися серед інших і зникнути. Тому більшість на­родів намагається підтримувати і розвивати власне суспільне виробництво, свою науку та освіту, зберігати звичаї і т.п. Так, у Франції, Чехії і інших країнах створені державні органи по за­хисту мови, оберігаються культурні цінності.

Внутрішня відкритість культури знаходить прояв через до­ступність до Її здобутків усіх членів суспільства. Від того дося­гається тотожний культурі рівень усього соціуму і розгортаєть­ся перспектива його подальшого розвитку. Відлучення будь-якої частини населення від культурних досягнень (сучасної продукції виробництва, освіти, мистецтва, демократичних сво­бод тощо) робить її обмеженою в культурному плані. Тому не­обхідне повне розгорнення функцій культури. Провідними се­ред них є:

- перетворювальна, оскільки культура є, перш за все, засобом задоволення потреб людства, створення умов і організації життя, яких не надає природне середовище;

- орієнтувальна, адже завдяки таким елементам культу­ри, як знання, освіта, технології, навички, досвід та ін., люди в змозі змінювати дійсність в бажаному напрямку,

свідомо забезпечувати потреби як індивідуальні, так і суспільні;

- комунікативна проявляється через мову, освіту, засоби масової інформації, Інтернет та ін., що веде до обміну досягненнями культури, кращою організацією життя, викликає взаєморозуміння окремих людей і народів;

- виховна, оскільки регулює поведінку людей через систему норм, принципів і взірців життя;

- соціалізуюча, бо під впливом культури людина відчуває необхідність спільних дій з іншими людьми, дає собі соціальну оцінку і розуміє свою відповідальність за стан суспільства.

Через функціональний прояв культура "олюднюється", стає надбанням конкретних людей. Від рівня причетності населення до загального стану культури, і засвоєння ним "й досягнень за­лежить:

а) культура суспільних відносин: правових, політичних, моральних, релігійних, сімейних, побутових тощо;

б) світоглядна культура: прогресивність чи реакційність ідей, теорій, поглядів, різноманітних вчень, концепцій, доктрин і т.п.;

в) культура діяльності: навчання, виконання професій­них обов'язків, громадських зобов'язань;

г) культура поведінки: в гостях, на вулиці, дома, серед друзів тощо.

Таким чином, культура є узагальненим результатом творчої діяльності людей по забезпеченню себе і суспільства усім необ­хідним для задоволення своїх потреб через сутнісну самореалізацію. В глобальному масштабі мова йде про світову культуру як сукупність усіх типів культур, їх діалектичну єдність та ці­лісність на певному історичному етапі розвитку людства.

Розвиток культури - процес суперечливий, в якому чітко зазначені прогресивні і регресивні тенденції. Наприклад, сучас­на науково-технічна культура суттєво сприяє розгорненню сво­боди людини. Але її підвалинами є зв'язок суспільства і приро­ди, яка в наш час нещадно експлуатується. Тому екологічна криза вимагає нової екологічної культури і формування нового типу цивілізації.

2. Співвідношення культури і цивілізації

Історія людства при глибокому осмисленні постає не як ці­лісність, а як низка послідовних і співіснуючих соціокультурних утворень, розмежованих у просторі і часі. Для нелінійного осмислення історичного процесу важливо опанувати поняттям "цивілізація" (латиною -"громадянський", "громадянське сус­пільство"). Воно, як і культура, в сучасній літературі немає од­нозначного тлумачення.

У XVIII ст. цивілізацію розуміли як соціально-історичний процес, як ступінь розвитку суспільства, а цивілізування вва­жалося залученням до культури. Пізніше американський етно­граф Люїс Морган (1818-1885) назвав цивілізацією стан суспі­льства, відмінний від дикості і варварства. А російський соціо­лог Микола Данилевський (1822-1885) в книзі "Росія і Європа" вже розглядав історичний процес як низку автономних співіс­нуючих культурно-історичних типів, етап зрілості яких на­звано цивілізацією. Так з'явилася думка про множину цивілі­зацій (у Данилевського їх характеризується 10). Вже згаданий О.Шпенглер ділив історію на 8 замкнених у собі культур, але для нього цивілізація була не злетом, а омертвінням культури.

