Універсальні зв'язки світу глибоко розкриває і діалектика сутності та явища. Категорія сутності відображає внутрішні стійкі зв'язки предметів і процесів та притаманну їм об'єктивну основу існування. Вона є глибинним визначенням буття об'єкта, що розкриває його функціонування і розвиток. По-іншому, сутність — це те, чим дійсно е пізнавальний об'єкт. Так, сутнісним визначенням різноманітних за виглядом годинників (сонячного, пісочного, водяного, механічного тощо) є вимір часу. Складні об'єкти з пізнавальної точки зору можуть мати сутнісні визначення різного порядку. Наприклад, для лікаря сутнісний вимір учня цікавий відповідно стану здоров'я, для вчителя - навчальні здібності. Взагалі ж родовою сутністю школяра, як усякої людини, є його творча і доцільна діяльність.
Очевидно, що визначення сутнісної характеристики об'єкта буває завжди складним процесом і вимагає значних пізнавальних зусиль. Світ речей, як зазначав І.Кант, знаходиться "в собі". Для того, щоб людина зробила його "для себе", необхідні певні вміння пізнавати, наполегливість, систематичність дій, послідовність.
Набагато простіше пізнається об'єкт як явище — зовнішній прояв сутності, завдяки чому він сприймається чуттєво. Явище різнобарвніше сутності, адже сутність є лише основою об'єкта, а явище охоплює всі його стани, властивості, прояви. Коли сутність підмінюють якоюсь рисою явища, тоді виникає хибна уява про об'єкт, позірність. Таким чином, діалектичне пізнання вимагає вивчати "світ явищ" (що є емпіричним пізнанням) і рухатися до зрозуміння "світу сутностей" - раціонального пізнання. Від явища до сутності - така формула пізнання світу, встановлення його структурних зв'язків. Ці зв'язки розкриваються через співвідношення таких категорій, як ціле-частина, система-елемент, форма-зміст.
Структурою називається впорядковане розташування частин з яких складається ціле. Ціле — це сукупність, єдність частин, а частина є складовою цілого. Ціле не може існувати без частини, як і частина може себе проявити лише в цілому. Разом з тим ціле, в свою чергу, є частиною ще більш загального цілого - і так відбувається в усій нескінченності проявів буття. Однак, формуючи ціле, його частини аж ніяк не складають арифметичну суму. Це щось набагато більше, адже вони сплетені зв'язками, взаємодіями, взаємовпливами. Цей процес дуже
неоднорідний, в ньому різні типи зв'язку формують різні за характером типи цілісності буття.
Так, структурний тип цілісності відповідає зв'язкам побудови об'єкта (живих організмів, споруд, кристалів). Функціональний тип цілісності наявний завдяки функціональним зв'язкам частин (дії технічних засобів, життя організмів, хімічні реакції), а генетичний - процесу розвитку (рослини, ембріона тощо). Роль принципу цілісності в процесі осмислення світу суттєва. Він застерігає і від елементаризму - розгляду цілого як механічної сукупності частин, і від механіцизму - сприйняття цілого просто як суми частин, і від редукціонізму - зведення в процесі пізнання складного цілого до розуміння його як простого (частини). Ще більш глибоким підходом до вияву структурних зв'язків є системний підхід.
Пояснюючи процес формування знань про світ, І.Кант вказував, що наука являє собою складну систему, де ціле, як чіткий взаємозв'язок відповідних знань, важливіше частини. Взаємодія, взаємозв'язок, взаємовплив є найсуттєвішою характеристикою системності світу. Система - це впорядкована єдність зв'язків і залежностей між елементами складного цілого та його відношення з іншими предметами і явищами. Елементом системи являється неподільний компонент системи при даному рівні її вивчення. Скажімо, для людського організму елементами є системи кровообігу, дихання, нервова тощо, але не клітини чи атома. Останні будуть елементами (підсистемами) при розгляданні людського організму на іншому рівні.
Таким чином, елемент і система переходять одне в одне, вказуючи на універсальні структурні зв'язки буття. А це означає, що весь світ системно структурований в усіх своїх різновидах: матеріальному, духовному та соціальному і являє собою надскладну за рівнями, станами та функціонуванням ієрархію елементів - підсистем. Складні системи завдяки взаємозв'язкам підсистем здатні до самозбереження і самоорганізації. Процес самоорганізації розглядає синергетика (грецькою - "сприяння", "співпраця"). Вона пояснює, що поки система зрівноважена, й елементи незалежні один від одного. Але коли вплив зовнішнього середовища порушує внутрішню рівновагу системи, тоді елементи починають діяти узгоджено і на цій підставі виникають нові структури і взаємодії, що ускладнюють об'єкт.
