Довго час уявлявся у вигляді якогось потоку, річки, яка рівномірно пронизує весь світ, несе на собі усі події. Звідси вираз - ріка часу, потік часу. Самий же час не залежить від будь-яких матеріальних процесів. Таке тлумачення одержало назву "абсолютного часу".
Історично склались два підходи до простору і часу. Перший може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і час тлумачаться тут як щось самостійно існуюче поряд з матерією, як її порожня місткість. Простір - це чиста протяжність, а час - чиста тривалість, у які ніби то "занурені", "розміщені" матеріальні об'єкти. Таким чином, простір і час уявлялись як арена, на якій відбуваються різні події. Першим цей погляд висловив Демокріт, підкреслюючи, що існують атоми і порожнеча, а свій розвиток і завершення субстанціальна концепція одержала у Ньютона і у класичній фізиці в цілому.
Другий підхід можна назвати реляційною (від лат. геїайуііз -відносний) концепцією простору і часу. Намітки її можна виявити ще у Арістотеля, але вперше з усією чіткістю вона сформульована Г. Ляйбніцем. З точки зору реля-ційної концепції, простір і час - не особливі субстанціальні сутності, а форми існування матеріальних об'єктів. Простір виявляє співіснування об'єктів, час - послідовність їх станів. Реляційна концепція у філософському плані була сприйнята і розвинута діалектичним матеріалізмом, а у природничо-науковому плані - релятивістською фізикою і у наш час найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.
Субстанційна і реляційна концепції не пов'язані однозначно з матеріалізмом і ідеалізмом. Тут можливі будь-які комбінації. Зокрема, Ляйбніц намагався використовувати розроблену ним реляційну концепцію для боротьби проти субстанційної концепції Ньютона, яка виявляла точку зору метафізичного матеріалізму. Однак це не повинно приводити до оцінки самої ре-ляційної концепції як ідеалістичної.
Існують дві концепції часу: динамічна і статична.
Згідно з динамічною концепцією, існують події тільки теперішнього часу, минулого буття немає, воно лише залишило свої сліди в теперішньому і пішло в небуття. Майбутні події не існують взагалі, є тільки їхні передумови. Тому є минуле, теперішнє і майбутнє.
Згідно зі статичною концепцією, не існує поділу на минуле, теперішнє, майбутнє. Всі вони існують реально одночасно.
Різниця між ними обумовлена не об'єктивними характеристиками, а властивостями нашої свідомості, яка рухається по світовій лінії.
До загальних властивостей простору і часу відносяться: об'єктивність і незалежність від свідомості людини; їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв'язок часу і простору між собою, а також з рухом матерії; залежність від структурних відносин і процесів розвитку у матеріальних системах; єдність перервного і неперервного у їх структурі; кількісна і якісна нескінченність. Крім того, розрізняють метричні (тобто пов'язані з вимірюваннями) і топологічні (наприклад, зв'язність, симетрія простору і неперервність, одномірність. незворотність часу) властивості простору і часу.
Поряд з єдиними характеристиками, притаманними як простору, так і часу, для них характерні деякі особливості. До загальних властивостей простору відносяться перш за все протяжність, яка означає рядопокладання і співіснування різних елементів (крапок, відрізків, об'ємів тощо), можливість додавання до кожного даного елементу деякого наступного елементу або можливість зменшення числа елементів. Протяжною можна вважати будь-яку систему, у котрій можливі зміни характеру зв'язків і взаємодій складових елементів, їх чисельності, взаємного розташування і якісних особливостей. А тому саме протяжність тісно пов'язана зі структурністю.
Простору притаманна також зв'язність і неперервність, яка виявляється як у характері переміщення тіл, так і у розповсюдженні фізичних впливів через різні поля (електромагнітне, гравітаційне, ядерне) у вигляді близькодії у передачі матерії і енергії. Зв'язність означає відсутність якихось "розривів" у просторі і порушення близькодії у розповсюдженні матеріальних впливів у полях. Разом з тим простору притаманна відносна перервність, яка виявляється у розподільному існуванні матеріальних об'єктів і систем, котрі мають певні розміри і межі, у існуванні різних структурних рівнів матерії з різними просторовими відносинами.
Загальною властивістю простору є тривимірність, яка органічно пов'язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі матеріальні процеси і взаємодії реалізуються лише у просторі трьох вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, площина) не могли б відбуватися взаємодії речовини і поля. Абстрактні (концептуальні) багатомірні простори у сучасній математиці і фізиці утворюються шляхом додавання до трьох просторових координат і інших параметрів, врахування взаємного зв'язку і змін яких необхідне для досконалого дослідження процесів. Однак не слід ототожнювати ці концептуальні простори, які вводяться як засіб опису систем, з реальним простором, що завжди тривимірний і характеризує протяжність і структурність матерії, співіснування і взаємодію елементів у різних системах.
