Однак після вирішального бою напасники були розбиті, полякам дісталася їхня хоругва, кілька бунчуків та чимало полонених. Ця смілива акція тимчасово затримала просування османів. Уже наприкінці серпня турецько-татарське військо, переправившись через Дністер, атакувало й захопило замки в Язлівці, Ягельниці, Чорткові, Бучачі, Потоці. А татари спалили околиці Дрогобича і Стрия [45, с. 187; 40, с. 477; 32, с. 74].
Із появою турків у Галицькій землі в деяких місцевостях населення чинило опір напасникам. Так, зокрема, вчинили мешканці спаленого Перегінська, які оборонялися на горі Чуті [14, с. 181; 24, с. 60]. Зміна напрямку просування турецьких військ до Покуття, на думку Валерія Степанкова, була зумовлена зруйнуванням моста під Жванцем [19, с. 125].
Співвідношення чисельності військ супротивників 22 тис. в Яна Собеського і 50 тис. під орудою Ібрагіма-паші не давало можливості польському королю дати напасникам одразу генеральну битву. Зважаючи на те, що татарське військо більш рухливе, ніж турецьке, польське командування вирішило спершу розбити ханську армію, а потім османські сили [44, с. 217].
12 вересня 1676 р. основні польські сили (20 тис. воїнів) прибули із Щирця до Львова. А 19 вересня військо на чолі з королем вирушило із Львова до Журавна. Військо Яна ІІІ спершу рухалося однією суцільною колоною. Подолавши 11 км, воно зупинилося на ніч у с. Кроточині (сьогодні, це село Кротошин Пустомитівськогорайону Львівської області. - І.Т.). Наступного дня литовські й окремі відділи коронного війська на чолі з коронним хорунжим (із 1676 р.) Єронімом Августином Любомирським (бл. 1647-1706) зупинилися в Хлібовичах. Короне військо під орудою короля й гетьманів, відокремившись, рухалося дещо швидше й стало на нічліг під Бранцями, неподалік Хлібовичів. 21 вересня 1767 р. об'єднані польсько-литовські сили подолали у брід мілководний на той час Дністер [44, с. 50-51].
Метою походу 20-тисячного польсько-литовського війська було відволікти ворожі сили від Станіславова й перехопити татарську орду з ясиром [64, с. 50].
У цей же час Ян Собеський, отримавши повідомлення розвідки про те, що ворожі сили зупинилися біля Галича, вирішив іти на Калуш, щоб підійти до Ібрагімового табору з тилу і відтіснити його від турецьких сил. Подолавши р. Стрий, поляки поспішно прямували до Жидачева і увечері 22 вересня досягли околиць міста. Артилерія і деякі піхотні відділи підоспіли вже вночі [66, с. 51; 44, 218].
Однак реалізувати план розгрому турецьких і татарських сил поодинці Ян ІІІ так і не зміг, оскільки супротивники діяли спільно і злагоджено [48, с. 220].
23 вересня кінні відділи Яна ІІІ зупинилися поблизу Журавна, змусивши відступити турецько-татарський загін, який мав намір зайняти містечко. Пізно вночі 24 вересня Собеський на чолі загону драгунів вирушив у розвідку. Але ще перед відходом король отримав звістку про те, що турки штурмують Войнилівський замок, де захищаються одні лише селяни. З'ясувавши ситуацію, король дав наказ продовжувати марш. Залишивши у Журавні каштеляна підляського Лужецького з піхотою і гарматами, він разом із кіннотою, драгунами й кількома легкими гарматками під покровом ночі залишив містечко [37, с. 15; 40, с. 484; 66, с. 52; 54, с. 252].
На світанку польське військо підійшло до села Довга (тепер с. Довгий Войнилів Калуського району Івано-Франківської області. - І.Т.), що на Калущині, за 9 км на південний схід від Войнилова. Звідсіля король відправив до Войнилова 12 хоругв коронного хорунжого (з 1676 р.) з польовими гарматами до села Довге. На світанку 24 вересня кінне військо поляків було вже на місці призначення.
Іншу групу військ під командуванням Єроніма Любомирського (18 хоругв) король спрямував до Войнилова. По дорозі той зіткнувся із османською сторожею, яку було розбито. Захоплені полонені повідомляли, що турки чисельністю 2-4 тисячі вояків уже взяли в облогу Войнилівський замок. Єронім Любомирський відправив до короля гінців із цією новиною і проханням підмоги, а сам, не гаючи часу, галопом помчав зі своїм військом на допомогу оточеним. Несподівана атака польської кінноти завершилася розгромом турків біля Войнилова, у полон було взято дві сотні турецьких вояків [37, с. 13; 32, с. 74, 75; 65, с. 298; 44, с. 21; 45, с. 188; 64, с. 53; 54, с. 252]. За свідчення Юзефовича, «турки спалили містечко Новицю і Калуш здобували» [36, с. 370]. Вони також спалили село Стави на Калущині [17, с. 87].