Так, загроза суспільству завжди викликає протидію новостворених соціальних сил - груп і об'єднань населення, яких до того не існувало.
Для характеристики об'єкта, водночас і внутрішньо розчленованого, і структурно організованого, напрацьовані категорії форма і зміст. Під змістом розуміється єдність всіх елементів і внутрішніх зв'язків, суперечностей та тенденцій в розвиткові об'єкта. Таким є, наприклад, навчальний і виховний процес у школі. Форма ж виступає як організація, упорядкування змісту, спосіб його прояву. Кожен зміст завжди сформований, а форма змістовна. Так, форми занять з учнями завжди певним чином упорядковані. При тому зміст, який завжди одиничний, може бути сформованим по різному. Процес зміни змісту, наповнення його новими елементами постійно вимагає нових форм для вияву своїх структурних перебудов.
Розглянуті парні категорії чітко зазначають суперечності прояву та функціонування предметів і явищ. Одні з категорій (загальне, явище, ціле, система, форма) пояснюють їх зовнішню організацію і стан, а інші (одиничне, сутність, елемент, зміст) - вказують на внутрішню характеристику і в той же час , не існуючи одна без одної, заперечують свою протилежність. Так, форма завжди "стримує" розвиток змісту, ціле - частини, загальне - одиничного і т.п. , а зміст , загальне, одиничне тощо, розвиваючись, в свою чергу порушують сталість своїх протилежностей. На цій підставі і формуються зв'язки детермінації (зумовленості) буття. Їх, перш за все, пояснюють категорії причина і наслідок.
Причина - це такі процеси чи явища, які за певних умов викликають до життя нові процеси і явища.
Наприклад, процес навчання породжує нові знання в учнів та студентів, а лінощі декого з них приводять до негативних наслідків. Наслідком є те, що з'являється під дією причини. Причини можуть бути основними і другорядними. Основні причини відіграють провідну роль в прояві наслідку, як, скажімо, учитель в формуванні високих знань учня. Але для досягнення бажаного наслідку необхідна повна причина як сукупність усіх необхідних причин, що здатні зумовити відповідні результати. У поданому вище прикладі в навчальному процесі крім учителя необхідна ще чітка організація навчання, здібності та бажання учнів, допомога їм з боку батьків і багато ще чого. Повна причина складна. В неї входять:
- специфікуюча причина, тобто умови, що формують якісну своєрідність, специфіку наслідку;
- кондиціальні причини - внутрішні і зовнішні фактори, що приводять специфікуючу причину в дію;
- реалізаційна причина, по-іншому привід, що зрушує з місця, запускає в дію кондиціальні причини. Це не головна причина, і уява її такою веде до хибного розуміння процесу детермінації.
У світі нічого без причин не відбувається. Але в природі все детерміновано стихійно, і тут причинно-наслідковий ряд безперервний. В суспільній діяльності люди здатні створювати причини відповідні власним інтересам і викликати до життя бажані наслідки. Проте недосконалість знань природи буття і себе в тому числі, привела людство до хибної уяви про свої детермінаційні можливості, прикладом чого може бути чорнобильська катастрофа.
Аналіз різноманітних детермінаційних зв'язків вказує на те, що повні та суттєві причини зумовлюють обов'язковий, закономірний в даних умовах хід дій. В такому випадку наслідком є необхідність - те, що неминуче відбувається. Проте нерідко спутницею необхідності є випадковість, яка виникає під впливом побічних, необов'язкових для даного ходу подій причин. Коли в детермінаційний процес втручається випадкове, тоді та чи інша подія може відбутися, а може й ні. В таких умовах замість бажаного наслідку настає неочікуваний результат. В цілому ж у бутті необхідний процес завжди пробиває собі дорогу через частокіл перепон випадковостей. Чим повніші причини, чим міцніші взаємодії між об'єктами та їх частинами, тим менше місця залишається для випадковостей.
В той же час необхідність і випадковість категорії відносні. При одних обставинах певні наслідки чи явища є необхідними, при інших - вони випадкові. Взагалі, непередбачуваність випадковостей не суперечить принципу причинності. Дослідження співвідношення необхідності і випадковості в складних детермінаційних ситуаціях зумовило виведення статистичних закономірностей детермінації і створення вчення про вірогідність — міру можливості виникнення випадкової події. З'явилося наукове передбачення в різноманітних галузях досліджень, у тому числі і в соціальних процесах.
Необхідне і випадкове суттєво впливають на можливість і дійсність. Можливість - це те, що ще не з'явилося, але має для цього певні умови. Воно наявне лише в зародковому стані, починає свій прояв в потенційному спрямуванні. Для реалізації можливості (потенціалу) завжди існують якісь умови, як причини для відповідного наслідку. Але на шляху реалізації можуть з'явитися випадковості, і тоді можливість не стане дійсністю. Таку можливість називають формальною, бо вона не має повних підстав для реалізації. А та можливість, що стає відповідним наслідком є реальною, бо вона перетворюжться в дійсність. Дійсність - це буття, це існування, прояви і функціонування всього сущого.