До специфічних (локальних) властивостей простору відносяться симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, місце, відстань між тілами, просторовий розподіл речовини і поля, межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнений, безперервно переходить у простір іншої системи, яка може відрізнятися за метричними і іншими локальними властивостями. Звідси походить багатозв'язність реального простору, його невичерпність у кількісному і якісному відношеннях.
До загальних властивостей часу відносяться: об'єктивність; нерозривний зв'язок з матерією, а також з простором, рухом і іншими атрибутами матерії; тривалість, яка виявляє послідовність існування і зміни стану тіл. Тривалість утворюється з моментів або інтервалів часу, які виникають один за одним і складають у сукупності весь період існування тіла від його виникнення до переходу у якісно інші форми. Час існування кожного конкретного об'єкту скінченний і перевний, оскільки кожний предмет, явище має початок і кінець існування. Однак матерія, з якої складається тіло, при цьому не виникає з нічого і не знищується, а тільки змінює форми свого буття. Завдяки загальному збереженню матерії і руху час її існування безперервний, ця неперервність абсолютна, тоді як перервність відносна. Неперервність часу тотожна його зв'язності, відсутності "розривів" між його моментами і інтервалами.
Час одномірний, асиметричний, незворотний і спрямований завжди до майбутнього. Конкретними фізичними факторами, які характеризують незворотність часу, є зростання ентропії у різних системах, зміни кількісних законів руху тіл.
Специфічними властивостями часу є конкретні періоди існування тіл з моменту їх виникнення до переходу у якісно інші форми, одночасність подій, котра завжди відносна, ритм процесів, швидкість зміни станів, темпи розвитку, часові відносини між різними циклами у структурі систем.
Розвиток науки у XX ст. розкрив нові аспекти залежності простору і часу від матеріальних процесів. Спеціальна теорія відносності (1905) показала, що простір і час не можна розглядати як незалежні від рухомої матерії самостійні сутності. Просторові і часові проміжки відносні, оскільки змінюються в залежності від руху об'єктів, тобто від їх швидкостей. Час у рухомій системі уповільнюється порівняно з нерухомою, а всі просторові розміри скорочуються у напрямку руху. Простір і час виявились не абсолютними величинами, а відносними, оскільки вони мають сенс тільки за умов урахування того, відносно яких матеріальних тіл (систем числення) вони змінюються. Простір і час мають той же сенс, що, наприклад, і швидкість тіла, яка не абсолютна, а відносна. Таким чином, спеціальна теорія відносності виявила нерозривний зв'язок простору і часу від руху матеріальних об'єктів.
Загальна теорія відносності (1916) ше більш глибоко виявила зв'язок простору, часу і матерії. А. Ейнштейн довів, що в разі знищення всіх матеріальних речей зникли б простір і час. Загальна теорія відносності виявила фізичний зв'язок між розподіленням матеріальних мас, простору і часу - поблизу великих мас час уповільнюється, а просторові розміри у напрямку на центр маси скорочуються. Ця теорія виявила фізичний сенс неевклідових геометрій. Вона показала, що наявність гравітації відрізняє геометрію простору від евклідової геометрії. Отже, у Всесвіті, залежно від розподілу мас, можуть реалізовуватися різні геометрії простору.
Таким чином, загальна теорія відносності блискуче підтвердила тезу: простір і час - не самостійні сутності, а форми існування матерії. З теорії відносності і експериментальних фактів сучасної фізики виходить, що із збільшенням швидкості руху тіл і наближенням її до швидкості світла зростає маса, відносно скорочуються лінійні розміри у напрямку руху, уповільнюються усі процеси порівняно зі станом відносного спокою тіл. Важливі висновки одержані також у квантовій механіці. У галузі слабих взаємодій виявлена просторова асиметрія розпаду деяких мезонів (незбереження парності). Висувається гіпотеза квантування простору і часу, що викликало у певної частини фізиків тенденції до заперечення загальності простору і часу. Насправді ж зникають не простір і час, а певна межа наших знань про них. У зв'язку з наступним проникненням у мікросвіт і в космос можна виявити нові незвичайні властивості простору й часу.
Детерміні́зм (лат. determinatus — «визначений», «обмежений») — філософське вчення про загальну об’єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки, зокрема волі, внаслідок причинності, тобто такого зв’язку явищ, за якого одне явище (причина) за певних умов породжує інше (дію). Зокрема, детерміністичний підхід відстоює діалектичний матеріалізм.
