Материал: Teoriya_mas_com

тійної, галузевої, наукової, релігійної й т. д.), є її надособистісний та надсоціальний характер: спілкування відбувається без врахування соціального статусу, становища в соціальних групах членів маси. Незалежно, хто де працює, яке його становище в суспільстві,— всі об’єднуються в спільноти на основі певних декларованих зразків фізичної й інтелектуальної поведінки, морально-етичних та світоглядних принципів, які й складають систему ма- сової свідомості як особливої, але історично закономірної й неминучої фор-

ми людської психіки. При цьому на основі деіндивідуалізації особистостей й нехтування їхнім реальним соціальним статусом формується особливий со-

ціальний суб’єкт — маса.

Проте сказане про надособистісний і надсоціальний характер масової ко-

мунікації не стосується професійних комунікантів, які мають чітко виражені соціальні, політичні, релігійні, галузеві або інші інтереси. Ці люди чітко знають, чого вони хочуть від народу, яке “ благо” йому несуть, виступаючи від

імені нього ж. У цьому випадку мова йде про так званий верхній, стратегіч-

ний рівень масової комунікації, який виражає суть масового спілкування, розкриває її природу і передбачає створення штучних мас та активну роль професійних комунікантів, використання ними для виконання своїх завдань

високих гуманітарних технологій, модерних технічних засобів та мереж.

Верхній рівень масової комунікації, на думку вчених, відіграє різну роль у суспільстві: виражає концентрацію влади “ верхів” над “ низами”, еліти над народом; забезпечує духовний контроль над масами (четверта влада); є за- собом боротьби політиків за духовне панування в світі; є засобом великого капіталу вести свою світову економічну політику, а через неї контролюва- ти світ.

Верхній рівень масової комунікації, таким чином, пов’язується з масифікацією, тобто зі створенням маси як особливого соціального суб’єкта на ос-

нові соціокультурних стандартів.

Стратегічний рівень масової комунікації реалізується через нижній, так- тичний рівень. Він включає насамперед керування масами, їхньою поведін-

кою. На цьому рівні професіонали масового спілкування використовують

форми поведінки природно сформованих спільнот (природних мас). В основі їхньої поведінки лежать вироблені самими ж спільнотами зразки поведінки, на основі яких і формуються громади через передачу цих зразків від покоління до покоління. Рівень переважно міжособистісного спілкування в громадах забезпечує передачу “ масового досвіду” й масової свідомості. Громади об’єднуються не лідерами (хоч і вони цілком можливі, бо демократично висуваються самою ж громадою), а уявною чи реальною особою, проти якої треба боротися або яку треба захищати чи якої треба боятися.

Громади можуть мати лідерів думок, які трансформують почуте, побачене або прочитане через свою свідомість і доносять інтерпретовану масову ін-

формацію до менш активних членів. Таким чином, масова комунікація опосередкована міжособистісним або вузькогруповим спілкуванням, що більш ефективне, ніж прямий вплив ЗМК на масу.

Отже, існує два рівні масового спілкування:

∙стратегічний — вищий рівень, рівень формування штучних мас та

∙тактичний — нижчий рівень, рівень керування масами з урахуванням природної поведінки мас.

Функції масової комунікації. З опису рівнів масового спілкування випли-

ває, що стратегічною функцією масової комунікації як форми соціального регулювання є, на думку Ольшанського Д. В., формування масової психології, формування маси як суб’єкта соціальної дії. Усі інші функції мають тактичний характер: інформаційна (пов’язана з виробництвом і поширенням ін-

формаційної продукції); функція соціалізації (виховна) (пов’язана з формуванням або зміною установок, цінностей); функція організації поведінки ау-

диторії; функція створення емоційно-психологічного тонусу аудиторії.

Уцілому це схоже на те, що найважливішою функцією масової комуніка-

ції є функція інтеграційна, коли на основі однакових емоцій і згоди створюється спільнота, здатна певним чином поводитися.

