Материал: Teoriya_mas_com

Розділ 1.

Масова комунікація як явище

1.1. Розвиток масової комунікації.

У розвитку масового спілкування слід виділяти два періоди — доіндустріальний та індустріальний — і чотири обов’язкових етапи: 1) дописем-

ний доіндустріального періоду, 2) писемний доіндустріального періоду; інду- стріальний період — 3) друкований етап, 4) аудіовізуальний.

Нині варто говорити і про новітній, третій, інформаційний період розвитку масового спілкування.

1.1.1. Дописемний етап доіндустріального періоду.

Цей етап комунікації характеризується такою організацією процесу спілкування, який може бути виражено формулою: спілкування “ обличчям до обличчя”. Цей процес спілкування був властивий усій спільноті і мав вигляд

переважно міжособистісної, інтерперсональної комунікації, що відбувалася у формі діалогу або монологу. Проте й на цьому етапі масове спілкування

вже існувало, хоч воно не мало тих форм і того розмаху, якого набуло з виникненням письма, друку, радіо й телебачення. Стихійні маси у вигляді натовпів, юрб, майданів, видовищних аудиторій, зібраної публіки, перед якими

виступали “ лідери думок” ( термін ввів у ХІХ ст. французький учений-право- знавець та соціолог Габрієль Тард), висунуті самою ж громадою,— все це

прояви масової комунікації дописемного етапу, які зберігаються й донині. Першим зовнішнім фактором, який змінив характер спілкування в доінду-

стріальний період, стало виникнення письма. Дописемне, або усне, спілкування було єдино можливим видом комунікації на ранніх етапах розвитку людства. На дописемному етапі переважала міжособистісна й групова кому-

нікація. Вона мала характер безпосереднього діалогічного міжособистісного

спілкування або спілкування з малою групою. До того ж масове спілкування не мало характеру професійного, воно було невід’ємним складником природної поведінки людей.

1.1.2. Писемний етап доіндустріального періоду.

Цей етап доіндустріальної комунікації ускладнив її процес, зробив його опосередкованим, дискретним у просторі й часі, стимулював розвиток такого виду масового спілкування, як публічне — утворення публік, різновидів спільнот, розсіяних у просторі, але об’єднаних інтелектуально на осно-

ві писаних текстів. Запровадження письма стало причиною виникнення

свідомого авторства — явища епохального в історії людства. Свідоме авторство було початком виникнення професіонального мовлення і формування елітарного прошарку професійних мовців (авторів), здатних керувати спільнотами. З виникненням письма закладаються основи

професіонального масового спілкування.

Для розуміння витоків й суті професіональної масової комунікації необхідно збагнути, що таке свідоме авторство і хто такий автор.

Мовець як автор. На думку відомого філолога М. І. Стеблін-Каменсько-

го, "стрибок від безособової літературної традиції до свідомої авторської творчості — один із найбільших стрибків, зроблених людством протягом його історії" (Стеблин-Каменский М. И. Историческая поэтика.— Л.,

1978.— С. 90).

Свідоме авторство — це більша свобода творчості, більші творчі можливості, більша незалежність від традиції.

Несвідоме авторство — це таке авторство, при якому внесок окремої лю-

дини, через неусвідомлення цього внеску, як правило, не підлягає визначенню. Зникнення несвідомого авторства тягло за собою зникнення певних уявлень про людську особистість, її невиділеність із колективу, її єдність із

природою. При свідомому авторстві існує наче дві правди: по-перше, історична правда, тобто правда в прямому розумінні слова, але вона — не мис-

тецтво; по-друге, художня правда, тобто мистецтво, але вона — не правда в прямому розумінні слова, а вимисел. При несвідомому авторстві правда єдина — історична.

Аналізуючи поезію скальдів, авторів пісень, які створювалися в древній Ісландії, а спершу в Норвегії Х—XIII ст., М. І. Стеблін-Каменський писав: "Їхня авторська самосвідомість ще не піднялася на той рівень, на якому стає можливим свідомий відбір фактів дійсності, їх узагальнення і пере- творення в художній твір. Вони не володіють правом на художнє перетво- рення фактів. Їхня творчість зв'язана по руках і ногах фактами неузагаль- неної дійсності. Не випадково мистецтво поезії знаходиться для них в одно- му ряду з умінням плавати, або їздити верхи, або стріляти з лука. Вони май- стри форми, але ще не повноцінні літературні автори" (Там само.— С. 93).