Відчувши перемогу, польські хоругви в непереборному пориві взялися переслідувати відступаючих до табору османців, віддалилися від Є. Любомирського і розпорошилися по навколишніх лісах і чагарниках. Турецький табір був розташований між Блюдниками й Галичем. Польські драгуни необачно наблизилися до місця таборування османів. Тоді за наказом хана десятитисячне татарське військо і кілька турецьких відділів несподівано ударили на малочисельні польські відділи. Зав'язався упертий бій із чисельно переважаючим супротивником, у якому брали участь і турецькі яничари, й османська кіннота. Унаслідок цього двобою обидва супротивники зазнали значних втрат [64, с. 53; 54, с. 252, 253; 44, с. 219].
Коронний хорунжий поспіхом збирав свої загони. Йому довелося відступати по важко прохідній гористій і болотистій місцевості. Надіслані ще на перше прохання чотири хоругви сірадського підчашого Анджея Моджеєвського, поспішаючи на допомогу, минули Монастирець і Протеси, а далі на підступах до села Довге затрималися на переправах через Сівку та її притоку Болохівку через розлив обох річок. Із допомогою підоспіли лише наступні десять хоругв під орудою львівського ловчого Ремідана Стрілковського, який передав Любомирському наказ відступати в напрямку села Довге з метою спрямувати татаро-турецькі відділи під удар головних польських сил. Лише завдяки тому, що під рукою у хана не було всієї орди, Любомирському вдалося уникнути повного оточення татарським військом [44, с. 219-220; 45, с.189; 38; 66, с. 53].
На думку історика Даміана Орловського, тактика поляків полягала в тому, щоб «зв'язуючи ворога збройними сутичками, підтягувати його до головних сил польської армії» [44, с. 220].
У цих виснажливих боях Любомирський заледве стримував натиск татар і турків, його військо зазнавало відчутних утрат [63, с. 240; 35, с. 282; 44, с. 220].
Відступ польських військ до села Довге був важким. У зв'язку із великою чисельною перевагою супротивника (10-12 тис. воїнів) жодний із польських відділів не міг тривалий час чинити опір. Не вистачало боєзапасів. На щастя, хоругви ротмістра Р. Стрілковського підмінили пошарпані відділи Любомирського, які дістали змогу перегрупуватися й перепочити перед черговою атакою. Стрілковського, який зазнав поранення, перегодом замінив Атанасій Мянчинський зі своїм відділом, а потім відступом із боєм керував Анджей Моджейовський, якого наприкінці відступу заступив Р. Стрілковський. Так управними зачепними діями, незважаючи на значні втрати, польські відділи зуміли спрямувати ворога під удар головних польсько-литовських сил [44, с. 220; 54, с. 253-254].
У Довгій жовніри чекали неприятеля у повній бойовій готовності. У самому селі поміж хатами і плотами встановлено польові гармати, там же розташувалися драгуни. А на околиці села у три-чотири лінії фронтом у напрямку Войнилова вишикувалася кіннота, зайнявши місцевість між с. Довге і р. Болохівкою. Попереду у напрямку вузької переправи через Болохівку розташувався зі своїми відділами (800 воїнів) військовий стражник Зброжко. У центрі - король із гетьманом коронним Дмитром Вишневецьким (1676-1682 роки гетьманування) (4-5 тис. воїнів і 3-4 гармати). Лівий фланг бойового шикування, витягнутий на північ, захищений селом Довге, очолив литовський гетьман Михайло Пац із військом 3-4 тис. жовнірів. А правим флангом, установленим на лінії потоку Болохівка, керував польний гетьман С. Яблоновський, маючи під орудою 3-4 тис кінного війська. Разом польсько-литовські сили в битві біля села Довге налічували бл. 14-18 тис воїнів [29, с. 155; 66, с. 53-54; 54, с. 254-255; 44, с. 221].
Шикування військових сил Яна Собеського в три бойових лінії мало свої переваги. У першій лінії стояли панцерні хоругви, а в двох наступних - гусарські. Четверту лінію бойових порядків становив тактичний резерв. За умов такого розташування перша лінія могла зустріти вогнем наступаючих ординців, а дві наступні контратакувати й оточити супротивника [54, с. 256].
Розташування польсько-литовських військ було вибрано вдало, оскільки місцевість у напрямку Войнилова була поділена численними потоками, які не давали супротивнику можливості розгорнути загальний наступ [54, с. 255].
Дещо інакше розстановку польських військ перед боєм подає Вишневецький, який стверджує, що ліве крило військового порядку очолював Михайло Юрій Чарторийський (1621-1692), волинський воєвода (воєвода в 1661-1669 рр.), а Михайло Пац і Дмитро Вишневецький керували на правому крилі, у центрі був Собеський і Яблоновський [3; 58, с. 152; 65, с. 298; 47, с. 287-288]. Аналіз джерел, здійснений польськими дослідниками, дає підстави вважати цю версію неприйнятною [54, с. 255].
