· схеми землеустрою і їх техніко-економічні обґрунтування, щодо використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень;
· загальнодержавні й регіональні програми використання та охорони земель;
· спеціальні тематичні карти і атласи про стан земель та їх використання;
· проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, наприклад рекреаційного, оздоровчого та історико-культурного;
· проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок;
· проекти землеустрою щодо створення нових та впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань;
· проекти землеустрою по впорядкуванню територій населених пунктів;
· проекти землеустрою щодо встановлення або зміни меж адміністративно-територіальних утворень;
· робочі проекти землеустрою по рекультивації порушених земель, землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, заболочення, підтоплення, вторинного засолення, зсувів, висушення, ущільнення, закислення, забруднення промисловими та іншими відходами, радіоактивними та хімічними речовинами, покращання стану сільськогосподарських земель, підвищення родючості ґрунтів;
· технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж відповідної земельної ділянки;
· проекти землеустрою, по забезпеченню еколого-економічного обгрунтування сівозміни та впорядкування угідь;
· технічна документація із землеустрою по поділу та об'єднанню визначених земельних ділянок;
· технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються різні права, наприклад суборенди чи сервітуту [19, ст. 25].
Необхідно зазначити, що даний перелік не є вичерпним, тому не виключається варіант з існуванням інших документів з землеустрою. Окрім цього необхідно зазначити, що для кожного окремого виду нормативно-технічного документу з землеустрою існує своя визначена форма, та окремий порядок, який її визначає. Враховуючи, що в сучасному світі важлива роль відводиться новітнім технологіям документація з землеустрою може засвідчуватися, як в електронній формі, так і в класичній. Наявність електронної форми документації з землеустрою є безперечно позитивним моментом, оскільки це є іноваційно.
Відповідно до законодавства документація із землеустрою включає в себе текстові та графічні матеріали і містить обов'язкові положення, встановлені завданням на розробку відповідного виду документації. Документація із землеустрою розробляється на основі завдання на розробку відповідного виду документації, затвердженого замовником. В свою чергу замовником документації з землеустрою є її субєкти, тобто органи державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, землевласники і землекористувачі.
Склад, зміст і правила оформлення кожного виду документації із землеустрою регламентуються відповідною нормативно-технічною документацією з питань здійснення землеустрою. Документація із землеустрою містить обов'язкові положення, встановлені завданням на розробку відповідного виду документації. Документація із землеустрою розробляється на основі завдання на розробку відповідного виду документації, затвердженого замовником [19, ст. 29].
Водночас не можна не відзначити наявність цілого ряду все ще невирішених проблем у галузі вітчизняного землеустрою.
Так, В. Чопенко звертає увагу на те, що, згідно з ст. 184 Земельного кодексу України, землеустрій передбачає «розробку загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель». Закон України «Про охорону земель» доручав розробити Кабінету Міністрів, законопроект «Про Загальнодержавну програму використання та охорони земель». Одночасно з нею уряд у липні 2004 р. подав на розгляд Верховної Ради України законопроект «Про національну програму охорони родючості ґрунтів». Але, оскільки обидва документи не були узгоджені між собою, розробникам запропонували об'єднати їх у один законопроект. Потім були парламентські слухання, які мали назву «Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні», у рекомендаціях даних слухань чітко визначено термін подання такої програми - до січня 2006 р. Однак її так і не подали і в результаті ця спроба заповнити законодавчу нішу виявилася невдалою [107].
Аналогічна доля спіткала і «Державну цільову програму розвитку земельних відносин до 2020 р.», концепцію якої схвалив Кабмін ще 17 червня 2009 р. За Законом України «Про Державний земельний кадастр» від 7 липня 2011 р. уряд мав її розробити та затвердити у шестимісячний строк. Цей термін збіг ще у лютому 2012 р. [107].
Можна звернути увагу і на те, що за десять років функціонування закону про землеустрій із приблизно 50 стандартів спромоглися розробити лише три. Причина цього у відсутності загальнодержавної програми і бюджетних коштів на розробку технічної документації [107].
