Материал: mass_communications_2008

авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виника­ ють у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Наступне фундаментальне право, каже H. Петрова, - на інфор­ мацію. Про нього йдеться у ст. 9 Закону України «Про інформацію», за якою всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного отримання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтере­ сів, здійснення завдань і функцій. Згідно з Конституцією України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і по­ ширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.

Окремо визнано і зафіксовано право громадян на оперативне отримання інформації про діяльність державних органів та ор­ ганізацій, об'єднань громадян та їхніх посадових осіб через 3MK (ст. 34 Закону про пресу). Право на інформацію гарантується:

•обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого

ірегіонального самоврядування інформувати про свою діяль­ ність та прийняття рішень;

•створенням у державних органах спеціальних служб та систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інфор­ мації;

•вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статис­ тичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, за ви­ нятком встановлених законом обмежень;

•створенням механізму здійснення права на інформацію;

•здійсненням державного контролю за дотриманням законо­ давства про інформацію;

•встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Ha жаль, те, що вітчизняне законодавство регламентує певні усталені міжнародні норми або ж Україна визнала чинність на своїй території тих чи інших європейських законів, ще не означає, що практика їх застосування відповідає змістові цих законів. Для цього в Україні має розвинутися належна правова культура всьо­ го суспільства. Зокрема, до цієї справи повинні долучитися жур­ налісти та інші медіапрофесіонали. Так, лідер Харківської правозахисної групи Є. Захаров стверджує, що виборче законодавство та практика його застосування істотно порушують свободу ви­ раження поглядів. Він же повідомив про те, що Генеральна проку­ ратура України стала лауреатом антипремії Української гельсинської спілки за серйозні порушення прав людини «Бур'ян року - 2006» у номінації «Найбільш інформаційно закритий ор­ ган влади».

Окрім порушення права на інформацію, в Україні досить типо­ вим явищем залишається перешкоджання діяльності журналістів під час виконання ними своїх професійних обов'язків. Показовою є інформація у ЗMK про конфлікт із народним депутатом O. Kaлашниковим, який на чолі групи своїх прибічників 12 липня 2006 p. здійснив напад на журналістів телеканалу СТБ. Під від­ повідною заявою протесту, в якій згадується 171 ст. Кримінально­ го кодексу України про кримінальну відповідальність за пере­ шкоджання законній діяльності журналістів, було зібрано понад 1000 підписів представників громадськості.

Журналіст для підготовки матеріалів з метою їх поширення, з одного боку, має право збирати й отримувати без перешкод необ­ хідну інформацію, а з іншого - зобов'язаний не зловживати нею, подавати її достовірно та об'єктивно. H. Петрова згадує резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи щодо журналістської етики, яку було підготовлено Комісією з культури і освіти Ради Європи. Тут, зокрема, йдеться про те, що найвищим завданням журналіста є реалізувати право громадян на інформацію за найглибшого по­ шанування демократичних цінностей. У цьому сенсі журналіст­ ський пошук знаходить свої межі у правдивості і порядності ін­ формації та думок, він несумісний із кампанією та заходами з виз­ наченими наперед цілями, що скеровані на задоволення певних особистих інтересів.

Недоторканність приватного життя є одним із найважливіших принципів мас-медійної діяльності. Конституція України ґарантує таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), а також недоторканність особистого і сі­ мейного життя людини (ст. 32). Суть цих ґарантій полягає в тому, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, окрім випадків, обумовлених Конституцією. Слід пам'ята­ ти: винятки можуть встановлюватися лише судом з метою запобіг­ ти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування криміналь­ ної справи, якщо іншими способами одержати інформацію немож­ ливо, - пише H. Петрова. Подібні норми передбачені в інших законах України. Міжнародні етичні стандарти професіоналізму в журналістиці застерігають від невиправданого втручання в приватність та необґрунтованих звинувачень особи у скоєнні кримі­ нально караних дій. Тож, подаючи інформацію, яка може бути від­ несена до конфіденційної, журналісти мусять враховувати вимоги та переваги законодавства й усвідомлювати наслідки своїх дій.