По іншому оцінив феномен цивілізації англійський історик і соціолог Арнольд Тойнбі (1889-1975) в 12-титомній праці "До­слідження історії". Він відзначив послідовне існування ЗО куль­тур і зробив висновок, що кожна з них не обособлене явище, а таке історичне утворення, що має тисячі соціокультурних взає­мин з іншими. Такою є, наприклад, "цивілізація християнсько­го Заходу ".

Тойнбі пояснював, що серед компонентів зародження циві­лізації наявні і вселенська церква, і універсальна держава, і рух племен, і певні кліматичні умови тощо. Ці сили приводить в дію Виклик - ситуацію, яка загрожує існуванню суспільства (скорочення родючості земель, демографічний вибух та ін.). То­ді суспільство, згуртовуючись і активізуючи дії проти Виклику, дає Відповідь. Хто не дає відповіді - гине. Ключова роль в опо­рі Виклику належить творчій меншості, але повинна бути активною дія і нетворчої більшості. Тим самим Тойнбі підійшов До нелінійного розуміння цивілізації, розуміння її як складної системи, що здатна до самозародження, самозбереження і само­розвитку.

Нелінійним є монадо логічний підхід до вивчення цивілізаційного процесу. Монада (грецькою - "єдине", "цілісне") в філософських вченнях означає конструктивне начало буття. Йо­го сутність стає зрозумілою при уяві живої істоти не як чогось одиничного, замкненого у собі, а як множини, що ввібрала у себе багатьох інших індивідів, навіть коли ця істота не схожа з ними у явищі. Адже за суттю живі самостійні істоти однакові.

Такими є і цивілізації, що складають конструктивне начало і творчий процес історії людства. У загрозливій ситуації певна соціальна спільнота (населення регіону, країна, нація) дає від­повідь на виклик зовнішнього середовища і тоді з'являється геном — сукупність детермінант - сил та умов, завдяки яким зароджується цивілізаційний процес. Наслідком реалізації геному стає набуття відповідною цивілізацією своєрідної індиві­дуальності, особливого характеру. Причому, принциповим тут е не ієрархія цивілізацій (від нижчої до вищої), а розгляд їх як своєрідних, неповторних індивідів історичного масштабу. Тоді історичний процес постає як спільнота, цілісність таких індиві­дів і від того він набуває різноманітних форм і багатомірності.

Якщо лінійний підхід до розгляду цивілізації подає істори­чний прогрес у вигляді постійного вдосконалення суспільного життя, ідеал якого знаходиться за його межами, десь попереду, то монадологічне уявлення інше. Нелінійний підхід бачить ци­вілізацію як процес її самовизначення і внутрішньої реалізації суспільного ідеалу, створення самобутніх структур з обов'язковим засвоєнням цінностей загальнолюдського характе­ру. Такі структури і цінності належать лише даній цивілізації і є архетипними утвореннями.

В той же час цивілізація чутливо сприймає всі цінності, що були створені раніше іншими цивілізаціями, тобто залишається відкритою для інших архетипних утворень. Так, кожна цивілі­зація, самоідинтифікуючись, проходить головні ступені людсь­кого поступу, і її критерієм є не щось зовнішнє, неконкретне, а повнота розгорненості та людської доцільності. Таким чином, формується майбутнє людства.

Наявність різноманітних підходів до виявлення сутності культури і цивілізації ускладнює визначення їх співвідноснос­ті. Проте більшість філософських поглядів на цю проблему сходяться на ширшому тлумаченні поняття культури ніж цивілізації. Адже вважається, що лише загальні досягнення куль­тури можуть об'єднати людство в русі до сучасного стану ци­вілізації. Недаремно ще засновник київської філософської шко­ли Микола Бердяев (1874-1948) вказував на необхідність куль­турної цивілізації.

З цієї причини суспільство в наш час вважається тоді циві­лізованим, коли в ньому на найвищому рівні реалізуються усі культурні надбання і розгорнені усі сфери життєдіяльності лю­дей. У такому разі, всім членам суспільства доступні у повній мірі здобутки суспільного виробництва, досягнення науки і техніки, освіта та мистецтво. А соціально-політичні умови жит­тя спонукають та забезпечують вільний розвиток і повну самореалізацію кожного індивіда.

Саме гуманна культура детермінує розгорнення цивілізаційного генома, оскільки вона виховує і соціалізує людину та активізує її творчу діяльність. Тоді культура в цивілізаційному процесі спрямовує людину на добро, красу, істину, любов. Та­ким чином, на засадах гуманістичних досягнень культури за­безпечуються творчий рух людства до сучасної цивілізації. Тому невід'ємною і сутнісною рисою нинішнього цивілізаційного роз­витку має бути гармонійна єдність культури і цивілізації.

