Гарнізон фортеці (8 тис. воїнів) складався із відділів краківського єпископа, воєвод київського і сєрадського, ксьондза Підканцлерського, гетьмана Литовського, а також із магнатських загонів руського воєводи, двох полків запорозьких козаків і хоругв старости Новоміського, Токаржевського та господаря мультанського. Гарнізон Станіславівської фортеці, очолюваний полковником Денемарком, чинив упертий опір супротивникові. Оборонцям удалося відстояти фортецю, яка у випадку захоплення могла стати потужним опорним пунктом османів на Покутті [32, с. 76; 40, с. 477]. До того ж, відтягуючи на себе основні сили османців, Собеський намагався уникнути цілковитого розорення і спустошення напасниками Галицького повіту [32, с. 76].
Співвідношення чисельності сил супротивників дослідники називають різним: Войцех Кальват подає 18 тис. воїнів польського війська і 50 тис. татарського [38].
У складі польсько-литовсько-української армії були литовські підрозділи чисельністю 4 тис. вояків і два українські полки запорозьких козаків чисельністю від 6025 до 6390 воїнів. Загальна кількість війська налічувала 22 тис. 614 вояків [66, с. 74, 76, 77].
Військові сили Ібрагіма-паші налічували 40 тисяч воїнів [45, с. 187]. Отож османсько-татарське військо мало значну чисельну перевагу над польсько-литовською армію.
Військовий табір Яна Собеського було закладено на правому низькому березі Дністра, на північний захід від містечка Журавно, там, де був присілок Адамівка, біля села Підбережжя. Це відбулося після повернення короля із Калуша, де він побував перед 22 вересня 1676 р. Місцевість ця мала природні укріплення, а саме: зі сходу була захищена водною течією Дністра, із півдня і заходу - ставами, із півночі - вологими дубовими лісами. Лише із південного заходу табір був вразливим. Тут на рівнинній місцевості протікали мілкі ріки й потоки. Через відсутність дощів річки Крехівку і Свічу неприятель долав усюди, де йому було потрібно. А саме з боку Свічі поляки очікували появу супротивника [32, с. 76, 77; 66, с. 54-55; 51, с. 104-105; 45, с. 189-190; 38].
Одразу ж після повернення до табору в ніч із 24 на 25 вересня за півмилі від оборонних позицій королівського війська з'явилися татари. Вони пробували атакувати Журавненський табір, сподіваючись заскочити зненацька стомлених переходами жовнірів. Але спроба виявилася марною. У п'ятницю 25 вересня ординці спалили навколишні села, аби позбавити поляків провізії і фуражу. Але одного і другого в польському таборі було в достатній кількості. Усі зусилля поляків і місцевого люду були спрямовані на укріплення табору, навіть самі гетьмани копали рови, подаючи приклад шляхті. Польське військо оточило возами табір і стало в бойовому порядку [66, с. 54-55; 45, с. 190].
Під час бою 25 вересня турецька куля звалила королівський намет, але Ян Собеський, незважаючи на умовляння наближених перенести його в інше місце, відмовився це зробити, щоб не викликати паніки серед війська [51, с. 102-103].
У суботу, 26 вересня, під Журавном зупинився хан Селім Гірей І (1671- 1678). Ординці, подолавши р. Свічу, почали наступ на табір, але контрудар панцерних хоругв Собеського відкинув їх на вихідні позиції - поза річку. У запеклому бою поляки зазнали значних втрат. Королівські війська були оточені щільним кільцем татарської кінноти. Незважаючи на це, коронному обозному вдалося прорватися до табору з підмогою у 2-3 тисячі жовнірів, зібраних біля Бродів і Залозців. У неділю, 27 вересня, жодних сутичок не було, поляки продовжували укріплення табору [66, 55; 45, с. 190]. Цього ж дня Ібрагім-паша залишив Галич і вирушив з військом у напрямку Журавна. На ніч османці зупинилися біля Дністра, навпроти Старого Мартинова, а наступного дня наблизилися до Томашівців [32, с. 81].
