не тільки країн, що розвиваються, але й розвинутих країн. В усьому світі все більше людей доживають до літнього (60–74 роки) і старечого віку. Сьогодні та в перспективі на кілька поколінь більшість людей мають достатню можливість дожити до 75 років і більше. Найближчими роками передбачається подальше поступове старіння населення з переважним збільшенням осіб старечого віку (75 років і більше). Прогресуюче постарішання населення розвинутих країн і пов’язані з ним проблеми на фоні досягнень біології та медицини стали стимулом до розвитку геронтології.
Біологія старіння — розділ геронтології, що поєднує вивчення процесу старіння живих організмів (вищих тварин і людини) на різних рівнях їхньої організації: субклітинному, клітинному, тканинному, органному і системному. Дослідження старіння цілісного організму поєднує діяльність біологів і медиків — від фахівців у галузі молекулярної біології та генетики до фахівців у галузі експериментальної й клінічної фізіології, патоморфології тощо. Результати їхньої роботи сприяють розумінню механізмів нормального старіння тварин і людини, розкривають причини розвитку патологічних процесів, властивих старіючому організму, особливостей перебігу різних захворювань у людей старших вікових груп.
Тривалий час життя і смерть в ідеалістичній і вульгарно-матеріалі- стичній філософії розглядалися як дві категорії, що заперечують одна одну. Дійсне визначення їх співвідношень було дане Ф. Енгельсом: «Уже і тепер не вважають наукою ту фізіологію, яка не розглядає смерть як істотний момент життя..., яка не розуміє, що заперечення життя, власне кажучи, міститься в самім житті, так що життя завжди мислиться в співвідношенні зі своїм необхідним результатом, що залягає в ньому постійно в зародку — смерті. Діалектичне розуміння життя саме до цього і зводиться». Таким чином, у процесі життя формується старіння, що заперечує врешті-решт життя, яке веде до загибелі організму.
Слід чітко розмежовувати поняття старіння і старості, причину і наслідок. Старість — закономірний наступаючий заключний період вікового розвитку. Старіння — руйнівний процес, що розвивається внаслідок наростаючої з віком дії екзогенних, ушкоджуючих, ендогенних факторів, що ведуть до недостатності фізіологічних функцій організму. Старіння призводить до обмеження пристосувальних можливостей організму, зниження його надійності, розвитку вікової патології. Участь факторів навколишнього середовища в розвитку старіння обґрунтовує пошук оптимального способу життя, екологічних умов, що сприяють уповільненню темпу старіння. Фактори середовища, впливаючи на біологічні процеси, позначаються на тривалості життя. Вітаукт — процес, який стабілізує життєдіяльність організму, що підвищує його надійність, спрямований на запобігання ушкодження живих систем з
194
віком і збільшення тривалості життя. У процесі еволюції поряд зі старінням виник і процес вітаукту. З огляду на це, віковий розвиток — онтогенез є результатом єдності та протилежності двох процесів — старіння й вітаукту. Їх взаємозв’язок і визначає особливості видової та індивідуальної тривалості життя.
Розрізняють 2 групи процесу вітаукту:
І група: генетично міцно закріплених в еволюції механізмів, що є невід’ємною частиною живого, вони визначають генетичну життєздатність організму.
ІІ група: фенотипових механізмів, що виникають у процесі розвитку і старіння організму.
Генотипові механізми процесу вітаукту:
1.Значний висхідний мітотичний потенціал клітин, що забезпечує утворення нових клітин, і тим самим забезпечує надійність організму.
2.Виражений регулюючий контроль над внутрішнім середовищем
організму в міру еволюції мозку.
3. Наявність систем ощадливого енергетичного забезпечення потреб організму (що сприяють існуванню функцій при менших витратах енергії та меншого накопичення ушкоджуючих факторів).
4.Менше метаболічне навантаження білкових структур.
5.Потужні системи репарації ДНК.
6.Системи виявлення ушкоджень і відновлення клітинних мембран.
7.Потужні системи мікросомального окислювання, антиоксидантів.
8.Зміна співвідношення адренергічної та холінергічної регуляції тощо. Генотипові механізми забезпечують високий рівень надійності
функціонування організму в цілому і його окремих систем, його тривалу адаптацію і значну тривалість життя.
Усі генотипові механізми процесу вітаукту пов’язані в єдиний процес.