Можливе є майбутнім, що міститься в дійсності. Дійсність у своєму змісті презентує, і пройдешнє, і наявне, і майбутнє. В дійсності закладено основи багатьох можливостей і випадковостей. Як у молодої людини - вибір в житті багатий, але життєвий шлях — єдиний. Через різноманітність причин, сукупність можливостей і випадковостей дійсність досягає стану існування. Це і е сутністю детермінації. Світом керує не фаталізм (латиною - "доля") - визначеність всього наперед, і не релятивність (латиною - "відносність") - уява про вічну нестійкість сущого, а співвідношення причинно-наслідкових, необхідних та випадкових, можливих і дійсних суттєвостей, реалій, зв'язків і взаємодій. А це означає, що все у світі детерміноване та закономірне. Ще глибше цей процес інтегрують закони діалектики.
1. Що таке діалектика?
2. Розкрийте основні принципи діалектики.
3. Які категорії пояснюють універсальність зв'язків?
4. Які категорії розкривають структурні зв'язки?
5. Що таке детермінізм?
6. Які особливості причинно-наслідкового ряду в природі і житті людей?
1. Закони діалектики.
2. Альтернативи діалектики.
Література:
1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. - М.: Проспект. - 1997.- с.446-490.
2. Білодід Ю. Бабуся метафізика виявилася надто живучою //Віче. - 1993. - №1.
3. Кушлев Н. К вопросу о механизме эволюции //Философские науки. — 1991.- .№4.
4. Мойсеев Н. Универсальный эволюционизм //Вопросы философии. - 1991. - №3.
5. Соболь Н. Постметафізика - майбутнє філософії? // Філософська і соціологічна думка. - 1994. - №11-12.
6. Проблеми діалектики в сучасній філософії: Збірник наукових праць. — Суми, СДГО . - 1995.
7. Філософія: Навчальний посібник /І.Ф. Надольний та ін. -К.: Вікар. - 1997.- с.224-240.
Знати основні поняття:
Універсальність, закономірність, якість, кількість, властивість, міра, стрибок, діалектична протилежність, суперечність, тотожність, відмінність, джерело розвитку, рушійні сили, саморух, саморозвиток, заперечення, старе, нове, спадковість, революція, еволюція, негативна діалектика, метафізика, нова метафізика, постметафізика, релятивізм, софістика, догматизм, еклектика.
Закони, як вже зазначалося, означають глибокі, суттєві, повторювальні зв'язки, взаємодії як між речами і явищами світу, так і їх сторонами, властивостями і станами. Закони бувають динамічні і статистичні, і перші з них відображають відношення між станами однорідних об'єктів і являють собою процес причинно-наслідкової дії. Результати динамічних законів неважко передбачити. А от прояв статистичних, законів має імовірний характер. Це тому, що в складних процесах наявна значна кількість випадковостей. Тут прикладом може бути дія законів суспільного життя. На відміну від природи, де закони проявляються стихійно, в суспільстві переплітається безліч інтересів та цілей великої кількості як окремих людей, так і соціальних верств, прошарків, класів, націй тощо. Тому однозначно уявити кінцевий результат соціальних колізій і дати їх однозначну оцінку неможливо. Можна виявити лише тенденції суспільних змін, певні закономірності як сукупність дії значної кількості законів.
Водночас слід усвідомити, що лише закони діалектики розкривають глибинні основи руху і розвитку всього сущого. Що це за закони?
1. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, що пояснює яким чином усі процеси і явища набувають нових характеристик та властивостей. Його зміст стає зрозумілим завдяки таким категоріям, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок.
Якість надає об'єкту відповідну визначеність. Це та головна властивість, особлива риса об'єкта, що робить його відмінним від інших. Скажімо, підручник має і розміри, і вагу, і форму, але його якість визначають не вони, а знання, що він вміщує. Всі інші, несутнісні властивості любого об'єкта (обсяг, число показників, темп руху тощо) визначають його кількісну сторону. Ні один предмет чи явище у світі не існують без одно-часової наявності в них кількості і якості. Це співвідносні категорії. Якість близька до сутності, а кількість — до частини, елемента, змісту в сукупності. Єдність і певна рівновага кількісного і якісного виразу об'єкта визначає міра. Міра - це ті межі, в яких співіснують кількість і якість. Так, для студента мірою є параметри навчального процесу, що визначені обсягом програмних знань і часом, необхідним для їх засвоєння.
