Чітко ця позиція виявилася в екзистенціалізмі ("екзистенція" латиною - "існування"). З часом філософія екзистенціалізму набула такої ваги, що перетворилася на ідейний рух, згуртований навколо проблеми людини та її місця в суспільстві.
Засновником цієї філософської течії вважається німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889-1976), який у книзі "Буття і час" виклав філософію існування. Інший німецький філософ Карл Ясперс (1883-1969) прийшов у своїх працях до тих самих висновків. Вони обидва обґрунтовували дещо песимістичне уявлення про екзистенцію людини і вважаються представниками релігійного крила екзистенціалізму.
Так, Хайдеггер вбачав причину відчуження людини від суспільства в технічній цивілізації, яка псує мораль, обрублює людське життя, через що людина страждає. Жорстокі умови сучасного світу роблять її самотньою. У той же час наука й існуюча філософія не здатні проникнути в глибокий внутрішній світ людини. Для дійсного пізнання людського існування слід абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до "голосу з глибин самої людини". Але найпотаємнішу суть людського існування розкриває лише кризова ситуація, особливо загроза життю. Лише на межі життя і смерті людина проявляє свою сутність.
Певна частина прибічників екзистенціалізму підтримує подібну песимістичну лінію. Проте значна їх кількість виступає проти. Найбільш відомими представниками більш оптимістичної лінії екзистенціалізму стали французи Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), іспанець Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955) та інші, що знаходяться на атеїстичних позиціях.
Сартр, наприклад, у своїх численних філософських і художніх творах стверджував, що кожна людина у своїх характеристиках - тілесних, професійних, соціальних тощо, подібна до
інших людей. Але матеріальний світ, у якому вона діє, є абсурдним і загрозливим для її життя. Спроба людини злитися зі світом у гармонійну цілісність закінчується для неї трагічно. Вихід з даної ситуації полягає в гуманізації людської ситуації в світі.
Слід зважати на те, твердив Сартр, що людина завжди перебуває у стані вибору (вона вибирає навіть тоді, коли відмовляється від вибору). Це єдина для всіх "людська ситуація". Множина можливостей вибору є людською свободою і тим самим людина "приречена на свободу". Такою є загальна характеристика людського існування. Але ця свобода не звільняє людину, а закріпачує її у відносинах із зовнішнім світом. Про це Сартр писав у своїх творах "Буття і Ніщо", "Дороги свободи", "Диявол і господь бог" та ін. Головне для філософії екзистенціалізму - захищати людину від світу речей.
Патріотом своєї батьківщини, як і Сартр, антифашистом і гуманістом був лауреат Нобелівської премії Альбер Камю. Показовим для його екзистенціалістських поглядів є роман "Чума". У ньому він пише про відповідальність людини перед суспільством і про необхідність внутрішньої свободи людського існування. Ніякі зовнішні обставини не можуть виправдати легкодухість, зраду, підлість. Нетерпимість до них формується у внутрішньому світі людини, адже вона сама вибирає, якою їй бути. Таким чином, екзистенціалізм суттєво збагатив підходи до виміру буття людини, її внутрішньої визначеності.
4. Сучасна релігійна філософія. Релігія в усі часи здійснювала значний вплив на людство, його культуру. В суспільному житті, в існуванні окремої людини буває багато колізій, які однозначно і повністю пояснити важко, а то й неможливо (страхіття війн, епідемій, природних катастроф, трагедії смерті тощо). Тоді люди звертаються до релігії, до пошуків тих сил, що визначають усе неясне та незрозуміле, розпочинаючи релігійне життя.
В основі сучасної релігійної філософії залишається традиціоналізм - тобто теоцентризм, пріоритет віри над розумом.. Одночасно дуже тонко йде переорієнтація на пояснення сучасного стану світу, природи людини та речей. Переорієнтація полягає у висуванні на перший план соціальних та етичних проблем буття людей. Дуже специфічно проявляється проблема людини в діяльності католицької церкви (центр — Ватикан). У 1965 році відбувся II Ватиканський собор, де було прийнято конституцію (правила) під назвою "Церква в сучасному світі". В ній оновлення церкви вбачається у зміні її ставлення до людських знань, науки й техніки. Вони загалом визнаються католицькою церквою як засіб покращення умов людського існування. Видатних учених-віруючих Ватикан навіть заохочує матеріально. Одночасно сильно критикуються негуманні методи використання науково-технічних досягнень, ворожнеча між народами, насилля тощо. Робиться висновок, що всі негаразди йдуть від того, що сучасне людство "забуло про бога" і згадує про нього не так часто, як це слід робити.