Еволюційний перехід від несвідомого до свідомого авторства ділить історію розвитку мовлення на два великі періоди в становленні цивілізації — мовлення, яке не відокремлюється мовцем від свого "я", і мовлення, що усвідомлюється мовцем, контролюється й регулюється ним. Стосовно спілкування цей перехід означає виникнення професійних мовців як комунікантів, здатних усвідомлювати своє мовлення й акт спілкування і керувати ними.

Перше відчуження твору від автора. Перехід від несвідомого до свідо-

мого авторства не є стрибкоподібним. Для виникнення свідомого авторства

як загальнолюдського явища мав бути поштовх, що змінив би психологію людей. Таким зовнішнім до психіки людини поштовхом було виникнення писемності. Письмо лягло в основу першого відчуження твору від мовця й усвідомлення свого авторства, а значить і виникнення професіонального мовлення й професійних мовців, які здатні виступати професійними комунікантами і впливати на великі групи людей.

Перше, початкове відчуження твору від автора стало тією обов'язковою

умовою, за якої в історії людства почався загальний процес виникнення свідомого авторства, а також професіонального мовлення та спілкування, коли

текст, створений автором, аналізувався й правився (редагувався) протягом

певного часу самим же автором або іншими людьми, що були фахівцями

слова, зналися на законах мовлення та спілкування.

1.1.3. Друкарський етап індустріального періоду.

Факт виникнення письма не можна вважати абсолютним початком свідо-

мого авторства, професіонального мовлення й спілкування. Перехід від несвідомого до свідомого авторства — це ціла епоха в історії людської свідомості. У той же час перехід від усної мови до писемної, тобто введення пи-

семності,— це подія, яка відбувалася в порівняно короткий термін. І природно, що ці два періоди зовсім не обов'язково збігаються. Несвідоме авторство

можливе і в писемній традиції, воно широко представлене навіть у середньовіковій літературі. Так, ті, хто писав “ саги про ісландців”, вважали, що саги

— це правда, а не плід їхньої художньої фантазії. Але при несвідомому ав-

торстві в писемній мові авторський внесок приблизно таким же чином не відрізняється від записування чи переписування, як в усній мові він не від-

різняється від виконання. Це саме можна сказати і про "Слово о полку Ігоревім", і про "Повість врем’яних літ". Переписувачі текстів цих творів певно

що не усвідомлювали себе авторами, і зміни, внесені ними у тексти, не є насправді авторськими чи редакторськими. Вони лише прообраз авторства чи редагування. Ці зміни є несвідомим відтворенням світобачення переписува-

ча.

Другим важливим фактом у розвитку свідомого авторства й професіональної масової комунікації було виникнення друкарства. Це друге відчуження твору від мовця, яке уможливило розвиток професіональної мовної діяльності за умови остаточного відриву тексту твору від автора, його обробки й удосконалення сторонньою людиною. Саме друкарство було поштовхом до виникнення великих інформаційних індустрій, де процеси мовлення набували відносної самостійності й виробничого осмислення. Виникала й необхідність в осмисленні текстотворчих процесів, залученні автора до переробки власного твору, що в свою чергу формувало в автора поняття про себе як автора твору.

Виникнення свідомого авторства й відчуження твору від автора — це не тільки філогенетичні явища, вони притаманні й людській онтології, зокрема характеризують перехід від звичайного до професіонального мовлення. Той мовець, який не усвідомлює власних процесів мовлення, а значить і не усвідомлює мовної діяльності як явища,— не може бути, зокрема, професійним комунікантом, бо він не здатен здійснювати свідомий контроль ні за власним, ні за чужим твором, не може керувати ні власними, ні чужими процеса-

ми мовлення та спілкування. Такі люди говорять легко, переконливо, красиво, але їхнє мовлення є природним компонентом поведінки, вони не відо-

кремлюють свого “ я” від твору, не усвідомлюють твору як відносно само-

стійного об’єкта існування.

Друкований етап пов’язується з першою індустріальною революцією, з виникненням, зокрема, друку і становленням професіонального масового спілкування за допомогою друкованих текстів.

1.1.4. Аудіовізуальний етап індустріального періоду.

