За своїм змістом управління організаціями є процесом визначення цілей, організації взаємодії та взаємного впливу груп людей під час їхньої спільної виробничо-господарської діяльності.
Отже, управління підприємствами - це здійснюваний індивідом або групою осіб процес з метою координування діяльності інших осіб, спрямований на досягнення результатів, недосяжних для кожної з цих осіб зокрема.
Однією з основоположних умов управління є взаємодія між двома суб’єктами, один із яких виступає в ролі суб’єкта управління, а інший - у ролі об’єкта управління.
Об’єкт управління - сукупність соціальних, економічних і технічних ресурсів виробництва, тобто соціотехноекономічна виробнича система.
За своєю суттю, об’єкт управління - це те, на що спрямована управлінська діяльність. Він має просторові та часові параметри (розміри, місцезнаходження, його природні зміни в процесі існування). Об’єктами виду управління, яке розглядається, є різноманітні форми суспільних відносин, поведінка і діяльність людей у різних організаціях. На підприємствах об’єктами управління виступають також матеріальні і грошові ресурси. Це означає, що існування та відтворення різноманітних елементів суспільного виробництва здійснюється за допомогою управління, набуваючи статусу об’єктів управління.
Суб’єкт управління в організації - особа або група осіб, які ставлять цілі перед об’єктом управління, деталізують їх у формі завдань, доводять до об’єкта управління і контролюють їх виконання.
У цьому випадку суб’єкт управління організаційно і юридично оформляється у вигляді посади або сукупності посад, які утворюють підрозділи управління, а осіб, які професійно займаються управлінською діяльністю, називають управлінцями, менеджерами.
Зв’язок між суб’єктом і об’єктом управління забезпечує обмін інформацією. Від суб’єкта управління до об’єкта надходить потік командної інформації. Інформаційний потік до суб’єкта містить дані про стан об’єкта управління, про реакцію на розпорядження та про їх виконання.
Управлінська взаємодія відбувається лише за умови, коли об’єкт управління виконує команди суб’єкта управління, тобто коли здійснюється управління. Для цього необхідно: по-перше, наявність у суб’єкта управління потреби та можливості управляти об’єктом управління, подаючи для цього відповідні управлінські команди; по-друге, наявність у об’єкта управління готовності та можливості ці команди виконувати. Ці умови перетворюють можливість здійснення управління в реальність. Пізнання діалектичного взаємозв’язку суб’єкта й об’єкта управління дає змогу проникнути в сутність та з’ясувати природу і можливості здійснення процесу управління як соціального явища.
Рушійною силою управління є протиріччя між суб’єктом і об’єктом управління, котре усувається в процесі здійснення управління. До управління потрібно підходити передусім з позиції взаємодії суб’єкта й об’єкта управління. Для того, щоб така взаємодія була ефективною необхідно дотримуватись ряду умов.
По-перше, суб’єкт та об’єкт управління мають відповідати один одному, інакше буде важко реалізувати їхні потенційні можливості, а також вони мають бути сумісними в процесі функціонування.
По-друге, в межах єдності суб’єкта й об’єкта управління останній повинен мати відносну самостійність. Суб’єкт управління неспроможний передбачити всі інтереси об’єкта і можливі варіанти його дій (поведінки) в тій або іншій ситуації, особливо, якщо вона непередбачена.
По-третє, об’єкт і суб’єкт управління мають взаємодіяти між собою, ґрунтуючись на принципах зворотного зв’язку та відповідним чином реагуючи на управлінську інформацію, одержану ним від одного.
По-четверте, як суб’єкт, так і об’єкт управління мають бути зацікавлені в чіткій взаємодії; один - у поданні необхідних у даній ситуації команд, інший - у вчасному й точному виконанні їх. Можливість суб’єкта управляти зумовлена готовністю об’єкта діяти згідно з командами, які надходять.
Отже, сутність управління зводиться до активного впливу на параметри будь-якого об’єкта з метою усунення небажаних відхилень від заданих режимів роботи, підтримання стану впорядкованості, плановості та динамічної рівноваги з навколишнім середовищем.
