Курсовая работа (т): Екологічна безпека в умовах глобалізації

3. Формування моделі екологічного розвитку в умовах глобалізації

.1 Формування екологічних потреб у населення

Регулювання, як процес державного впливу на економічну систему з метою формування екологічних потреб, передбачає застосування сукупності адміністративних, економічних та інституціональних інструментів. При виборі інструментів екологічного регулювання доцільно використовувати економічні моделі. Застосування моделей дозволяє науково обґрунтувати заходи екологічної, економічної і соціальної політики та координувати їх у напрямку підвищення суспільного добробуту.

На думку науковців, зміни повинні розпочатися з появи екологічних потреб, які можуть виникати як у споживачів, так і у виробників, а також у органів державної і місцевої влади (табл. 3.1). Екологічні потреби за наявності умов їх задоволення (наприклад, платоспроможності населення) можуть стати попитом. Збільшення споживчих витрат, наприклад, на екологічно чисті продукти харчування та товари народного споживання зумовить розширення ринку такої продукції, а збільшення виручки від їх реалізації призведе до зростання обсягів їх виробництва. Зростання обсягів виробництва екологічної продукції буде супроводжуватись збільшенням грошових ресурсів, які спрямовуватимуться на придбання саме тих ресурсів, що забезпечуватимуть виробництво екологічно чистих продуктів харчування (наприклад, екологічно чисті земельні ресурси) та збільшенням обсягів придбання цих ресурсів. Певні зрушення відбудуться і в структурі ринку ресурсів. Найбільшим попитом будуть користуватися ті ресурси, що забезпечать виробництво екологічних товарів та послуг.

Проте немає гарантії, що зміни на ринку природних ресурсів будуть відбуватися саме в такому напрямі автоматично. Тому потрібно здійснювати певний корегуючий вплив на попит підприємств у виробничих ресурсах та попит домогосподарств.

Таблиця 3.1. Перелік екологічних потреб суспільства

Для того щоб такі зміни відбулися, необхідні чинники, які б відіграли роль атракторів у самоорганізуючій системі, якою є економічна система. Функцію щодо здійснення впливу на попит та пропозицію потрібно взяти на себе державі. Вона може ініціювати, а в разі необхідності підтримувати та впливати на процес структурних зрушень у сукупному попиті та сукупній пропозиції. Використовуючи адміністративні, фінансово-економічні, інституціональні регулятори, держава може надати початковий стимул для виникнення екологічних потреб суспільства і допомогти створити умови для їх трансформації у попит.

У зв’язку з цим важливим є питання, які саме державні регулятори або їх сукупність будуть найбільш спроможні забезпечити зміну попиту. На думку вчених, державні регуляторні дії мають бути спрямовані, насамперед, на розвиток екологічної свідомості суспільства. Для доказу цієї тези слушним є аргументування з позицій синергетики, яке полягає у тому, що: 1) ніякі зовнішні зміни не зможуть достатньо вплинути на суспільство, якщо воно не готове до сприйняття таких змін; 2) економічний розвиток не може визначатися лише економічними чинниками, тому що він залежить від взаємодії природних, економічних та соціальних змінних.

Відомо, що інституції є визначальними чинниками довготермінового функціонування економіки, а структури соціальних інститутів мають не менший вплив на економічний розвиток, ніж інфляція [10]. Тому логічними будуть урядові дії, що розпочнуть проведення інституціональних змін, а саме: підвищення рівня екологічної свідомості суспільства, надання екологічних знань, формування такої національної риси як піклування про стан особистого здоров’я та чистоту довкілля. Для забезпечення означених інституціональних змін державні регуляторні дії мають спрямовуватися на:

• надання об’єктивної і повної інформації про стан довкілля в цілому по країні та кожному регіону окремо;

• створення єдиної прозорої моніторингової мережі, через яку надходитиме, аналізуватиметься та систематизуватиметься вся інформація щодо якісних параметрів стану довкілля та використання природних ресурсів;

• введення телевізійних та телекомунікаційних інформаційних випусків щодо стану довкілля в країні та в регіонах;

• розгортання через ЗМІ пропаганди таких способів життя та підприємницької діяльності, які не завдають шкоди довкіллю, а сприяють його очищенню та збереженню;

• введення курсу «Екологія» як обов’язкового для вивчення в закладах загальної освіти, середніх професійних та вищих навчальних закладах країни;

• підтримання підприємницької діяльності, що забезпечуватиме збереження довкілля.