Сильно звучать у сучасній релігійній філософії (Й представляють учення католиків Ж.Марітена, Є.Жільсона, Г.Марселя, Тейяра де Шардена; філософа іудаїзму М.Бубера; ісламу - М.Ікбала та ін.) заклики до миру, соціальної справедливості, взаємодопомоги та високої моралі. Особливо яскраво це виявляється в діяльності папи Іоанна Павла II — філософа за освітою, що виклав свої дійсно глибоко гуманістичні погляди в книзі "Дійова особа", в ряді п'єс, статей, інших творів. Це все в наші суворі дні навертає значну кількість людей у релігійне лоно.
5. Впливовою течією в західній філософії є неопозитивізм (латиною "позитивний"). Позитивізм виник ще в 30-ті роки XIX ст. Його засновник Огюст Конт (1798-1857) доводив, що філософія з її пошуками відповідей на віковічні запитання (а на них точної відповіді немає) застаріла. Необхідні лише конкретні, точні (позитивні) знання. Їх дає лише наука. Слід шукати не причину і сутність явищ і відповідати на запитання: "як воно відбувається?", а в усьому шукати структуру і зміст. Другий етап позитивізму - суб'єктивно-ідеалістичний. Його започаткував австрієць Е. Мах ідеєю "чисто описувальної науки" замість філософії.
У XX ст. позитивізм відродився на третьому етапі у вигляді нео (нового) позитивізму. У 20-30-ті роки неопозитивісти Віденського гуртка вбачали своє завдання у виробленні логіки розмежування "осмислених" наукових тверджень і тих, що позбавлені смислу (філософських). Неопозитивіст Г.Рейнбах вважав, що під таким кутом зору філософія стає "музеєм помилок" і тому не має права на існування.
Пізніше виник семантичний неопозитивізм ("семантика" - з грецької "смисловий"), який вважав філософським завданням визначення реальності як "сукупності значень". Тобто реальним є те, що відповідає твердженню про нього. В середині XX ст. абсолютизація цінності наукових знань, при відкиданні вчення про людину і людські стосунки, знизила інтерес до неопозитивізму. Останнім часом з'явилися більш модерні неопозитивістські вчення (постпозитивізм), що ближче стоять до суспільних запитів (К.Попер, І. Лакотош, П.Фейерабенд та ін.), але й вони заперечують життєвість філософських поглядів, пропагуючи лише ті знання, що "корисні" для людей. Найновішим етапом позитивізму є постмодерн в філософії, про який піде мова в наступній темі.
Набирає сили в наш час і герменевтика - теорія і практика тлумачення текстів. На думку її представників, це дасть можливість дійсно зрозуміти не лише частини певних знань, а їх зміст у цілому. Тут головною дійовою силою виступає мова. При цьому вона розглядається як особлива реальність, всередині якої перебуває людина і яку не можна осягнути за допомогою зовнішніх засобів. Через мову людина розуміє світ і себе в ньому, і мова є діалогом між поколіннями.
Таким чином, в XX ст. виникла велика кількість філософських течій, шкіл та вчень. На зламі тисячоліть постійно виникають ще й інші філософські теорії і концепції. Їх називають модерністськими чи постмодерністськими. Але всі вони пов'язані з пошуками відповіді на віковічні запитання: "хто ти є, людино?", "звідки і куди йдеш у безмежному та вічному світі?"
1. В чому полягає "криза" класичної філософії?
2. Поясніть сутність і зміст:
- філософії ірраціоналізму та містицизму;
- сцієнтизму та антисціентизму;
- екзистенціалізму;
- сучасної релігійної філософії;
- неопозитивізму та герменевтики.
3. Чому так багато течій та шкіл у сучасній західній філософії?
Філософія постмодерну та діалогу.
Екофілософія.
Що чекає філософію.
1. Философия XX века: Учебное пособие. - М.: Знание. - 1997. - С.199 - 271.
