Материал: Біологічна та біоорганічна хімія_Мардашко О.О._ изд. 2008-342 с._ОНМедУ-2012

•Існує група тяжких неврологічних хвороб, зумовлених порушенням просторової структури білка (хвороба Крейнцфельда — Якоба, хвороба Альцгеймера).

•Механізм регуляції біосинтезу білка здійснюється на рівні трансляції за допомогою ковалентної модифікації білкових факторів за участю аденілатциклазної системи.

•Антибіотики, що інгібують процеси трансляції у прокаріот, використовують як антибактеріальні препарати у терапії інфекційних хвороб. Антибіотики, які інгібують процеси трансляції в еукаріот, використовують як протипухлинні препарати.

•Інтерферони утворюють комплекс із вірусною РНК і спричинюють розпад мРНК та гальмування трансляції.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1.Нуклеїнові кислоти. Загальна характеристика ДНК і РНК, їх біологічне значення в збереженні та передачі генетичної інформації.

2.Особливості первинної структури ДНК і РНК. Зв’язки, що утворюють первинну структуру нуклеїнових кислот.

3.Вторинна структура ДНК, роль водневих зв’язків в її утворенні (правила Чаргафа, модель Уотсона — Кріка), антипаралельність ланцюгів.

4.Третинна структура ДНК. Фізико-хімічні властивості ДНК: взаємодія ДНК із катіонними лігандами, утворення нуклеосом.

5.Молекулярна організація ядерного хроматину еукаріотів: нуклеосомна організація; гістони та негістонові білки.

6.Будова, властивості й біологічні функції РНК. Типи РНК: мРНК, тРНК, рРНК. Особливості структурної організації різних типів РНК.

7.Нуклеопротеїни: будова, біологічні функції.

8.Біохімічний склад, будова і функції біологічних мембран.

9.Компартменталізація біохімічних процесів у клітинах.

10.Біосинтез пуринових нуклеотидів: схема реакцій синтезу ІМФ, утворення АМФ і ГМФ, механізми регуляції.

11.Біосинтез піримідинових нуклеотидів: схема реакцій, регуляція синтезу.

12.Біосинтез дезоксирибонуклеотидів. Утворення тимідилових нуклеотидів, інгібітори біосинтезу дТМФ як протипухлинні засоби.

13.Катаболізм пуринових нуклеотидів. Спадкові порушення обміну сечової кислоти.

14.Схема катаболізму піримідинових нуклео-

тидів.

15.Реплікація ДНК: біологічне значення, напівконсервативний механізм реплікації.

16.Послідовність етапів і ферменти реплікації ДНК у прокаріотів й еукаріотів.

17.Транскрипція РНК: РНК-полімерази прокаріотів та еукаріотів, сигнали транскрипції (промоторні, ініціаторні й термінаторні ділянки геному).

18.Процесинг — посттранскрипційна модифікація новосинтезованих мРНК.

19.Генетичний (біологічний) код. Триплетна структура коду, його властивості.

20.Транспортні тРНК. Активація амінокислот. Аміноацил-тРНК-синтетази.

21.Етапи і механізми трансляції (біосинтезу білка) в рибосомах: ініціація, елонгація, термінація.

су приводить до блокування синтезу мРНК на цистронах, отже, і синтезу білка.

Речовини, за допомогою яких активний репресор перетворюється на неактивний, називаються індукторами або ефекторами, а речовини, за допомогою яких неактивний репресор перетворюється на активний, називаються корепресорами.

Регуляція синтезу білка шляхом індукції відбувається в такий спосіб. Активна форма репресора з’єднується з індуктором, у результаті чого утворюється неактивний репресор, який втрачає здатність зв’язуватися з геном-оператором, що, таким чином, виходить із-під контролю генарегулятора. Ген-оператор запускає синтез мРНК на цистронах ДНК, отже, біосинтез білка.