Щодо останнього пункту, то він має особливе значення. Приватний бізнес, що активно лобіює свої інтереси, завжди підтримує державні регуляторні дії, якщо вигоди від зміни інституціональних обмежень перевищуватимуть вигоди, які отримуються за існуючих офіційних та неофіційних обмежень. Тому створення нових ніш для підприємницької діяльності обов’язково сприятиме успіху урядових вдосконалень.

Крім адміністративних регуляторів, уряду слід використовувати й економічні та фінансові інструменти. Одним із варіантів є підвищення сукупного попиту завдяки збільшенню державних видатків, зниженню податків, зростанню пропозиції грошей. Наприклад для того, щоб збільшити екологічний попит, уряду потрібно: збільшити державні видатки на екологічно чисті продукти харчування, екологобезпечні товари народного споживання та екологічні послуги; зменшити податки підприємствам, які випускають екологічну продукцію та надають екологічні послуги; надавати безвідсоткові чи пільгові кредити підприємствам, які випускають екологобезпечні товари.

Таким чином, зв’язки між екологічною, економічною та соціальною системами, що були створені у процесі еволюції суспільного розвитку, є недосконалими. До чинників, що унеможливлюють гармонійну коеволюцію зазначених систем, можна віднести неусвідомленість людством конфліктного характеру взаємозв’язків цих систем. Вирішення даної проблеми залежить від зміни цілі стратегічного розвитку суспільства. Сучасна стратегічна ціль має полягати у формуванні та задоволенні екологічних потреб суспільства. Розвиток соціальних відносин у подальшій коеволюції суспільства і природи має бути визнаним пріоритетним.

екологічний земкористування природокористування глобальний

3.2 Екологічня безпека, як неконфліктна політика природокористування

Практична реалізація засад і принципів сталого розвитку можлива в першу чергу за умови поступового зниження конфліктного потенціалу сучасної системи природокористування. Сьогодні вже ні в кого не виникає сумнівів, що економіка (економічна діяльність господарюючих суб’єктів) й природні екосистеми знаходяться у стані глибокого конфлікту. Ступінь втручання економіки в екосистеми невпинно зростає, антиекологічні тенденції в соціально-економічних системах стають дедалі чіткішими, набуваючи ознак реальних екологічних конфліктів (ЕК) [19, c. 11-22].     

На думку академіка В.М. Шестопалова, «…ми зіштовхнулися з принципово новим характером труднощів, не подолавши які, ризикуємо викреслити себе з подальшої історії планети. Стрімке нарощування штучних технологій і виробництв, особливо в останні два століття, і активне збільшення чисельності людства призвели до відчуження людини від природи, агресивного ставлення до неї» [23].

Пов’язані вони перш за все зі зміною технологічних укладів, структурними перетвореннями у світогосподарській системі, викликаними зміною вектору економічного розвитку, ресурсними обмеженнями і необхідністю розроблення нових орієнтирів екологічної політики. Основою майбутнього прогресу має стати кардинально новий імператив: «Головною цінністю має бути якісний розвиток, а не зростання» [6].

Незважаючи на радикально протилежні погляди на роль і місце природних ресурсів у забезпеченні економічного зростання (економісти оцінюють природні ресурси, як засіб досягнення матеріальних інтересів, носій вартості; інтереси екологів сконцентровані, пер за все, на їх екологічній цінності та екосистемних функціях, обмеженості у часі), розуміння невідворотності екологічної кризи спонукає економічні суб’єкти до пошуку ефективних механізмів розв’язання/врегулювання еколого-економічних протиріч і ЕК.