Аудіовізуальний етап масової комунікації посилив процеси комунікування. Він з’явився завдяки другій індустріальній революції, коли моделі пове-

дінки почали отримуватися людьми через масове поширення зразків поведінки радіо- і телеканалами до того, як люди навчалися писати й читати.

Аудіовізуальні засоби стали потужним арсеналом індустріалізації масового спілкування, виникнення технологій управління масами та людиною. Для

цього періоду характерна нерівність між професійними комунікантами та комунікатами, яка виникла в результаті обмеженого доступу людей до засобів масового спілкування, переважання монологічного типу мовлення й не-

можливості людей бути активними учасниками спілкування. Маса формується за лідерства медіа у суспільстві, живучості ідеї довіри до них.

Абсолютній сваволі медіа в цей період протиставляються природні суспільні утворення у вигляді: (а) зібраних публік, для яких властиве зародження процесів саморегуляції, тобто формування громадської думки, (б) а також

у вигляді громадських рухів, організацій тощо.

Проте радіо й телебачення в індустріальний період володіє великою сугестивною та маніпулятивною силою, що миттєво поширюється в часі й просторі на аудиторію. На відміну від друку аудіовізуальні засоби миттєво реагують на події, мають більші виражальні реалістичні можливості імітації живого спілкування, не вимагають особливих затрат часу збоку комунікатів на сприймання, через що викликають більшу довіру аудиторії. Тому в історії розвитку масового спілкування радіо й телебачення відіграло вирішальну роль у формуванні публік як різновиду великих мас. Воно стало передднем формування інформаційного суспільства.

1.1.5. Новітній період розвитку масового спілкування.

З переходом на етап електронномедійний і з виникненням електронних мереж, наприклад Інтернету, сфера комунікації зазнала процесу глобалізації, що стало причиною виникнення віртуальної масової комунікації — такого виду спілкування,

∙коли кожен учасник спілкування з великою кількістю людей має однакові можливості впливу на масу, він може швидко міняти свої ролі: то бути комунікантом, то бути комунікатом;

∙коли весь світ стає ніби єдиним так званим “ глобальним селом”, що перебуває на “ спільному майдані”, може одночасно існувати у стані спілкування, яке втрачає дискретність (розірваність, розпорошеність) у просторі й часі (весь світ тут, на екрані, і зараз).

Сфера масового комунікування як спілкування з масами починає співісну- вати й інтегруватися зі сферою спілкування в середині маси. Цей, новіт-

ній, етап повторює праісторичний процес формування стихійних мас, але вже на вищому технологічному рівні.

Віртуальна комунікація полегшує проблему нерівноправності у масовій комунікації, яка виникла між професійними комунікантами та комунікатами,

між елітою та масою: останні завжди залежні від професіоналів спілкування і не можуть їм звично протидіяти, як того вимагає природний, зокрема міжособистісний, процес спілкування. У віртуальній комунікації всі рівноправні

(хіба що окрім менеджерів систем глобального спілкування — адміністраторів мереж та їхніх власників) і всі можуть бути “ господарями” віртуального

полілогічного середовища спілкування.

У віртуальній комунікації процеси масифікації, формування публік, а та-

кож “ віртуальних натовпів” є результатом добровільної участі кожного в цих процесах: “ похід” у натовп перетворюється у такий собі “ добровільний

похід на плаху”.

Віртуальна масова комунікація — це вже інформаційний період розвитку спілкування, в якому більш вирішальними для поведінки людини стають

процеси рефлексії, саморегуляції, наслідування та зараження. Проте питання про управління в системах спілкування й “ адміністрування поведінки людей” не знімається, воно просто переходить на рівень тонких гуманітарних технологій, пов’язаних з керуванням масами та особистістю в демократич-

них, вільних системах. Якщо для індустріального періоду властиві техноло- гії, що базуються на ідеї довіри до комуніканта та ідеї його лідерства у процесах спілкування, то за віртуальної комунікації живою є “ ідея співучас- ті у міфотворенні”: кожна людина з власної волі стає учасником розмови й ніби очолює масу. Маса саморегулюється за рахунок участі більшості, що робить її відносно самодостатньою, через те за віртуальної комунікації більш розтягненим у часі й помітним є процес бродіння настроїв і визріван-