Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків [28, с.53]:
принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;
принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.
Принцип сегментування чітко простежується в банківському законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборонено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю, страхові операції тощо. В більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.
У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні і способом побудови наглядових структур у державі [30, с. 72]:
. Перша група - це країни, у яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).
. Друга група - це країни, у яких контрольні функції виконуються не центральним банком, а іншими органами (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).
. Третя група - це країни, у яких контрольні функції здійснюються центральним банком спільно з іншими органами:
Швейцарія - Центральний банк. Федеральна Банківська комісія та Швейцарська банківська асоціація; Франція - Банк де Франс спільно з Банківською, комісією;
Німеччина - Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомством нагляду за кредитною справою;
США - Федеральна Резервна система спільно з Міністерством фінансів та незалежним агентством - Федеральною корпорацією страхування депозитів.
У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізняються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, а й дуже різноманітні за правовими формами, власністю на їх капітал, ступенем незалежності від виконавчої влади тощо.
Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Росія тощо); акціонерними (США, Італія); деякі центральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта - комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.
Велике значення для забезпечення стабільності економічного розвитку держави має ступінь незалежності центрального банку від виконавчої влади, який у різних країнах різний. Найбільш незалежні від державних органів центральні банки Австрії, Німеччини та Швейцарії. В законодавстві цих країн відсутні норми, що дають змогу уряду втручатися в грошово-кредитну політику, здійснювану центральним банком. Певною самостійністю користуються банки, які за законом підзвітні законодавчим органам (Канада, США, Нідерланди, Японія). В законодавстві Японії чітко передбачено право державних органів скасувати рішення центрального банку. Найбільш залежним від виконавчих органів є центральний банк Італії, де в законодавстві закріплено право уряду на втручання в діяльність цього банку.
Відповідно до Маастрихтських угод європейські держави - члени Європейського Союзу зобов’язані привести свої закони про центральні банки до єдиного знаменника, «тобто центральні банки повинні бути виведені з-під контролю виконавчої влади» [28, с. 102].
Принципове значення має також чітке розмежування державою фінансової і банківської систем країни, тобто йдеться про обмеження можливостей уряду країн користуватися коштами центрального банку. В багатьох країнах пряме кредитування держави, тобто надання банківської позики для покриття бюджетного дефіциту практично відсутнє (США, Японія, Канада, Велика Британія, Швеція, Швейцарія) або законодавче обмежене (Німеччина, Нідерланди, Франція). Основними кредиторами держави виступають не центральні, а комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, компанії, населення.
Існують дві моделі організаційної побудови банківських систем розвинутих країн, що визначаються різноманітністю функцій, які вони виконують. Відповідно до першої моделі центральний банк проводить грошово-кредитну політику, що розглядається як частина інструментарію, яким володіє орган влади для регулювання економіки [31, с. 35].
Відповідно до другої моделі перед центральним банком ставиться мета, яка зводиться до підтримки стабільності цін за допомогою спеціально призначених для цього інструментів грошово-кредитної політики, на яку не впливає політична влада.
Процеси, явища, зв’язки, які стосуються національної банківської системи, це чинники, що визначають тип її поведінки, - реактивний, адаптивний і активний, а також стимулюють розвиток механізмів саморегуляції. Тип поведінки банківської системи визначає напрямки її розвитку.
Загальним визначенням банківської системи, на думку І.І. Д’яконової, слід вважати уявлення про банківську систему як про сукупність банківських установ [20, с.181]. Специфіка деяких визначень має розширене трактування банківської системи за рахунок включення додаткових елементів пов’язаних з нею, але які не приймають прямої, безпосередньої участі в створенні системних властивостей, або на основі включення елементів, що виконують окремі банківські операції (небанківські кредитні організації), або в підкресленні спеціалізації комерційних банків.