28 вересня до Журавна підійшло кілька турецьких пашів з військом, які спалили поселення навколо польських позицій і намагалися з усіх боків оточити табір. Це були воїни Селім Гірея, які не чекали підходу Ібрагіма-паші, котрий повільно прямував із Галича до Мартинова й Томашівців. З Ібрагімом у хана були неприязні стосунки, воїни Селім Гірея одразу розпочали наступ на польські позиції. Однак польська артилерія генерала Кутського позбавила османців успіху. Невдалою була й атака татарської кінноти. 29 вересня до польського табору надійшов паша Ібрагім Шайтан. Польське військо виступило поза вали укріпленого табору. Воно вишикувалося у три лінії фронтом до річки Крехівки. На правому фланзі бойового порядку польської армії став гетьман С. Яблоновський, навпроти нього розташувалася орда. Природною перешкодою на цьому фланзі стала заболочена діброва. На лівому - вишикувалися війська (4 тис.) великого литовського гетьмана (1667-1682) Михайла Казимира Паца (1624 - 4 квітня 1682). Для них природним захистом з боку були стави. Тут полякам протистояв турецький воєначальник Ібрагім-паша, який тримав правий фланг своїх військ із боку Дністра, а на лівому розташувався кримський хан з військом. Король і великий гетьман коронний С. Яблоновський з військом стояли в центрі [66, с. 56, 57; 53; 44, с. 22; 45, с. 191, 192] (фото 2).
Користаючи мілководдям Дністра, татари переправилися на протилежний берег ріки і спробували вдарити в тил полякам із того боку, де табір ще не був добре укріплений. Щоб не допустити цього, польські війська з допомогою артилерії відтіснили ординців, не давши можливості татарам закріпитися там. Король також наказав зайняти замочок і містечко Журавно й укріпити їх валами та залогою [66, с. 56-57].
Турецький полководець, прагнучи спрямувати захисників табору в пастку, намагався відтягнути польське військо від укріплених валів, аби татари могли проникнути поміж табір і польські хоругви і вдарити їм у тил. Однак цей підступний план вдалося реалізувати лише частково. Наступ розпочали турецькі відділи на лівому фланзі проти литовців. Фактично, там зачепні герці переросли в загальну битву. Спочатку воєвода віленський послав на поміч гарцівникам литовських татар і кілька п'ятигорських хоругв. Але вони не витримали ворожого натиску й почали відступати. У цей вирішальний момент король наказав вступити в бій запорозьким козакам і полкові Зебровського. У бій вступив також бєльський воєвода. Після короткої сутички османці почали відступати. Литовці кинулися переслідувати супротивника. Невдовзі до них приєдналися хоругви, що стояли в центрі. Цього й було потрібно татарам, котрі намагалися пробитися між польське праве крило і вали укріпленого табору. На щастя, цей маневр вчасно помітили польські воєначальники. Допоки орда намагалася завдати двостороннього удару силам
Фото 1
С. Яблоновського, польська кіннота атакувала супротивника, змусивши його до втечі. Настання темноти змусило обидві сторони припинити бойові дії [32, с. 82; 45, с. 191].
Польський історик Януш Воліньські так писав про цей ключовий епізод битви, у якому ординці здійснили підступний напад з тилу: «Сердар [Ібрагім] ударив на литовський фланг близько полудня й із дрібними сутичками просувався до річки, відтягуючи литовців з гетьманом поза переправу. Посунувся вперед і король. У цей час татари, що притаїлися у діброві, несподівано завдали удару військам Яблоновського на правому фланзі, намагаючись проникнути поміж польський стрій і вали. Полковник Поляновський, помітивши розрив бойових порядків війська, негайно кинувся на допомогу, а литовцям на допомогу прийшов генерал Жебровський зі своїм полком і вірними козаками. Справа йшла до вирішальної битви, і лише настання темряви змусило турецькі й татарські війська відступити: вони через натиск польських сил опинилися поза Свічею» [66, с. 57-58].
Про цей епізод польський хроніст Ян Юзефович писав: «Дня 28 вересня турки вдалися до хитрощів, частину військового строю вони заповнили горбатими мулами (мул - гібрид коня і віслюка. - І.Т.), що надало їх військовим хоругвам вигляду потужного війська. Бій розпочали татари, він тривав вісім годин» [36, с. 372].
Наступного дня 29 вересня в запеклому бою із турецько-татарським військом загинули Степан Тарнавський, жидачівський хорунжий і Михайло Жебровський із відділів С. Яблоновського [36, с. 373-374].
30 вересня польська сторона пропонувала укласти перемир'я, але ця спроба була невдалою, тому що османці не бажали переговорів про мир. 1 жовтня вони обстріляли польський табір важкими ядрами (48 і 120 фунтів) [36, с. 374 ].