Відповідно до різних галузей знань загальні принципи детермінізму спеціалізуються: фізичний детермінізм, органічний детермінізм, соціальний детермінізм тощо.
На принципі детермінізму ґрунтується діалектико-матеріалістичне вчення про активно-практичну чинність людини та її свободу.
Домарксистський детермінізм ототожнював причинність з необхідністю, заперечував випадковість, що призводило до фаталізму, імовірність розглядав поза детермінізмом, статистичні зв'язки протиставляв матеріальній детермінації явищ.
Марксистські філософи вважали, що метафізичний детермінізм виявився неспроможним пояснити природні та соціальні явища.
Діалектико-матеріалістичний детермінізм виходить з визначення багатоманітності відношень детермінації. Його зміст поряд з положенням про причинність розкривається в категоріях взаємозв'язок, взаємодія, абсолютне і відносне, необхідність і випадковість, закон, умова, можливість і дійсність, підстава і наслідок.
Наукове пізнання — це форма процесу пізнання, головною функцією якого є вироблення й теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Передусім у структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні.
Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що, по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на будь-які теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які враховують певні об'єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхідних практичних результатів. На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.
Елементи системи «наука» нерозривно пов’язані між собою, зумовлюють здатність науки виконувати певні соціальні функції, що відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції, наука включається в процес розвитку, а цілі суспільства стають органічними стимулами розвитку науки. Соціальні функції науки носять об’єктивний характер і визначаються суспільними потребами.
З точки зору взаємовідносин суспільства і науки, головною функцією є практична, прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою суспільства.
Відкриваючи об’єктивні закони розвитку природи і суспільства, наука сприяє розвиткові суспільного виробництва, всіх сфер діяльності. Тому практична функція науки тісно пов’язана з гносеологічною. У міру розвитку науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Це означає, що чим вищий рівень розвитку науки, тим ширші можливості для подальшого пізнання дійсності. Гносеологічна функція певним чином підпорядкована практичній, адже пізнання здійснюється насамперед заради практичних цілей. Гносеологічна функція не однаково реалізується різними галузями знань. Так природничі та гуманітарні науки виконують пізнавальну функцію, а технічні науки мають в основному прикладне значення.
У сучасних умовах спостерігається виникнення і розвиток прогностичної функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові знання допомагають передбачити спрямованість розвитку дійсності.
Наукове знання є цінністю як результат людської праці, як основа формування наукового світогляду людей. Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в суспільстві значно зростає. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві. В реальному житті, однак, всі соціальні функції науки тісно пов’язані, ніколи не виявляються в чистому вигляді, відокремлено.
Свідомість як філософський термін - вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності. Свідомість - це сукупність психічних процесів, активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття. Воно виникає в процесі трудової, суспільно-виробничої діяльності людей і нерозривно пов'язане з мовою, таким давнім, як свідомість. Людина з народження потрапляє у світ предметів, створених руками предків, і формується як такий лише в процесі навчання за їх використання. Спосіб ставлення людини до дійсності визначений не її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій. Опановуючи історично виробленими способами предметної діяльності, особливо мовою, людина отримує об'єктивне знання про властивості предметів світу. Людина виділяється і протиставляє себе об'єктивної дійсності завдяки цілеспрямованим діям, тобто його активна життєдіяльність спрямовується уявленнями та знаннями про реальні властивості об'єктів. Саме тому, що людина належить до об'єктів з розумінням, зі знанням, спосіб її відносин до світу і називається свідомістю. Без розуміння і знання, які несуть з собою суспільно-історична предметна діяльність і людська мова, немає і свідомості. Будь-який чуттєвий образ предмета, будь-яке відчуття або уявлення остільки є частиною свідомості, оскільки вони володіють певним змістом в системі придбаних через громадську діяльність знань. Знання зберігаються в мові, направляють і диференціюють почуття людини, волю, увагу та інші психічні акти, об'єднуючи їх в єдине свідомість. Знання, накопичені історією, політичні та правові ідеї, досягнення мистецтва, мораль, релігія і суспільна психологія являють собою свідомість суспільства в цілому. Однак не можна