4. Соціальні функції філософії

Філософія, як сфера духовної культури, виконує певні со­ціальні функції. Найважливішими з них є світоглядна, мето­дологічна, гносеологічна, ціннісна та праксиологічна. Світо­глядна функція філософії виявляється в тому, що вона осмис­лює й обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює стратегію їх досягнення. У філософії відбувається рефлексія світоглядних проблем, виробляється понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів, для обґрунтування переваг одно­го світогляду над іншими.

Прагнення обґрунтувати різні концепції, ідеали ставлення до світу потребує різних філософських підходів. Так, релігійне і матеріалістичне відношення до світу виходять з принципово протилежних засад. Проте порівняння і обґрунтування неодна­кових підходів до світу здійснюється за допомогою загальних законів мислення, що й дає філософії можливість виконувати світоглядну функцію.

Методологічна функція виявляється передусім в тому, що філософ виробляє загальні принципи і норми пізнавальної дія­льності. Однак методологічна функція не зводиться до методо­логії пізнання: у ній йдеться про стратегічний рівень методоло­гії людської діяльності в цілому. Філософія повинна зіставити й оцінити різні засоби цієї діяльності, вказати найбільш оптима­льні з них. Філософія, як методологія пізнання і соціальної дії, окреслює магістральні шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного осягнення світу, постій­но актуалізує докорінні проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських цінностей.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнан­ня, гносеологія - розділ філософії, в якому досліджуються про­блеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання і критерії форм останніх. Найважливішими критерія­ми теорії пізнання є категорії форм чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного пізнання в науці: істина, помилка, абстракція, узагальнення та ін. Хоча теоретико-пізнавальна проблематика почала розроблятись ще в античній філософії, чітко відокремлено вона була поставлена у філософії Нового ча­су.

Контрольні запитання:

1. Які джерела та особливості філософського знання?

2. У чому полягає сутність картини світу?

3. Яка структура та основні функції філософії?

4. Які основні історичні типи світогляду?

5. Які основні структурні елементи світогляду?

Тема II. Філософія Стародавнього світу та Середньовіччя

1. Філософія Стародавнього сходу.

2. Розвиток філософії у Стародавній Греції.

3. Середньовічна філософія.

Література:

1. Брайчевський М. Середньовіччя і сучасність / Наука і куль­тура. Україна. - 1989.- №23.

2. Кессиди. Об одной особенности менталитета древних греков //Вопросы философии. - 1996.- №2.

3. Філософія: Навчальний посібник /І.Ф. Надольний та ін. -К.: Вікар. - 1997. - С. 31-57.

4. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. - М.:

Высш. школа. -1981.

5. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней й средневековой философии. - М.: Высш. школа. - 1991.

6. Відповідні статті у філософських словниках та енциклопе­дії.

Знати основні поняття:

Веди, йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята, платонізм, неоплатонізм, арістотелізм, піфагорійство, кініки, стоїцизм, скептицизм, епікурійство, схолас­тика, реалізм, номіналізм, теологія, натуралізм.

1. Філософія Стародавнього сходу

Перші прояви філософського мислення відображені у веди­чних літературних джерелах Стародавньої Індії. Веди (знання) - це збірник релігійних гімнів, досвідних знань, моральних пра­вил індійського народу, що творилися більше 4 тисяч років то­му. В них закладено основи декількох своєрідних філософських систем: брахманізму, бхагаватизму, буддизму, джайнизму.

Якщо брахман є безликим абсолютним началом усього іс­нуючого, тобто з нього виник Світ, то бхагава є саме буття, іс­нування всього сущого. Буддизм же формувався як філософсько-етичне вчення, відповідно якому людина позбавляється страждань через самовідречення від зовнішнього світу. В основу джайнизму покладено принцип вдосконалення особи через від­повідне виховання. На підставі цих світоглядних уявлень сфор­мувалася значна кількість філософських шкіл. Вони поділилися на таких, які визнають авторитет Вед (називаються астіка) і тих, що їх не визнають (настіка). До перших відносяться йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя. Не визнає величного вчення, перш за все, чарвака-локаята. Який їх зміст?

Так, йога розбудована на ідеї необхідності постійного вдос­коналення душі і тіла, що досягається шляхом медитації, само­заглиблення у свій внутрішній світ. Філософські ідеї санкх’я, як і йоги, висвітлюють зв'язок вільної душі і фізичного (пасив­ного) тіла. Але у ній першопричина світу розтлумачується, як результат взаємодії вільних начал - духовного (пуруші) і тілес­ного (пракріті).

