В оцінці діалектики сьогодні наявні протилежні тенденції: позитивна і негативна, тобто, або визнання необхідності діалектичного пояснення світу, або його повне заперечення. Так, марксистсько-ленінська філософія бачила діалектичний підхід до соціальних процесів через обов'язкові революційні зміни, причому це стосувалося не радянського ладу, а "антагоністичних" суспільств, в яких заперечувалися як структурні основи, так і надбудовні явища. В західній же філософії, як правило, перебільшується "негативний" бік діалектики. Особливо цьому сприяли праці німецького філософа Теодора Адорно (1903-1969) "Негативна діалектика" (1966) і Жан-Поля Сартра (1905-1980) "Критика діалектичного розуму" (1960). Перший з них пояснював діалектику як "заперечливість" всього сутнього, другий - як вчення "недостатньо революційне", не досить критичне. В узагальненому вигляді їх ідеї зводяться до наступного:
а) діалектика являє собою різноманітні заперечення: відкидання, руйнації, нищення тощо. Це - "негативна діалектика". Навіть те, що в діалектиці стверджується життєдайним, теж несприятливе, оскільки воно консервативне, застигле, застаріле;
б) діалектика властива лише суб'єкту і, відповідно, проявляється лише в свідомості, а від того не має об'єктивного значення. А для Сартра, наприклад, діалектичне заперечення відбувається на рівні емоцій, тому діалектичному сприйняттю світу притаманні жах, розгубленість, тривога. Від того воно є негативним для людини;
в) оскільки діалектика детермінує безперервний ряд заперечень, то, на думку творців «негативної» діалектики, чогось позитивного у світі уявити неможливо. Відповідно, діалектика заперечує і саму себе, й тому вона позбавлена майбутнього.
Очевидно, що в подібному випадку діалектика подається як тотальна критика всього сущого. Але знову ж, з діалектичної точки зору очевидно, що «негативна діалектика» по суті однобічна, суб'єктивістська. Це антидіалектика, на що вказує і оцінка діалектики через співвідношення з метафізикою, як її альтернативою.
Метафізичний метод є антиподом діалектики. Уява про метафізику виникла ще в 1 ст. до н.е., коли Андронік Родоський, класифікуючи твори Арістотеля, після (грецькою - «мета») праць з фізики розташував праці філософські, ті що розглядали не природничі проблеми, а зміст буття, зміни у світі, процес пізнання тощо.
В наш час метафізика пояснюється по-різному:
а) як наука про загальне, де поняття охоплюють і об'єкт, і суб'єкт пізнання;
б) як особлива філософська наука - онтологія - вчення, щось відокремлене від питань теорії і логіки пізнання;
в) як філософський спосіб пізнання, мислення і дії, який протистоїть методу діалектичному. Його основні принципи протилежні діалектичним, оскільки ними є сталість, односторонність та еволюційність.
За історичними формами метафізику поділяють на «стару» і «нову».
Стара метафізика (ХУП-ХІХ ст.) відкидала можливість загального зв'язку і розвитку.
Нова метафізика (XX ст.) перестала заперечувати загальний зв'язок явищ і їх розвиток, але розпочала шукати різні варіанти їх тлумачення. Так, градуалізм трактує розвиток як довготривалі стрибки, споріднені з еволюціонізмом, а емерджентна концепція метафізики подає розвиток у вигляді розрізнених, раптових процесів. Постмодерністи сформували постметафізику, в основу якої поклали не світло розуму, а підсвідоме, інстинктивне, некеровані потяги тощо. Саме ж метафізичне філософування, на їх думку, має бути децентрованим, позбавленим чіткої структури, з розмитою сутністю. Відповідно постає запитання: чи дає метафізика щось раціональне, необхідне в познавальному процесі і людській діяльності, чи вона лише "протиотрута" діалектики, як це зазначає марксистсько-ленінська філософія? До відповіді веде аналіз співвідношення метафізичного і діалектичного методів пізнання.
По-перше, як би не характеризувалася метафізика в "старому" чи "новому" варіантах, її суттєвими ознаками були і є статичність, однобокість та еволюціонізм. Від того пізнати зв'язки об'єкта з іншими, а відтак зрозуміти зміни, що в ньому відбуваються фактично не можливо. Таку можливість надає метод діалектичний.
Але подібне тлумачення дії закону дещо спрощене, лінійне, оскільки в дії закону завжди просліджується суперечність конструктивного і деструктивного, особливо там , де діє людина. Конструктивне ніколи не буває абсолютним запереченням, повним відкиданням позитивного в старому. Воно позбавлене нігілізму, безоглядних руйнаційних дій і являє собою еволюційний, поступовий та спадкоємний процес. Деструкція ближче до революційних перетворень, ламання суті старого, минулого в основі, в корінні.
В людській діяльності панує не природна стихійність, а свідомість і воля. Тому в соціумі наявна значна кількість форм діалектичного заперечення: зближення, злиття, скасування, узгодження, вдосконалення, доповнення, розгорнення, еволюція, революційні зміни тощо. Глибока та всебічна уява про дії закону заперечення заперечення допомагає уникати помилок і негативних наслідків в процесі взаємодії суспільства і природи, в пізнанні буття в усіх його проявах, у соціальних змінах та перетвореннях. Усі три названі закони діалектики діють одночасно, в єдиному "потоці". Їх спільний прояв має назву закономірності.
В сукупності закони діалектики виконують ряд функцій:
а) світоглядну, оскільки вказують на те, яким є світ і як він змінюється. При тому закони дають змогу уявити розвиток не як пряму лінію, а як суперечливий процес, де наявні зиґзаґи, стрибки, різноманітні повороти;
б) методологічну, адже закони діалектики лежать в основі формування культури найдійовішого способу мислення, а сама діалектика є найширшим методом пізнання світу;
в) життєво-практичну, тому що через свої закони діалектика надає мислячій людині вихідні орієнтири при засвоєнні світу, допомагає запобігти помилкам в практичній діяльності. Таким чином, розвиток природи, суспільства і мислення здійснюється закономірно, через спільний прояв законів діалектики.
Але є і протилежні діалектиці підходи до розуміння людиною себе і оточуючого й середовища.
1. Дайте визначення закону.
2. Поясніть дію закону взаємного переходу кількісних і якісних змін.
3. Поясніть дію закону єдності і боротьби протилежностей.
4. Поясніть дію закону заперечення заперечення.
5. Розкрийте сутність і принципи метафізики.
6. Яке співвідношення метафізики і діалектики?
7. Що таке релятивізм, софістика, догматизм, еклектика?
1. Природа та структура пізнавальної діяльності.
2. Поняття практики, її структура.
3. Методи та форми наукового пізнання.
1. Арефьева В.С. Общество. Познание. Практика. - М.: Мысль. - 1988. - С.183-217.
2. Арлнчев А.Н.Проблема познания в философии й науке //Вопросы философии. - 1999. - №3.-С.85-96.
3. Горбачев В.Г. Основы философии (курс лекций). М.: Владос. - 1998.- С.123-152.
4. Лекторский В.А. Теория познания (гносеология, зпистемология) // Вопросы философии. - 1999. - №8.-С.72-80.
5. Лук'янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури.-К.:2000.-302 с.
6. Філософія: Навчальний посібник /І.Ф.Надольний та ін. - К.: Вікар, 1999, С.277-314.
7. Философия (Под ред. Лавриненко В.Н.) - М.: Юристь. -2001. С.277-304.
8. Філософія: Підручник /Заїченко Г.А. та ін. - К., 1995. -С.312-351.
9. Степин В.С. Теоретическое знание //Вопросы философии.-2001. - №1. - С.3-33.
10. Спиркин А.Г. Философия. - М.: Гардарики, 1999, С.414-521.
11. Пригожий Й., Стенгерс Н. Порядок из хаоса. - М. Прогресе, 1986, - 432 с.
12. Рузавин Г.И. Методология научного исследованияю -М.:ЮНИТИ, 1999. - 318 с.
Знати основні поняття:
Суб'єкт і об'єкт пізнання, відображення, пізнавальний образ, творчість, форми пізнання, істина, інтуїція, практика, структура практичної діяльності, методи і форми наукового пізнання чуттєве, раціональне, емпіричне, теоретичне, судження, умовиводи.
Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.
Пізнання - це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою — досягнення істини. Предмет теорії пізнання - знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.
Умовою і об'єктивною основою пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вона служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх іншим поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика спочатку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.
Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Об'єкт - не лише частина об'єктивної реальності, а й той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт - це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.
По-друге, як не дивно, і діалектичний метод нерідко приводить до однобоких суджень і висновків. Він не позбавлений релятивізму — одностороннього сприйняття світу, що відображається в запереченні можливості сталості речей та явищ і уяві їх у безперервній плинності та розмитості. Тому релятивістський підхід неодмінно ставить під сумнів істинність результатів пізнання і приводить до агностицизму. Тим самим можуть відкидатися дуже необхідні цінності в людському існуванні, як, наприклад, зв'язок поколінь, віковічні життєві традиції, те духовне коріння, що іде від предків.
По-третє, очевидно, що діалектичний і метафізичний методи е крайнощами в сприйнятті світу, оскільки їх принципи протилежні (зміни-сталість; загальне-однобоке; революція-еволюція тощо). І тільки в доповненні один одного, в єдності вони утворюють найоптимальніший підхід до формування істинних знань. Адже є моменти в функціонуванні і розвитку об'єктів пізнання, коли їх можна зрозуміти лише через діалектику, з'ясовуючи зміну сутностей, порушення міри, чи визначеність стрибків. Метафізика тут щось дати не в змозі. Але усвідомлення об'єктів не можливе і без вивчення їх окремо від інших, з'ясування їх окремих сторін та властивостей. А для цього необхідно "зупинити" об'єкт, виокремити певну його частку і в статиці вивчати. Таким чином, лише застосовуючи діалектичний і метафізичний методи можна досягти повноти пізнавального процесу, а альтернативність діалектики й метафізики є відносною.
По-четверте, особливо важливим стає в наш час вміння використовувати діалектичний і метафізичний підходи у певному співвідношенні, коли на зміну класичній картині світу розбудовується нелінійне уявлення про його самоорганізацію і системність. Зміни, що відбуваються у великих системах аж до стану хаосу і виникнення дисипативних структур, за межами діалектики неможливо зрозуміти не використовуючи метафізичного підходу. Отже, без метафізичного методу неможлива діалектична уява про світ, так само як і метафізичні дослідження без діалектичних підстав.
Альтернативами діалектики є також софістика, догматизм та еклектика.
1. Софістика ("софізм" - синонім слова "мудрий") започаткована в V ст. до н.е. в Стародавній Греції філософами, що за плату навчали тодішнім різноманітним знанням, принципам логіки тощо, готуючи учнів до державної, громадської чи військової діяльності. Згодом софістичні вправи переросли в навмисне використання хибних аргументів та порушень логічних законів з метою обґрунтування вигідних для суб'єкта, але неістинних за суттю доказів (софізмів). Прикладом може бути софізм: "Людина має те, що не загубила. Вона не загубила роги, і тому вона рогата". В наш час софістика нерідко використовується при оцінці світу, людських дій, а особливо в політиці, задля користі окремих людей, а не суспільства.
2. Догматизм (грецькою "положення, що сприймається на віру, без доведення") - абстрактний розгляд проблеми без врахування місця, часу і конкретної ситуації. Таким є, скажімо, релігійні чи деякі досвідні уяви про світ. Наприклад, фактично усі. знають, що Земля обертається навколо Сонця, але завжди ведуть мову про його "схід" та "захід". Догматизм відображає нездатність людської думки до саморуху, її закостенілість та марновірство. А намагаючись закріпити певні знання про суспільне життя назавжди, догматизм веде до його занепаду.
3. Еклектична уява про речі і явища ґрунтується на мішанині різноманітних, часом полярно відмінних, знань, висновків, підходів. Це суб'єктивістські оцінки світу і пояснення його стану та проявів у довільній формі, яка не має під собою логічного підґрунтя, строгої системи методів пізнання, цілісного світогляду. Таким чином, лише оптимальне співвідношення діалектичного і метафізичного підходів в пізнанні предметів і явищ світу, строге дотримання їх принципів в тій чи іншій ситуації, врахування дії загальних законів буття, забезпечує і людину, і соціум від негативних наслідків своєї діяльності, розкриває перспективу їх розвитку.
"Суб'єкт" у загальному розумінні - це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не е суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання - все це формується і розвивається в середині суспільства, має суспільно-практичний характер.
Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкта і об'єкта має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).
Пізнання є складним процесом, що має певну структуру-Виділяють основні форми пізнання - чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання - емпіричний і теоретичний.
Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття - це відображення за допомогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття — це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в його цілісності. Уявлення - це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи - це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, а й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.
Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання - це завжди єдність чуттєвого і раціонального. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне - відображає загальні, істотні властивості предметів і явищ, які недоступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання е інтуїція.
Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання, є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє її внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття - форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але й знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності. В образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються мотиви і цілі, ідеали і настанови людини і людства.
Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях - емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Явища - це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність — основа відношень, зв'язків предметів, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відображенням явищ, окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емпіричного знання - факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізується знання про предмет.
Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини,
тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини і людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.