Материал: Шумаков Ф.Т. Супутникова геодезія.-Харків ХНАМГ, 2009.- 88 с

-створення і підтримка на необхідному рівні точності єдиної світової геодезичної системи;

-встановлення зв'язку між відокремленими геодезичними системами;

-вивчення зовнішнього гравітаційного поля і фігури Землі;

-уточнення деяких фундаментальних геодезичних постійних, що характеризують форму, розміри і добове обертання Землі, а також визначення їх змін в часі.

Космічна геодезія тісно пов'язана з такими науковими дисциплінами, як вища геодезія, теорія фігури Землі, гравіметрія, геодинаміка, геофізика, картографія, астрономія, прикладна математика, обчислювальна техніка та програмування, електротехніка та радіоелектроніка, приладобудування та інші.

Зодного боку, вона використовує досягнення цих наукових дисциплін, а з іншого, надає дані, які сприяють подальшому розвитку деяких з них.

1.2.ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК СУПУТНИКОВОЇ ГЕОДЕЗІЇ

Щоб краще зрозуміти, чому виникла необхідність у розвитку методів супутникової геодезії, слід зупинитися на деяких моментах з історії геодезії.

Відомо, що різні геодезичні роботи виконувалися людьми з глибокої давнини. Одними з перших відомих нам геодезистів були єгиптяни. Вони використовували для відновлення зруйнованих розливами Нілу меж земельних угідь опорні пункти, які знаходилися далеко від річки. Також важливе значення мало орієнтування і визначення місця розташування в сухопутних і морських подорожах.

У міру розвитку людства підвищувалися вимоги до точності геодезичних робіт, удосконалювалися методи і техніка вимірювань, способи обробки вимірювальної інформації.

Важливе значення для розвитку геодезії мало пропозиція голландського вченого Снелліуса (1580-1626 рр.) використовувати як метод передачі координат тріангуляцію. У 1615-1617 рр. Снелліус виконав у Голландії градусний вимір по

6

дузі меридіана, що складається з 33 трикутників і має протяжність близько 130 км.

УXX столітті для створення геодезичного обгрунтування, поряд з тріангуляції, стала застосовуватися полігонометрія. Її розвиток стимулювало широке впровадження в геодезичне виробництво радіо-і світлодальноміри. Їх використання дозволило створювати геодезичні побудови методом трілатераціі (шляхом вимірювання довжин сторін трикутників).

Традиційні геодезичні побудови створювалися на окремих, розділених значними водними перешкодами або державними кордонами територіях. За ним були утворені геодезичні референцної системи. До їх числа відносяться референц-еліпсоїди Бесселя, Кларка, Красовського, Хейфорда та ін. (всього понад 10). Положення референц-еліпсоїдів, що утворюють геодезичні системи на різних континентах, щодо один одного і центру мас Землі не можна встановити за допомогою тільки тріангуляції і полігонометрії.

Обмежені можливості класичних методів у сенсі передачі координат обумовлені порівняно невеликими граничними довжинами сторін тріангуляції і полігонометрії (20-30 км), а також вимогою взаємної видимості між пунктами. Для цього пункти будувалися на вершинах гір, а на рівнинній місцевості встановлювалися спеціальні сигнали.

У1768 році Йоганн Ейлер (син Леонарда Ейлера) опублікував роботу, в якій обгрунтував можливість визначення параметрів земного еліпсоїда з одночасним вимірювань зенітних відстаней Місяця з пунктів, розташованих на одному меридіані і мають відомі астрономічні координати.

З початку XX століття увагу до так званих «місячним» методів посилився,

ікосмічна геодезія стала оформлятися як розділ геодезичної науки. Були спроби використовувати для рішення геодезичних задач результати спостережень моментів покрить зірок Місяцем, сонячних затемнень і фотографування Місяця на тлі зірок. Через значне видалення Місяця від Землі (у середньому 384 000 км) місячні методи не дозволяють досягти необхідної в даний час для рішення геодезичних задач точності. Наприклад, застосування фотографування Місяця

7

на тлі зірок (найбільш точного з названих методів) забезпечує отримання координат пунктів спостережень з помилкою приблизно 100 м.

У 1946 р. фінський геодезист Ю. Вяйсяля розробив принципи побудови тріангуляції шляхом фотографування спалахів світла на тлі зірок. Для цього джерело світла піднімали на значну висоту літаком, газовим балоном або ракетою і по команді з Землі він давав короткочасні спалахи. З двох пунктів на поверхні землі виконувалося синхронне фотографування двох і більше спалахів світла в різних вертикальних площинах, за результатами якого можна було з високою точністю визначити напрямок хорди, що з'єднує пункти спостережень. Якщо таким чином визначити напрямки хорд, що з'єднують всі пункти спостережень, то можна вирахувати координати останніх. Для цього необхідно знати координати хоча б одного з пунктів і довжину хоча б однієї хорди. Що проводилися в ряді країн експерименти по створенню таких побудов показали, що при сторонах 100-300 км зоряна тріангуляція дозволяє отримувати результати досить високої точності (помилка напрямки хорди становить 0,5- 1,5). Проте відстані між пунктами були обмежені висотою балонів з лампамиспалахами, які могли підніматися на висоту до 30-40 км.

