Материал: Філософія

Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійснос­ті. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пі­знання, по-друге - наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта — індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені пев­ним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина не спроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкту. По­трібно лише пам'ятати, що істина є процесом, її не можна ро­зуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не даєть­ся в готовому вигляді, її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за зміс­том, але суб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного мо­ментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним над­банням людства.

Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескін­ченним, невичерпним і неостаточним е його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповності, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовле­на і має певні межі застосування. Тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, віднос­ною. Процес пізнання істини — постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягнення істини.

2. Поняття практики, її структура

Практика - це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взаємодії людини з оточуючим се­редовищем.

Близьким за змістом до практики є поняття "діяльність" і "праця". Але разом з тим кожне із зазначених понять має свій специфічний зміст і не тотожне з практикою.

Діяльність є поняттям більш широкого обсягу у порівнян­ні з практикою. Справді, людська діяльність не може бути ціл­ком вираженою через її предметно-речові результати. Діяль­ність охоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як в практичній, так і в теоретичній формі. За­лежно від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:

- діяльність по перетворенню природи;

- діяльність по перетворенню суспільства, що постає у ре­волюційно-руйнівній і конструктивно-організаційній формах;

- діяльність по формуванню і перетворенню самої люди­ни;

- діяльність по самовдосконаленню;

- пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об'єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;

- ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надає об'єктивно-суб'єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;

- комунікативна діяльність, або спілкування у різноманітних формах

Діяльність, отже, постає як процес універсального ставлен­ня людини до світу і водночас як становлення цілісності самої людини як суб'єкта історичного розвитку світу.

Поняття "праця" є більш вузьким стосовно практики. Пра­ця е процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі і тим самим суб'єктивує (олюднює) світ предметності.

Структура практики. У найзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи: суб'єктивну діяльність людини і об'єктивні (незалежні від людини) власти­вості буття. При більш детальному підході можна виявити такі основні структурні елементи практики: потреби людини, ціль (мета) діяльності, мотиви діяльності, засоби діяльності, власне діяльність, результати діяльності. Практика завжди виступає єдністю суб'єктивного і об'єктивного. Діалектика взаємозв'язку цих аспектів виявляється в тому, що в ході практики відбува­ється опредмечення ідеальних цілей суб'єкта в реальній дійсно­сті, тобто об'єктивність набуває статусу суб'єктивності.

З другого ж боку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові його властивості і тим самим й" суб'єктивність стає у більшій мірі наповнена об'єктивним зміс­том.

Існують два якісно різних об'єкти людської активності - природа як така та соціум, як система суспільних відносин та засад. В залежності від того, на що спрямована практична дія­льність, виділяють два види практики: матеріально-виробнича і соціально-історична.

Матеріально-виробнича практика є процесом впливу люди­ни на природу, що здійснюється за певними екологічними умо­вами і метою якого є перетворення природи у відповідності з потребами людини. Історична практика - це такий вид практи­ки, який спрямований передусім на зміни способів життєдіяль­ності людей, тобто конкретно-історичних форм власності, роз­поділу та привласнення продуктів, державних і політичних загалом інституцій, громадських установ, соціальних відносин і т.п.

Дані види практики відрізняються одна від одної об'єктом перетворення, цілями та засобами діяльності. У виробничій практиці засобами діяльності виступають фізичні сили самої людини та різноманітний світ матеріального штучного створен­ня засобів, а й метою є створення певних предметів. У рамках соціально-історичної практики люди використовують в якості засобів громадські установи, соціальні інститути, політичні партії, інші об'єднання. Метою цього виду практичної діяльнос­ті є зміна суспільства, характеру соціального життя, політич­них, юридичних та інших відносин.

Слід також пам'ятати, що поруч з виробничою і соціальною існує і така форма практики як науковий експеримент, який в останні десятиріччя починає все більш активно впливати на всі сторони життя суспільства.

Отже, практика - це активна чуттєво-матеріальна діяль­ність конкретно-історичного суб'єкта, у ході якої він здійснює матеріальне перетворення об'єкта відповідно до своїх цілей, іде­ального проекту дійсності, а також змінюється і розвивається сам.

Можна виділити такі функції практики: вона е основою пі­знання; джерелом і рушійною силою процесу пізнання; кінце­вою метою пізнання; критерієм істини.

Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені самим розвит­ком практики. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сфера від­творення властивостей за рахунок відображення соціальних фу­нкцій предметів. Усі людські пізнавальні здібності і, насампе­ред, мислення, не дані людині від природи, вони формувалися на основі й у процесі пращ, суспільного виробництва. Кожна людина навчається мислити разом із засвоєнням мови і надба­них людством знань. Те, що вона може пізнавати і що стає об'єктом її пізнання визначається рівнем суспільства на конк­ретно-історичному етапі та рівнем, перш за все, практично-перетворюючої діяльності. Практика виступає основою пізнання ще й тому, що сприяє розкриттю внутрішньої сутності предме­тів і явищ, котра розкривається тільки тоді, коли люди примушують предмети за допомогою практики впливати один на одного, тобто взаємодіяти.

Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність.

