Материал: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст

Франція наполегливо шукала політичної противаги за­хідним країнам. 1932 р. було підписано пакт про ненапад з СРСР. 1935 р., у період перебування при владі Народного фронту, французький уряд уклав франко-радянський дого­вір про взаємодопомогу. Цей договір не містив військових статей, але відкривав шлях до спільних дій проти агресора. Аналогічний договір було укладено з Чехословаччиною. Проте, коли Японія та Італія розв'язали агресію проти Китаю та Ефіопії, Франція не побачила в цьому небезпеки виникнення світової війни. Колективний опір агресорам не виключав застосування сили проти них. Однак і уряд країни, і громадська думка категорично висловлювалися проти надання воєнної допомоги жертвам агресії. Коли Німеччина та Італія відкрито підтримали фашистський заколот в Іспанії, Франція, як і Англія, зайняли позицію "невтручання".

Тим часом у Німеччині методично відходили від статей Версальського договору, брутально нехтували міжнародни­ми договорами. Нацистська держава не могла змиритися із втратою Ельзасу, Лотарингії, Саарської області. Франко-німецькі стосунки загострювались, хоча у Франції ще не розуміли реальності загрози. Франція вважала можливим "умиротворити" потенційного агресора, тобто взяти під свій контроль розвиток міжнародної кризи і не втрачати контактів з усіма учасниками міжнародних конфліктів, спробувати вирішити всі проблеми на основі взаємних поступок.

Таким чином, зовнішньополітичний курс Франції у міжвоєнний період зазнав певної еволюції від активного намагання послабити Німеччину всіма засобами на почат­ку 20-х років до потурання агресивним намірам останньої напередодні Другої світової війни. Причин такої еволюції було декілька, в тому числі й небажання французького народу ще раз пережити жахи війни, тим більше — воюва­ти за чужі інтереси, а також те, що військові укріплення лінії Мажіно ще не були готові.

Фінал цієї політики виявився трагічним. Франція сама стала жертвою гітлерівської Німеччини.

Відмова Німеччини від дотримання статей Версаль­ського договору

Прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістської партії на чолі з Гітлером серйозно ускладнив міжнародну обстановку. Своєю найближчою задачею після приходу до влади гітлерівці вважали ліквідацію військових обмежень, встановлених Версальським договором, з тим, щоб розпо­чати безперешкодну підготовку до великої війни за пану­вання у Європі та світі. Другим кроком мало стати об'єд­нання всіх німців в єдиній державі, а це передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехословаччини, Польщі та Литви. Третім кроком мало стати завоювання "життєвого простору" на Сході. Лише володіючи аграрними й сировинними ресурсами Східної Європи, Німеччина мала змогу, на думку Гітлера, вистояти у черговій сутичці за панування над світом.

Кожний з планів, накреслених Гітлером, означав не просто перегляд. Версальської системи, у чому німецька дипломатія відзначилася вже давно, а перегляд самої сис­теми міжнародних відносин, закріплених мирними дого­ворами. Це був шлях до війни.

Наприкінці 1933 р. на порушення Версальського дого­вору у Німеччині розпочалося формування двадцяти однієї дивізії, які мали складати кістяк 300-тис. сухопутної армії. Одночасно розгорнулося будівництво військово-морських сил. 9 березня 1935 р. Берлін оголосив про наявність у Німеччині військової авіації. 16 березня 1935 р. було ухва­лено "закон про будівництво вермахту", згідно з яким кількість дивізій мала зрости до 36, а загальна чисельність сухопутної армії досягнути 500 тис. чол. У березні 1935 р. в односторонньому порядку Німеччина оголосила про впровадження загального військового обов'язку, прямо забороненого Версальським договором.

Мовчки "проковтнути" це Велика Британія і Франція не могли. Французи того ж дня збільшили термін військо­вої служби з одного року до двох. Велика Британія відря­дила до Гітлера міністра закордонних справ Саймона і впливового дипломата їдена для з'ясування його позиції. Гітлер відверто заявив, що хоче мати флот, який станови­тиме 35% британського (на що Велика Британія дуже скоро погодилася), і 550-тис. армію "для вирішення життєвих потреб Німеччини". Англійська делегація фактично погоди­лася з порушенням Версальського та інших договорів.

