Материал: Філософія

4) потреби самореалізації. Це одна з основних потреб особи, що бере початок із родового намагання людини до утвердження своєї неповторності, свого "Я".

Потреба в самореалізації, на відміну від інших потреб, полівалентна. Вона може проявлятися не в одному, а практично в усіх видах діяльності. Не випадково Гегель назвав її всезагальною і абсолютною потребою.

Це лише основні види потреб. Зайве говорити, що кількість потреб не вичерпується наведеною класифікацією.

Всі ці потреби і інтереси викликають до життя суспільне виробництво тих чи інших продуктів та послуг і стимулюють це виробництво. Суспільне виробництво тому і існує, що існують людські потреби і інтереси.

Суспільне виробництво охоплює такі сфери буття:

по-перше, матеріальне виробництво. Щоб жити, людина має забезпечити своє життя, насамперед, матеріально. Коли б людство хоч би на годину зупинило процес матеріального виробництва, воно, якщо б не загинуло, то спотворило б спосіб реального буття у світі;

по-друге, духовне виробництво. Це діяльність виробництва, розподілу, обміну, споживання та зберігання духовних цінностей. До них належать ідеї, теорії, погляди, почуття світогляд­ного, суспільно-політичного, філософського, релігійного та ін­шого характеру;

по-третє, виробництво засобів комунікації. До них нале­жать, перці за все, мова як знакова система разом з її інтерпре­тацією або системою значень;

по-четверте, виробництво людини, її соціалізація. Процес соціалізації людини складається з сукупності відношень: "Я -ТИ" - діяльність із формування моральних якостей людини; "Я - МИ" - виробництво ідей, теорій, поглядів з приводу міжкласових, міжнаціональних, міждержавних відносин; відношення "Я - ПРИРОДА" - виробництво і прищеплення людині екологічної свідомості в усіх її проявах.

Людина соціалізується через посередництво усіх форм, ви­роблених досвідом попередніх поколінь.

Отже, суспільне виробництво - активна діяльність со­ціальних суб'єктів, спрямована на вироблення матеріаль­них і духовних цінностей, форм людського спілкування та самої людини.

Суспільне виробництво здійснюється за законами соціуму. Саме соціум визначає систему суспільного виробництва. В свою чергу, суспільне виробництво обумовлює основний зміст соціа­льної структури виробництва.

Усі сфери суспільного виробництва мають свої цілі, свої способи виробництва і отримують свої результати. Найважли­вішим елементом цієї структури е спосіб, за яким здійснюється те чи інше виробництво.

Можна виділити спосіб виробництва матеріальних благ, спосіб виробництва духовних цінностей, спосіб виробництва форм спілкування і способи виховання, соціалізації людини.

Кожен з названих способів виробництва складається з про­дуктивних сил та виробничих відносин. Продуктивні сили включають в себе:

по-перше, цілеспрямовану діяльність людини;

по-друге, знаряддя праці;

по-третє, предмети праці.

Предмети праці - це те, на що спрямована матеріаль­на, духовна чи інша перетворююча діяльність. Це матеріал, який перетворюється в результати людської діяльності.

Знаряддя праці - це все те, що суб'єкт діяльності вико­ристовує для передачі своїх дій на предмети праці. У мате­ріальному виробництві знаряддями праці можуть бути верстати, машини, біотехнологія, ядерна енергетика тощо. У духовному виробництві знаряддями праці можуть бути пензель художни­ка, певний музичний інструмент музиканта, перо літератора тощо.

Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу ви­робництва необхідні певні умови праці (виробничі приміщення, концертні зали, театри, кінотеатри, музеї, зручні шкільні кла­си, студентські аудиторії тощо).

Знаряддя праці разом із умовами праці становлять засоби праці. Предмети та засоби праці утворюють засоби виробницт­ва. Активну і вирішальну роль у суспільному виробництві віді­грає кваліфікована людина. Але слід підкреслити, що викорис­тання людських знань, досвіду, навичок може бути здійснене лише при ефективних методах та формах організації матеріаль­ного чи духовного виробництва.