Основними принципами механізму розв’язання/врегулювання ЕК мають бути:

адекватність політики конфліктним викликам;

узгодженість інтересів сторін конфлікту;

можливість розроблення «других кращих» і субоптимальних рішень;

узгодженість організаційно-економічного й правового інструментарію врегулювання ЕК;

законодавча адаптованість процедур врегулювання ЕК як до національних, так і міжнародних норм, стандартів і правил;

можливість її реалізації та ресурсна забезпеченість;

наявність відповідного (адекватного конфліктній ситуації) структурного забезпечення;

відповідність діючим обмеженням (правовим, фінансовим, ресурсним, моральним тощо);

функціональність зв’язків;

можливість моніторингу як конфліктної, так і постконфліктної ситуації.

При розробленні ефективних варіантів врегулювання ЕК мають бути визначені, проаналізовані й враховані аспекти, які тією чи іншою мірою характеризують конфліктну ситуацію.

Складовими механізму врегулювання ЕК є окремі антиконфліктні заходи (дії), які й дозволяють реалізовувати комплексну політику запобігання/вирішення ЕК (табл. 3.2).

Таблиця 3.2. Складові антиконфліктної політики природокористування

Підсумовуючи викладене вище, можна зазначити, що запропоновані науково-методичні підходи до формування механізму запобігання/вирішення ЕК, на нашу думку, сприятимуть розробленню неконфліктних варіантів екополітики і реалізації визначених складових екологічно збалансованого розвитку.

Висновки

У науковій літературі та міжнародній практиці застосовують різні підходи до вимірювання сталості розвитку, кожен з яких передбачає відповідні індикатори, що стосуються окремих аспектів людської діяльності та її впливів на довкілля, а також індикатори, що інтегрують у собі окремі складові компоненти розвитку.

Особлива увага в монографії приділена так званій «зеленій економіці». Здійснений аналіз напрацювань зарубіжних та вітчизняних авторів в новому напрямку наукової та практичної діяльності який набув назви зелена економіка. Визначено основні підходи та принципи, історія та джерела розвитку нової галузі діяльності, що ґрунтуються на безпекових цінностях. З досить високою вірогідністю можна вважати зелену економіку новим етапом ідеології сталого розвитку, що стає більш предметним і відповідає не тільки побажанням експертного середовища, але й інтересам власників великого бізнесу та керівництва країн, які динамічно розвиваються. Приділено увагу сучасному стану землекористування в Україні крізь призму зарубіжного та власного історичного досвіду. Висновки - необхідність запровадження нового механізму організації управління земельними ресурсами. Його суть полягає в передачі в управління сільським радам земельних ділянок, які отримали люди в процесі приватизації. Таким чином сільська громада матиме вплив на власників та потенційних землекористувачів і зможе, за рахунок ефективного використання землі, заощаджувати кошти для місцевого бюджету, на виконання своїх програм, які спрямовані на поліпшення сільського життя.

Обґрунтовано необхідність застосування еколого-економічних інструментів для забезпечення неконфліктної політики природокористування.

Найважливіший чинник реформування існуючої системи управління природоохоронною діяльністю на нинішньому етапі - це створення організаційних основ і відповідних спонукальних стимулів розвитку екологічного менеджменту в Україні, як якісно нової парадигми управління природокористуванням. Однак на сьогодні цей напрям розроблено ще явно недостатньо. Це потребує не тільки підвищення активності щодо розробки програмних дій, а й збільшення їх практичної результативності на основі осмислення нових концептуальних підходів до вибору ефективних екологоорієнтованих управлінських рішень. Сучасна європейська держава, якою має стати Україна, має забезпечити умови для підтримки механізмів екологічного управління, аудиту та сертифікації виробництва, розвитку та впровадженню механізмів активізації чистого виробництва, а також поширення інформації щодо впровадження ресурсо-, енергозберігаючих, безвідходних технологій, підготовці кадрів, створенні державної інфраструктурної та фінансування екологічно чистих технологій, участі в виконанні пілотних та міжнародних демонстраційних проектів.