Крім цього, регуляція біосинтезу білка здійснюється шляхом репресії. При цьому неактивний репресор з’єднується з корепресором, перетворюючись на активний репресор, який з’єднується з геном-оператором. Це призводить до блокування синтезу мРНК, отже, і синтезу білка. Корепресорами можуть бути кінцеві продукти синтетичної ферментативної реакції. При нагромадженні в клітині продуктів дії системи ферментів вони зв’язуються з неактивним репресором, перетворюючи його на активну форму, а останній блокує синтез тих ферментів, у результаті дії яких відбулося нагромадження кінцевих продуктів.

Розглянуті механізми регуляції біосинтезу білка на рівні транскрипції не вичерпують усіх можливих ланок такої регуляції. У вищих організмів регуляція може здійснюватися на рівні трансляції, однак ці механізми досліджені поки що недостатньо.

13.2. МОЛЕКУЛЯРНІ МЕХАНІЗМИ МУТАЦІЙ. РЕПАРАЦІЯ ДНК. РЕКОМБІНАНТНІ ДНК

Точне копіювання ДНК на матриці ДНК, РНК на матриці ДНК створює молекулярну основу однієї з фундаментальних властивостей життя — спадковості. Протилежна властивість — мінливість — настільки ж істотна, оскільки поряд зі спадковістю забезпечує можливість природного добору і біологічної еволюції. З мінливістю по- в’язані такі явища, як гетерогенність популяцій людини, існування спадкових хвороб і т. ін. Молекулярну основу мінливості становлять наслідувані нерепаровані зміни первинної структури ДНК — мутації. Вони виникають унаслідок помилок синтезу ДНК у процесі реплікації (при синтезі ДНК на матриці ДНК) або в результаті помилок при репарації ушкоджень ДНК, спричинених різними зовнішніми факторами (хімічні речовини, ультрафіолетове й іонізуюче випромінювання). Інший механізм мінливості становлять рекомбінації — обмін ділянками ДНК між гомологічними хромосомами при статевому розмноженні. Мутації бувають спонтанними і спричиненими різними факторами. Спонтанні мутації дуже рідкі. При реплікації вони становлять 1 по-

милковий нуклеотид на 106–109 нуклеотидів, при транскрипції — на 105–106 і при трансляції — на 104 нуклеотидів.

Фактори, що викликають мутації, називаються мутагенними (природні й чужорідні).

До природних мутагенів належать пероксидні сполуки, альдегіди, вільні радикали, до чужорідних мутагенів — хімічні речовини (алкілуючі сполуки, азотиста кислота, окисники); фізичні фактори (іонізуючі випромінювання); біологічні фактори (наприклад, віруси, здатні утворювати в клітині ферменти, що ушкоджують її ДНК).

Іонізуючі випромінювання спричинюють розриви нуклеотидних ланцюгів ДНК і різноманітні зміни азотистих основ, хімічні речовини — дезамінування основ, відщеплення основ, утворення ковалентних зв’язків між ланцюгами ДНК.

Найчастіше спостерігається гідролітичне відщеплення пуринових основ (депуринізація ДНК). З меншою швидкістю відбуваються дезамінування цитозину і депіримідинізація.

У клітині існує система репарації ДНК — ферментативні механізми, які виявляють і виправляють ушкодження ДНК. Якщо відбулося ушкодження азотистих основ (наприклад, їх дезамінування), то вони виявляються і видаляються ДНК-глікозидазами. Ці ферменти гідролітично розщеплюють глікозидні зв’язки між ушкодженою азотистою основою і дезоксирибозою, у результаті чого на молекулі ДНК утворюється апуринова або апіримідинова ділянка, тобто пентозофосфатний ланцюг без азотистих основ.

Ступінь виразності мутації може бути різною. Мутації може піддаватися:

—один-єдиний нуклеотид ДНК — точкові мутації;

—більш протяжний фрагмент ланцюга ДНК, цілі гени, хромосоми — хромосомні аномалії;

—весь геном — поліплоїдія.

