Материал: Філософія

Першу завершену ідеалістичну філософську систему ство­рив Платон (427-347 до н.е.). До неї входять:

1) вчення про бут­тя;

2) вчення про бога;

3) вчення про світ;

4) вчення про похо­дження світу;

5) вчення про душу;

6) вчення про пізнання;

7) вчення про моральність;

8) вчення про суспільство.

Для Платона початок реального світу знаходився за його межами. Всі речі є лише тінями своїх безтілесних образів -ідей, так званих "ейдосів". Вони вічні. Все тілесне, речовинне відноситься до небуття. Матеріальне породжується ідеями і є скінченним. Найвищою ідеєю у Платона виступає ідея добра. Воно є джерелом краси, істини та гармонії. В центрі космологі­чного тлумачення світу Платоном знаходиться вчення про „сві­тову душу". Душа ув'язнена в темницю нашого тіла тимчасово. Тіло вмирає, а вічна душа перевтілюється. Думки філософа про бога та душу були використані творцями православного віро­вчення. Платон залишив багато різноманітних праць про природу, людину, суспільство, етику, пізнання світу тощо. Напри­клад, він висунув ідею „досконалої держави", якою керують мудреці-філософи, захищають мужні воїни, а решта населення розсудлива і законопослушна. Він також розвивав діалектику, розкриваючи ряд її категорій.

Завершеності філософія Стародавньої Греції досягла в твор­чості Арістотеля (384-322 до н.е.), учня Платона. У своїх творах знання про світ він ділив на фізику („другу філософію") і ті, що знаходяться після фізики - метафізику („першу філософію"). „Перша філософія" визначалась як наука про першоначала та причини буття, пошуки істини, завдання філософського знання та інше.

Арістотель визнавав матерію вічною, але пасивною. Актив­но творчою для нього є форма, а „формою всіх форм" - бог. Людина здатна досягти збігу мислення з формами буття. Для цього необхідно опанувати логічними категоріями. Перш за все, такими як сутність, якість, дія і багато інших. Ради цього Арі­стотель створив логіку - науку про мислення, яка слугує людям й сьогодні.

Філософія Арістотеля, як і Платона, суттєво вплинула на розвиток всієї західноєвропейської філософії, релігії, духовної культури.

Своєрідне узагальнення старогрецької класичної філософії відбулося в елліністичний період (кін. IV ст. до н.е. - V ст. н.е.), який також багатий на виникнення різноманітних філо­софських шкіл і вчень. Наприклад, стоїцизм (кін. IV ст. до н.е.) вчив, що людина цілком залежить від зовнішнього світу. Вивчаючи цей світ як умови життя, як необхідність, людина може добровільно йому підкоритися. Тоді "мудрого необхідність веде, дурного ж - волочить". Для гідного життя потрібно вихо­вати в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, му­жність, спокій. Цього здатна досягти кожна людина, бо від природи вона вільна. Стоїки заперечували насилля людини над людиною. Людська моральність полягає в тому, навчали вони, щоб керуватись розумом, який є часткою розуму світового.

Представники скептицизму (з грецької "скептикос" - той, що вивчає), доказували, що у пізнанні світу людина обмежена недосконалістю своєї чуттєвості, а відтак не здатна до кінця його зрозуміти. Тим самим вони ставили під сумнів, скептично відносилися до набутих людьми знань. Водночас, повчали скеп­тики, людина при всіх природних умовах, що її закріпачують, завдяки своєму внутрішньому духовному світу здатна бути не­підвладною необхідності.

Послідовники Ешкура (342-270 до н.е.) стверджували, що основною метою філософії має бути досягнення щастя, відсут­ність страждань. Щастя досягається незворушністю духу.

Таким чином, у філософії Стародавньої Греції досить чітко зазначені елементи антропоцентризму та гуманізму. Людина розглядається як центральна ланка світу, як істота, що має право на власну долю.

3. Середньовічна філософія

Середньовіччя - ціла епоха європейського життя (У-ХУІ ст.), коли, з одного боку, в політичному, соціальному та духов­ному житті багатьох країн панувала релігія, а з іншого — роз­вивалася хімія, напрацьовувалися сучасні виміри руху — прос­тору - часу, велися суперечки про душу і духовність людини, здійснювалися великі географічні відкриття.

В центр філософії Середніх віків ставився бог. На зміну ві­льному злету філософської думки прийшли релігійні догмати. Усі філософські роздуми були пов'язані з богослов'ям.