Люди виробляють матеріальні і духовні блага не поодинці, а вступають у певні відносини як з природою, так і один з од­ним. Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву "виробничі відносини". Це друга складова будь-якого способу виробництва.

Виробничі відносини є формою продуктивних сил, формою розподілу, обміну і споживання суспільного матеріального і ду­ховного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Ця власність має різні історичні форми. Історично у суспільстві складалися такі форми власності:

- індивідуальна (приватно-індивідуальна) - це володіння і користування окремою людиною засобами виробництва;

- особиста (приватно-особиста) форма - власність соціалі­зованої людини, а також спільна власність сім'ї;

- колективна (приватно-колективна) форма - це доброві­льне об'єднання майна громадян;

- державна власність;

- власність спільних підприємств, інших держав або їх юридичних чи фізичних осіб;

- інтелектуальна власність. Об'єктами інтелектуальної власності є духовні цінності: здобутки науки, літератури та мистецтва, різноманітні відкриття, винаходи тощо.

Характер власності визначає форми відносин між людьми в суспільстві. Форми власності визначають форми розподілу сус­пільного продукту. Вони визначають і місце людини в системі суспільного виробництва. Левову частку прибутку отримує вла­сник засобів виробництва. Виробник отримує заробітну платню.

Продуктивні сили та виробничі відносини перебувають у ді­алектичній єдності і залежать одне від одного. Ця залежність виражається в таких напрямках:

по-перше, виробничі відносини похідні, вторинні щодо про­дуктивних сил;

по-друге, нові продуктивні сили зароджуються у надрах старого устрою. Щоб задовольнити зростаючі потреби, люди по­стійно вдосконалюють знаряддя виробництва і самих себе. Тому продуктивні сили мають тенденцію випереджати виробничі від­носини;

по-третє, продуктивні сили вимагають лише певної, а не довільної форми виробничих відносин;

по-четверте, виробничі відносини не пасивні. Вони здатні активно впливати на розвиток продуктивних сил, що їх поро­дили. Наприклад, нові, прогресивні виробничі відносини, що відповідають рівневі розвитку продуктивних сил, виступають джерелом і рушієм матеріального і духовного виробництва. Якщо ж виробничі відносини застаріли, то вони уповільнюють розвиток продуктивних сил. Ця сторона взаємозв'язку між про­дуктивними силами і виробничими відносинами відображається в загальносоціологічній тенденції відповідності виробничих від­носин характерові та рівневі розвитку продуктивних сил.

Усі розглянуті нами способи матеріального і духовного ви­робництва, виробництва форм комунікації перебувають у взаєм­ному зв'язку і взаємно обумовлюють одне одного.

Зміна способів виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя. Зі зміною способів виробництва відбувають­ся зміни матеріального, соціального, політичного, духовного життя. Змінюється соціальна структура суспільства, ідеологія, соціальна психологія, формуються нові особистості.

Отже, аналіз суспільного виробництва та його структури дає нам змогу більш глибоко усвідомити складний системний хара­ктер соціуму, визначити джерела та рушійні сили суспільного розвитку.

2. Проблема прогресу і періодизації суспільного розвитку

Протягом майже всієї історії розвитку філософської думки поряд з іншими фундаментальними ідеями чільне місце посіда­ла ідея прогресу. Під прогресом (латиною progressus - "просу­вання", "рух вперед", "успіх") зазвичай розуміють тип, на­прям розвитку, який характеризується переходом від ни­жчого до вищого, від менш досконалого до більш вдоскона­леного.

Про прогрес можна вести мову стосовно системи в цілому, її окремих елементів, структури та інших параметрів об'єкта, що розглядається.

Стосовно суспільства ця проблема постала у визначенні на­прямку його розвитку. Чи цей розвиток йде по висхідній лінії, чи по низхідній, чи в суспільстві все відбувається на одному рівні (інгрес) - чи піднесення, чи зменшення життєвих сил.

Основою прогресу, на думку Тюрго, є людський розум. Ро­зум має дивовижні можливості. Він звершує в історії значущі акти і стає дієвішим та активнішим у наступні епохи.

