СНІДу (поступовий перехід абревіатури до розряду звичайних слів, що підкреслюється додаванням закінчення).
Отже, щоб не помилитися у вживанні скорочень, треба користуватися «Словником скорочень української мови» (К., 1982).
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.Волощак М. Неправильно – правильно: Довідник з українського слововживання: За матеріалами засобів масової інформації. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2000.
2.Гладіна Г. І., В. К.Сеніна. Питання мовленнєвої культури та стилістики. – К., 1997.
3.Д’яков А.С., Кияк Т.Р., Куделько З.Б. Основи термінотворення: Семантичні та соціолінгвістичні аспекти. – К.: Вид. дім «КМ Academia», 2002.
4.Довідник з культури мови/ За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Вища школа, 2005.
5.Культура української мови: Довідник./За ред. В.М. Русанівського. – К.,
1994.
6.Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство. – Львів: Світ, 1994.
7.Проблеми української термінології// Вісник. – Львів: Національний університет «Львівська політехніка», 2004. –№ 503.
8.Струганець Л.В. Теоретичні основи культури мови: Навч. посіб. – Тернопіль, 1997.
9.Словник іншомовних слів/ Уклад. С.М.Морозов, Л.М. Шкарапута. – К.:Наукова думка, 2000.
10.Словник синонімів української мови: У 2-х т. / А. А. Бурячок,
Г. М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. – К.: Наук. думка, 1999-2000. 11. Фразеологічний словник української мови: У 2-х т. / Уклад.:
В. М. Білоноженко та ін. – К.: Наук.думка, 1993.
12.Http://www.novamova.com.ua
13.Http://bpapers.iatp.org.ua/?chapter=Style
ТЕМА 11
УСНЕ ДІЛОВЕ І ФАХОВЕ МОВЛЕННЯ
Основні питання теми
Культура мови та мовлення, її ознаки.
Завдання культури мови.
Культура фахового мовлення.
Ключові слова: мовлення людини, культура мовлення, культура мови, ознаки культури мовлення, культура фахової мови, нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення, комунікативні якості.
Культура мовлення нерозривно пов’язана з розумовою діяльністю людини. За висловом видатного педагога В.О. Сухомлинського: «Мовна культура – це живодайний корінь культури розумової, усього розумового виховання, високої справжньої інтелектуальності».
Мовлення людини – це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом із тим, через сукупну мовленнєву практику мовців – це і показник культури суспільства.
Кожен, хто прагне досягти успіху, створити себе, неодмінно має володіти культурою мовлення, тобто навчитися дотримуватися усталених норм усної і писемної форм літературної мови, використовувати усі її виражальні засоби залежно від стилю, жанру, типу.
Культурою мовлення називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування [8].
Культура мовлення – це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).
Розрізняють поняття культури мови і культури мовлення.
Культура мови – це високий рівень розвитку самої мови, нормативності, її формують усі усталені ресурси – фонетико-орфоепічні, лексичні, фразеологічні, морфологічні, синтаксичні та стилістичні.
Культура мовлення виявляється у найбільш раціональному, стилістично вмотивованому користуванні всіма мовними одиницями, тобто тим, з чого витворилася культура мови.
Культура мовлення формується багатьма чинниками. До позамовних відносять знання предмета мовлення й законів мислення, практичний досвід мови, його психологічні особливості, мету спілкування.
Висока культура мовлення – не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.
Основні ознаки культури мовлення:
1)змістовність (потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає);
2)правильність і чистота (дотримуватися норм літературної мови);
3)точність (добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання);
4)логічність і послідовність (говорити і писати послідовно, забезпечувати реченнями в тексті; складати план виступу чи лекції; систематизувати потрібний матеріал; уникати логічних помилок);
5)багатство (використовувати різноманітні мовні засоби, уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень);
6)доречність (урахувати кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте при певних обставинах спілкування);
7)виразність і образність (добирати слова і будувати речення так, щоб найкраще, найточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні та вміти впливати на співрозмовника).
Названі комунікативні якості підпорядковані дотриманню основної ознаки культури мовлення – правильності. Правильність передусім пов’язана з поняттям нормативності. Для того, щоб мовлення було правильним, необхідно дотримуватися сучасних норм вимови, наголошування, уживання слів і стійких зворотів, словозміни, побудови синтаксичних конструкцій, вибору мовних засобів відповідного стилю, а також норм орфографії та пунктуації.
Слушною є думка Цицерона про значення цієї якості мовлення: «...уміння правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина». Правильність мовлення досягається роботою з різними словниками, довідниками, навчальними посібниками й мовною практикою писемного спілкування.
З ознакою правильності пов’язана ознака точності. Точним називають таке мовлення, в якому слова вживаються у властивих їм значеннях, що дає змогу адекватно співвідносити зміст повідомлюваного з об’єктивною дійсністю. Доречним до цього визначення є відомий вислів: «називайте речі своїми іменами». Отже, точність досягається, по-перше, знанням предмета мовлення, подруге, знанням і володінням мовними ресурсами.
Точність заперечується логічністю мовлення. Логічність як комунікативна якість виявляється у викладі думок, що включає зміст, форму й мовне вираження.
Важливою є змістовність мовлення. Кожне висловлювання завжди повинно мати основну думку, ідею, містити певну інформацію, а не бути простим набором слів.
Доречність мовлення передбачає добір мовних засобів відповідно до мети й умов спілкування. Для цього слід ураховувати особливості функціональних стилів, які існують у літературній мові. Деякі слова й вирази літературної мови, які використовуються у розмовному стилі, можуть бути не тільки недоречними за офіційно-ділових умов спілкування, навіть свідчитимуть про низьку загальну культуру мовця, якщо будуть звернені до незнайомої чи малознайомої людини.
Водночас мовні штампи, канцеляризми, ужитті поза офіційно-діловим стилем, теж викликатимуть небажану реакцію співрозмовника.
Багатство мовлення створюється бажанням мовця поповнювати свій індивідуальний словник, виховувати чуття мови. Це пов’язано не лише з уживанням необхідного слова, а й зі знанням його точного значення. Якщо слово багатозначне, то це теж слід ураховувати, щоб не викликати двозначної реакції аудиторії.
Бажання уникнути одноманітності викладу потребує знань слів-синонімів або їх фразеологічних відповідників: не могти – не мати змоги, не мати можливості; не хотіти – не мати бажання, не мати наміру та ін. При цьому слід зважати на стилістичну маркованість слів і стійких зворотів, щоб доречно використовувати їх у певній сфері спілкування.
Необхідно знати українські відповідники до іншомовних слів і надавати їм перевагу, наприклад: домінувати – переважати, локальний – місцевий, симптом
– ознака тощо. Звичка вживати запозичення з інших мов без особливої потреби теж вважається недоліком. Цілком закономірно, що людина повинна бездоганно знати рідну мову.
Виразність є однією з комунікативних якостей мовлення й ознак його культури. Говорити виразно – це означає говорити вільно, невимушено, використовуючи при цьому виражальні засоби мови.
Головним завданням культури мови є:
–виховання навичок літературного спілкування;
–пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови;
–у вимові та наголошуванні;
–несприйняття спотвореної мови або суржику.
Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури. Мова є критерієм освіченості та індивідуальності людини. Як зазначав український мовознавець Олександр Потебня (1835 – 1891), «мовна індивідуальність виділяє людину як