Точкові мутації або ті мутації, що захоплюють порівняно невеликі відрізки гена і цілих генів, називаються генними мутаціями. Вони ведуть або до припинення синтезу білка, що кодується ушкодженим геном, або до синтезу зміненого, «неправильного» білка. Заміна нуклеотиду, що призводить до зміни змісту кодону, дістала назву міссенс-мутація. Якщо в результаті заміни утворюється один із термінуючих кодонів УАА, УАГ, УГА (нонсенс-мутація), то синтез поліпептидного ланцюга обривається на цьому кодоні й виходить незавершений білок. Мутація може бути пов’язана зі вставкою додаткових нуклеотидів або втратою окремих нуклеотидів (делеція). Делеції та вставки додаткових нуклеотидів (одного, двох, але не трьох) призводять до зміни зчитування всіх наступних кодонів — це мутація зі «зрушенням». Внаслідок такої мутації синтезується білок із «безглуздою» послідовністю амінокислот, не пристосований для виконання своєї функції. Якщо ж втрачені три нуклеотиди (або їх кількість кратна трьом), то зрушення рамки немає, але синтезується білок, укорочений на одну (або менше) амінокислоту. Вставка трьох нуклеотидів (або кількості, кратної трьом) призво-

дить до синтезу білка, подовженого на одну (або більше) амінокислоту.

Біологічні наслідки мутацій

Мутації можуть бути нейтральними, корисними або шкідливими. При нейтральних мутаціях заміна амінокислотного залишку в білку не позначається на його функції. Ці амінокислоти подібні між собою за властивостями, розмірами бічного ланцюга, зарядом, гідрофобністю (еквівалентна заміна).

Біологічно корисна мутація — це мутація, при якій властивості білків змінюються таким чином, що організм одержує переваги для виживання.

Найчастіше мутації бувають шкідливими. При цьому, як зазначалося раніше, припиняється синтез білка або синтезується «неправильний» білок (наприклад, при серпоподібноклітинній анемії).

Поліморфізм білків. У результаті мутації та рекомбінацій у різних організмів виникають варіанти різних генів або варіанти того самого гена. Варіанти генів, що утворюються в окремих організмах, можуть поступово поширюватися в популяції в результаті їх успадкування. Так формується генотипічна неоднорідність (гетерогенність) популяції, що веде і до фенотипічної неоднорідності. На молекулярному рівні найбільш вивчений такий наслідок генотипічної гетерогенності, як поліморфізм білків. Це існування різних форм білків, які виконують однакові або дуже подібні функції (ізобілки). Найбільш вивчений поліморфізм ферментів (тобто наявність ізоферментів), оскільки їх легше виявити, ніж інші білки, за реакцією, яку вони каталізують.

Місце, що займає ген у хромосомі (або молекулі ДНК), називається генним локусом. Варіанти одного гена в гомологічних хромосомах, що займають у них гомологічні локуси (тобто однакове місце в одномірному просторі ниток ДНК), називаються алелями. У популяції може бути безліч алелів одного гена, тоді як у окремого індивіда — тільки два, оскільки клітини людини диплоїдні (у гаплоїдних статевих клітинах — тільки один алель). Гомологічні хромосоми статевих клітин у процесі мейозу (профаза 1) можуть обмінюватись алелями або їхніми частинами (рекомбінація). Якщо при рекомбінації обмінюються не цілком алельні гени, а ділянки ДНК меншої довжини, то такий обмін може призводити до появи нових, раніше не існуючих у популяції алелів, а не просто нових сполучень колишніх алелів. Після злиття гамет у диплоїдному наборі зиготи виходять різні сполучення алелів — як таких, що вже існували в популяції, так і щойно виниклих у процесі мейозу в парі гамет, які утворили дану зиготу. Диплоїдна клітина гомозиготна за даним геном, якщо алелі (гомологічні локуси) однакові, і гетерозиготна, якщо вони різні. Існування в популяції двох або більшої кількості алелів одного гена і відповідних білків дістало назву алеломорфізм.