2. Фізер І. До джерел сучасної критики // Сучасність. - 2000. - № 3.
3. Соболь О.М. Постмодерн: філософські та культурні виміри -// Філософська та соціологічна думка. - 1992. - № 8.
4. Постмодернизм й культура // Вопросы философии. - 1993. -№ 3.
5. Субботин М. Теория й практика нелинейного письма // Вопросы философии. - 1993. - № 3.
Знати основні поняття:
Постмодерн, символ, знак, мова, текст, структура, деконструктивізм, децентризм, декодифікація, моноцентризм, діалог, філософія діалогу, прадистанціювання, співвідношення, розуміння, інформація, бажання, екофілософія, екосоціологія, життя, екоалармізм. Римський клуб, біоцентризм, консерваціолізм, благоговіння перед життям.
Постмодерн ("пост" - латиною "після", "модерн" французькою -"сучасний", "новітній") буквально означає те, що відповідає сучасності. Виник він в останню чверть XX ст., як критична рефлексія соціокультурних та філософських контекстів сучасної цивілізації. В межах постмодернізму творять філософи, соціологи, лінгвісти, філологи, мистецтвознавці тощо. Проте чітко означеної постмодернової філософії, на думку її ж представників, не існує і вона взагалі не можлива. Це тому, що все, з чим має справу людина, є ілюзією, примарністю, а вибір, який вона здійснює, є вибором поганого з найгіршого. Тобто, серед постмодерністів панує сумнів щодо усталених форм, норм та цілісності буття. Ними визнається лише розмитість границь всього існуючого, всіх сутностей у світі реалій та культурі, тобто ведеться гра з частковим, різноманітними окремостями цілого. Від того постмодерну притаманний песимізм, "втрата суб'єкта", оскільки він грає зі стилями і смислами попередніх епох, намагається стерти будь-яку межу між визначеннями та структурами.
Постмодерн також прагне заміни філософських парадигм, у зв'язку з чим критикуються панлогізм, раціоналізм, об'єктивізм та історизм, які несли попередня філософська традиція. Замість дослідження "що зроблено", в центр висунуто "як це зроблено", що вимагає пояснення ролі знака, символа, мови і структуропороджуючої діяльності. Тут філософське кредо - не пізнання світу заради його перетворення, а його де-конструкція. Тим самим ігнорується значення істини і, взагалі, сенс буття. Не істинні знання визначають існування, а лише його розуміння, де панує безліч суб'єктивних істин. Систематизація знань втрачає смисл, а від того неможлива специфікація буття за предметами дослідження. Тому, вважають постмодерністи, наявна необхідність з'єднання в єдиний потік розуміння науки, мистецтва, філософії, філології, релігії тощо.
Сталими в постмодерні є переконання, що "події завжди випереджають теорію", і панує висновок про неможливість філософії і науки сформувати відповідну картину світу. Відтак і в людському житті е вичерпаними цінності, моральні принципи, сенс існування. Реальність вважається нескінченним "текстом", де наявна безліч метафор, недомовок, цитат, алюзій (натяків). Самосвідомість особистості складає "суму текстів", що вступають у взаємодію з іншими текстами і які становлять культуру. В дійсному усвідомленні буття повинен губитися центр об'єкта, його домінанта, мають розсіюватися часово-просторові виміри.
Людина постмодерністами не визнається суб'єктом, оскільки її сутність ними зводиться до колективного "Я", "до соціального і політичного несвідомого". Стверджується, що в людському житті домінують суспільні цінності: сила, воля, влада тощо. Вони пояснюються як спроба суспільного маніпулювання людиною, а її свобода, як проблема боротьби окремої особи з соціальними правилами існування.