Не змігши розбити польську армію і здобути табір, напасники розпочали постійну облогу. 2 і 5 жовтня 1676 р. турки вдарили на табір із гармат, завдавши значної шкоди оточеним. Польська артилерія теж відповідала прицільним вогнем. Виникла проблема із провізією і фуражем. Мали місце випадки відвертої зради. Один литовський гармаш утік і перейшов на службу до турків. Тепер, знаючи добре топографію табору, зокрема розміщення наметів, турецька артилерія завдавала ще більшої шкоди війську Яна Собеського, котрий усіляко підтримував бойовий дух своїх вояків. Турки підійшли до табору на відстань «пострілу із лука». Попри усю небезпечність, наближення супротивника сприяло більш влучному попаданню із гармат. В умовах браку боєзарядів генерал Мартин Кутський наказав підбирати нерозірвані турецькі ядра і гранати і стріляти ними по турецьких позиціях. Після тижневого гарматного обстрілу 8 жовтня відновилися збройні сутички, які переросли в запеклі й затяжні бої. У лісовій діброві успішно діяв стражник коронний Зброжко, а генерал Луцькі з козаками вибив татар, що причаїлися в лозах. Удалим був і маневр Яна Собеського, який умисне послав в атаку кінноту Зброжка і полковника Міончинського, щоб виманити татар в долину між дібровою і польським табором. Саме тут на ординців чекали козаки, важка кавалерія Яблоновського та мушкетний вогонь із польсько-литовських окопів. Стійкість важкої кавалерії руського воєводи Яблоновського, який у окремих епізодах вступав у рукопашний двобій з османцями в долині, стримала турецько-татарський натиск. Незадіяними у вирішальній битві виявилися ескадрони гусарів, хоча знаходилися неподалік. Очевидно, вони не мали наказу ставати до бою і залишалися як стратегічний резерв. Лише закінчення світлового дня змусило супротивників припинити бойові дії. Удосвіта наступного дня турки, щоб компенсувати невдалий наступ, відкрили шалений гарматний вогонь по польському табору. Вранці 10 жовтня османці під прикриттям туману наблизилися впритул до польських редутів. Спроба ротмістра Цєньського відкинути супротивника була невдалою через наростаючий обстріл турків, які зруйнували старі редути, котрі довелося в ніч із 12 на 13 жовтня залишити і спорудити нові ближче до валів польського табору. Турки захопили старі редути і посилили гарматний обстріл табору, наблизившись до нього на відстань пістолетного пострілу. Водночас османці розпочали підготовку до штурму [32, с. 82-83; 66, 58, 59-60; 45, с. 192, 193].
12 жовтня 1676 р. розпочалися проливні дощі, котрі ускладнили становище обох воюючих сторін, особливо турків і татар, котрі знаходилися й без того на вологому ґрунті між Свічею і Крехівкою. До того ж, поширювалися чутки про наближення підмоги оточеним, що створювало реальну загрозу подвійного удару. В умовах, що склалися, Ібрагім-паша відправив до польського табору посланця із пропозицією миру на основі виконання умов старого Бучацького договору. Собеський повідомив, що повісить посланця, якщо той знову прийде із такою умовою примирення. Турки зрозуміли, що треба йти на поступки. Варто зауважити також, що природні умови були складні, справа йшла до зими [66, с. 61; 45, с.193, 194].
Битва піж Журавном показала Ібрагімові, що перемога над польсько-литовсько- козацьким військом може бути досягнута надто дорого ціною, бо якщо такий рішучий спротив армія Яна Собеського вчинила у відкритому полі, то не менш рішуче вона захищатиметься на валах і в самому таборі [32, с. 83].
Певні проблеми виникли й польському таборі, зокрема нестача боєзапасів, половину яких вже було витрачено, нестача продуктів харчування й фуражу для коней, дезертирство [32, с. 84].
14 жовтня бойові дії припинилися. Компромісне перемир'я підписано 17 жовтня 1676 р. [40, с. 484].
За визначенням історика Тараса Чухліба, «Журавненське перемир'я 1676 р. між Польщею і Туреччиною втретє за короткий проміжок часу розчленовувало козацьку державу між сильнішими сусідніми країнами» [25, с. 123].
Основні умови Журавненського перемир'я були такі:
- Правобережна Україна мала залишатися під управлінням українського гетьмана, який визнавав зверхність султана;
- до Корони Польської відходила територія навколо Паволочі й Білої Церкви разом із цими населеними пунктами;
- міста Немирів і Кальник тимчасово залишалися під польською юрисдикцією до остаточного вирішення цього питання між польськими послами і султаном [25, с. 124];
- перемир'я передбачало також повернення заручників, взятих у Львові й Поморянах, та ясиру (10 тис. осіб), забраного на українських, окрім молоді (бл. 20 тис. осіб) [32, с. 85; 5, с. 44];
- польський король зобов'язувався найближчим часом відправити до Порти великого посла [32, с. 85].
Лєшек Подгородецький, аналізуючи зміст Журавненського перемир'я, зауважив, що його «умови в основному повторювали домовленості Бучацького миру з тією лише різницею, що тепер Річ Посполита була звільнена від сплати ганебного харчу (данини), їй були повернуті міста Біла Церква й Паволоч, татарам заборонено нападати на Польщу. Досягнута угода нарешті дала країні певний спокій після нескінченних воєн (1648-1676)» [48, с. 420].