11 квітня того ж року в м. Стрезе (Італія) відкрилася конференція прем'єр-міністрів та міністрів закордонних справ Великої Британії, Франції та Італії. Обговорювалися питання порушення Німеччиною договорів та її озбро­єння. Конференція обмежилася поміркованою резолю­цією з "висловом жалю" щодо дій Німеччини. Це підштов­хнуло Гітлера до більш рішучих дій.

7 березня 1936 р., порушивши Рейнський гарантійний пакт, Німеччина ввела війська до демілітаризованої зони вздовж кордону з Францією. Хоча пакт встановлював зо­бов'язання Великої Британії та Франції у випадку прямої агресії чи порушення статусу Рейнської демілітаризованої зони будь-ким з учасників угоди подати негайну допомогу країні, проти якої ці акції буде спрямовано, уряди цих держав ніяк не прореагували на дії Німеччини.

Головною причиною такої пасивної позиції Франції вважають відсутність у неї танкової армії, яка б могла вести наступальні дії. Французька військова система була зорієнтована лише на оборону й погано підходила для наступальних дій. Гітлер же, навпаки, створював саме наступальну систему, не шкодуючи на це коштів. Військові витрати Німеччини збільшилися з 620 млн. рейхсмарок у 1933 до 15,5 млрд. у 1938 р.

Експансіоністські претензії Італії

Агресивна й загарбницька зовнішня політика була од­нією з характерних рис фашистського режиму Італії. Одразу після приходу до влади Муссоліні підтримав поета-бунтівника Г. Д'аннунціо, котрий ще у вересні 1919 р. разом з групою добровольців захопив югославський порт Фіуме на Адріатичному узбережжі. Це було зроблено без погоджен­ня з урядом Італії, в той час, коли доля міста вирішувалася на міжнародній конференції. Незважаючи на те, що загар­бання Фіуме було брутальним зневажанням суспільної думки, Велика Британія і Франція як гаранти Версальської системи відступили: у січні 1924 р. Фіуме було передано Італії.

Ще однією агресивною акцією Італії було захоплення італійськими військами грецького порту Корфу 31 серпня 1923 р. Цій акції передувало вбивство на грецькій території групи італійських офіцерів, що входили до складу делегації Антанти по з'ясуванню проблеми греко-албанського кор­дону. Муссоліні надіслав грецькому урядові ультиматум у властивому йому пихатому стилі з вимогою виплати вели­кої суми компенсації, а окупація Корфу стала ілюстрацією зовнішньої політики фашистського режиму. Ліга Націй на вимогу Великої Британії провела процедуру міжнародного арбітражу, й італійці залишили острів Корфу наприкінці вересня того ж року. У другій половині 20-х років погли­бились італійські претензії до Албанії. З 1926 р. Албанія фактично стала італійським протекторатом.

В 30-ті роки у плани фашистів входило встановлення контролю Італії над усім Середземномор'ям та експансія на Близькому Сході. Вони хотіли перетворити Середземне море на "внутрішнє озеро" Італії.

Наприкінці 1934 р. Муссоліні розпочав підготовку до загарбання Ефіопії, що мала військово-стратегічне значен­ня для панування в Африці. Використовуючи протиріччя між Францією та Німеччиною, Муссоліні досяг зближення з Францією і підписав у січні 1935 р. угоду, що фактично, означала згоду Франції на італійську агресію проти Ефіо­пії. Загарбання Ефіопії посилювало позиції Італії на шля­хах сполучення Великої Британії та Франції із Середнім Сходом та районом Індійського океану.

Зовнішньополітична доктрина СРСР. Радянсько-французький та радянсько-чехословацький пакти 1935 р.