Одним з важливих моментів у вивченні систем є їх класифікації. Всі системи можна підрозділити, з однією сторони, на прості, складні і дуже складні, а з іншого боку - на детерміновані і імовірнісні. На основі приведеної класифікації банківську систему слід віднести до складної системи, що поєднує в собі елементи детермінованих систем і систем імовірнісного типу [20, с.183].
Отже, за визначенням І.І.Д’яконової, банківська система по своїй суті складна система, яка поєднує в собі риси детермінованих і імовірнісних систем, що активно взаємодіють між собою і зовнішнім середовищем [20, с.183]. Це дозволяє підкреслити динамічність і цілеспрямованість банківської системи та існування зворотного зв'язку із зовнішнім середовищем. А також тим, що банківська система відноситься до категорії активних і керованих систем, схильних до коливань. Такий підхід, на нашу думку, дозволить визначити умови і чинники стабільності банківської системи в ринковій економіці.
Характеристика банківської системи як саморегулюючої полягає в її здібності самостійно, без дії ззовні встановлювати та підтримувати надійний режим функціонування і реагувати на зовнішні дії, що порушують її діяльність. Саморегуляція забезпечується на основі зворотного зв'язку з іншими системами, зокрема економічною [20, с.186].
Характеристика банківської системи як керованої системи визначається цілями і завданнями системи, які, поза сумнівом, повинні співпадати з цілями суспільства.
Банківська система України є дворівневою системою, остільки в законах, регулюючих банківську діяльність, визначені цілі функціонування для кожного рівня. Для комерційних банків - отримання прибутку, для Національного банку України - захист і забезпечення стійкості гривні; розвиток і зміцнення банківської системи; забезпечення ефективного і безперебійного функціонування розрахунків.
Узагальнюючи вищенаведене, найбільш правомірним видається формулювання банківської системи як законодавчо визначеної, чітко структурованої та субординованої сукупності фінансових посередників, які займаються банківською діяльністю на постійній професійній основі і функціонально взаємозв’язані в самостійну економічну структуру (М.І. Савлук [52, с. 63]).
Банківська система спроможна виконувати три такі функції [26, с.35]:
трансформаційну;
створення платіжних засобів та регулювання грошового обороту (емісійну);
забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна).
Трансформаційна функція банківської системи базується на аналогічній функції окремих банків. Проте вона не є сумою механічного складання подібної функції всіх банків, що входять у систему. У масштабах системи виникає якісно нова функція трансформації - більш масштабна, більш глибока, більш завершена й ефективна, ніж сума трансформаційних потенціалів окремих банків. Це зумовлюється двома обставинами [26, с.37]:
по-перше, в трансформаційний процес активно включається центральний банк. Як банк банків він активно здійснює всі види трансформаційних процесів на міжбанківському рівні. Через механізми рефінансування (кредитні аукціони, кредитування через "облікове вікно", "ломбардне вікно", пряме кредитування окремих банків тощо) центральний банк трансформує ресурси грошового ринку і за строками, і за розмірами, і за ризиками, і в регіональному аспекті, та ще й у більших масштабах, ніж окремі комерційні банки. Він завершує трансформаційні процеси в межах усього грошового ринку, розпочаті безпосередньо комерційними банками;
по-друге, система істотно підвищує трансформаційний потенціал вузькоспеціалізованих банків. Умонтовані в систему, вони дістають можливість виконувати цю функцію в кооперації з універсальними банками. Спільно, як складові системи ці банки можуть забезпечити весь комплекс трансформації грошового капіталу на ринку.
Функція створення платіжних засобів і регулювання грошового обороту (емісійна) полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Іншими словами, банківська система управляє пропозицією грошей.
Це ключова функція банківської системи. У її виконанні беруть участь усі ланки системи - центральний банк, усі банки другого рівня. Вона стосується усіх напрямків банківської діяльності, насамперед кредитної.