ототожнювати свідомість тільки з логічним мисленням. Поза чуттєво-вольової, активної діяльності всієї сфери психічного мислення взагалі не існує. Якби людина тільки виробляв одну за одною логічні операції, але на практиці не відчував, не відчував, не переживав би постійного співвіднесення значення своїх понять з активними діями і сприйняттями дійсності, то він не знав би не усвідомлював ні дійсності, ні себе самого, тобто не мав би ні свідомістю, ні самосвідомістю. Однак не можна ототожнювати поняття «психіка» і «свідомість», тобто не можна вважати, що всі психічні процеси в людини в кожен даний момент включені до тями. Ряд психічних переживань може перебувати певний час як би за порогом свідомості. Свідомість, вбираючи в себе історичний досвід, знання і методи мислення, вироблені попередньою історією, освоює дійсність ідеально, ставлячи при цьому нові цілі, завдання, створюючи проект майбутніх знарядь, спрямовуючи всю практичну діяльність людини. 2.1 Проблема свідомості у філософії Визнання в матеріалізмі матерії як субстанції відразу ж ставить проблему пояснення свідомості, його походження та сутності. Якщо у світі нічого немає, крім рухомої матерії, то що ж таке свідомість? Воно ж існує. Для давньогрецьких матеріалістів душа - це або повітря, або вогонь, який рух найтонших атомів. Але в подальшому було усвідомлено якісну відмінність явищ свідомості від матеріальних речей. Ця відмінність полягає в нематеріальності, ідеальності свідомості. В образах, відчуттях, що виникають у нашій свідомості, немає ні грама речовини. Синє, солодке і т.д. в природі як такі не існують, вони ідеальні. Ідеальні і ті образи, які ми маємо при сприйнятті предметів. Ідеальні картини нашої уяви. Ідеальні і загальні поняття (добро, справедливість і т.д.) Тому під ідеальним одні розуміють суб'єктивний образ (існує тільки в голові даного суб'єкта) об'єктивного світу (червоне, солоне), інші - об'єктивну (існуючу незалежно від даного суб'єкта), але нематеріальну реальність (вартість, справедливість). Як же вирішується проблема свідомості? Вже в давнину існувало уявлення про самостійне існування душі. Наприклад, у Платона душа живе то в світі ідей, то вселяється в тіло. У християнстві розум людини - іскра божого розуму, дарована при народженні, після смерті вона покидає тіло. Душа безсмертна. У Декарта матерія і свідомість співіснують незалежно один від одного. Для суб'єктивного ідеалізму, окрім явищ свідомості, нічого не існує, свідомість є субстанцією. Для матеріалізму свідомість є властивість матерії. Пояснити це властивість - одна з головних проблем для матеріалізму. Дана проблема існує і в природознавстві. Це психофізіологічна проблема - як пов'язано мислення з нейродинамічними процесами головного мозку і психофізична проблема - як пов'язані психіка і матеріальні процеси в речовині мозку. Матеріалізм вирішує дану проблему на основі теорії відображення. Свідомість вважається властивістю матерії - властивістю відображення. Цим властивістю матерія має на всіх рівнях. Віддзеркалення - це властивість взаємодіючих тіл відтворювати у своїй внутрішній структурі особливості один одного. Це властивість в неживій природі слабо виражено, наприклад, залізо змінює внутрішню структуру під впливом магніту і т.п. У рослин - це вже подразливість, у тварин - це чутливість і далі складна психіка у хребетних, особливо мавп. Якісно інша психіка у людини. Психіка тварин призначена для пристосування до середовища, в людини - для її перетворення. Звідси проблема походження цієї якісно нової психіки - свідомості. Питання про відношення свідомості і матерії в діалектичний матеріалізм вважається основним питанням філософії. Вперше про наявність основного питання філософії було сказано Ф. Енгельсом. Він його вперше і сформулював: що первинне: матерія чи свідомість? Він стверджував, що це великий, основне питання, на який будь-який філософ змушений відповідати, перш ніж вирішувати якісь інші філософські проблеми. Звідси пішло і поділ філософів на матеріалістів і ідеалістів, моністів і дуалістів. У матеріалістів матерія первинна, свідомість вдруге, а у ідеалістів навпаки. У моністів в основі світу лежить одне першооснова: матерія чи свідомість, у дуалістів обидва початки існують незалежно один від одного. Ф. Енгельс також стверджував, що основне питання філософії має другу сторону - це питання про пізнаванності світу. Поряд з тими, хто визнавав можливість безмежного пізнання світу, існували й ті філософи, які заперечували таку можливість або обмежували її. Вони отримали назву агностиків. Таке розуміння основного питання філософії і ділення філософських вчень, виходячи з рішення в них основного питання філософії, закріпилося в марксизмі. У західній філософії це питання не вважався основним. В якості основного в різний час визнавалися інші питання. Наприклад, у неопозитивізмі основним питанням і основним завданням філософії є логічний та лінгвістичний аналіз тексту. Екзистенціалізм головним вважає осягнення існування людини і т.д.