Але слід відзначити і позитивні
зрушення в даній галузі, так наприклад, за останні два роки Україні вдалося
запустити електронний кадастр, ліквідувати земельні комісії, кардинально
спростивши процес узгодження проектів відведення, запровадити відповідальність
чиновників за порушення строків узгодження землевпорядної документації. Ми
відмовилися від моделі дорогого і довгого розмежування земель за бюджетні кошти,
замінивши її моделлю їх безкоштовного розмежування в силу закону, законодавчо
розблокували проведення земельних торгів тощо. Серед найближчих завдань, які
ставить перед собою Держземагентство - упорядкування видів та змісту
землевпорядної документації, скасування плати за державну реєстрацію земельних
ділянок, заміна обов'язковості розробки проектів із сівозмін на просту
декларацію аграріїв про їх дотримання [105].
.4 Стандартизація та нормування
Стандартизація та нормування є різновидами правових форм охорони земель від забруднення та псування, оскільки на державному рівні закріплено перелік стандартів та нормативів у сфері охорони земель. Відповідно до ст. 165 Земельного кодексу України та ст. 28 Закону України «Про охорону земель» стандартизація і нормування у сфері охорони земель полягає у забезпеченні екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом визначення вимог щодо якості землі, родючості ґрунтів і допустимого антропогенного навантаження та господарського освоєння земель [3, 28].
Враховуючи положення Закону України «Про стандартизацію», а саме ст. 1, про те, що стандартизація являє собою діяльність щодо встановлення положень для загального і багаторазового застосування у певній сфері, та частиною 2 ст. 29 Закону України «Про охорону земель», стандартизацію у сфері охорони земель від забруднення та псування слід розглядати як діяльність щодо розробки, затвердження, перевірки та перегляду нормативних документів (стандартів), які встановлюють обов'язкові вимоги до діяльності чи об'єктів, що певним чином впливають чи можуть вплинути на якісний стан земель, а також вимоги до провадження окремих заходів щодо охорони земель від забруднення та псування [28, 36].
Згідно зі статтею 165 Земельного кодексу України та статтею 30 Закону України «Про охорону земель» стандартизація та нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів здійснюється з метою забезпечення екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо [3, 28].
В галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлюються такі нормативи:
· оптимального співвідношення культур у сівозмінах у різних природно-сільськогосподарських регіонах;
· оптимального співвідношення земельних угідь;
· якісного стану ґрунтів;
· гранично допустимого забруднення ґрунтів;
· показники деградації земель та ґрунтів.
Нормативні документи із стандартизації в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлюються Кабінетом Міністрів України [3]. Відповідно до ст. 31 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» де визначає, що нормування проводиться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки [29]. Також важливо зазначити, що відповідно даній статті нормування є обов'язковим елементом для виконання.
Таким чином, нормування у сфері охорони земель від забруднення та псування слід розглядати як діяльність щодо встановлення певних якісних показників стану земель, методи і засоби визначення і оцінки ефективного та екологічно безпечного використання земель, а також допустимі рівні впливу на них антропогенних джерел.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про стандартизацію» суб'єктами стандартизації є: центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації; рада стандартизації; технічні комітети стандартизації; інші суб'єкти, що займаються стандартизацією [36]. До таких належать Державне земельне агентство України та Міністерство природних ресурсів України, які можуть затверджувати стандарти у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів.
Що стосується нормативів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів, то їх суб'єктами є Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 165 Земельного кодексу України [3]. Проте нормативи гранично допустимих концентрацій небезпечних речовин у ґрунтах, а також перелік цих речовин затверджуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.
Крім цього, існує популярна думка, що дотримання стандартів та нормативів у сфері охорони земель від забруднення та псування є обов'язком землевласників та землекористувачів, який випливає із контексту ст. 91 пункту «б», та ст. 96 пункту «б» Земельного кодексу України, згідно із якими землевласники та землекористувачі зобов'язані додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, одним із яких є дотримання встановлених стандартів та нормативів, спрямованих на запобігання забрудненню або псуванню земель [3].
Чинне земельне законодавство України забороняє господарську та іншу діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад установлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин. Дане твердження випливає із змісту ст. 45 Закону України «Про охорону земель» [28]. Варто зазначити, що дана норма стосується не тільки забруднення земель і ґрунтів, але й атмосферного повітря, вод, лісів тощо. Чинним законодавством України, а саме Законом України "Про охорону земель" поняття "гранично-допустимої концентрації забруднюючих речовин" визначенно наступним чином: гранично допустима концентрація забруднюючих речовин - це максимально допустима кількість забруднюючих речовин у ґрунтах, яка не зумовлює негативних екологічних наслідків для їх родючості, загального стану довкілля, якості сільськогосподарської продукції та здоров'я людини [28].