Як свідчить практика Європейського Суду із застосування ним Європейської конвенції про захист прав людини та основних сво­ бод (ст. 8), право на повагу до приватного і сімейного життя, житла

і таємниці кореспонденції не є абсолютним і також має винятки, коли йдеться про:

•інтереси національної та громадської безпеки;

•економічний добробут країни;

•запобігання заворушенням чи злочинам;

•захист здоров'я чи моралі;

•захист прав і свобод інших осіб.

Професійний та соціальний статус журналіста. Поняття «жур­ наліст», звертає увагу H. Петрова, визначене Законом України «Про державну підтримку ЗMI та соціальний захист журналістів». Це - творчий працівник, який професійно збирає, отримує, ство­ рює і займається підготовкою інформації для медій, виконує ре­ дакційно-посадові службові обов'язки в ЗMK (у штаті або на поза­ штатних посадах) - відповідно до професійних назв посад (робо­ ти) журналіста, які зазначаються у класифікаторі професій України. Цим же законом визначено специфічні риси та умови журналіст­ ської діяльності, які випливають із сукупності прав та обов'язків журналіста, завдань та призначення преси:

• творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умов жорсткої регламентації редакційного та технологічного циклу підготовки та випуску видань і програм;

•суспільно впливове за наслідками значення роботи, висока со­ ціальна відповідальність за свою працю та її результати;

•постійно значне морально-психологічне навантаження і напру­ женість, виконання службових обов'язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях;

•систематичне перебування у відрядженнях та роз'їздах, вклю­ чаючи відрядження до місць надзвичайних подій, професійна творча діяльність в екстремальних умовах, виконання спе­ ціальних завдань із ризиком для здоров'я та життя;

•необхідність здійснювати власний творчий пошук нової по­ трібної інформації та її джерел, наявність об'єктивних і суб'єк­ тивних труднощів та перешкод у добуванні інформації;

•прояви морально-психологічного тиску, погрози та безпосеред­ ні загрозливі дії проти журналіста у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків.

Разом з тим P. Головенко зауважує, що на даний момент в Ук­ раїні немає уніфікованого закону, який би регулював правовий статус засобів масової комунікації та журналістів загалом, а не в якійсь окремій сфері, як-то преса, телерадіомовлення. Це спрости­ ло б користування законодавчою базою, забезпечило б рівність усіх ЗMK та журналістів, зняло б деякі правові колізії, пов'язані з невизначеністю статусу інтернет-медій.

Таким чином, правові гарантії свободи слова і свободи твор­ чості та заборона цензури для журналістів як професійної групи набувають особливого характеру. Зокрема законодавством перед­ бачаються такі права:

•журналісту друкованого ЗMK відмовитися від публікації ма­ теріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора;

•творчому працівникові телерадіоорганізації перед трансляцією ознайомитися з остаточно готовою до випуску передачею, яку підготовлено з використанням зібраних ним матеріалів;

•зняти з себе відповідальність за матеріали, зміст яких, на його

(чи її) думку, було змінено в процесі редакційної підготовки. Під тиском журналістської громадськості в Україні було при­

йнято надзвичайно важливий Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безпере­ шкодної реалізації права людини на свободу слова», ст. 47-1 якого стверджує, що ніхто не може бути притягнутий до відповідаль­ ності за висловлення оціночних суджень. Тут же вміщується ви­ значення, що є оціночними судженнями. За винятком образи чи наклепу, ними є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не мо­ жуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гі­ пербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спро­ стуванню та доведенню їх правдивості.

Важливість цього закону зумовлюється практикою численних судових позовів до 3MK і журналістів із приводу дифамації, що стало одним із головних важелів тиску на медії. M. Місьо приділяє спеціальну увагу цьому поняттю як одному із найпроблемніших у посттоталітарній Україні. Дифамацією є поширення неправди, яка шкодить репутації особи. Якщо інформація є негативною - звину­ вачує когось у вчиненні злочину, зраді, нечесності, закон містить презумпцію, що вона (інформація) була неправдою (позивач не має нічого доводити). Тож єдиним шляхом, яким відповідач може уникнути відповідальності, є надання доказів того, що інформація була правдивою.