Таким чином, існування об'єкта зумовлене єдністю якості і кількості. Якийсь час при його сформуванні вони перебувають в рівновазі і нібито ніщо не віщує змін. Насправді вони постійно відбуваються. Так, в учня з дня в день з'являються крихти нових знань, розширюється світоуявлення, та й фізично він стає іншим. Від того зміна кількісних показників у якийсь час виходить за межі міри, руйнуючи її, і тоді об'єкт змінює свою якість (згаданий учень-першокласник стає другокласником). Подібним чином з'являється кожен раз нова міра в усьому і скрізь, в межах котрої відбуваються свої кількісні зміни. Вони, в свою чергу, знову ведуть до виникнення нової якості, яка знову ж розгортає простір для нових кількісних змін. Такий кругообіг змін та взаємопереходів і становить діалектичний закон.
Процес переміщення від старої міри до нової є діалектичним стрибком і являє собою процес вступу об'єкта в нову якість. Тоді об'єкт переходить у свою протилежність - зі старого стану в новий, змінивши свою сутнісну визначеність. Стрибки бувають одноактні, разові, як катаклізми в природі, політичні перевороти в суспільному житті і т.п., і довготривалі, у формі поступових перетворень. Прикладом останніх може бути еволюційний шлях в розвитку природи, чи перехід від дитинства до зрілості людини. Вони можуть змінити в суті існування як весь об'єкт, так і його окремі частини, що вже не вплине на його сутнісну зміну. Таким чином, завдяки з ясуванню взаємного переходу кількісних і якісних змін стає зрозумілим внутрішній процес виникнення нового об'єкта і з являється відповідь на запитання: "Як ці зміни відбуваються?"
2. Закон єдності і боротьби протилежностей вказує на рушійні сили і джерело змін та розвитку. Провідними категоріями, що пояснюють його зміст, є діалектична протилежність, суперечність, тотожність, відмінність, саморух.
Ще Геракліт вважав, що всі речі складаються з протилежностей і їх боротьба постає як умова світової гармонії. Ці думки використав Гегель, обґрунтовуючи суперечність у всьому, як взаємодію, взаємозумовленість діалектичних протилежностей - тих, які водночас вимагають наявності одна одної і заперечують одна одну. Ними є різноманітні протилежні стани, характеристики, тенденції, властивості кожного об'єкта. Вони й утворюють суперечності, вирішення яких стає джерелом змін та розвитку.
Суперечність - категорія динамічна. Насамперед в ній наявна тотожність — рівновага, співпадання усіх складових об'єкта. Але навіть тоді в об'єкті наявна і відмінність - праг-"нерівність" об'єкта. Тоді тотожність як рівновага і відмінність, як неврівноваженість, проявляються у формі діалектичних протилежностей, а їх взаемозаперечення стає джерелом змін та розвитку. Скажімо, у студента, що лише поступив до ВУЗу, знання і незнання навчальної програми тотожні. Але засвоєння навчального матеріалу створює суттєву відмінність у співвідношенні знань і незнань. Зусилля по переведенню незнань студентом в знання складають джерело його інтелектуального розвитку.
Джерело розвитку виступає лише внутрішньою зумовленістю змін. Для повної їх детермінації цього замало. Необхідні ще й зовнішні чинники, що складають рушійні сили розвитку. Проте, визначальним тут е джерело розвитку, бо воно виступає водночас і специфікуючою причиною, що зумовлює майбутню сутність, форму і зміст наслідку, і разом з рушійною силою є кондиціальною причиною, яка перетворює можливість того чи іншого явища в дійсність. Джерело розвитку дає внутрішній поштовх до змін і в певний момент стає причиною саморуху, в той час, коли саморозвиток можливий лише з причини рушійних сил.
Суперечність, як діалектична взаємодія протилежностей (тотожності і відмінності), не стабільна. Вона весь час розгортається, стаючи своєрідними ступенями розвитку об'єкта: тотожність -> тотожність-відмінність -> суттєва відмінність -> перехід однієї протилежності в іншу -» виникнення нового об'єкта (нових властивостей, станів, характеристик, нової якості в цілому). Такий шлях заміни старого новим.
3. Закон заперечення заперечення розкриває спрямування розвитку, і його головними категоріями є заперечення, старе, нове, спадкоємність. Заперечення - це переборювання, витискування старого новим. Старим стає те, що не відповідає потребам розвитку, гальмує його, а нове - навпаки. При тому для заміни старого новим характерна спадкоємність - відтворення на більш високому рівні характерних рис та елементів структури вихідної ступені розвитку. Часто цей процес уявляють як спіраль, у якої витки постійно розширюються. Ці розширення, як поступальність розвитку, настають завдяки спадковості - переходу від старого до вищої стадії всього того, що ще відповідає умовам нового, більш досконалого. І так на кожному витку.