Ідею суспільного прогресу як прогресу розуму і науки під­хопив французький мислитель Жан Кондорсе (1743-1794). У праці "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" він, як і Ж. Тюрго, головне джерело піднесення людства вбачав у можливостях людського розуму. Всю історію суспільства Кон­дорсе поділив на епохи. Кожну наступну епоху він розглядав як більш прогресивну. Щаблями суспільного прогресу, за Кондор­се, були: об'єднання у племена, перехід до скотарства і земле­робства, писемність, культура Давньої Греції, розвиток науки, Просвітництво, книгодрукування, звільнення науки від гніту авторитетів, утворення Французької республіки. Десяту епоху Ж. Кондорсе залишає відкритою для прогресу людського розу­му.

Найбільш ґрунтовний і всебічний розвиток концепція про­гресу знайшла у поглядах на історію суспільства Гегеля. Він розглядав історію як єдиний закономірний процес. В цьому процесі кожна епоха є унікальним і водночас необхідним щаб­лем в загально-історичному розвитку людства. У межах ціліс­ного соціально-історичного процесу відбувається всесвітнє схо­дження до свободи. В той же час, у кожної історичної епохи є своя міра усвідомлення і реалізації свободи.

Історія людства, за Гегелем, є суперечністю, яка відобража­ється співвідносними категоріями "прогрес - регрес". Кінець кінцем, тенденція прогресу перемагає, і в цілому людство руха­ється до утвердження царства розуму і свободи.

Погляди на розвиток людської історії як на поступальний прогресивний рух до переходу з царства необхідності у царство свободи обстоювали К. Маркс та Ф. Енгельс. Історія людства постає у них, насамперед, історією суспільно-економічних фор­мацій. В їх основі лежить відповідний спосіб виробництва, і кожен наступний із них є обов'язково більш досконалим. Носі­єм прогресу завжди є передовий клас нової епохи, який висту­пає проти консервативних суспільних відносин, що гальмують розвиток суспільства. За Марксом, перехід від однієї суспільно-економічної формації до наступної (скажімо, від рабовласницької до феодальної) відбувається обов'язково через соціальну ре­волюцію.

Сучасні мислителі дійшли висновку, що без гармонійного розвитку усіх сфер культури в їх цілісності прогрес у розвитку людства взагалі неможливий. Вони виходять з визнання не од­ного, а цілої системи факторів, що обумовлюють суспільний прогрес.

У цю систему включаються:

- ефективність виробництва;

- організація соціального управління;

- стан сфери побуту;

- рівень споживання матеріальних і духовних благ;

- розвиток науки і культури;

- освіта і виховання;

- правовий захист людини;

- самопочуття людини в соціальній системі.

Слід зазначити, що на матеріалі технічного і наукового роз­витку сходження людства безсумнівне і не потребує доказів. Розвиток науки сприяє технічному прогресу, зростанню суспі­льного багатства, спричинює науково-технічні революції. Від­криття науки поповнюють інтелектуальний арсенал суспільст­ва. Водночас, наука сьогодні має змогу зробити такі відкриття, які загрожуватимуть існуванню людства.

Звідси виникає проблема, чи є наукові здобутки показни­ком прогресу людства? Передусім це питання стосується техні­чного прогресу, який, як відомо, вступає в суперечність із тен­денціями розвитку подальшої історії.

Надзвичайно складною є проблема прогресу мистецтва, фі­лософії, моралі, релігії. Ми не можемо довести, що кожен но­вий рік чи нова епоха приносять людству нові досягнення в ду­ховній сфері. Все, що виникає пізніше, не завжди є кращим і прогресивнішим. Довести, що мистецтво прогресує, спираючись на творчість окремих митців, неможливо. Мистецьке багатство людства вимірюється не окремими творами, а їх сукупністю.

Отже, ми можемо вважати, що мистецтво прогресує, оскі­льки воно стає дедалі повнішим, досконалішим, довершенішим.