Отже, ізобілки — це множинні молекулярні форми білка (поліморфізм білка), що виявляють-

ся в межах організмів одного біологічного виду як результат наявності більш ніж одного структурного гена в генофонді виду. Множинні гени можуть бути представлені як множинні алелі або як множинні генні локуси.

Приклади поліморфізму білків. Гемоглобін А

(2α 2β ), F (2α 2γ ) є в еритроцитах майже всіх людей. Гени цих білків не алельні — вони займають різні локуси. Але в крові деяких людей виявляються (здебільшого рідко) інші гемоглобіни, що є продуктами алельних генів. Наприклад, відомо багато алельних варіантів гемоглобіну А. Один із них — це НbS, що відрізняється від НbА лише однією амінокислотою в шостому положенні β - ланцюга (β -6-Glu>Val). Оскільки HbS гірше зв’я- зується з киснем і має гіршу розчинність, ніж HbА, то розвивається анемія, а еритроцити мають форму не диска, а серпа, звідки і виникла назва хвороби — серпоподібноклітинна анемія. Ця хвороба поширена у місцевостях, де існує ендемічна малярія. Пояснюється це тим, що цикл розвитку малярійного плазмодія пов’язаний з еритроцитами, але в ушкоджених еритроцитах він не розвивається.

Генетичні порушення і навколишнє середовище

Мутагени навколишнього середовища дуже численні, що призводить до постійного нагромадження в наступних поколіннях спадкових хвороб. Високу мутагенну активність мають радіоактивне й ультрафіолетове (УФ) випромінювання. У світі народжується до 15 000 дітей із генетичними дефектами тільки через випробування ядерної зброї в атмосфері. Висока мутагенна активність цих фізичних факторів пояснюється вільнорадикальною деструкцією азотистих основ ДНК й утворенням їхніх аналогів зі зміненою хімічною структурою. Найпоширенішою мутацією, що відбувається під дією УФ-опромінення, є утворення ковалентних зв’язків («зшивка») між сусідніми залишками тиміну в ДНК. Утворені димери тиміну вже не можуть виконувати функцію матриці при реплікації.

Забруднення навколишнього середовища різними хімічними відходами промислових підприємств, хімічними засобами захисту рослин негативно позначається на генетичній програмі всіх живих організмів. Деякі харчові добавки (консерванти, смакові речовини) виявилися мутагенними.

Найпоширенішими мутагенами є:

—аналоги азотистих основ (5-бромурацил, 2-амінопурин);

—дезамінуючі — азотиста кислота, нітрити, нітрозаміни (харчові домішки, добрива);

—алкілуючі — сполуки, які алкілують (метилюють) звичайні азотисті основи.

Велика кількість алкілуючих агентів має протипухлинну активність, їх використовують у клінічній та експериментальній онкології.

Лікарські засоби слід перевіряти на мутагенну активність. Особливо небезпечним є застосування хімічних речовин у період вагітності, ос-

1. На рівні структурної організації геному — рекомбінація й ампліфікація генів. У вищих організмах генетичні рекомбінації є важливим елементом статевого дозрівання. У ході утворення заплідненої зиготи з яйцеклітини та сперматозоїда материнська й батьківська хромосоми обмінюються відповідними гомологічними ділянками, що є молекулярно-генетичним механізмом передачі потоками фенотипічних властивостей обох батьків. Рекомбінації включають процеси «розрізування» молекул реципієнтних ДНК за допомогою специфічних ДНК-аз і включення в молекули ДНК полінуклеотидних послідовностей, які називаються транспозонами (від англ. transpose — переміщати). Здатність транспозонів вбудовуватися в молекули інших ДНК залежить від присутності на кінцях транспозонів певних нуклеотидних фрагментів — інсерційних послідовностей (від англ. insert — вставляти, включати); наступне зшивання фрагментів ДНК-ліга- зами завершує процес рекомбінації (переносу гена) (рис. 13.1).

