1.Цивільно-правові відносини та їх елементи.
2.Фізичні та юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин.
3.Право власності: підстави набуття і припинення.
4.Правочини та договори.
5.Спадкування та види спадкування.
6.Умови і порядок укладення та підстави і порядок припинення шлюбу.
7.Права та обов’язки батьків і дітей.
8.Опіка та піклування.
1.Цивільно-правові відносини та їх елементи. Цивільно-правові відносини — це врегульовані нормами цивільного права майнові і особисті немайнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єктів і змісту.
Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) та юридичні особи (підприємства, установи, організації), а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.
Об’єктами цивільних правовідносин можуть бути: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Зміст цивільних правовідносин складають цивільні права та ооов’язки суб’єктів правовідносин.
2. Фізичні та юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин. Суб’єктами цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.
До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Для визнання осіб суб’єктами цивільного права необхідна наявність
цивільної правосуб’єктності, тобто їх правоздатності та дієздатності. Цивільна правоздатність фізичної особи - це здатність фізичної особи
мати цивільні права та обов’язки. Цивільну правоздатність мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження
та припиняється в момент смерті (оголошення померлою).
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я фізичної особи. В залежності від віку фізичної особи вирізняють такі види цивільної дієздатності:!) часткову (до досягненя 14 років); 2) неповну (у віці від 14 до 18 років); 3) повну (виникає із досягненням 18 років).
Зурахуванням стану психічного здоров’я особа може бути визнана:
1)обмежено дієздатною; 2) недієздатною.
Юридична особа — це організація, утворена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа, як і фізична особа, наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. На відміну від фізичної особи, у юридичної особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно: в момент державної реєстрації юридичної особи.
Для того, щоб ту чи іншу організацію було визнано юридичною особою, вона повинна мати такі ознаки: 1) найменування юридичної особи, яке має містити інформацію про її організаційно-правову форму, назву та характер діяльності; 2) місцезнаходження; 3) реєстрація у встановленому законом порядку; 4) організаційна єдність (юридична особа має певну мету і завдання, структуру та керівництво); 5) участь у цивільному обороті від свого імені; набуття прав та здійснення обов’язків через свої органи управління; 6) майнова відокремленість; 8) самостійна майнова відповідальність за зобов’язаннями; 9) здатність бути позивачем або відповідачем у суді.
3. Право власності: підстави набуття і припинення. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України - далі ЦК України).
Право власності складається з сукупності повноважень особи щодо володіння, користування та розпорядження річчю (майном).
Володіння - це фактична наявність речі в особи та можливість особи впливати на неї безпосередньо (наявність в особи речі за договором оренди). Володіння може бути законним, коли річ перебуває в особи на законних підставах (наприклад, коли особа є власником цієї речі), та незаконним (наприклад, коли річ добута злочинним шляхом).
Користування - це юридично забезпечена можливість особи вилучати з речі її корисні (споживчі) властивості шляхом її використання (вживати в їжу продукти харчування, носити одяг, обробляти землю та отримувати врожай).
Розпорядження - це юридично забезпечена можливість особи на свій власний розсуд визначати юридичну і фактичну долю майна (продавати, обмінювати, дарувати, переробляти).
Наявність в особи зазначених повноважень дає підстави вважати її власником відповідного майна.
Відповідно до ЦК України в Україні існують такі форми власності: 1) власність українського народу; 2) державна власність; 3) комунальна власність; 4) приватна власність.
У юридичній літературі підстави набуття права власності прийнято поділяти на первинні та вторинні (похідні).
При первинних підставах право власності на річ (майно) виникає вперше або незалежно від права попереднього власника або його волі. До цих способів належать: 1) виготовлення нової речі; 2) переробка речі; 3) привласнення
загальнодоступних дарів природи; 4) набуття права власності на безхазяйну річ; знахідку, бездоглядну домашню тварину, скарб; 5) набувальна давність тощо.
При вторинних (похідних) підставах право власності виникає у суб єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника. До них належать:
1)правочини; 2) договори; 3) спадкування; 4) приватизація.
Підставами припинення права власності є: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмова власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викуп пам’яток культурної спадщини; 6) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; 7) реквізиція тощо.
4. Правочини та договори. Правочини - це правомірні дії осіб,
спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:
1) це вольові акти, спрямовані на досягнення певного правового результату;
2) це завжди дії суб’єктів цивільних відносин; 3) це завжди правомірні дії суб’єктів цивільних відносин, що вчинені відповідно до вимог законодавства; 4) воля у правочині завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків (тобто присутня мета: набуття майна у власність, придбання взуття).
Можливість правочину породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цивільні права та обов’язки називається дійсністю правочину.
Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом. Цивільне законодавство визначає такі форми правочину: 1) конклюдентні дії; 2) мовчання; 3) усна (словесна) форма; 4) письмова форма (проста письмова та нотаріально посвідчена).
Найбільш поширеним видом правочинів є договір. Відповідно до ст. 626 ЦК України договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.
Крім того, договір вважається дійсним при дотриманні таких умов: законність дії, волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; правоздатність і дієздатність сторін.
Зміст договору становлять умови, що визначаються на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, що є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Прийнято розрізняти істотні, звичайні і випадкові умови договору.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими. Останні, у свою чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені.
Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне недійсність договору лише у разі, якщо такий наслідок безпосередньо обумовлений у законі.
5. Спадкування та види спадкування. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкування — це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкодавець — це фізична особа, майно якої після її смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб. Спадкодавцем може бути лише
фізична особа незалежно від віку, статі, стану здоров я тощо. Спадкоємець - це особа, яка у разі смерті тієї чи іншої фізичної особи
набуває права одержати його спадкове майно, тобто має право на спадкування. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя
спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи, держава Україна та інші учасники цивільних відносин.
Не мають права на спадкування: 1) особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя. Це положення не застосовується до особи, яка вчинила такий замах і спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив ії своїм спадкоємцем за заповітом; 2) особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.
Не мають права на спадкування за законом: 1) батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини; 2) батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом; 3) одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.
Спадкування буває двох видів: спадкування за заповітом та за законом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом.
Спадкування за заповітом здійснюється за наявності заповіту. Заповіт — це особисте розпорядження особи своїм майном на випадок своєї смерті. До заповіту ЦК України встановлює відповідні вимоги: 1) має бути складений лише дієздатною особою; 2) повинен бути складений у формі, що визначена законом; 3) зміст заповіту повинен відповідати вимогам чинного законодавства.
Спадкування за законом здійснюється в таких випадках, коли: 1) заповіту немає; 2) заповіт визнано недійсним; 3) залишилась частина спадщини, що не охоплена заповітом; 4) спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились прийняти її; 5) спадкоємці за заповітом