Прогресує і філософська думка. Платон, Аристотель, Гоббс, Локк, Фіхте, Кант, Гегель, Маркс, Хайдеггер, Сартр, Камю - це вершини на філософському плато. А філософський прогрес є постійним нарощуванням цих вершин. Філософське сходження означає і ґрунтовні відповіді на одвічні питання й гуманістичне збагачення людяності філософської думки.

На найду думку, подібне сходження властиве і людській мо­ралі. Людство творить подальшу гуманізацію моралі. Людина дедалі більшою мірою може діяти так, як вважає за потрібне. В той же час право діяти самочинно зберігається і за іншими лю­дьми.

Прогресу духовності сприяє і релігія. Джерело сходження релігії полягає у тому, що вона діє як певна духовна система, у якій спресовані і взаємно доповнюються естетичні, моральні, світоглядні ціннісні чинники.

Слід підкреслити, що в світовій суспільній думці щодо про­гресу у цілому і прогресу духовних надбань людства існували й існують так звані антипрогресистські концепції.

Перша з цих концепцій виходить із твердження про те, що кожний народ має свою неповторну історію. Він творить свою неповторну матеріальну і духовну культуру. Все це ніяк не мо­жна порівнювати. Тому не можна говорити про більш прогреси­вні чи менш прогресивні, більш високі чи менш високі культу­ри. Цю концепцію найбільш послідовно обстоювали німецький філософ Вільгельм Дільшей (1833-1911), англійський етнограф і антрополог Броніслав Маліновський (1884-1942), французький етнолог Клод ЛевіСтросс (нар. 1908).

Друга лінія заперечення прогресу виходить з того, що істо­рія людства розвивається суперечливо. Адже нерідко прогрес здійснювався насильницькими методами. Засобами насильства створювались і розпадались держави, ділилися землі і народи. У зв'язку з цим виникає питання про ціну подібного прогресу. Зазначений підхід започаткували Жан-Жак Руссо (1712-1778), Іммануіл Кант (1724-1804). У XX ст. цієї лінії заперечення про­гресу дотримувались англійський філософ Бертран Рассел (1872-1970), англійський історик і соціолог Арнольд Тойнбі (1889-1975), французький філософ Раймон Арон (нар. 1905).

Загальне спрямування роздумів цих мислителів можна ви­значити назвою однієї з книг Р. Арона - "Розчарування в про­гресі". У цьому творі йдеться про кризу цивілізації, про загро­зу, що нависла над світом у XX ст. у зв'язку зі зростанням техніко-технологічного потенціалу суспільства.

Третя лінія заперечення прогресу може розглядатися як йо­го часткове заперечення. Визнається прогрес окремих сфер життєдіяльності при запереченні прогресу в цілому.

В основу цього підходу покладені:

по-перше, теоретичні обґрунтування німецьким філософом Освальдом Шпенглером (1880-1936) циклічності розвитку лока­льних культур. Більш докладно про це буде сказано трохи піз­ніше;

по-друге, концепція коловороту локальних цивілізацій А. Тойнбі. Про цю концепцію теж буде сказано пізніше;

по-третє, екзистенціальне тлумачення людської історії ні­мецьким філософом Карпом Ясперсом (1883-1969). Саме К. Яс-перс визнавав прогрес в галузі науки і техніки і заперечував його стосовно моралі і духовної культури в цілому.

Сучасна філософська думка ставить питання про ґрунтовне переосмислення як класичних теорій прогресу, так і його пов­ного заперечення. Деякі філософи намагаються замінити понят­тя "прогрес" іншим поняттям. Так, американський соціолог Уільям Огборн (1886-1959) ще в 1923 році запропонував .замі­нити термін "прогрес" поняттям "соціальна зміна". Пізніше ро­сійсько-американський соціолог Пітирим Сорокін (1889-1968) ввів у науковий вжиток термін "соціально-культурна динамі­ка".

Якщо ми визнаємо прогрес суспільного розвитку, то постає питання про його критерії. Яке суспільство можна вважати більш прогресивним чи менш прогресивним? Чи існують об'єк­тивні критерії такого порівняння?