M. Місьо наводить хрестоматійний приклад з американської іс­ торії. До 1964 p. закон про дифамацію був однаковий для кожного у Сполучених Штатах, незважаючи на статус. Але того року Л. Салліван, голова департаменту поліції в Монтгомері, штат Алабама, по­ дав позов про дифамацію проти «Нью-Йорк Таймс», яка опубліку­ вала оплачену політичну рекламу, де критикувалися дії поліції Монт­ гомері під час демонстрацій на захист громадянських прав. Реклама

насправді містила фактичні помилки. Суд Алабами присудив п. Саллівану відшкодування моральної шкоди у розмірі $500 000. Однак за апеляцією Верховний суд США одностайно скасував рішення суду Алабами і здійснив революцію в американському законі про дифа­ мацію у справах, де позивачами виступають посадові особи.

Відкинувши класичні норми закону про дифамацію, які захи­ щають лише ті твердження, правдивість яких доведено, суд поста­ новив: згідно з таким правилом, яке захищає лише правду, мож­ ливі критики поведінки посадової особи мають утримуватися від висловлення критичних зауважень, навіть якщо вважають, що вони правдиві та навіть якщо так воно і є насправді, але внаслідок сумніву, чи зможуть вони довести це перед судом. Тому це правило пригнічує енергійність та обмежує різноманіття громадських дис­ кусій. Воно є несумісним із Першою поправкою 1. Суд увів правило під назвою «доктрина посадової особи», яка не дозволяє посадовій особі виграти справу про відшкодування за дифамацію стосовно її офіційних дій, крім випадків, коли вона доведе, що дифамаційне твердження було зроблене з «лихим умислом» (що довести дуже важко). Відтоді американські посадові особи у тих випадках, коли преса виявляє їхнє зловживання посадовими обов'язками, йдуть у відставку замість того, щоб судитися.

Українська медіагромадськість постійно обговорює проблеми юридичного забезпечення діяльності галузі. Зокрема за висновка­ ми фахівців - учасників спеціального «круглого столу», який від­ бувся у рамках Другого київського міжнародного медійного фору­ му 11 жовтня 2006 p., брак правової освіти журналістів і мене­ джерів 3MK продовжує перешкоджати розвитку українських медій. Також були названі такі проблеми, як ненадання інформації чиновниками, судова практика, що не враховує презумпції неви­ нуватості, порушення авторських прав, непрозорість медіавласності, невизначений статус Інтернет-ЗМІ.

Журналістська етика та саморегуляція

Важливу роль у правовому регулюванні журналістської діяль­ ності на Заході відіграють різноманітні професійні кодекси та гро­ мадські організації. Їхня дієвість також є свідченням розвиненої політичної та правової культури. Наприклад, регламентуючи про­ фесійну поведінку журналіста, Хартія французьких журналістів

1 У Першій поправці до Конституції Сполучених Штатів ідеться про те, що Конґрес не прийматиме жодних законів, які б заважали свободі віросповідання, обмежували свободу слова чи преси, права людини на свободу зборів, права звер­ татися до уряду зі скаргами.

стверджує, що він не повинен видавати себе за представника іншої професії, використовувати незаконні способи отримати інформа­ цію, зрадити довіру будь-кого, отримувати гроші від приватних осіб або тих, хто в принципі може використати його журналістське становище, впливовість та контакти, маніпулювати ним.

Декларація принципів поведінки журналістів (ухвалена Між­ народною федерацією журналістів як кодекс принципів, що їх ма­ ють дотримуватися працівники 3MK, які займаються збором, пе­ редачею, поширенням, коментуванням новин і описом подій) проголошує, що повага до правди і права суспільства знати прав­ ду - це перша заповідь журналіста. Він має розцінювати як серйоз­ ну професійну провину:

•плагіат;

•навмисне перекручування інформації;

•образи, наклепницькі, необґрунтовані звинувачення і навішу­ вання ярликів;

•будь-які форми дискримінації;

•отримання хабара в будь-якій формі з метою проштовхнути до друку чи перешкодити публікації тієї чи іншої інформації;

•розголошення джерел інформації.