Практика є одночасно і кінцевою ціллю пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою, обумовлюється практичними потреба­ми суспільства. Пізнання відбувається не заради самого пізнан­ня, воно виконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства. Особливо це характерно для розвитку нашої країни на сучасному етапі, коли Україна досягла державної незалежності, прагне побудувати правову, і, ґрунтуючись на глобальних і глибоких знаннях об'єктивних природних і соціальних законів, подолати економічну кризу та досягти певного прориву у справі реалізації економічних реформ. Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань, в результаті своєї суспільної природи має всезагальний і необхідний характер, набуває властивості безпосеред­ньої діяльності, тобто є разом з тим безпосередньою діяльністю. Практика виводить людину, так би мовити, за межі суб'єктивності, бо є об'єктивним явищем, яке функціонує у відповідності з об'єктивними законами матеріального світу.

Практика як критерій істини діалектична за своїм хара­ктером: вона є єдністю абсолютного і відносного. Якщо й роз­глядати як історичний процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо її взяти як окрему практичну дію - відносним критерієм істини. Абсолютність практики як критерію істини полягає в тому, що тільки вона є єдиним засобом, здатним, зрештою, виявити об'єктивно історичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем розвитку суспільства на певному конкретному етапі його історичного поступу. В цих умовах практика не може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоретичне положення, і в цьому плані вона є відно­сним критерієм істини.

3. Методи та форми наукового пізнання

Під методом у найзагальнішому значенні розуміють пев­ний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання - це сукупність правил і при­йомів, яка конструюється дослідниками свавільно. Наукові ме­тоди мають об'єктивний характер, основою їх формування є за­кономірності, закономірні зв'язки і відношення предметів. Фі­лософське вчення, що досліджує методи пізнання, назива­ється методологією.

Сучасна система науки досить різноманітна, як і сама нау­ка. У методології безліч класифікацій наукового методу. Йдеть­ся, наприклад, про методи експерименту, методи обробки інфо­рмації (емпіричних даних), про методи побудови наукових тео­рій та їх перевірки, методи викладення наукових результатів. Крім того, розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірю­вання, експеримент, спостереження тощо) та теоретичного (фо­рмалізації, аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо).

З позиції сфери застосування методи поділяються на зага­льні і часткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці - метод математи­чної дедукції, у космології - метод радіоактивного розпаду, в економіці - метод економічного аналізу, економічної статисти­ки тощо). Загальнонаукові методи використовують всі або май­же всі науки. До таких методів відносяться аналіз і сингалез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування, ме­тод експерименту і аналоги, моделювання, формалізацїї, аксіоматичний метод та інші.

Метод абстрагування - виділення єдності найбільш істо­тних ознак, характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.

Узагальнення - логічне завершення абстрагування, поши­рення спільних ознак предметів на всі предмети даної множи­ни. Внаслідок узагальнення відбувається мислене об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.

Аналіз і синтез - взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз - мислене розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмета і ви­вчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливос­тей предмета. Синтез - зворотній процес - мислене поєднання в єдине ціле розчленованих частин предмета. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.

Метод сходження від абстрактного до конкретного - метод за допомогою якого здійснюється синтез абстракцій, вна­слідок чого, дійсність відтворюється системно і цілісно. За сво­єю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Індуктивний і дедуктивний методи пізнання - загальні види умовиводів, взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція - достовірний висновок в процесі переходу від більш загального до менш загального знання. Індукція - загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про одиничне чи часткове.

Наукове спостереження – метод вивчення ознак і відно­шень окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах.

Експеримент — метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови.

Методи аналоги і моделювання - методи, що ґрунтуються на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об'єкта /моделі/, та інший об'єкт, менш вивчений.

Метод екстраполяції - метод дослідження, що дає мож­ливість при певних умовах розповсюдити знання про одні пред­мети на інші, подібні до перших у певних відношеннях.

Динамічні і статистичні методи - дві великі групи ме­тодів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, взаємозв'язок яких має необхід­ний характер (однозначний причинно-наслідковий характер), в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відно­сяться до динамічних. Статистичні методи використовують­ся для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.

Системно-структурний метод заснований на досліджен­ні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів.

Математичні методи /аксіоматичний, математичне моде­лювання, математична статистика тощо/ засновані на формалі­зації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.

Наукове пізнання особливе. В ньому, при наявності єдності чуттєво-сенситивного та раціонального, провідна роль належить раціональному. Але його основні форми {поняття, судження, умовиводи) не повною мірою відображають науковий пізнава­льний процес. В науковому пізнанні формуються і набувають певної самостійності такі його форми:

1) науковий факт - це наукові відкриття, події, результати досліджень, достовірність яких ще не доказана;

2) наукова проблема, яка споріднює два змістовних поло­ження: знання про незнання і передбачення можливості науко­вого відкриття;

3) наукова ідея поєднує істинні знання про дійсність з ві­рогідними знаннями про науковий факт;

4) наукова гіпотеза є одним з можливих варіантів вирі­шення наукової проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена;

5) наукова теорія являє собою систему достовірних і конк­ретних знань про дійсність, має чітку структуру і є узагальне­ними знаннями про ту чи іншу ділянку світу.

Всі форми наукового пізнання діалектичне взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну. Завдяки цьому можливі як фундаментальні теоретичні, так і прикладні наукові досліджен­ня, що ведуть до істинних знань.