Із запуском в СРСР 4 жовтня 1957 перший в світі штучного супутника Землі з'явилася можливість створювати космічні побудови, засновані на спостереженнях ШСЗ. Вимірювання доплерівського зсуву частоти передавача цього супутника на пункті спостереження з відомими координатами дозволили визначити параметри руху ШСЗ. Зворотній завдання була очевидною: з вимірювань одного і того ж доплерівського зрушення при відомих координатах ШСЗ знайти координати пункту спостереження.

1.3.МЕТОДИ РІШЕННЯ ЗАДАЧ СУПУТНИКОВОЇ ГЕОДЕЗІЇ

Якщо розглядати методи супутникової геодезії в послідовності розвитку, то перший слід вважати геометричний метод. Він заснований на синхронному фотографуванні ШСЗ на тлі зоряного неба з двох пунктів (як мінімум) на поверхні Землі, що дозволяє визначити складові вектора, що з'єднує ці пункти.

8

Безліч таких векторів утворює векторну просторову мережу - супутникову (космічну) тріангуляцію. Обробка і зрівняння цієї мережі дають можливість визначати координати нових пунктів в системі координат вихідних пунктів.

У силу великих висот спостережуваних супутників виявилося можливим створення мереж супутникового тріангуляції зі сторонами порядку 1500-2000 км, що, в свою чергу дозволило зв'язати материки і острови Землі єдиної глобальної геодезичної мережею.

Перевагою геометричного методу є можливість виключити з розгляду теорію руху ШСЗ і разом з нею такі трудноучітиваемие фактори як обурення орбіт ШСЗ, викликані аномальним гравітаційне поле планети, впливом тяжіння Місяця і Сонця, тиском сонячного випромінювання і т. п.

Недоліком цього методу є те, що в результаті визначаються тільки лише відносні координати нових пунктів в системі вихідних пунктів, без прив'язки до центру мас Землі.

Тому найбільш загальним методом супутникової геодезії слід вважати динамічний метод, який заснований на вивченні зміни орбіти ШСЗ в часі. Динамічний метод набагато складніше геометричного, тому що для його реалізації необхідно мати у своєму розпорядженні адекватної моделлю руху ШСЗ. Точність результатів у значній мірі залежить від точності обліку факторів, що впливають на рух ШСЗ: сили ваги, впливу тяжіння Місяця і Сонця, тиск сонячного випромінювання та ін.

Динамічний метод дозволяє отримати положення пунктів в єдиній для всієї планети системі координат з початком у центрі мас Землі і визначити зовнішнє гравітаційне поле Землі. Особливо важливе значення має визначення параметрів гравітаційного поля Землі, які служать джерелом інформації для вивчення внутрішньої будови планети. Параметри визначаються з аналізу збурень орбіт ШСЗ.

Реалізація динамічного методу потребує виконання значного обсягу обчислень для спільного визначення координат наземних пунктів, елементів

9

орбіт ШСЗ та уточнення параметрів моделей збурюючих сил методом послідовних наближень.

У разі визначення тільки лише координат пунктів та поправок до елементів орбіти без визначення та уточнення параметрів гравітаційного поля Землі, динамічний метод називається орбітальним. У орбітальному методі параметри гравітаційного поля використовуються як вихідні. У динамічному і орбітальному методі не потрібна синхронізація спостережень з наземних пунктів на ШСЗ.

1.4. МЕТОДИ СПОСТЕРЕЖЕНЬ ШСЗ

Перші ШСЗ використовувалися переважно для отримання загальної інформації про навколоземному просторі. Надалі з'явилися супутники, призначені для вирішення конкретних спеціальних завдань. В даний час відповідно до спеціалізації можна навести наступну класифікацію супутників: зв'язки, метеорологічні, навігаційні, геодезичні, океанографічні, ресурсні (призначені для дослідження природних ресурсів), астрономічні, військові.

ШСЗ, які спостерігають у відбитому сонячному світлі, називають пасивними. Супутники, які мають на борту імпульсні лампи-спалаху і (або) передавальну спеціальну апаратуру, називають активними. Особливе місце займають супутники, оснащені уголковимі відбивачами для лазерних спостережень.

Методи спостережень ШСЗ зазвичай поділяються на оптичні і радіотехнічні (радіоелектронні).

До оптичним відносяться візуальні, фотографічні, фотоелектричні і лазерні спостереження. До радіоелектронним - інтерференційні, доплерівські, дальномірні. В даний час часто застосовуються комбіновані методи радіоелектронних спостережень.

Оптичні методи вимагають наявності прямої видимості між пунктом і супутником, а також певного взаємного положення пункту, супутника і Сонця. Остання вимога вносить суттєві обмеження при спостереженні пасивних супутників.

Радіоелектронні методи можуть застосовуватися в будь-яких метеорологічних умовах (дощ, туман тощо) і в будь-який час доби.

10