Фенотипові механізми процесу вітаукту:
1.Підвищення інтенсивності гліколізу.
2.Збільшення сполук окислень і фосфорилування міокарда.
3.Ріст коефіцієнта фосфорилування в клітині.
4.Активація низки ферментів.
5.Посилення біосинтезу деяких білків.
6.Зниження активності ферментів розпаду деяких гормонів і медіаторів в умовах послаблення їх синтезу.
7.Збільшення обсягу мітохондрій в умовах зниження їх кількості.
8.Гіпертрофія і гіперплазія апарату Гольджі.
9.Гіперплазія ендоплазматичної сітки.
10.Збільшення поверхні клітинних мембран.
11.Підтримка в багатьох клітинах сталості величини мембранного
потенціалу.
195
12.Гіперфункція деяких кардіоміоцитів, нейронів, секреторних та інших клітин в умовах загибелі частини цих клітин.
13.Включення в звичайних умовах більшої кількості капілярів, альвеол, нейрорухових одиниць.
14.Підвищення чутливості до виду гуморальних факторів на етапі прямого і зворотного зв’язків у системі саморегуляції.
15.Активація деяких місцевих механізмів саморегуляції в умовах послаблення центрального нервового контролю тощо.
Однак, значущість фенотипової адаптації відносна, тому що, відіграючи пристосувальну роль на одному етапі старіння, вони можуть сприяти розвитку вікової патології на іншому етапі старіння.
Фенотипові механізми можна розглядати як механізми антистарін-
ня.
Старіння характеризується послідовною системою змін функціонального стану організму, його потенційних можливостей. Ці зміни проходять 4 етапи:
1.Оптимальні базальні рівні функцій та їх високі потенційні можливості, що виявляються при напруженні.
2.Збереження базального і потенційного рівня функції, незважаючи на вікові зміни, завдяки включенню адаптаційно-регулювальних механізмів.
3.Збереження базального рівня функції та зниження її потенційних можливостей через наростання вікових порушень і обмежень адапта- ційно-регулювальних механізмів і зрушень.
4.Зменшення базального рівня функції, її виражена недостатність через прогресуюче зниження адаптаційних можливостей організму.
Старінню притаманні такі властивості:
1.Гетерохронність — розходження у часі настання старіння окремих тканин, органів, систем. Так, атрофія тимуса відбувається до 13– 15 років, статевих залоз — у клімактеричному періоді, а деякі функції гіпофіза зберігаються до глибокої старості.
2.Гетеротропність — неоднакова вираженість процесу старіння в різних органах однієї системи, у різних структурах одного і того самого органа.
Так, старіння пучкової зони (виробляє глюкокортикоїди) кори надниркових залоз виражене менше, ніж клубочкової (вироблення мінералокортикоїдів) і сітчастої зон. Неоднакові вікові зміни спостерігаються в різних полях кори великих півкуль.
3.Гетерокінетичність — розвиток вікових змін із різною швидкістю: в одних тканинах вони виникають досить рано і відносно повільно прогресують, в інших розвиваються пізніше, але швидше.
4.Гетерокатефтенність— різноспрямованість вікових змін, пов’я- заних із пригніченням одних і активацією інших життєвих процесів у старіючому організмі.
196
Вікові періоди не мають різких меж. Разом зі збільшенням тривалості життя уявлення про час настання старості змінилися. Так, середня тривалість життя в Давньому Римі становила 28–30 років, тому 40-річні люди вважалися старими, а 60-річні — придатними тільки для жертвопринесення. Відповідно до класифікації ВООЗ, вік 45–59 років вважається середнім, 60–74 роки — похилим, людей віком 75 років і старше називають старими, а старше 90 років — довгожителями. Процеси старіння і вітаукту виникають разом із зародженням організму. Зміна їх взаємовідношень розділяє весь індивідуальний розвиток на три періоди — прогресивний, стабільний, деградаційний.
Варто розмежовувати календарний(кількість прожитого часу) і біологічний вік. Люди старіють різними темпами і тривалість їх майбутнього життя, їх пристосувальні можливості в одному й тому ж віці істотно відрізняються. Біологічний вік — це міра старіння організму, його здоров’я, що дорівнює тривалості життя. Визначення біологічного віку дуже важливе для розмежування фізіологічного і передчасного старіння, розробки системи профілактичних заходів, соціального влаштування людини, проведення пенсійної політики тощо. Що більше календарний вік людини випереджає біологічний, то повільніший темп її старіння, тим більшою повинна бути тривалість її життя.