Прикладом такого філософування є творчість француза Жака Дерріди (1930 р.) - основоположника деконструктивізму. Сприйнявши погляди Ніцше, Фрейда, Гуссерля та ін., він висунув тезу про вичерпність філософії та розуму в класичному визначенні, побудованому на розумінні буття як присутності, і натомість запропонував метод деконструкції. В книзі "Про граматологію" ним критикується традиційне будівництво смислу буття через логічну субординацію понять та філософських категорій, що закріплюється в тексті. Навпаки, пояснює автор, слід зруйнувати всі конструкції понять навколо кожного знаку. Адже текст е чимось іншим ніж він є. Необхідно зрозуміти його історію і мову без авторської думки. Свобода інтерпретації має бути повною: слід відкинути логоцентризм і головну увагу надавати голосові, а не суб'єкту. Це тому, що фоноцентризм (голос) визначає дійсний смисл буття. Витіснення чийогось голосу з культури, скажімо, жіночого або іншого, збіднює її процес. Використання письма (а це філософія) веде до вмирання голосу, вкидає людину в рабство. Слід шукати "живий голос", той, що виводить за межі тексту, знімає таємницю письма. Лише безпосереднє буття є знаком та текстом, тоді як письмо вбиває можливість свободи.
Таким чином, для Дерріди є характерним бінаризм в осмисленні світу (наявність-відсутність, істина-хиба, головне-вторинне, письмо-голос) і спроби стерти опозиційну рису через ще нерозкрите, щось неявне, приховане і не помічене до цих пір.
Спробу глибокої критики соціальної теорії з позиції знаковості здійснив у книзі "Дзеркало виробництва" (1973) французький філософ Жан Бодрійар. Він розглядає соціальну історію як історію розвитку способів зазначень. Так, знакові коди сучасної історії започатковані в епоху Відродження, а набули сили в XX ст., і від того, за Бодрійаром, соціальна історія е витісненням смерті (асистемності): спочатку мертвих, потім дикунів і так аж до інтелектуалів та жінок. Причому смерть амбівалентна життю (рівнозначностям, які переходять одна в одну). Цей феномен зворотності використаний для розбудови філософської концепції симуляції - змішування дійсного і уявного. В такому разі світ втрачає конкретність, стає сукупністю моделей, чим підривається його системність. Знак же людського існування втрачає всякий зв'язок з реальністю, від чого стає зрозумілою кінечність культури, й" деградація. Це тому, що світ не являє собою гармонію чи зрівноваженість.
Специфічними є концепції постмодерністів Жіля Дельоза та Фелікса Гваттарі, що викладені у їхніх спільних працях "Капіталізм і шизофренія. Анти-Едіп" (1972) та "Тисяча поверхней" (1980), спрямованих проти європейського панлогізму і раціоналізму з використанням проблематики психоаналізу, політичних теорій тощо. Головною проблемою вважається проблема бажання, його рефлексія, фіксація і кодифікація, тобто мовне оформлення бажання, що визначає місце людини в "соціальній машині". Необхідно декодифікувати бажання, позбавити його від свавілля "граматики" і тим самим привести людину до істинної природи, а не "едіпової" (закомплексованої) культури, що робить звичайна філософія. Це здійснюється через шизоаналіз. руйнування ілюзій "Я", завдяки позбавленню людини від символів та кодів.
Знаки, що маркирують "територію людини", прив'язують її до певного простору через державні і культурні інститути. В сучасних умовах необхідна детериторизація через декодифікацію, руйнування границь та централізованих соціальних систем. Це зробить людину унікальною, самою собою. Інакше існує загроза фашизації і, навіть, параноїдальності. В "Анти-Едіпі" Дельоз і Гваттарі трактують дійсність як сукупність "бажаючих машин", машин-людей, які обмежені маркуванням та кодифікацією.
В книзі "Молекулярна революція" (1977) Гваттарі продовжує розкривати репресивний вплив на людину процесів кодифікації, а Дельоз в роботах "Кіно" (1983-1985) та "Фуко" (1986) досліджує структуру знака, співвідношення мови і соціокультурних інститутів. І знову обидва приходять до висновку необхідності руйнування соціальних систем.
В принципі постмодернізм, досліджуючи досить складні проблеми сучасної кризи культури, суперечності розвитку засобів масової комунікації, не заглиблюється в їх сутність і при тому претендує на створення "нового мислення", "нової ідеології" з метою розмивання підвалин, цінностей і границь традиційного європейського філософського знання. Дещо іншою є філософія діалогу.