Міманса обґрунтовує вічність і незмінність світу, хоча окремі речі в ньому виникають, змінюються і гинуть. Суттєвим у мімансі є тлумачення про зв'язок мови і мислення, слова і його значення. Філософська школа веданта, навпаки, вважає основою буття - Брахмана, надприродну духовну силу. Брах­ман і є реальним світом, тому людська душа завжди має праг­нути до злиття з цією вищою силою.

Вчення вайшешики пов'язане з науково-природничими уявами про світ. Він існує об'єктивно і поєднує у собі воду, зе­млю, повітря тощо. Усі речі складаються з первинних часток (атомів). Завдяки відчуттю людиною речей, вона їх пізнає. Ще грунтовніше процес пізнання розглядала н'яя, називаючи вито­ками пізнання чуттєве сприйняття світу, порівняння, логічний висновок та судження авторитетів.

На підставі названих ведійських вчень в Індії розгорнулися релігійно-філософські напрями індуїзму, буддизму, джайнізму та ін. Провідною їх ідеєю є відречення від життєвих насолод, позбавлення страждань шляхом нірвани - кінцевої мети існу­вання, що досягається згасанням, охолодженням людських пристрастей. Подібні думки були необхідні при існуванні тих індійських варн (суспільних каст), що жили в злиднях і були соціальне пригнобленими. Вихід вбачався у втечі від повсяк­денних реалій.

Протилежністю античних філософських шкіл виступала чвака-локаята. Відкидаючи ідеї Вед про наявність першотворця світу, її представники закликали до пошуків людського ща­стя у земному житті. Людина сама може його творити та дося­гати життєвої насолоди, активно пізнаючи світ і змінюючи його за власною вподобою.

Таким чином, у різноманітних філософських школах Ста­родавньої Індії сформувалися думки про цілісність світу, єд­ність тіла і душі людини, можливості пізнання світу та побудо­ву людського щастя.

Якщо староіндійська філософія була спрямована на осмис­лення існування окремої людини, індивіда, то в Стародавньо­му Китаї вона набула соціального забарвлення. Безпосередньо філософська думка в Китаї сформувалася у У-ІУ ст. до н.е. З часом в ній з'явилося багато різноманітних напрямів і вчень.

Наприклад, дуже популярним було і залишається тепер вчення Конфуція (551-479 до н.е.). Відповідно філософії цього мислителя творцем світу і людської долі е Небо. Воно постійно стежить за справедливістю на землі. У суспільному житті, ви­значає Небо, все повинно бути незмінним, чітко підпорядкова­ним владі. Всі піддані мають шанувати господаря, простолюди­ни - чиновників, діти - батьків тощо. Така історична традиція. Але у всьому необхідно бути справедливим. "Стався до інших так, як би'ги хотів щоб відносилися до тебе", — повчав філософ.

У трактаті "Бесіди і судження" послідовники Конфуція ви­клали його погляди на моральний закон. Окрім беззастережної покори молодших старшим, конфуціанці обстоювали вічність соціальної нерівності. Кожна людина має знати своє місце в су­спільстві і чітко виконувати свої обов'язки. Адже Небо призна­чило одних керувати, а інших виконувати їх вимоги.

Подальший розвиток конфуціанства здійснив Мен-Пзи (372-289 до н.е.). Його погляди на суспільство і людину були дещо демократичнішими. Життєва сила людини, її енергія, за Мен-Цзи, мають підкорятися волі й розумові. Природа людини вза­галі прагне до добра, тому немає кращого служіння Небові, ніж бути добрим. Ось чому представники вищих станів повинні тур­буватися про простолюдинів. Конфуціанство в Китаї переросло в релігійне вірування і з II ст. до н.е. було визнане офіційною державною ідеологією.

Ще одним поширеним філософським вченням у Стародавньому Китаї був даосизм. В його основу покладено "дао" - все­осяжне світоглядне поняття. Воно розумілося як першопочаток і першооснова всього існуючого в світі. В книзі "Даодендзин" доказується, що первинним у відношенні до світу є небуття - дао. Воно породило нове дао, тобто все що існує - буття. Зміни відбуваються тому, що якісь із протилежних сторін чи характе­ристик речей або подій максимально виростають, і тоді цей об'єкт набуває нової якості: при народженні все ніжне, тендіт­не, при смерті - грубе, міцне. Це вже була ідея саморозвитку світу.

Даосизм вчить, що спокій - це головне в русі. І це тому, що все має відповідати вимогам закону дао. Воно керує і природою, і людиною. Все приходить само собою, і тому лише підпорядку­вання людиною свого життя дао веде її до благополуччя, успіху і повної свободи.

Окрім названих філософських вчень тривала історія Китаю знає багато інших. Скажімо, Ян Чжу (395-335 до н.е.) відкидав віру в небо та в безсмертя душі, а Ван Чун (27-97) не визнавав впливу на людей та природу потойбічних сил, вірив в пізнава­льні здібності людини і її творчі сили. Але названі спочатку вчення особливо сильно вплинули на подальший розвиток сві­тогляду і життя китайського народу.