Ця функція банківської системи якісно відрізняється від аналогічної функції окремого банку. Кожний окремий банк потенційно спроможний брати участь у формуванні пропозиції грошей і заінтересований розширювати цю свою діяльність, оскільки вона дає йому додаткові доходи. І тільки система може визначити межі цієї діяльності, що адекватні попиту на гроші, і ввести в ці межі емісійну функцію кожного банку. Це досягається методами та інструментами грошово-кредитної політики центрального банку, реалізацію якої забезпечує система в цілому.
Функція забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна) пов'язана з надзвичайно високою ризикованістю банківської діяльності. Банки, на відміну від інших економічних суб'єктів, криють у собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності, розладу усього грошового ринку, провокування загальноекономічної кризи. Тому кожний окремий банк не може виконувати стабілізаційної функції, а скоріше навпаки.
Як посередники грошового ринку, банки повинні брати на себе всю відповідальність перед інвесторами за економічні ризики своїх позичальників. Банки потенційно, завдяки широким масштабам своєї діяльності, здатні роз-зосередити (диверсифікувати) ці ризики і максимально пом'якшити їх для інвесторів. Проте реального успіху в цьому можна досягти лише за умови, що це завдання буде вирішуватися зусиллями всієї банківської системи. Тільки банківській системі в цілому під силу створити дійовий механізм страхування банківських ризиків і банківських депозитів.
Виконання банківською системою стабілізаційної функції проявляється двояко [26, с. 41]:
у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок - від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;
у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.
На цій підставі створюються спеціальні механізми забезпечення стабільності банківської діяльності, які включають:
страхування банківських ризиків, передусім кредитних;
страхування банківських депозитів, насамперед фізичних осіб;
створення внутрішньобанківських резервів для покриття збитків від кредитних ризиків;
створення механізму обов'язкового резервування банківських депозитів;
централізоване встановлення економічних нормативів з тих напрямів банківської діяльності, які пов'язані з найбільшими ризиками;
створення централізованого нагляду і контролю за банківською діяльністю;
створення механізму централізованого рефінансування комерційних банків;
узаконення різних механізмів централізації банківського капіталу (створення консорціумів, картелів, трестів, концернів, холдингів) .
У цих заходах виявляється організаційно-правове
забезпечення стабілізаційної функції банківської системи. Кожний із них може
бути реалізований лише в межах системи і є специфічним інфраструктурним
елементом, що перетворює сукупність банків у якісно нове явище - банківську
систему.
.2 Нормативно-правове забезпечення функціонування
банківської системи в Україні
Структура дворівневої банківської системи України, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків визначені Законом України «Про банки та банківську діяльність» [41] та Законом України «Про Національний банк України» [42].
Згідно Закону України «Про банки і банківську діяльність» [41] основні суб’єкти банківського ринку та банківських взаємовідносин визначені наступним чином:
. банк - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків;
. банк з іноземним капіталом - це банк, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному іноземному інвестору, становить не менше 10 відсотків;
. системо утворюючий банк - це банк, зобов'язання якого становлять
не менше 10 відсотків від загальних зобов'язань банківської системи.
Об’єкти банківської діяльності визначені наступним чином [41]:
1. банківська ліцензія - це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність;
2. банківська діяльність - це залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб;
3. банківський кредит - це будь-яке зобов'язання банку надати певну
суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми;
. капітал банку - це власні кошти, залишкова вартість активів банку після вирахування всіх його зобов'язань;
. капітал приписний - це сума грошових коштів у вільно конвертованій валюті, надана іноземним банком філії для її акредитації;
. капітал статутний - сплачена грошовими внесками учасників банку вартість акцій, паїв банку в розмірі, визначеному статутом;
10. капітал регулятивний - сукупність основного та додаткового капіталів, складові яких визначаються цим Законом та нормативно-правовими актами Національного банку України;
. розрахункові банківські операції - це рух грошей на банківських рахунках, здійснюваний згідно з розпорядженнями клієнтів або в результаті дій, які в рамках закону призвели до зміни права власності на активи.