Локус, в який вбудовується транспозон

ДНК-реципієнт

+

Транспозон

Рекомбінована ДНК

Рис. 13.1. Вбудовування транспозона в ДНК-реципієнт

Ампліфікація генів — процес збільшення кількості копій відповідних генів. Основою ампліфікації є багаторазова ініціація синтезу ДНК (реплікація) у одній і тій самій реплікаційній ділянці. Прикладами ампліфікації генів у вищих організмів є: ампліфікація генів металотіонеїну — білка, що зв’язує токсичні для організму іони важких металів (ртуті, міді, цинку й кадмію); ампліфікація гена дигідрофолатредуктази — ферменту, що у синтезі пуринів і тиміну перетворює фолієву кислоту на її коферментні форми. Явище ампліфікації генів використовується в методі ланцюгової полімеразної реакції, що дозволяє одержати в чистому виді й у достатній кількості ДНК для проведення досліджень. Цей метод використовується в ДНК-діагностиці (діагностиці спадкових захворювань, виявленні вірусів, у тому числі ВІЛ).

2.На рівні транскрипції — посилення або ослаблення транскрипції (енхансери, атенюатори, сайленсери), посттранскрипційної модифікації мРНК. Гени вищих організмів мають розвинену систему сигналів транскрипції, які не тільки вказують місце початку синтезу (промотор), але й регулюють його активність. До специфічних послідовностей ДНК, які підвищують або ослаблюють рівень транскрипції, належать енхансери (підвищують рівень транскрипції), атенюатори (знижують рівень транскрипції), сайленсери (інгібують процес транскрипції). Активуюча дія енхансерів здійснюється за допомогою регуляторних білків, які взаємодіють із ДНК. Наприклад, комплекси стероїдних гормонів зі специфічними білками-рецепторами взаємодіють із певними енхансерами ділянки геному, активуючи транскрипцію ДНК із певних генів.

3.На рівні трансляції основним механізмом регуляції є ковалентна модифікація білкових факторів трансляції шляхом оборотного фосфорилу- вання-дефосфорилування.

Інгібітори трансляції

Процеси трансляції є мішенню для великої кількості фізіологічно активних сполук (лікарських засобів і токсинів). Інгібіторами біосинтезу білка на різних етапах трансляції в прокаріотів і еукаріотів є антибіотики.

Інгібітори ініціації: стрептоміцин (порушує правильне зчитування мРНК), ауринтрикарбонова кислота (прокаріоти). На процеси ініціації трансляції в еукаріотів впливають інтерферони — білки, які синтезуються в організмі в лімфоїдній та інших тканинах. Інтерферони мають властивості противірусних антибіотиків і природних протипухлинних речовин. Механізм противірусної дії інтерферонів здійснюється за рахунок фосфорилування фактора ініціації IF-2, що може існувати в дефосфорильованій (активній) і фосфорильованій (неактивній) формах.

Інгібітори елонгації: аміцетин, хлорамфенікол, тетрациклін, левоміцетин (прокаріоти), пуроміцин (прокаріоти, еукаріоти). Розвиток багатьох вірусних інфекцій пов’язаний з інгібуванням синтезу РНК і білків клітини-хазяїна, що призводить до синтезу вірусних нуклеїнових кислот і білків.

Прикладом може бути патогенез дифтерії.

Клітини збудника Corinebacterium diphteriae ви-

діляють токсин білкової природи, що під дією протеолітичних ферментів клітин хазяїна розпадається на два фрагменти. Одним із фрагментів є фермент АДФ-рибозилтрансфераза, що каталізує перенос АДФ-рибозилу на фактор елонгації ЕF-2. Другий фрагмент необхідний для переносу АДФ-рибозилтрансферази через мембрану клітини. У результаті трансляція припиняється, тому що змінений фактор елонгації ЕF-2 не може брати участь у транслокації рибосоми. Цим і пояснюється дія токсину.