Вважається, що філософію діалогу започаткував ще Сократ. Сучасна філософія діалогу розвивається в двох напрямах: між-особистому і інформаційному. В останньому діалог виступає як теорія мовних комунікацій, логіка дискурса (понятійної сфери). Вже Л. Фейєрбах в "Основах філософії майбутнього" її предметом зробив зв'язок між людьми, між "Я" і "Ти". Однак не всі представники тогочасної некласичної філософії (С. К'єркегор, Ф. Ніцше, М. Хайдеггер та ін.) глибоко оцінили такий зв'язок в поясненні сутності людини. Лише в 20 рр. XX ст. на нього звернули увагу деякі єврейські філософи. Вони творили незалежно один від одного, але їх об'єднало як критичне ставлення до філософії суб'єктивізму, так і філософія реалізму від Декарта до Гегеля, що й привело їх до філософії діалогу або філософії зустрічі.
Франц Розенцвейг (1886-1929) вбачав зло філософії від Парменіда до Гегеля у її намаганні ввібрати в себе сутності, тотально схопити всещо веде до одного початку (Космосу, Бога чи людини). А це - абсурд. В такому випадку неможливо пояснити "що чим є". Лише метод розповіді, опису може показати чим є дійсність. Оповідь або опис мають бути не монологами, а "розмовою". Лише риторику розмови, діалогу слід вважати змістом і смислом філософії. Мислення і мова мають бути не безадресними, а для когось і сприйматися кимось. І цей хтось обов'язково повинен бути чітко зазначеним і мати "не лише вуха, а й рот" і теж вести мову. Таким чином, нове мислення засноване на "довірі досвідові", під час якого відбувається зустріч з іншим.
Мартин Бубер (1878-1965), єврейський релігійний філософ, за головну тему своїх філософських рефлексій взяв проблему реальності людини, намагаючись розкрити таємницю її буття шляхом виділення "праслів": "Я-Ти", "Я-То" та "діалогічного принципу". Завдяки тому, Бубер розрізняє два "способи буття" людини, що є умовою для подвійного "руху", коли перший з них зумовлює другий. У першому випадку відбувається оволодіння об'єктом на рівні "прадистанціювання" - спосіб "Я-То" (бачу, уявляю, мислю, відчуваю), а в другому - "Я-Ти", як "входження в стосунки", коли між мною і світом виникає діалог, співбесіда. В такому випадку "Я-То" є досвідом, і він не є зустріччю і навіть заперечує її. В іншому - відбувається діалогічна зустріч, співвідношення.
У співвідношенні можуть бути не тільки люди, а й світ природи і світ "духовних сутностей". Співвідношення повинно відбуватися безпосередньо, без всяких засобів. Ось тоді дійсно наявна зустріч. Лише у живому спілкуванні пізнається сутність людей і між ними з'являється бог.
Колективне життя нерідко визначається нестабільністю, а то й ворожістю до людини. Відтак значною кризовою ситуацією для індивіда стає його конфлікт з колективом, що діє як неістинна релятивно-релігійна сфера. Діалог же між особистостями будує життєдайний центр і маленькі одиниці (общини, трудові групи) в такому випадку стають спільнотою діяльної любові. Великі соціальні структури (класи, нації, народи) в такому випадку значної ролі не відіграють.
Емануель Левінас, також єврейський мислитель, не погоджується з думкою Бубера про наявність в діалозі симетрії, адже може бути як активність так і пасивність якоїсь з сторін. Ближній в діалозі не той, "хто не - Я", а хтось неповторний. Моя зустріч з ближнім є подією, тому вона не пізнавальна, а етична. У зустрічі вирішальним моментом має бути почуття і усвідомлення відповідальності. В істинній зустрічі вирішальним є голос "ближнього", а мій має бути відповідальним. Так з'являється істинний діалог (любов) і тут відповідальність є його основою, і він несе мир, злагоду, взаємопорозуміння між людьми.
Згаданий вже екзистенціаліст Карл Ясперс вважав, що діалог є способом визначення сутності свободи. Адже її немає за межами комунікації. Свобода, за Ясперсом, наявна скрізь, де в напруженому протистоянні ми залишаємося відкритими і зберігаємо свої можливості. Діалог, а це любов, творчий підхід, продуктивний спосіб існування "бути" тощо, суперечить відчуженню, опредмечуванню людини, її дегуманізації. Ось такими є основні концепції філософії діалогу. Вони є черговими спробами відповісти на запитання, які висувають найболючіші проблеми сучасності.