2. Розвиток філософії у Стародавній Греції

Тут філософія сформувалася у VI – Vст. до н.е. і пройшла шлях від наївно-стихійного стану до класичного (взірцевого) виміру. Із знаменитих грецьких філософських шкіл першою виникла школа в м. Мілеті (VІІст. до н.е.), де творили Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Вони вбачали першопричину світу у конкретно-речовинних формах. Ними були: вода (Фалес), повіт­ря (Анаксімен) або невизначена матеріальна частка "алейрон" (Анаксімандр). Алейрони постійно проходять певні перетворен­ня: згущення, ствердіння, розпилювання тощо і, таким чином, породжують розмаїття конкретних речей.

Процес універсального світопорядку виразно відобразив іо­нійський філософ Геракліт (530-470 до н.е.) доказуючи, що сви­не створений богами, а "був, є і буде вічно живим вогнем, кот­рий закономірно спалахує й згасає". Геракліта вважають автором думки, що все знаходиться у постійних змінах. "В одну рі­чку ввійти неможливо", — стверджував він.

Оригінальне бачили світ піфагорійці. Їх школа виникла у м. Кротоні біля 532р. до н.е. Першоосновою сущого вони вважа­ли не речовину, а й кількісний вираз, математичний вимір. На їх думку, певні чисельні показники визначають справедливість, душу, вдачу, все-все, що формує людську життєдіяльність. Оскільки ж усе можна вирахувати та обчислити, то першопри­чиною природи є число. Воно творить геометрію та вимір речей, зумовлює їх зміни, створюючи гармонію світу. У людському існуванні, вважали піфагорійці, гармонія досягається лише при узгодженні числового і геометричного з такими проявами ре­чей, як „душа", „добро", „зло" тощо.

Наближення філософської думки у Стародавній Греції до класичного взірця, до створення цілісної та всебічної уяви про світ та людину розпочалося з другої половини 1-го тисячоліття до н.е. В цей час виникло чимало оригінальних філософських вчень. Так, своєрідне філософське бачення світу виявили Лев-кіп (500-440 до н.е.) та його учень Демокріт (460-370 до н.е.). Вони ввели в філософію поняття атома, неподільної часточки матерії. Атоми рухаються у порожнечі і, комбінуючи різні утворення, формують різні природні та духовні об'єкти. Щодо людей, то вони відрізняються лише за зовнішнім виглядом, а відносно до умов космосу, то всі люди однакові. Це вже були елементи гуманістичного характеру, адже висувалася ідея рів­ності людей. Специфічність атомної будови людини, особливо її душі, виділяють її із природи у щось особливе. Тому вона пере­творюється в спеціальний предмет філософування.

Виразно сформована тенденція виділення людини із загаль­ного світу речей у софістиці. Софістами називали в Греції тих філософів, які були платними вчителями філософії, логіки, красномовства, усіх знань, необхідних для того, щоб займатися військовою, політичною та громадською діяльністю. Серед софі­стів було немало визначних філософів (Протагор, Горгій та ін.). Вони розвивали вчення Левкіпа та Демокріта про першооснови світу, про унікальну визначеність людини. Це Протагору (481-411 до н.е.) належить знаменитий вираз: „Людина є мірою всіх речей". Пізніше софістика перетворилась у формальне маніпу­лювання поняттями в пошуках доказів абсурдних думок, у словесні викрутаси, аби обґрунтувати меркантильні інтереси пев­них людей.

Різку полеміку з софістами вів видатний філософ Сократ (469-399 до н.е.). Він засуджував їх заробітки добробуту філо­софією, вважаючи, що краса і знання продаватися не повинні. Сократ рішуче звернувся до дослідження буття. Космосу, при­роди, людини. „Пізнай самого себе", - основний заклик його філософування. Для пошуку істини він застосовував діалоги, суперечки, де виказувалися протилежні точки зору. Це був діа­лектичний підхід - вивчення предмета чи явища з усіх сторін. В цілому ж Сократ остаточно вирізнив людину із Космосу, скерувавши основну проблему буття: „людина - світ" в основу предмета філософії.

У Сократа було багато послідовників. Один з них - Діоген із Синопу, закликав до природничого життя, користування мі­німумом речей тощо. Для прикладу сам жив у глиняній бочці. Належав він до школи кініків, які, закликаючи до життя від­повідно до природи, висміювали культурні і моральні здобутки людей як непотрібні (звідси вираз „цинізм").

Вершиною старогрецької філософії у її класичному варіанті стали вчення Платона і Арістотеля. Вони охопили усі філософ­ські проблеми буття: природного і духовного, індивідуального людського і суспільного.