Найвизначнішими були вчення „отців церкви": Тертуліана, Августина, Фоми Аквінського. Тертуліан (160-220) був одним з перших дохристиянських теоретиків. До нього християнство намагалось узгодити біблійні тексти з грецькою філософією. Тертуліан чітко розмежував віру і розум. Абстрактному всеося­жному розумові він протиставляє дію обмеженого людського практичного розсудку. Необмеженість у всьому належить лише богові і тільки йому. Він - одночасно і тіло, і дух.

Більш широким було вчення християнського теолога Авгус­тина Блаженного (354 -430). Тлумачачи світ як боже творіння, він розкривав ніким ще не зачеплені філософські проблеми змін у світі і, насамперед, розвитку людської особистості та суспіль­ства в цілому. Прагнення людини повинно бути спрямованим до „граду божого", пише він в одноіменному творі, бо „град зем­ний" є суєтним, породженим людським самолюбством, що супе­речить божому визначенню людини - любити бога. Час, як змі­на сущого, є вмістилищем душі, — доказує Августин. Душа постійно чекає справедливості. Насилля над людиною є найбіль­шим злом, тому справедливо його викоренити взагалі.

Одним з найвизначніших філософів Середньовіччя був Фома Аквінський (1225-1274). Його філософсько-теологічне вчення стало офіційною доктриною католицької церкви. Із 28 томів його праць найбільш визначними є "Сума теології" і "Сума про­ти язичників". В них автор доказує, що більшість створеного богом непідвладне осягненню людським розумом, тому тут усе повинна визначити віра. Причиною всіх змін є бог. Неповтор­ність людини полягає в індивідуальності душі кожної з них, адже душа персонально надається богом. Це було ідеалістичне тлумачення висновків Арістотеля про світобудову та людську душу. Особливо цінує й сьогодні католицька церква п'ять дове­день Фоми Аквінського існування бога: все що рухається має першопричину; все повинно бути кимось створене; випадковос­тей не буває, все закономірне; все повинно вимірюватись чи­мось найвищим; все у світі цілеспрямоване. Відповідно, на ду­мку теолога, все у світі підвладне лише богові.

Таким чином сформувалась середньовічна схоластика - тип релігійної філософії, що підпорядковувалася теології. В ній догматизм переплітався з деякими раціоналістичними мірку­ваннями. Схоластика в певній мірі була і в старогрецьких вченнях. Але там, наприклад, у Платона, провідну роль займа­ла філософія. В середні ж віки - навпаки.

Проте схоластика відіграла значну роль в поширенні освіти в Західній Європі. Вона стала в свій час основним напрямком освітянської діяльності тогочасних університетів. В них розви­валася думка про природу, людину, мораль тощо. Показовою в цьому відношенні е суперечність між реалізмом і номіналіз­мом.

Біля витоків реалізму стояв Іоан Скот Ерігуена (810-877), що в своєму творі „Про розподіл природи", змальовуючи зага­льний світ, доказував його божественну єдність. Ця „єдність" визначає існування усіх окремих речей і процесів. Хоча вони і існують якийсь час індивідуально, проте неминуче гинуть і по­вертаються до загального („єдності"). Таким чином, реалізм (дійсність) для Ерігуени полягає в підпорядкуванні окремого загальному, що позбавляє його свободи існування. При тому мислитель в центрі світу ставив людину, пояснюючи, що при її повній залежності від бога (єдності), вона здатна до особистого життя. Це була, по суті, ідея антропоцнтризму (постановки лю­дини в центр усього сущого).

На противагу реалізму, що визнав дійсним лише „універса­ли" (загальності), представники номіналізму доказували, що „універсали" це лише назви, імена („номена" з латини - ім'я). Реальними, насправді, бувають лише окремі речі. Значить вони, а відповідно і люди, функціонують довільно, відособлено. Це ще не був повний відхід від схоластичних канонів реалізму, проте в подібних судженнях про світ відчуваються його природничі начала.

Полеміка між номіналістами і реалістами велася цілі сто­ліття. За цей час сформувалася значна кількість натуралістич­них концепцій. В певній мірі тому сприяла творчість Роджера Бекона (1214-1292), що глибоко цікавився природознавством. Ще не виступаючи за повне розмежування теології і філософії, він водночас визнає „суверенність" останньої.

Суттєва значущість вчення Р.Бекона полягає в тому, що він створив цілу програму розвитку наукових знань, доказуючи не­обхідність і можливість всебічного пізнання світу. Це вело до духовного розкріпачення людини, посилення її впевненості в силі власного розуму.

Вже пізніше Іоган Дунс Скот (1256-1308) відокремив філо­софію від теології, надаючи їй право на практичні знання, пе­реважно етичні. Людська воля, пояснював він, має автономний характер, тому свобода людини є її найглибшою сутністю.

Епоха Середньовіччя породила велику кількість мислителів, що підготували перехід до філософського матеріалізму епохи Відродження.