Мюнхенська (європейська) декларація прав та обов'язків жур­ налістів закликає не плутати професію журналіста з професією рекламного агента чи прес-секретаря - пропагандиста; ігнорувати поради або рекомендації (прямим текстом або натяками) рекламо­ давців. Кодекс німецьких журналістів включає окремий пункт про відмову преси від неадекватно сенсаційного відображення насиль­ ства та жорстокості. Він рекомендує під час підготовки повідом­ лень звертати увагу на захист молоді.

Подібні процеси етичної солідаризації журналістського сере­ довища відбуваються і в Україні. 16 вересня 2001 p. сто українсь­ ких журналістів поставили свої підписи під зверненням «Жур­ налісти - за чисті вибори», в якому містилися основні положення Кодексу журналістської етики, і створили Комісію з журналістсь­ кої етики, основним завданням якої було сприяти культурі чесної і професійної журналістики. Статут комісії з журналістської етики зокрема стверджує, що Комісія є корпоративним інститутом гро­ мадянського суспільства. Вона розглядає конфліктні ситуації етичного та професійного характеру, які виникають у журналіст­ ському середовищі та між цим середовищем і громадськістю у зв'язку з виконанням журналістами свого професійного обов'язку. Комісія виносить рішення, спираючись на норми законодавства України, ст. 19 Декларації прав людини, ст. 10 Європейської конвен­ ції про захист прав людини та основних свобод, ст. 34 Конституції

МАСОВІ КОМУНІКАЦІЇ

України. Етичний кодекс українського журналіста, окрім стверджен­ ня професійних стандартів, уміщує важливий пункт, який стосуєть­ ся власне конфліктів у медійному середовищі. Журналістські війни, тобто звинувачення одних засобів масової інформації іншими, вва­ жаються несумісними з поняттям професійної журналістики.

Для запровадження принципів журналістської етики дуже важливим є питання професійної незалежності журналіста. Один зі шляхів її забезпечення в Україні - укладання угод між журналіс­ тами та керівниками ЗMK про засади редакційної політики. На­ приклад, над спеціальним проектом «Впровадження регулювання редакційної політики у друкованих та електронних (радіо та теле­ бачення) ЗMI України» працювали Незалежна медіапрофспілка України, Інтерньюз-Україна і «Телекритика». Проект включав у себе регіональні тренінги, просування головних ідей через медії та видання спеціального методичного посібника. Це непоодинокий приклад зусиль медіагромадськості. Свідченням того, що угоди з редакційної політики поступово входять у повсякденне життя ре­ дакцій, можуть служити відповіді представників менеджменту і журналістів «5 каналу», НТКУ, ICTV, СТБ, також деяких громад­ ських організацій, вміщені на «Телекритиці» 6 лютого 2006 p.

З питаннями фахової етики й професійної незалежності жур­ налістів також тісно пов'язане саморегулювання медій. За словами E. Кюнріха, вільна преса завжди мусить мати обмеження, обумов­ лені законом. Інакше її існування просто неможливе. Якщо ук­ раїнські медії працюють без будь-яких правил, це ще не означає, що вони є більш вільними. I все ж, чим більше медії даватимуть собі раду самі, тим менше в їхню діяльність втручатиметься держа­ ва. У цьому зацікавлені не лише журналісти, а й менеджери та влас­ ники ЗMK.

Наприклад, Етична хартія щоденної та щотижневої британської преси розпочинається такими словами: «Ми, директори британ­ ської преси, підтверджуємо своє прагнення захистити демократич­ не право кожного на пресу, вільну від втручання уряду». Після скандалу з т. зв. іракським досьє1 британські медії по-новому став-

1 Британський уряд, намагаючись переломити скептичне ставлення у су­ спільстві до війни в Іраку, опублікував у вересні 2002 p. досьє про іракський ре­ жим, складене нібито на підставі документів спецслужб. У документі зокрема стверджувалося, що у розпорядженні C. Хусейна була зброя масового знищення, яку можна було запустити впродовж 45 хвилин. Після війни виявилося, що такої зброї Ірак не мав. Бі-Бі-Сі звинуватила уряд у тому, що він підкоригував досьє з політичною метою, не маючи на те відповідних фактичних даних. Розгорівся скандал між урядом та корпорацією Бі-Бі-Сі, яка не хотіла видавати своє джерело інформації. Наслідками скандалу стали смерть доктора Д. Келі, порушена кримі­ нальна справа та серія відставок на Бі-Бі-Сі, репутації якої було завдано серйоз­ ної шкоди (за T. Граут-Смітом).