Лише надвечір (бл. 16 год. 30 хв. перед шеренгами королівського війська з'явилися хоругви Любомирського, які заманювали ворога у пастку, а за ними підоспіли й ординці (бл. 10-12 тис.) під командуванням хана. Невдовзі підоспіли й османці. Подолавши розлив Сівки, татари перегрупувалися. Наблизившись до села, татари і турки від несподіванки побачити чисельне, готове до бою військо, зупинилися. Настала пауза, лише гарцівники з обох сторін змагалися за першість. Цей маневр із гарцівниками Собеському був потрібний для того, щоб дочекатися підходу решти військ, які ще переправлялися через Болохівку [32, с. 80]. Лише наближення свіжих турецько-татарських сил додало впевненості переслідувачам. Нарешті орда, подолавши р. Болохівку, розпочала атаку дуговим маневром, що був спрямований по фронту і на лівий фланг польських позицій з метою оточити й відрізати шлях для відступу польській кінноті. Однак коли група литовських драгунів з гарматами зайняла сільські забудови, то несподівано виникла загроза виходу ординців через село в тил литовцям [54, с. 256].
Проте цей удар було успішно відбито і розпочато контрнаступ відділів Зброжка (10 хоругв) із фронту, який призупинив наступальний прорив ординців, але під натиском татарських військ Зброжек мусив відійти до розташування основних королівських сил. Незважаючи на втрати, спричинені мушкетним вогнем польських і литовських драгунів, орда таки наближалася до бойових порядків Яна Собеського. Вихід татар поза межі села Довге створював небезпеку оточення польського війська.
За словами учасника битви Яна Собеського, «це була чи не найбільша небезпека, бо нас мали оточити з усіх боків і від табору відрізати» [35, с. 282].
Помітивши загрозу, король направив із правого флангу, де знаходилися війська Яблоновського, угруповання із 12 хоругв під командуванням Сільніцького. Просуваючись уздовж лінії польських військових шикувань, відділи Сільніцького дісталися осель і вийшли в тил татарській орді, маючи намір оточити татарське військо. Активні наступальні дії кам'янецького каштеляна Сільніцького та литовського поручника Яна Стеткевича на лівому фланзі допомогли стримати натиск ворога. Тоді рушив уперед увесь стрій польської кінноти. Татари, зрозумівши, що хід бою переломити не вдасться, почали відступати в напрямку своїх головних сил [65, с. 299; 58, с. 152; 54, с. 258; 35, с. 282; 66, с. 54; 44, с. 221].
З того часу ординці рухалися в напрямку обох переправ через Сівку, а далі - до Войнилова, їх переслідували двадцять хоругв панцерних і легких польного гетьмана коронного (з 1676 р.) Станіслава-Яна Яблоновського (1634-1702). О 19 годині гетьман Яблоновський на чолі двадцяти хоругв розпочав переслідування супротивника, який відступав у напрямку Галича. Під час збройного зіткнення і переслідування до рук переможців потрапило кілька татарських мурз, хоругви й чимало полонених. Увечері 24 серпня 1676 р. після завершення бою польське військо повернулося до табору під Журавном. Відхід польських військ від села Довге до Журавна прикривав відділ королівської панцерної хоругви Александр Вроновський. Необхідність прикриття була зумовлена тим, що супротивник, оговтавшись, активно рухався вслід за коронним військом, невдовзі навколо польського табору запалало кілька навколишніх сіл [65, с. 299; 66, с. 54; 45, с. 189; 49; 54, с. 258, 259; 44, с. 221-222.
Польські джерела не вказують чисельність власних втрат, зазначаючи лише, шо вони були незначними, за винятком відділів Любомирського та інших воєначальників, котрі потрапили під контрудар ординців і своїм відступом спрямовували татар на головні сили королівської армії. Втрати татарських і турецьких сил становили 1500 вояків. Здобута перемога додала впевненості жовнірам і піднесла їхній бойовий дух [65, с. 299; 66, с. 54; 44, с. 222; 54, с. 259]. журавненський турецький польський собеський
Польський хроніст Ян Юзефович, підсумовуючи перебіг бою біля Довгої Войнилівської, занотував таке: «Біля села Довге 24 вересня королівська кіннота розпорошила татарські шикування, багато з них загинуло» [36, с. 370].
За характером битва біля села Довга типове зіткнення кінних відділів обох супротивників, у якій було задіяно всі види польської кінноти, яка мала тактичну перевагу над турками й татарами. Зустрівши перший натиск ворога на свої шеренги мушкетним вогнем, Ян Собеський дав змогу ординцям розпочати дві переправи через Сівку, а потім виконав маневр оточення, загроза якого змусила татар до відступу. Цьому сприяли й наростаючі атакуючі дії польсько-литовських військ.
Тим часом, Ібрагім-паша, захопивши 13 замків на лівому боці Дністра, перейшов віднайденими бродами на правий берег Дністра поблизу Устя, захопив Тисменицю, Єзупіль і став біля Галича, а звідти направив чапули до Станіславова. Ян Собеський сподівався відтягнути на себе ворожі сили, щоб мати змогу під час їхнього відходу із награбованим завдати удару і звільнити ясир, адже невільників, схоплених на лівому березі Дністра, османи таки встигли відправити у свої краї. Для певності оборони король добре укріпив твердиню, забезпечивши її потужною залогою [32, с. 75-76].