Характер та зміст управління визначаються формою власності на основні фактори виробництва, виробничими відносинами, економічними законами та рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, виробничим потенціалом підприємства.
Визначивши загальний зміст поняття «управління» та описавши один з його видів - управління підприємствами, можемо перейти конкретно до розгляду управління приватними, а саме сільськогосподарськими підприємствами.
Приватне підприємство - це підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.
Сільськогосподарське приватне підприємство - це таке приватне підприємство, основним видом діяльності якого є виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої становить не менше 50 відсотків загальної суми виручки. Застосування такої форми дає можливість здійснювати сільськогосподарське виробництво на базі приватної власності на землю та майно.
Управління на підприємствах здійснюється у двох сферах: виробничо-технічній, коли виконуються роботи з організації, координації та регулювання виробничого процесу, та соціально-економічній, коли регулюються взаємовідносини між учасниками виробничого процесу в умовах поділу і кооперації праці, формування відносин між управлінцями та виконавцями.
Процес управління приватними сільськогосподарськими підприємствами має свою специфіку, яка зумовлена наступними причинами:
· необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які суттєво відрізняються технологією та організацією виробництва, а отже й управління;
· розосередженістю працівників по великій за площею території і складністю у зв’язку з цим прийняття оперативних рішень відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;
· доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;
· потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;
· необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих місць, які характеризуються розірваністю робочого дня працівників.
Процес управління в приватних аграрних підприємствах, як і у виробничо-господарських підприємствах загалом, здійснюється за вже описаною схемою взаємовідносин суб’єкта та об’єкта управління (див. рис. 1.2).
В даному випадку об’єктом управління виступає виробничий процес, а суб’єктом - апарат управління, а безпосередньо процес управління визначається як цілеспрямований вплив апарату управління суб’єкта господарювання на трудовий колектив для досягнення поставленої мети.
Управління приватним (в тому числі сільськогосподарським підприємством) здійснюється згідно з його установчими документами.
Узагальнена організаційно-правова схема управління приватним підприємством включає діяльність власника, призначеного ним керівника, відділів апарату управління та структурних підрозділів.
Власник може взяти на себе управління поточною діяльністю приватного підприємства, виконуючи функції його директора, або ж за необхідності для виконання цих функцій він призначає за контрактом директора, який здійснює керівництво підприємством у межах повноважень, визначених статутом та передбачених контрактом.
Управління як процес, може відбуватися лише за допомогою спеціального апарату, який відповідає за збереження, цільове використання ресурсів, здійснює контроль за роботою виконавців щодо виконання програми бізнес-плану та господарських операцій технологічного процесу підприємницької діяльності. Працівники апарату управління (управлінці, менеджери) відповідно до свого функціонального призначення формують відділи, служби.
Підприємство складається з діючих на засадах внутрішнього госпрозрахунку виробничих підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, лабораторій тощо). У внутрішньому механізмі діяльності підприємства вони складають його функціональні підрозділи. Підприємство для виконання окремих своїх функцій вправі створювати також філії, відділення, структурні одиниці та інші відокремлені, а також допоміжні підрозділи.
Управлінська дія досягається за допомогою методів управління, які виступають своєрідними інструментами управлінського процесу.
Методи управління - це способи впливу на окремих робітників та виробничі колективи в цілому, необхідні для досягнення цілей підприємства.
В наш час існують різні підходи щодо визначення і класифікації методів. Існують також розбіжності щодо їх кількості та важливості. Так, наприклад, О.А. Дейнеко виділив сім наступних методів менеджменту:
· політичні;
· економічні;
· адміністративні;
· організаційні;
· кібернетичні;
· соціологічні;
· графічні.
Н. Сисов, базуючись на мотиваційному аспекті методів, сформулював три основних групи управлінських методів:
· прямі (директивні);
· засновані на матеріальному стимулюванні працівників і колективів;
· ті, що передбачають використання духовних стимулів до праці.
На жаль, єдиної класифікації методів управління не існує. Проте, більшість науковців схильні поділяти всю систему методів на:
. адміністративні (організаційно-розпорядчі);
. економічні;
. соціально-психологічні.