Саме такий шлях вбачається продуктивним і перспективним у просуванні до сталого розвитку і забезпеченні екологічної безпеки розвитку продуктивних сил, особливо за часів докорінних трансформаційних зрушень та пошуку українського шляху до євроінтеграції, що набуває з кожним роком все більш чітких рис.

Список джерел

1. Аверинцев С.С. Философский энциклопедический словарь - 2-е изд. - М.: Сов. Энциклопедия, 1989 - 815 с., 460 с.

. Андрєєва Н.М., Бараннік В.О., Бєлашов Є.В. та ін. Сталий розвиток та екологічна безпека суспільства в економічних трансформаціях /Сімферополь: ПП «Підприємство Фєнікс», 2010. - 582 с.

. Гвишиани Д.М. Пределы роста - первый доклад Римскому клубу.

. Данилов-Данильян В.И. Потребление воды и ее дефицит: экологический аспект, М.: Наука, 2008. - 346 c.

. Дугин А. Эволюция парадигмальных оснований науки. М.: Арктогея, 2002.

. Донелла Медоуз. Пределы роста. 30 лет спустя. М.: ИКЦ «Академкнига», 2007. - 342 с.

. Коптюг В.А. Возможна ли разработка стратегии устойчивого развития России в настоящее время?, Лекция, Новосибирск: 1997.

. Кохановский В.П. Философия и методология науки. Учебник для высших учебных заведений, Ростов н/Д.: «Феникс», 1999. - 576 с.

. Кузнецов О.Л. Начала теории устойчивого развития социо-природных, Дубна: МУ-ПОЧ, 2001. - 50 с.

. Кульчицький Я.В. Екологізація економічних систем у контексті посіндустріального парадигмального дискурсу та економічної компаративістики / Регіональна економіка. - 2008. - №1. - 95 с.

. Кун Т. Структура научных революций. М.: Прогресс, 1977.

. Купцов В.И. Философия и методоло-гия науки. Издат.: Аспект Пресс - 1996. 396 с.

. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. М.: «Медиум», 1995.

. Липтон Б. Биология веры; Недостающее звено между Жизнью и Сознанием. М.: ООО Издательство «София», 2008. - 256 с.

. Майминас Е. Информационное общество и парадигма экономической теории -1997. - №11. - 112 с.

. Орехов А.М. Методы экономических исследований. Учебное пособие.

. Розов Н.С. Ценности в проблемном мире: философские основания и социальные приложения конструк-тивной аксиологии - Новосибирск: Изд-во Новосибирского ун-та. - 1998. - 292 с.

. Розов М.А. Методологическое мышление и задачи университетского образования - 2000. №1. - 23 с.

. Сабадаш В.В. Антиекологічні тенденції соціально-економічного розвитку: конфліктний потенціал екологічного фактора, 2009. - №3. Том 1. - 25 с.

. Фейерабенд, П. Избранные труды по методологии науки / М.: Прогресс, 1986. - 542 c.;

. Шашула Л.О. Стале землекористування: проблемні питання. - Сімферополь: ПП «Підприємство Фенікс», 2010. - 178 с.

. Метелев С.Е. Методологические аспекты эколого-экономической оценки перехода общества к устойчивому развитию. Режим доступу до журн.: http://www.m-economy.ru

. Большаков Б.Е. История и методология науки. Режим доступу: http://lt-nur.uni-dubna.ru

. Большаков Б.Е. «Естественнонаучные основы теории системы «природа-общество-человек». Режим доступу: http://www.uni-dubna.ru

. Данилов-Данильян В.И. Перед главным вызовом цивилизации Режим доступу: http://paisie.freehostia.com/Civilizatie/Ecologie/001.1_PGVC.htm

. Кузьмина М.А. Метафора как элемент методологии современного научного познания. Режим доступу: http://www.kirdina.ru/pdf.

. Левин Д.Я. Информационное общество и устойчивое развитие. Режим доступу: http://www.rfbr.ru/old/pub/vestnik/V3_99/1_6.htm