ляться до проблем самодисципліни та внутрішнього регулювання своєї діяльності - свідчать експерти Центру медіареформ Л. Побережська і T. Граут-Сміт. Вони наводять ключові ідеї, висловлені учас­ никами семінару Вестмінстерського медіафоруму (червень 2003 p.):

1.У майбутньому роль різноманітних форм саморегулювання ме­ дій зростатиме.

2.Саморегулювання вимагає певного рівня незалежності. Існує щонайменше три елементи такої незалежності. По-перше, керів­ ник має бути незалежним - це означає, що він чи вона повинен знати гравців у медіаіндустрії, але не бути зобов'язаним комусь із них, повинен розуміти роль власників, але не перетворювати­ ся на «власність» жодного з них. По-друге, до правління 3MK має входити значна частка немедійних представників. Потретє, ЗMK повинен мати постійне та адекватне джерело фі­ нансування для того, щоб ефективно виконувати свої функції.

3.Саморегулювання вимагає максимальної прозорості. Це має щонайменше два підґрунтя. По-перше, перед запровадженням нової політики в широкий обіг мають бути пущені прозорі й зрозумілі роз'яснювальні документи. He завжди легко контак­ тувати з усіма причетними до цього процесу й отримувати від­ повідну інформацію, тому іноді потрібні більш проактивні за­ ходи, такі як семінари чи навіть спеціальні зустрічі. По-друге, процес прийняття рішень сам по собі має бути прозорим пере­ важно через оприлюднення всіх документів та протоколів керівного органу.

4.Саморегулювання має бути дружнім до споживачів. Ti спожи­ вачі або представники громадськості, які зіткнулися з пробле­ мами, повинні мати можливість безперешкодно звернутися до відповідного органу та отримати відповідь швидко й недорого. Веб-сайт із чітким дизайном та зрозумілим доступом є важли­ вою відправною точкою в цьому.

5.Саморегулювання має вдаватися до гнучких важелів - таких як примирення, арбітраж, винесення судового рішення та інші форми альтернативного вирішення спорів - для того, щоб під час вирішення кожної окремої проблеми вибирати найбільш практичні та ефективні дії.

6.Саморегулювання вимагає ефективних засобів захисту. Захист повинен бути однаковою мірою адекватним як для того, щоб задовольнити очікування позивача, так і для того, щоб запобіг­ ти повторним подібним порушенням (помилкам).

7.Будь-яка регуляція вимагає ефективного моніторингу. Хто ре­ гулює тих, які здійснюють регулюючі функції? Досить незалеж­ ні за своїм статусом регулюючі органи Великої Британії стали

надто незалежними, чому є багато прикладів. Це розглядається як привід для того, щоб уряд через парламент кожного скли­ кання затверджував стратегічні положення про регулюючі ор­ гани і визначав, що від таких органів очікується протягом на­ ступних кількох років.

Прикметно, що і сам уряд Британії підтримує саморегуляцію як найкращу можливу форму регулювання діяльності преси. Про це, зокрема, йдеться у його «Відповіді на "Звіт спеціального парла­ ментського Комітету про приватне життя та регуляцію (жовтень 2003)"». У документі зазначається: уряд переконаний, що люди ма­ ють право на приватне життя, але це право не є абсолютним. Так само не є абсолютним право на свободу висловлювання. Оскільки наявний конфлікт, то це вимагає збалансування. До речі, спеціаль­ ний парламентський комітет звернув увагу не те, що журналісти можуть на законних підставах відмовитися виконувати редакцій­ не завдання, яке, на їхню думку, може призвести до порушення професійного кодексу.