Нормативи гранично допустимої концентрації небезпечних речовин у ґрунтах, а також їх перелік затверджується органами виконавчої влади у сфері охорони довкілля та санітарно-епідемічного нагляду за погодженням з органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (Наприклад таким органом може бити Міністерство охорони здоров'я України). Тобто гранично допустимі концентрації шкідливих речовин встановлюються як критерії фактору безпеки місця проживання людини та фіксуються у відповідних правилах і нормах. Так, наприклад, у сфері охорони якісного стану земель застосовуються такі нормативи гранично допустимої концентрації речовин:
· Санітарні норми допустимих концентрацій хімічних речовин у ґрунтах № 2264-80 від 30.10.1980 p.;
· Орієнтовно допустимі концентрації хімічних речовин у ґрунтах (ОДК) № 2402-81 від 10.06.1981 p.;
· Санітарні норми допустимих концентрацій хімічних речовин у ґрунтах № 3210-85 від 01.02.1985 p.;
· Санітарні норми допустимих концентрацій хімічних речовин у ґрунтах № 4433-87 від 30.10.1987 р. [45, с. 37-138].
3 юридичного погляду нормативи гранично допустимих концентрацій у ґрунтах є правовим критерієм правомірності чи неправомірності діяння, пов'язаного із впливом на стан земель [71, с. 534].
Слід зауважити, що існуюча система нормативів гранично допустимої концентрації небезпечних речовин у ґрунтах піддається критиці з боку ряду сучасних вчених. Це відбувається у зв'я3 з тим, що, по-перше, не для всіх забруднюючих речовин встановлені нормативи гранично допустимої концентрації, а по-друге, сама система їх встановлення не враховує багатьох екологічних факторів, регіональних особливостей ґрунтів, ефекту кумуляції екологічного ризику, по-третє данні нормативи банально ігноруються і не виконуються.
В свою чергу вітчизняними вченими розроблена більш досконала система екологічного нормування якісного стану земель, яка дозволяє враховувати як функціональний розподіл останніх, так й їх фізико-екологічні особливості [64, с. 406-407]. Крім цього, на думку багатьох фахівців в даній галузі, нормативи повинні встановлюватися для кожної окремої земельної ділянки, що передається у власність чи у користування, що має фіксуватися у спеціальних додатках до державних актів на право власності на землю або до договорів оренди [103, с. 52]. Напрошується висновок, що це є доцільним, оскільки призведе до більш якісної охорони земель і ґрунтів.
Вищенаведене засвідчує необхідність подальшого вдосконалення та систематизації нормативно-технічної документації, оскільки нормативно-технічні акти, якими регламентуються використання й охорона земель, не охоплюють всієї сфери використання земель. Вони мають орієнтуватися на вирішення завдань збереження сталості землекористування, ґрунтового покриву та земельних ресурсів за кількісними та якісними показниками, сприяти мінімізації негативного впливу на них [104, с. 53].
Крім цього, подальший розвиток нормативно-технічної бази обумовлюється необхідністю адаптації законодавства України до законодавства європейського союзу. Але крім загальної адаптації законодавства України до норм законодавства ЄС, необхідно проводити адаптацію екологічного законодавства і земельного, зокрема в галузі стандартизації і нормування.
Зокрема, відповідно до ст. 17 Закону України "Про стандартизацію" центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері стандартизації, представляє інтереси України в міжнародних організаціях із стандартизації, вживає заходів щодо адаптації законодавства України у сфері стандартизації до законодавства Європейського Союзу, здійснює співробітництво в цій сфері з відповідними органами інших країн, приймає рішення про приєднання до міжнародних (регіональних) систем стандартизації, укладає договори про співробітництво та здійснення робіт у сфері стандартизації [36]. У випадку, якщо міжнародним договором (згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України) встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законом, то застосовуються норми міжнародного договору.
Вище викладене важливо оскільки вагому роль в національних інститутах, відіграють міжнародні. Наприклад поряд з національними інститутами із стандартизації, існує подібна діяльність і на міжнародному рівні, яка здійснюється під егідою International Standard Organization. Важливо зазначити, що International Standard Organization у 1976 році замінила Міжнародну федерацію національних асоціацій із стандартизації. Отже у розробці стандартів беруть участь інституції із стандартизації держав-членів європейського союзу. Наслідками такої діяльності є три типи документів:
1. європейський стандарт, який застосовується у всіх державах-членах європейського союзу, які заміняє національні стандарти, що йому суперечать, у разі, якщо його опублікувала національна інституція із стандартизації в даній країні;