3. Соціальне прогнозування

Людство завжди націлене в майбутнє і передбачення прийдешнього завжди було його віковічною мрією. Необхідність в цьому диктується не безпредметною зацікавленістю, а життє­вою необхідністю. Річ у тім, що людям притаманна доцільна діяльність і її мислене продовження (надія). Для досягнення певної мети необхідно узгодити цілі і засоби дії та передбачи­ти їх наслідки.

Передбачення - це знання про прийдешнє, про те , чого ще не має, але воно можливе. Ще в архаїчні часи люди придумали мантику (грецькою - "мистецтво віщування") як засіб визна­чення чогось наперед. Проте лише з розвитком наукових знань про світ і суспільство стало можливим прогнозування майбу­тнього - його передбачення на підставі досягнень наукової тео­рії і практики. Мова йде не про вгадування того, що може на­стати, а про використання сучасних знань, законів і закономірностей світу. На цій підставі прогнозуються зміни як оточуючо­го нас середовища, науки, техніки тощо, так і самого суспільст­ва.

Наприкінці ХХст. на Заході з'явилася футурологія (лати­ною - "вчення про майбутнє"). Нею займається багато дослідни­цьких організацій, наукових об'єднань та установ. Головна мета цього руху, як зазначив перший президент Римського клубу (найважливішої футурологічної організації) А.Печчеї, передба­чити й усвідомити труднощі людства.

В останній час оптимістичні надії футурології на досягнен­ня благополуччя завдяки прогресивним соціальним теоріям чи високим технологіям, робототехніці і кібернетиці і т.п. згаса­ють і з'являються похмурі пророцтва про загибель цивілізації внаслідок безконтрольного розвитку науки і техніки та занепа­ду релігії, моралі, культури взагалі.

У прогнозуванні панує закономірність: чим далі в часі здій­снюється передбачення, тим менш конкретним і точним воно стає. Щоб запобігти тому, майбутнє поділяють на:

- безпосереднє, з прогнозом на 20-30 років (воно най­більш точне);

- найближче, що сягає більшої частини століття і має не­високу вірогідність;

- віддалене, яке бачиться за межами століття і судження про нього є гіпотетичними.

Соціальне прогнозування є найскладнішою частиною науко­вого передбачення. Адже, коли відомий закон існування яко­гось явища природи, то не так важко визначити не лише його теперішній стан, а й майбутні зміни. У соціальному прогнозу­ванні це робити набагато складніше. Тут, в основному, прояв­ляються статистичні, вірогіднісні закони, оскільки прогнозу­ється майбутнє людського життя, в якому переплітається безліч інтересів, цілей, надій як окремих індивідів, так. і соціальних груп, народів.

Від соціального прогнозування чекають відповідей не лише на запитання "що станеться в майбутньому?" а й "коли цього чекати, в яких формах воно здійсниться і на скільки вірним е прогноз?" Це дуже складне завдання і тому напрацьована знач­на кількість різноманітних методів, спеціальних методик і під­ходів, які можна об'єднати в декілька груп.

1. Екстраполяція (латиною - "змінювати за межами"). Це, коли в майбутньому очікуються наявні в даний час стабільні характеристики і тенденції відповідного об'єкта. Наприклад, якщо в ньому спостерігається прискорення, то передбачається його продовження. Для екстраполяції необхідні глибокі і всебі­чні знання об'єкта.

2. Експертні оцінки. Їх проводять групи фахівців шляхом інтуїтивно-логічного вирішення проблеми. Узагальнена думка експертів вважається найбільш вірогідною. Необхідно, щоб со­ціальні об'єкти оцінювали різноманітні фахівці: економісти, політологи, соціологи, правознавці, психологи, історики, філо­софи та ін.

3. Моделювання. Тут досліджується не об'єкт, а його модель (латиною -"взірець"). Моделювання буває предметне, ма­тематичне, імітаційне, комп'ютерне та ін. Воно надає можли­вість проводити різноманітні експерименти, створювати екстре­мальні умови існування моделі, формувати різноманітні ситуа­ції для перевірки й життєздатності. Тоді, відповідно до резуль­татів, робляться висновки щодо майбутнього об'єкта, що моде­лювався.