Контрольні запитання:

1. Що лежить в основі різних етапів розвитку філософії?

2. Які основні школи має староіндійська філософія?

3. Чим характерна філософія Стародавнього Китаю?

4. Розкрийте особливості філософських вчень Стародавньої Греції.

5. Чим характеризується філософія Середньовіччя?

Тема III. Європейська філософія XV - XIX ст.

1. Філософія епохи Відродження та Нового часу.

2. Німецька класична філософія.

3. Філософія марксизму.

4. Українська філософія.

Література:

1. Гусєв В.Л. Західна філософія Нового часу. - К.: Либідь. - 1998. - 368 с.

2. Введение в философию, ч. І. - М.: Политиздат. - 1989. - С. 146-279.

3. Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч.- М.: Политиздат. - 1991.

4. Філософія: Навчальний посібник. /І.Ф. Надольний та ін. - К.: Вікар. - 1997. - С. 64-217, 166-185.

Знати основні поняття:

Апріорі, метод, механістична картина світу, емпіризм, ра­ціоналізм, гносеологія, агностицизм, розсудок, розум, світовий дух, чистий розум, абсолютна ідея, "річ у собі", антропологізм, свобода, секуляризація, пантеїзм, деїзм, геоцентризм, геліоцен­тризм, сенсуалізм. Просвітництво, гуманізм, субстанція, гео­графічний детермінізм, фаталізм, антропологічний матеріалізм, аскетизм, патристика, автохтонний, національна ідея.

1. Філософія епохи Відродження та Нового часу

ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ (ХУ-ХУІ ст.) характеризується формуванням антропоцентризму та спробою відновлення ка­нонів філософії Стародавньої Греції. Проте ще тривалий час в європейській культурі відчувався вплив філософії Середньовіч­чя з її геоцентризмом. Відбувалася секуляризація філософської думки . Вона вивільнювалася з-під впливу релігії через оголо­шення людини природною, а не божою істотою. Поширювався і пантеїзм (грецькою "пан" - усе, а "теос" - бог) - ототожнення бога зі світом природи.

Одним з перших звеличував людину німецький філософ Микола Кузанський (1401-1464). В його роздумах творцем сущого виступав бог, але поряд :і ним у світі вже наявна творча і активна людська особа. Італієць Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494) проголосив людину винятковою істотою у світі. Вона такою є тому, що наділена свободою волі і можливістю вибору способів дій.

На підставі ідей свободи волі та творчої активності людини сформовані і соціально-філософські погляди італійця Школо Макіавеллі (1469-1527). Він доводив, що суспільним життям керують людські інтереси. Вищими інтересами є інтереси дер­жави, і тому під час їх реалізації можна нехтувати інтересами окремих людей, принципами моралі тощо.

Пізній період Відродження (кінець ХУ-ХУІ ст.) також бага­тий на філософські роздуми. Так, голландець Еразм Роттердамськии (1469-1536) відкидав релігійне твердження про "зіпсова­ність" людини "першородним гріхом" і доводив, що у святому письмі людина покликана до активних дій, до життєвого само­ствердження. Початок і кінець світу, пояснював філософ, у ру­ках божих, але особиста доля визначається кожним індивідом окремо. Подібну точку зору називають деїзмом. Пантеїстич­ними були роздуми італійця Джордано Бруно (1548-1600). У нього природа не залежить від божественного впливу, а сама по собі здатна до самотворення. За таке заперечення необхідності бога інквізиція спалила єретика на вогні. Завершеності філосо­фія Відродження досягла в творчості француза Мішеля Монтеня (1533-1592). Він у творі "Спроби" не лише пояснював самоактивність природи, а й повністю відмежував від неї людину, котра, на його думку, є унікальною за внутрішнім світом і здатна по-своєму впливати на оточуюче середовище. Так філософія звіль­нялася від впливу релігії і закладала підвалини для власного подальшого розвитку.

НОВИЙ ЧАС (кінець ХУП-ХУІП ст.) - період переходу Єв­ропи до промислового розвитку, а відтак і до бурхливого роз­квіту науки, техніки та освіти. Завдяки тому усвідомлення сві­ту людьми вирвалося з зачарованого кола релігійних догм. Ва­жливий вплив на цей процес мали думки польського вченого Миколая Коперника (1473-1543), що обґрунтував нову астроно­мічну систему - Геліоцентризм, відмінну від птолемеєвського геоцентризму. Пізніше німецький астроном Йоганн Кеплер (1571-1630) своїми дослідженнями започаткував сучасні наукові пошуки. Наукові знання породили філософський матеріалізм і набули прикладного характеру. Це привело до появи емпіри­зму — пізнання світу через досвід, практичні дії, на відміну від раціоналізму, що означає пізнання завдяки розумовому осмис­ленню об'єкта.