На думку більшості сучасних зарубіжних і вітчизняних фі­лософів, універсальним критерієм суспільного прогресу є зага­льне становище людини в соціальній системі, діапазон її зага­льнокультурного розвитку, рівень матеріальної, соціально-політичної і духовної свободи. Тому, прогресивнішою вважати­меться система, яка:

- створює сприятливіші умови для самореалізації людини як особистості;

- відкриває ширші можливості для задоволення людських життєвих потреб;

- забезпечує такий рівень і структуру споживання загаль­нокультурних благ, що відповідають природі і призна­ченню людини;

- допомагає розкрити індивідуальні обдарування;

- забезпечує повну духовну свободу, психологічну вдово­леність людини своїм життєвим статусом та життєдія­льністю.

Таким чином, суспільний прогрес - це такий поступа­льний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку Ті індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми гуманізму і соціальної злагоди.

З питанням суспільного прогресу тісно пов'язана проблема періодизації суспільного розвитку. Одним з перших дослідників цієї проблеми був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті "Засади нової науки про загальну приро­ду нації" проаналізовано життєдіяльність соціальних систем у їхньому розвитку від племінного побуту до Нового часу.

Його концепція дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури згодом стала прообразом майбутніх теорій циклічності розвитку цивілізацій.

Як вже зазначалося, Ж.Кондорсе всю історію людства поді­ляв на десять самостійних епох як етапів людського розуму. Кожну з них він розглядав як прогресивнішу за попередню.

Відомий французький філософ Огюст Конт (1789-1857) за­пропонував закон трьох стадій історичного розвитку. За цим законом, вихідним етапом історичного розвитку було "теологіч­не мислення", пояснення усього людського буття дією надпри­родних сил. Другим етапом було "метафізичне мислення", тобто пояснення буття посиланням на деяку абстрактну сутність. Ве­ршиною історичного розвитку стає третій, "позитивний" етап пояснення світу. Характерною рисою цього етапу є відмова від абстрактного знання і орієнтація на використання знання конк­ретного, "позитивного".

У марксизмі періодизація історії суспільного розвитку про­водиться через категорію суспільно-економічної формації. К. Маркс виділив три основні формації: докласову, класовоантагоніптичну та комуністичну. Але більшість послідовників К. Маркса виділяють п'ять формацій: первіснообщинну, рабо­власницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну.

Відомий російський соціолог Микола Якович Данилевський (1822-1885) розглядав рух людського суспільства як низку спі­віснуючих соціальних організмів. Їх він називав культурно-історичними типами, а на етапі зрілості - цивілізаціями. У пра­ці "Росія і Європа" М. Данилевський виділив такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, ассирійсько-вавілонський, індійський, єврейський, грецький, римський, аравійський, германо-романський, мексиканський, перуансь­кий.

За Данилевським, цивілізація - це певний період розкриття тих унікальних задатків, що зумовлюють своєрідність духовно­го світу народів. Це своєрідний пік розвитку культури.

На відміну від Данилевського, німецький філософ Освальд Шпенглер (1880-1936) тлумачив цивілізацію не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Філософ нарахову­вав вісім таких цивілізацій. До них належать: китайська, ваві­лонська, єгипетська, антична, арабська, західна, культура Майя та російська.

Англійський історик і філософ Арнольд Тойнбі (1889-1975) у 12-томному "Дослідженні історії" налічує понад тридцять ци­вілізацій. Із них донині збереглося лише шість: західна, візан­тійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, ін­дійська і далекосхідна (китайська, японо-корейська).

В теоріях, які визначають основою розвитку суспільства виробничу діяльність людини, критерієм для виділення його етапів вважається відмінність у технологічних способах вироб­ництва. Наприклад, у технологічних концепціях XX ст. (Д. Белл, Р. Арон, У. Ростоу, та інші) основою періодизації суспі­льного розвитку визначається технологія виробництва. У відпо­відності з технологічним детермінізмом виділяються і типи ци­вілізацій. Наприклад, американський соціолог Деніел Белл (нар. 1919) ділить історію на три фази, що послідовно змінюють одна одну: