У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин в детермінації людини абсолютизується. Такі крайно­щі в поясненні людського існування набули назви соціологіза­торства, тобто зведення людини до функції її соціального спо­собу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводить роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведін­ки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтири людини. По-друге, в людині не помічається її («над соціальна») духовна сут­ність. Звідси бере свій початок відома теза про формування "но­вої людини", згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна "виліпити" все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від вдосконалення суспільства.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге - соціальні. Оби­дві позиції не помічають в людині її центру і ядра - індивідуа­льності, духовної незалежності особистості від обумовленості "ззовні" природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в таких теорі­ях залишається порожнеча.

Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина е продуктом певної епохи, наявної форми суспіль­ства. В даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена "ззовні", виступає своєрідною "іграш­кою" соціальних сил і суспільного середовища. Її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтереса­ми та цінностями конкретного суспільства. Проте, з другого бо­ку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї історії людства та його культури. Саме як культурно-історична істота людина поєднує в собі якості універсальності і унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами — отримує вимір духовнос­ті.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціа­льних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує мо­жливість самовизначитися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині є (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчос­ті, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не лише "суспільно-корисними" здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними, і саме вони лежать в основі людського "Я". Саме як духовна іс­тота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним інди­відуальним діячем.

3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє мислити, творити, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної прису­тності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуа­льного буття. Таємниця людського існування полягає в тому, щоб не тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться люди­ною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого ви­рішення для індивіда, не може бути прийнятою як "готове" знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіан­ти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культу­ри. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так зва­на гедоністична (грецького "насолода", "задоволення") позиція, яку можна розуміти як "життя заради життя". Жити по­трібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим жит­тям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона за­стерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий етап саме життя. Життя є емоційністю, таємничим да­рунком людині і треба ставитись з вдячністю і любов'ю до цього дарунка. Людині дана рідкісна можливість переживати непо­вторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів - від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейство в своєму ставленні до життя виражало таку позицію: якщо воно позбавлено відпо­відальності за дарунок життя, то вироджується в егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати людського відчут­тя повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати "жит­тям заради інших людей", коли гарантією осмислення життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, при­йдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайду­же, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповтор­не життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Та­ким "іншим" може виявитися і певна "ідея", чи ідеал, реаліза­ція якого потребує від людини посвятити їй своє життя (це мо­же бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської осо­бистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

Самоцінність індивідуального "Я" не може розчинитися по­вністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або - мовою ре­лігії — "піднятися до Бога, стати образом та подобою Божою". Як писав французький філософ Г.Марсель, "піднятися до Бога - це означає ввійти в самих себе, більш того, в глибину самих себе - і себе ж перевершити". Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і непо­вторно-індивідуального, в розвиток свого "Я" включити весь світ - і природний, і суспільний. Таке можливе лише через жи­вий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і "ближніми" і "дальніми"), з культурою людства. Це є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особис­тості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духов­ної еволюції особистості — справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.

Контрольні запитання:

1. У чому полягає сутність і призначення людини?

2. Вкажіть на співвідношення понять людини, індивіда, особи­стості та індивідуальності.

3. Як ви розумієте смисл людського життя?

4. Як співвідносяться в людині природне, суспільне і духовне начало?

5. Що таке життєва позиція особистості?

6. Назвіть основні фактори виховання особистості.

Тема iх. Діалектика: принципи і категорії

1. Сутність діалектики і її принципи.

2. Категорії діалектики.

Література:

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. - М. Проспект. - 1997. - с. 374 - 446.

2. Проблеми діалектики в сучасній філософії: Збірник науко­вих праць. - Суми, СДПУ. - 1995

3. Рузавин Г. Диалектика й современное научное мышление //Философские науки. - 1991. - № 6.

4. Стешенко Н. Диалектика й идеология //Философские нау­ки. - 1991. - № 1

5. Філософія : Навчальний посібник /І. Ф. Надольний та ін. -К.: Вікар. - 1997. - С. 214-249.

Знати основні поняття:

Діалектика, метод, проблема, універсальність, зв'язок, вза­ємодія, закон, зміна, розвиток, протилежність, одиничне, зага­льне, особливе, суб'єктивізм, явище, сутність, позірність, стру­ктура, система, елемент, синергетика, форма, зміст, детерміна­ція, причина, наслідок, привід, необхідність, випадковість, ві­рогідність, можливість, дійсність, релятивізм, фаталізм.

1. Сутність діалектики та її принципи

Діалектику (грецькою - "вести бесіду", "суперечку"), як узагальнений метод (грецькою - "шлях", "спосіб") пізнання світу і, відповідно, діяльності в ньому, започаткував ще в IV ст. до н.е. Сократ. З тієї пори склалося декілька форм діалектики :

- антична, яка спиралася на життєвий досвід. Найяскра­віше вона відображена у вченні Геракліта, який ствер­джував, що "все тече, все змінюється", а також в тлу­маченні діалектики як мистецтва діалогу Платоном, в пошуках Зеноном суперечностей в логіці понять тощо.

- німецька ідеалістична діалектика започаткована І.Кантом, Й.Фіхте, Л.Шелінгом. Особливо глибоке і все­бічне вчення про діалектику розробив Гегель, визначи­вши її предмет, принципи, категорії та закони з позиції об'єктивного ідеалізму;

- матеріалістична діалектика сформульована К. Марк­сом і розвивається багатьма філософами й сьогодні. В ній гегелівська діалектика позбавлена "абсолютного іде­алізму".

Відповідно тому, в наш час діалектику тлумачать у бага­тьох визначеннях : і як гнучкий стиль мислення, і як теорію розвитку, і як теорію пізнання. Проте, діалектика, перш за все, формувалася як загальний метод і методологія науко­вого пізнання, а також творчої діяльності людей. Таким чином, предметом діалектики є всеохоплююче сприйняття світу в усій його різноманітності, всебічних зв'язках та взаємодіях, у постійних змінах і розвитку. Для того, щоб здійснювати такий складний процес пізнання необхідно керува­тися певними положеннями і правилами, тобто принципами діалектики.

По-перше, оскільки діалектика насамперед є найширшим методом пізнання, то, користуючись ним, слід дотримуватись таких головних гносеологічних основоположень, як об'єктивність, пізнаванність і активність творчого відо­браження.

Тому, діалектичне пізнаючи процеси та явища світу, необ­хідно:

- знання і висновки щодо пізнаного творити незалежними від волі та бажань суб'єкта пізнання;

- пам'ятати, що немає нічого в світі такого, чого людина не могла б пізнати, розкрити його сутність, структуру, зв'язки;

- визнавати, що при прагненні адекватного сприйняття дійсності, ідеальної копії пізнавального в свідомості лю­дини створити неможливо. В образах і поняттях завжди наявні елементи творчості, своєрідних уявлень та оці­нок.

По-друге, пізнаючи той чи інший об'єкт, слід уявляти його, і як ціле, і як частину ще більшого цілого, тобто як відповідну частку буття. Світ цілісний, єдиний. І незалежно від того, яким є те, що пізнається : матеріальне, духовне чи соціальне, воно лише крупинка безмежного Космосу і пов'язане своїм існуван­ням з безліччю інших явищ і процесів. Це принцип цілісності буття.

По-третє, суттєвим є принцип розвитку та універсаль­ності змін, тобто зрозуміння світу таким, що постійно усклад­нюється і наповнюється новими структурами та більш розгорненими станами своїх утворень. Сучасні наукові дослідження вказують на безперервні зміни в літо-, гідро-, атмо- і біосферах. Постійно ускладнюється і соціальне життя людей.

Тому, діалектичне розглядаючи кожен об'єкт, необхідно пам'ятати, що він постійно змінюється і в ньому з'являються нові властивості, характеристики, сторони і т.п. Відповідно і наші знання не є сталими та нерухомими, і тому вимагають по­стійного вдосконалення. Ті образи і поняття реального світу, що закріплені нашою свідомістю, безперервно потребують уточнен­ня та узгодження з новими знаннями про світ.

По-четверте, дуже важливим є принцип універсальності зв'язку . Він витікає з цілісності буття і взаємодії всіх явищ природи і людського життя, його індивідуальної, соціальної та духовної сфер. Зв'язок е взаємодією, взаємозалежністю, вза­ємовпливом усіх без виключення явищ, предметів та процесів. Це означає, що ні один об'єкт в мікро-, макро-, мега- чи мета-світах не існує сам по собі, без зв'язку з іншими об'єктами. Зв'язок, взаємодія, взаємовплив всього сущого є умовою і способом його існування. Завдяки тому і відбуваються зміни, рух і розвиток як людей, так і оточуючого їх Всесвіту. Завдяки тому механічна, фізична, хімічна і біологічна форми руху здатні переходити одна в одну, відбуваються космологічні, тектонічні і кліматичні зміни, частки речовини перетворюються в частки поля і навпаки. Так само і люди в своєму житті зале­жать як від інших людей, так і від соціуму взагалі. Вони суттє­во залежать і від природних умов на землі, і від космічних про­цесів в цілому. Таким чином, залежності-зв'язки, як і рух, зміни сущого є універсальним і необхідним явищем світу.

Але залежності, відношення, взаємодії не завжди однакові за силою, глибиною проникнення в сутність об'єкта, тривалістю тощо. Вони є глибокі і поверхневі, стійкі і тимчасові, одноразо­ві і такі, що повторюються, широкомасштабні і вузькі, сильні і слабкі. Так от, сутнісні, глибокі, стійкі, загальні, внутрішні, повторювальні зв'язки всього існуючого відображені в мис­ленні людини мають назву закону. Закони є: 1) окремі, (на­явні в різних сферах знань: у хімії, фізиці, біології і т.п.);

2) особливі, що охоплюють декілька сфер знань як кібернетика, математика тощо; 3) загальні або універсальні закони діалекти­ки. Вони знаходять прояв в усіх сферах буття.

Закони діалектики розкривають сутності, стійкі, необхідні, повторювані зв'язки предметів, процесів, явищ і тим самим по­яснюють їх будову, рух і функціювання. Сприяє тому знання категорій діалектики.

2. Категорії діалектики

Пізнаючи світ, люди сформулювали велику кількість по­нять про речі та явища, що наявні в ньому. Найбільш загальні поняття називаються категоріями. Вони відображають найха­рактерніші і сутнісні взаємозв'язки і властивості реальної дійс­ності. В філософії такими категоріями є буття, матерія, рух, простір, час, кількість, якість та багато інших. Найбільш чітку картину змін у світі явищ та речей, уяву про їх взаємодії, роз­виток та зміни формує, за допомогою своїх категорій, діалекти­ка. Вони, як усі філософські категорії, є продуктом історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності людей.

Категорії діалектики поділяються на субстанційні, тобто такі, що фіксують загальні властивості світу, але не вказують на їх зв'язок з іншими його властивостями (простір, міра, стри­бок) і співвідносні. Останні органічно пов'язані між собою і, з'ясовуючи якусь з них, необхідно враховувати іншу, тому їх ще називають парними. Це такі категорії, як кількість-якість, нове-старе, форма-зміст, суть-явище, причина-наслідок і інші.

Співвідносні категорії діалектики особливі. По-перше, вони завжди відображають протилежні сторони, властивості, стани, тенденції об'єкта, як, наприклад, частина і ціле або можливість і дійсність. По-друге, будучи протилежностями, заперечуючи одна одну, ці категорії водночас зумовлюють наявність одна од­ної. По-іншому - кожна з них може існувати лише тоді, коли є протилежна. Скажімо, ні один об'єкт не може бути несформованим, а формування іде лише через його змістовність; все суще є наслідком певних причин , а вони, в свою чергу, без попере­дніх наслідків не виникають. По-третє, категорії діалектики взаємопроникають, а при певних умовах переходять одна в од­ну, що пояснює процес змін та розвитку. В комплексному про­яві взаємозв'язок та взаємодія співвідносних категорій знахо­дить безпосереднє відображення в законах діалектики.

Разом з законами категорії діалектики складають єдину си­стему, логічно зв'язану через свої елементи. Отже, аналізуючи кожну пару співвідносних категорій окремо, слід мати на увазі, що всі закони і категорії діалектики відображають зв'язки та взаємодії, існуючі в явищах одночасно , характеризують різні сторони єдиного, внутрішньо суперечливого розвитку всіх форм буття. Крім того, слід зважити й на те, що співвідносні катего­рії діалектики неоднорідні. Одна група цих категорій розкриває універсальні зв'язки буття (загальне-одиничне, явище-сутність), друга - його структурні зв'язки ( частина-ціле, фо­рма-зміст, система-елемент), а третя - зв'язки детермінації (зумовленності буття ). Розглянемо їх.

Навіть буденний досвід переконує нас в тому, що кожна річ має як характерні лише для неї властивості і ознаки, так і спі­льні з іншими об'єктами. В мисленні вони відображаються за допомогою категорій одиничного і загального. Одиничне - це окремий предмет або явище з притаманними лише їм властиво­стям, станами та характеристиками. Загальне — відображення універсільних зв'язків через тотожність рис, ознак, характерис­тик значної кількості однорідних об'єктів пізнання. Одиничне і загальне зв'язує особливе, категорія, що вбирає в себе риси як одиничного, так і загального. Так, молодій людині властиві лише її зовнішній вигляд, риси характеру та поведінка. Вона, як одиничне, входить в загальне - молодь регіону, країни, сві­ту. Проте молода людина має ще й соціальний статус - студен­та, службовця, робітника тощо, а це вже особливе, що зв'язує її одиничний і загальний стани. Таким чином, відмінність між одиничним, особливим і загальним є відносною, адже вони на­явні в кожному предметі чи явищі певної групи.

З цієї причини процес пізнання являє собою сходження від одиничного до особливого і далі до загального. Це - закон пі­знання. Інакше можливий суб'єктивізм, хибність процесу пі­знання, коли той, хто пізнає, подає бажане за дійсне. Таке бу­ває і при перебільшені ролі в даному процесі одиничних факто­рів, і при намаганні надати надмірне значення загальному, за­тінюючи при тому одиничне і особливе.