Управління господарською організацією спрямоване на людей, на коло їх інтересів. Тому, основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності. За своїм змістом мотиви виробничої діяльності людини можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. У відповідності з цим розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління.
Економічні методи забезпечують матеріальні інтереси людей у виробничо-організаційних процесах. Вони є методами непрямої дії. Це пов’язано із тим, що ці методи не змушують об’єкт управління діяти так а не інакше, а носять швидше спонукальний характер.
Під економічними методами управління розуміють такі способи і прийоми впливу, які ґрунтуються на використанні економічних законів та інтересів, що дозволяє планомірно та ритмічно організувати виробничу діяльність і прямо або опосередковано стимулювати колектив на підвищення ефективності роботи.
Отже, економічні методи управління забезпечують регулювання процесів виробництва і розподілу за допомогою використання таких економічних важелів як: собівартість, ціноутворення, зарплата, фонд матеріального заохочення, прибуток та інші.
В основу економічних методів менеджменту закладено співставлення витрат та наслідків роботи, встановлення довготривалих нормативів тощо. Економічні методи базуються на застосуванні матеріального стимулювання; визначенні рівня заробітної плати, методів і форм розподілу фондів матеріального заохочення, правил преміювання, розміру дивідендів, відсотків по депозитах, компенсацій тощо.
Адміністративні методи - системи прямого адміністративного впливу на підлеглих, які здійснюють керівні органи або окремі працівники в межах своїх повноважень для досягнення поставлених цілей.
Цей вплив здійснюється шляхом видачі обов’язкових для виконання наказів, розпоряджень, приписів, які примушують підлеглих виконувати чергові завдання. Дана група методів спирається на авторитет влади та носить одноваріантний характер.
Формою адміністративного впливу є також різні положення, інструкції та інші службові документи, які визначають права та обов’язки службових осіб апарату управління.
Адміністративні методи управління можна поділити на організаційні та оперативно-розпорядчі.
Організаційні методи стосуються переважно процесу формування і функціонування організаційної структури управління, і вирішують такі завдання, як: підбір і розстановка кадрів, постановка завдань для кожного працівника, визначення їх функцій, прав і обов’язків, проведення інструктажів для працівників, планування та організація їх виконання, погодження роботи в часі і просторі, налагодження контролю за виконанням.
За допомогою цих методів досягається ефективне функціонування керуючої та керованої систем та їх структурних елементів.
Оперативно-розпорядчі методи забезпечують оперативне управління сумісною діяльністю і представлені у формі документів та директив, які містять інформацію про те що, кому і коли зробити.
Оперативно-розпорядчі методи здійснюються не ізольовано, вони тісно переплітаються з іншими у різних керівників. Ці методи диференціюються в залежності від рівнів управління і реалізуються шляхом видачі наказів, розпоряджень та вказівок.
Соціально-психологічні методи управління - сукупність специфічних способів дії на особисті стосунки і зв’язки між працівниками, а також на соціальні процеси в цілому.
Вони ґрунтуються на використанні моральних стимулів до праці, і діють на особистість за допомогою психологічних прийомів з метою перетворення адміністративного завдання на свідомий обов’язок - внутрішню потребу людини.
Соціально-психологічні методи можна поділити на:
· планування соціального розвитку (покращення умов праці, побуту, відпочинку);
· розвитку трудової і соціальної активності колективу (соціальні заохочення інтересів, обмін досвідом, путівки тощо);
· стимулювання ініціативи (повноваження виступати від колективу організації на конференціях, входження до складу комісій, комітетів, публічна похвала, клопотання про нагороди, публічна видача грамот).
В процесі управлінської діяльності менеджери використовують різні методи, які дають можливість упорядкувати, зорієнтувати та ефективно організувати виконання відповідних функцій, процедур і операцій. Саме тому використання одного певного методу є надзвичайно рідкісним. Переважно на практиці застосовують групу чи сукупність методів, які утворюють цілісну систему взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих конкретних методів.
Важливим є те, щоб обрані керівником методи відповідали поставленій меті, оскільки така невідповідність значно ускладнює процес її досягнення.