Вікові зміни фізіологічних систем. У людей вікові зміни розвиваються нерівномірно. Часто темп старіння одних систем, наприклад серцевосудинної, нервової, ендокринної, випереджає темп старіння інших. Саме це створює складності у визначенні біологічного віку, який повинен комплексно характеризувати темп старіння всього організму. Біологічний вік визначається на основі комплексної характеристики функціонального стану різних систем організму, оцінки його адаптаційних можливостей. Ось чому для визначення біологічного віку важливо, з одного боку, вивчення сукупності функцій, що закономірно змінюються з віком (гострота зору, слуху, швидкість поширення пульсової хвилі, м’я- зова сила, артеріальний тиск, життєва ємність легень та ін.), з іншого боку, — широке використання функціональних навантажень для встановлення рівня адаптації регуляторних механізмів.
За темпами розрізняють старіння:
1)природне;
2)передчасне, пришвидшене;
3)уповільнене.
Природне старіння характеризується певним темпом і послідовністю вікових змін, що відповідають біологічним, адаптаційно-регулюваль- ним можливостям даної людської популяції. Передчасне (пришвидшене) старіння характеризується більш раннім розвитком вікових змін чи більшою їх вираженістю в той чи інший віковий період. Передчасному (пришвидшеному) старінню сприяють перенесені захворювання, неспри-
197
ятливі фактори навколишнього середовища, включаючи стресові ситуації, що можуть впливати на різні ланки ланцюга вікових змін, прискорювати, псувати, підсилювати їх звичайний хід. Найчастішими проявами передчасного старіння людини є легка стомлюваність, зниження працездатності, ранні зміни пам’яті, емоційної сфери, репродуктивної здатності, зниження адаптаційних можливостей серцево-судинної, дихальної систем тощо. Існує уповільнене (ретардоване) старіння, що веде до збільшення тривалості життя, довголіття. Вікові зміни в цих випадках настають значно пізніше, ніж у цілому в популяції. Відмічається низка популяційних відмінностей у розвитку старіння. Наприклад, у колишньому СРСР рівень артеріального тиску в людей старшого віку найбільш низький був у жителів Абхазії, потім у жителів України, Молдавії, Білорусії та Литви. Вікові популяційні відмінності встановлені й відносно деяких показників крові — концентрації холестерину, фосфоліпідів, ліпопротеїдів тощо.
Видова тривалість життя змінюється в широкому діапазоні — від кількох годин до кількох десятків років. Різкий стрибок у зміні видової тривалості життя відбувся на етапі формування людини. Він був пов’я- заний із виникненням високого рівня адаптаційно-регулювальних механізмів, еволюцією мозку, мислення, психіки, удосконаленням регуляції гомеостазу. За останні 100 тис. років максимальна тривалість життя людини збільшилася приблизно на 14 років. Це відбулося за рахунок поліпшення середовища існування, змішування генофондів різних націй і народів, соціальних перетворень. Важливим показником здоров’я населення є середня тривалість майбутнього життя — кількість років, що у середньому буде дано прожити даному поколінню за умови, що смертність населення в майбутньому буде на рівні сьогоднішніх даних. Середня тривалість життя в Україні в 1985–1986 рр. становила 69 років (66 — для чоловіків, 76 — для жінок). Разом зі збільшенням тривалості життя зростають відмінності цього показника для чоловіків і жінок, що пов’язано із соціальними і біологічними факторами.
Тривалість життя в Україні на період 1995 р. знизилася в середньому на 3 роки (див. табл. 23).
Однією з найважливіших демографічних особливостей XX ст. є старіння населення багатьох країн світу, тобто збільшення як відносної, так і абсолютної чисельності людей старшого віку. Старіння населення призводить до зміни структури захворюваності, більшої поширеності хвороб, притаманних літньому населенню, необхідності вивчення особливостей впливу і лікування цих хвороб, розробки засобів попередження передчасного старіння і підвищення працездатності людей похилого віку. Залучення пенсіонерів до роботи і різних форм суспільної діяльності сприятливо позначається на їхньому здоров’ї, є джерелом морального задоволення, довго підтримує життєвий тонус.
198