У 20-ті роки основним партнером СРСР на міжнародній арені була Німеччина. Співробітництво особливо посилило­ся після підписання 1922 р. Раппальського договору. Обидві держави об'єднувала ізоляція на міжнародній арені: для Німеччини як наслідок принизливого Версальського догово­ру, для СРСР — як факт невизнання західними державами встановленого комуністичного режиму. До Німеччини екс­портувалися радянське зерно, продовольчі товари (при гост­рій нестачі в країні!), закуповувалися необхідна техніка, обладнання; радянські військові навчалися в німецьких ака­деміях, німецькі спеціалісти допомагали відновлювати на­родне господарство, працювали на новобудовах першої п'ятирічки. Після встановлення нацистської диктатури в Німеччині співробітництво двох країн припинилося.

У грудні 1933 р. було оприлюднено основні принципи радянської зовнішньої політики. Вони передбачали: дотримання нейтралітету, невтручання до будь-яких воєнних конфліктів, політику вмиротворення стосовно Німеччини та Японії, конкретні заходи у створенні системи колективної безпеки в Європі під егідою Ліги Націй. 1933 р. СРСР був визнаний США, й між двома країнами встановлено дипло­матичні відносини, а у вересні 1934 р. СРСР було прийнято до Ліги Націй. Ці важливі події створювали певні умови для інтеграції Радянського Союзу до міжнародної політики. СРСР підтримав наміри Франції щодо підписання багато­стороннього пакту про взаємний ненапад усіх країн Східної Європи, включаючи СРСР і Німеччину. Проте підписати Східний пакт не вдалося. Тоді на порядок денний було висунуто ідею підписання окремих договорів про ненапад, що мали на меті те ж саме — зміцнення безпері у Європі. Радянський Союз уклав такі договори з Францією та Чехословаччиною. Договір з Францією було підписано 2 травня, а з Чехословаччиною 16 травня 1935 р. Ці договори передба­чали консультації та подання термінової допомоги кожній з країн, що домовляються, у разі нападу на одну з них третьої європейської держави. З ініціативи чехословацької сторони було зроблено застереження, що зобов'язання про взаємну допомогу діятимуть лише в тому випадку, якщо жертві напа­ду подасть допомогу Франція. Іншими словами, президент Чехословацької республіки Бенеш ставив виконання догово­ру у залежність від поведінки Парижа. До того ж французь­кий уряд відмовився підписати військову конвенцію, і таким чином радянсько-французький договір втратив конкретний зміст. Фактично кожна із сторін намагалася використати його у своїх інтересах.

2. Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північ-но-Східного Китаю

У роки Першої світової війни та у повоєнний період Японія зміцнила свої позиції на Азіатському континенті та у басейні Тихого океану. Війна та колоніальні загарбання протягом десятиріч були основними віхами японської істо­рії. Короткочасні перерви між війнами слугували головним чином для ліквідації наслідків минулої війни й підготовки до наступної. Масштаби війн кожного разу ставали дедалі більшими. Це визначало значну роль мілітаризму в житті держави, вплив його на зовнішню і внутрішню політику.

Головними суперниками Японії на шляху встановлен­ня гегемонізму в Азії були США і Велика Британія. Відомо, що США ще 1924 р. розробили план воєнних дій проти Японії під назвою "Оранжевий план". Він залишався в силі до 1938 р. Сутність суперечностей між Японією, з одного боку, і Великою Британією та США — з іншого, великою мірою визначила боротьба за встановлення політичного й економічного панування у Китаї. На думку японських правлячих кіл, 1931 р. створилася сприятлива внутрішня і міжнародна обстановка для здійснення загарбницьких планів.

Першим об'єктом нападу став Північно-Східний Ки­тай. На його частку припадало 93% видобутку нафти, 79% вироблення заліза, 55% видобутку золота, 41% залізничних колій, 37% запасів залізної руди і 37% зовнішньоторгового обороту Китаю. Правлячі кола Токіо розраховували на розуміння Заходом акції по загарбанню Північно-Східного Китаю, завдяки якій Японія опинялася у прямому прикор­донному межуванні з СРСР.

Японська промисловість швидко переходила на вій­ськові рейки, розгорталися нові галузі військового вироб­ництва, налагоджувався масовий випуск озброєння й боєприпасів. Пріоритет віддавався авіа- і танкобудуванню. Зводилися нові військово-морські судноверфі. Паралельно створювався комплекс допоміжних галузей хімії, металур­гії, кольорових, легких і рідкісних металів.