Відтак розпочався пошук ефективних методів (грецькою - способів) пізнання. Тут важливий внесок здійснив родоначаль­ник емпіризму, англієць Френсіс Бекон (1561-1626), системати­зувавши в багатоплановій праці "Велике відновлення наук" усі тодішні наукові здобутки.

Головне в пізнанні природи, вчив він, знайти такий метод, що вів би найкращим шляхом до істини. Як бджола переробляє нектар в дорогоцінний мед, так і науковець повинен перетворю­вати емпіричні факти за допомогою раціональних методів у на­укову істину. Найкращим методом Бекон вважав наукову інду­кцію - сходження від окремих спостережень до теоретичних узагальнень. Аналітико-індуктивна методологія в науковому пізнанні визнавалася і англійцем Томасом Гоббсом (1588-1679), а його співвітчизник Джон Локк (1632-1704) досліджував похо­дження людського знання. Він доводив, що всі ідеї і поняття людини з'являються завдяки впливу об'єктів пізнання на орга­ни чуття людини. Це була позиція сенсуалізму (латиною "сенсус" - відчуття) - пояснення пізнавального процесу на підставі чуттєвості людини.

На відміну від згаданих філософів-емпіриків, француз Рене Декарт (1596-1650) найкращим вважав метод дедукції, що ле­жить в основі раціоналістичного мислення. В дедукції, доводив він, вихідні положення є самоочевидними, інтуїтивними, як аксіоми математики. В основі інтуїтивного знання знаходиться беззаперечне твердження: "Я мислю", - адже лише воно дово­дить існування суб'єкта. Взагалі ж в процесі пізнання провідну роль відіграють вроджені у людей ідеї (як ідея бога, ідеї мате­матики тощо). Проти теорії Декарта виступив голландець Бенедикт Спіноза (1632-1677), який пояснював, що у людей наявні лише вроджені здібності пізнавати світ. Тут філософ був дуалі­стом: світ сприймається завдяки чуттєвому досвіду, але сут­ність речей розкривається на раціональному рівні.

Дуалізм Спінози наявний і в обґрунтуванні субстанції -того, що породжує різноманітність світу. Для Спінози нею є єдність бога і природи. А для німецького вченого Готфріда Лейбніца (1646-1716) субстанціями є духовні монади, що мають божественне походження, а від того і активну силу, і вони ор­ганізовують інертний матеріальний світ у різні форми існуван­ня.

Розвиток в Новий час різноманітних наук, особливо техніч­них, привів до механістичної уяви про світобудову. Системати­зував її Т. Гоббс, виділивши в ній людину як мислячу частку. Водночас він підкреслював природне право людини на жит­тя, а Д. Локк розгорнув його принципи у вигляді прав на життя, свободу і власність, що в 1949 р. закріплено в "Зага­льній декларації прав людини" 00Н.

На підставі роздумів про людину та суспільне життя вини­кла філософія Просвітництва XVIII ст., в основі якої лежить ідея гуманізму - означеності людини як вищої цінності буття. Француз Шарль Монтеск'є (1689-1755) одним з перших пояс­нював буття людини і суспільства як природний процес. Відтак людина здатна розбудувати щасливе життя і справедливий сус­пільний устрій. Проте на нього, за Монтеск'є, дуже суттєво впливають природні умови. Це так званий географічний дете­рмінізм. Вольте? (1694-1779) в багатьох творах розглядав лю­дину як суспільну істоту, адже всі стосунки між людьми, вва­жав він, створені самими людьми. Відкидаючи вплив на них релігії, тим не менш він докузував необхідність віри в бога, як засобу боротьби з насиллям. Покращення самої людини він вба­чав в просвітництві, адже воно формує й" свідомість.

Близькими до поглядів Монтеск'є були і роздуми Жан-Жака Руссо (1712-1778), що шукав причини нерівності людей і шляхи досягнення суспільної справедливості. Для цього необ­хідний такий суспільний договір , за яким меншість не змогла б привласнити здобутки більшості, а деспоти ніколи б не досягли влади. А Дені Дідро (1713-1784) досягнення справедливості в людських взаєминах вбачав у подальшому розгорненні науко­вих знань, поширенні освіти і покращенні моралі. Громадян слід виховувати так, щоб вони розуміли, що для особистого ща­стя необхідно бути чесною і добродійною людиною. Дуже важливо, щоб освіченим був монарх, адже він є запорукою справе­дливості в суспільному житті.

Таким чином, філософія Відродження і Нового часу просякнута гуманістичними ідеями і вірою у всемогутність людського розуму.