C Вайсборд зізнається, що не існує легких готових відповідей на етичні питання. Моральні кодекси, крім деяких чеснот, не про­ понують чітко окреслених рішень, що пасують до будь-якого ви­ падку. Більшість дослідників погоджуються, що журналісти по­ винні поважати чесність, врівноваженість і точність. Репортери мусять постійно, на різних рівнях розслідувань ставити собі мо­ ральні запитання і бути готовими обґрунтувати свої висновки пе­ ред редакторами, колегами і громадськістю. Вони мають прислу­ хатися до тих, чиї інтереси зачіпаються, і діяти згідно з професій­ ними стандартами. Іншими словами, етичні кодекси працюють тоді, коли загальна культура журналіста не входить у протиріччя з його професіоналізмом.

Американське Товариство редакторів газет проаналізувало 33 сучасні моральні кодекси - пишуть P. Стіл і Дж. Блек. їхньою найпопулярнішою темою є конфлікт інтересів, від прийняття по­ дарунків й участі у розважальних поїздках за чужий рахунок до політичних зв'язків і громадської діяльності. Кажуть, що повага до кодексів стоїть на півдорозі між утробним бажанням вдовольнити інстинкти і застосуванням моральних роздумів і переконань. Справді, сліпо виконувати приписи кодексу це все одно, що сліпо коритися авторитетам чи беззаперечно дотримуватися традицій. Вони можуть просувати нас від догматичних форм поведінки до поводження розумного, заснованого на віковій мудрості. Але най­ головніше, що кодекси - не панацея від усіх моральних дилем, вони не зарадять кризі довіри. Тобто ми повертаємося до того, з чого почали - особистої та професійної культури журналіста.

Соціологічна грамотність

Окрім того, що методи соціологічної науки лежать в основі ви­ вчення медій та масової комунікації, журналіст повинен уміти ко­ ристуватися тими результатами досліджень, які пропонують ма­ совій авдиторії різноманітні соціологічні інституції. Ці вміння на­ бувають особливого значення у посттоталітарних умовах, коли соціологи часто втягуються у процеси маніпулювання громад­ ською думкою. B Україні розгорнулася гостра дискусія з приво­ ду професійної відповідальності соціологів перед суспільством. Можна вести мову про справжню «соціологічну війну», яка є час­ тиною «інформаційної війни», розв'язаної на території України проти самої України. Вона провадиться з метою введення в оману масової авдиторії та зокрема - перешкоджає вільному волевияв­ ленню її громадян. Так чи інакше, розуміння глибинних процесів цих протистоянь, як і вміння послуговуватися даними соціологіч­ них досліджень, належить до безпосередніх завдань українських журналістів.

H. Паніна, розглядаючи особливості українського екзит-полу 2004 p., називає визначальні риси «владної зацікавленості» соціо­ логією. Це сезонність (загострення зацікавленості влади соціоло­ гією припадає на час виборчих кампаній), особистісність (концен­ трація зацікавленості відбувається головним чином на визначенні рейтингів) і публічність (інтерес проявляється з приводу опублі­ кованих результатів досліджень). Тобто соціологічні дослідження набувають величезної політичної ваги. При цьому значна частина вітчизняних фахівців не втримується від того, щоб самим ставати політичними гравцями. H. Паніна звинувачує українських соціо­ логів у політичній заангажованості, зайвій публічності, накопи­ ченні цілого ряду методичних, етичних та організаційних проблем, від чого, як мінімум, страждає якість отримуваної соціологічної інформації.

B. Паніотто принципово погоджується з окресленим колом проблем. Ha його думку, ми повинні зважати на те, що вибори 2004 p. були найбільш принциповими і жорстокими за всю історію незалежної України. Для представників попередньої української влади це була не тільки і не стільки власне боротьба за владу і ба­ гатство, скільки прагнення втекти від відповідальності, а тому та­ кож - за життя і свободу. B. Паніотто виправдовує у цьому разі роль екзит-полу як певного інструменту контролю виборів, хоч це насправді не є його безпосереднім завданням. Адже українські ви­ борці, у т. ч. й вітчизняні соціологи, заздалегідь не могли сподіва­ тися на об'єктивність Центральної виборчої комісії (ЦВК).