Докладний план загарбання Маньчжурії опрацьовував­ся в штабі Квантунської армії влітку 1931 р. Привід для початку агресії шукали недовго: 18 вересня 1931 р. непода­лік Мукдена на Південно-Маньчжурській залізниці япон­ська агентура здійснила диверсію, — незначні пошкодження, завдані вибухом, стали "підставою" для окупації японськи­ми військами всієї Південної Маньчжурії. У тримісячний строк Маньчжурія опинилася в руках агресора. Проте це виявилося результатом не стільки високої боєздатності армії самураїв, скільки відсутності серйозного опору з боку китайських військ. Проголосивши створення на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоуго на чолі зі скинутим 1912 р. імператором Пу І, Японія фактично перетворила цю економічно розвинену територію на свою колонію. В січні 1932 р. Японія зробила спробу захопити Шанхай. Однак дії військ і населення, а також протести конкурентів (США, Великої Британії, Франції) примусили японську армію відійти.

Після завоювання Північно-Східного Китаю підбадьо­рена своїми успіхами Японія 27 березня 1933 р. офіційно вийшла з Ліги Націй. Навіть ця міжнародна організація розглядалася в Токіо як перешкода на шляху здійснення експансіоністського курсу.

Ліга Націй за проханням Китаю створила спеціальну комісію для вивчення цієї проблеми. Комісія рекоменду­вала вивести японські війська з Маньчжурії і передати її під міжнародний контроль. Японська армія тим часом почала просування вглиб території Китаю. Однак передба­чені на цей випадок санкції проти Японії так і не було застосовано. З'явився перший прецедент безкарності агре­сора.

Окупація Маньчжурії виявилася порушенням росій­сько-японського Портсмутського договору 1905 р. Просу­вання японських військ на північ безпосередньо погрожу­вало безпеці СРСР. Радянський Союз запропонував Японії укласти пакт про ненапад, одначе японська сторона відпо­віла відмовою, мотивуючи своє рішення тим, що момент для його укладення ще не визрів. Вище військово-політич­не керівництво Японії, ставши на шлях агресії проти Ки­таю і підготовки до війни проти СРСР, США і Великої Британії, всіляко підвищувало міць збройних сил, ство­рюючи плацдарми і військово-морські бази.

Підготовка Німеччини та Італії до війни

Твердячи про довготривалі плани своєї політики, Гітлер ще задовго до приходу до влади писав про намір загарбати великі території в Європі, в тому числі у Радян­ському Союзі. У жовтні 1933 р. представників Німеччини було відкликано з Міжнародної конференції з роззброєння, і гітлерівський уряд оголосив про вихід Німеччини з Ліги Націй. Однак нацисти не втомлювалися запевняти у своїй миролюбності, прагненні до дружби із сусідніми наро­дами. Одним з перших актів у цьому напрямку, що до нього вдалися за порадою Муссоліні, стало підписання 26 січня 1934 р. німецько-польської Декларації про незастосування сили. Декларація, що містила брехливі твердження про ба­жання гітлерівського уряду сприяти встановленню "загаль­ного миру в Європі", на практиці розглядалась у Берліні в контексті підготовки до нападу на СРСР.

Залишивши конференцію з роззброєння і вийшовши з Ліги Націй, Німеччина почала інтенсивно озброюватися. Глава військового концерну Крупп надіслав Гітлеру теле­граму, в якій від імені "німецької промисловості" висловив подяку за рішення, що відкрило Німеччині прямий шлях до озброєння.

Оскільки старі підприємства вже не могли задовольни­ти потреби збройних сил, що швидко зростали, почалася лихоманкова мілітаризація економіки. За перші три роки перебування при владі нацистів у Німеччині стало до ладу більше 300 військових заводів. У серпні 1936 р. Гітлер, ґрунтуючись на підготовлених концерном "ІГ Фарбеніндустрі рекомендаціях, видав секретний "Меморандум про завдання чотирирічного плану". Ці завдання формулюва­лися таким чином:

1. За чотири роки Німеччина повинна мати боєздатну армію.

2. За чотири роки економіка Німеччини повинна бути готова до війни.

З 1 жовтня 1936 р. "чотирирічний план" було введено до дії.

Вже у квітні 1935 р. у німецьких штабах розпочалася розробка плану агресії проти сусідніх країн. Спершу голов­ну увагу командування вермахту було скеровано проти сусідньої Чехословаччини. 2 травня 1935 р. було підписано директиву про напад на цю країну, засновану на концепції "блискавичної війни".

У червні 1935 р. було встановлено тісні контакти по політичній та військовій лініях між нацистською Німеччи­ною та хортистською Угорщиною, керівництво якої оголо­сило про готовність взяти участь у розділі Чехословаччини, розраховуючи на анексію всієї словацької території. На черзі були головні угоди зі стратегічними партнерами Ні­меччини — Японією та Італією.

Істотно розв'язала руки німецькому керівництву укла­дена в липні 1935 р. англо-німецька морська угода, згідно з якою Велика Британія на порушення Версальського мирного договору надавала Німеччині право мати флот тоннажністю в 35% до тоннажності англійського військо­во-морського флоту. Завдяки цій угоді, проти якої виступила Франція, німецькі верфі було забезпечено замовленнями на спорудження кораблів принаймні на 10 років.

Італо-німецька агресія проти Республіки Іспанії, полі­тика "невтручання" західних країн, закон 1935 р. "Про нейтралітет", ухвалений у США, безкарність з боку Ліги Націй остаточно розв'язали руки нацистським агресорам. Німеччина перетворилася на найсильнішу європейську державу. Разом з приєднаними територіями вона забезпе­чувала 15% світового промислового виробництва, виперед­жаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина безперечно мала найсильнішу армію в Європі чисельністю 2,75 млн. чол. з 10 тис. гармат, 3,2 тис. танків і понад 4 тис. літаків. Фашистська Німеччина була готова до початку великої війни.

Готуючись до агресивних воєнних дій, фашистська Італія також ще у роки економічної кризи значно розши­рила будівництво військово-морського флоту. Навесні 1934 р. італійський уряд оголосив про будівництво двох лінкорів, відкривши тим самим нову сторінку у гонці озброєнь. Одночасно збільшувалось виробництво військо­вих літаків, які Муссоліні називав "зброєю фашистського режиму". Того ж року було прийнято закон про воєнізацію нації, в якому йшлося про обов'язкову військову освіту італійців починаючи з дитячого віку. Для посилення вій­ськових сил удосконалювалися мобілізаційна система, під­готовка військових кадрів, протиповітряна оборона, здій­снювалася централізація військового виробництва. 1934 р. Муссоліні взяв на себе керівництво військовими міністер­ствами, заявивши при цьому: "Почалася епоха озброєнь".

У грудні 1937 р. Італія вийшла з Ліги Націй, і при цьому Муссоліні заявив, що його країна ніколи туди не повернеться.

У вересні 1938 р. Муссоліні взяв активну участь в укладанні мюнхенських угод, подавши цим Гітлеру значну допомогу в розчленуванні Чехословаччини. Зі свого боку, Муссоліні у квітні 1939 р. поставив перед албанським королем Зогу ультиматум, після чого італійські війська окупували Албанію. 22 травня 1939 р. Італія та Німеччина підписали "Сталевий пакт", що зобов'язував обидві сторо­ни в разі виникнення війни підтримувати одне одного "на суші, на морі та у повітрі". Таким чином, попередні угоди було перетворено на військовий союз, який сам Муссоліні назвав "знаряддям завоювання, а не оборони". Італійський фашизм своїми акціями на міжнародній арені активно наближав початок світової війни.

Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної небезпеки

За час свого існування Ліга Націй не покарала жодного агресора, не подала допомоги жодній жертві агресії, не мала засобів впливу на розвиток міжнародних відносин і займала примиренську, а інколи безпринципну позицію щодо подій, які відбувалися. Фактично не Ліга Націй впливала на окремі держави, а навпаки, керівники розви­нених країн ставили цю міжнародну організацію перед фактами, що вже відбулися.

Друга світова війна фактично звела нанівець роль Ліги Націй. Формальне рішення про її розпуск було прийнято у квітні 1946 р. Асамблеєю Ліги.