Порозуміння як основний результат масового спілкування. Слово ко-

мунікація прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicare, що означає “ перебувати у зв’язку, брати участь, об’єд-

нуватися”. Слова communicate, community, communication однокореневі. Ук-

раїнськими відповідниками є сполучатися, спілкуватися, спілка, спільнота, спілкування. Російськими, відповідно, общий, общество, общаться, обще-

ние, приобщить. Отже, ідея єдності, об’єднання, зв’язку зі спільнотою є ви-

значальною для поняття комунікації, або спілкування. Спілкуватися — тоб-

то ставати членом спільноти, а це означає співпереживати, ставати духо- вно близьким, дотримуватися норм співжиття. Визначальним тут є зв’язок між членами спільноти, але безперечно цей зв’язок має бути не так фізичним, як духовним. Факт духовної єдності й наявність спільних форм духов-

ного зв’язку творять спільноту. Спілкування, або комунікація, й означає

встановлення такої єдності за допомогою відповідних форм духовного єд-

нання (духовних зв’язків). Духовне єднання є нічим іншим, як роботою душі й розуму.

Отже, основними результатами успішного спілкування завжди є взаємопорозуміння й згода: згода слухача з мовцем, згода чинити, як того вимагає співрозмовник і ситуація. Процес спілкування може бути ускладнений суперечками, непорозумінням, але спілкування завжди має завершуватися повною згодою. Згода на 30% означає те, що спілкування, на жаль, теж відбулося лише на 30%. Тому важливими під час спілкування є вміння й методи переконання співрозмовника, аби забезпечити повну згоду й уникнути кон-

фліктності у комунікаційній ситуації. Ці вміння входять у професіограму фахівця з питань спілкування, а методи переконання є підґрунтям його професійних знань.

Основний конфлікт під час спілкування — це конфлікт між співрозмов-

никами при відсутності згоди через непорозуміння. Комунікація завжди є тривалим процесом, що перебуває у стадії пошуку порозуміння й згоди. Комунікація — це не результат, це процес пошуку результату. Порозуміння є

важливим результатом спілкування, оскільки тільки розумове єднання може свідчити про спілчанську єдність, єдність думки й справи.

Ознаки масового спілкування. Спілкування, якщо воно відбувається, пе-

редбачає такі ознаки:

1)комунікаторів — тих, між ким відбувається спілкування, зокрема ко- муніканта — того, хто ініціює процес спілкування, виступає його адресантом, і комуніката — того, на кого спрямоване спілкування і хто є його адре-

сатом;

2)духовно-інтелектуальну єдність тих, хто спілкується, — спільну свідомість, спільну культуру;

3)спільну форму духовного буття — мову;

4)при потребі загальнозрозумілі знакові системи, що замінюють мову в певних ситуаціях, — письмо, іноземні мови та ін. знакові системи;

5)створені спільнотою засоби спілкування — книги, періодичні видання

тощо;

6)соціально-психологічну здатність до спілкування — здатність говори-

ти, висловлювати думки, почуття згідно з виконуваною соціальною функцією й соціальними приписами та здатність слухати, сприймати й розуміти

висловлене залежно від соціальної функції слухача/читача, а також соціальних вимог.

Визначення. Комунікація (спілкування, рос. общение, англ. communica-

tion) —

це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особливостями ко-

мунікаторів процес встановлення і підтримання контактів між членами певної соціальної групи чи суспільства в цілому на основі духовного, профе- сійного або іншого єднання учасників комунікації,

який відбувається у вигляді взаємопов’язаних інтелектуально-мисли- тельних та емоційно-вольових актів, опосередкованих мовою й дискретних у часі й просторі,— тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістич- ного характеру й психофізіологічного впливу, актів сприймання та розумін- ня і т. п.,

що пов’язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналізу, переробки, оформлення, висловлення та при потребі поширення, сприймання і розумін- ня,

відбуваються з використанням або без нього різних знакових систем, зображень, звуків (письмо, жести, міміка та ін.), засобів комунікації (газе- ти, журнали, аудіовізуальні програми й т. п.), засобів зв’язку (телефон, те- леграф, транспорт тощо)

і результатом яких є конкретна інтелектуально-мислительна й емоцій- но-вольова поведінка співбесідника, конкретні результати його діяльності, прийняті ним рішення, що задовольняють членів певної соціальної групи або суспільства в цілому.

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як процесу, що

виконує об’єднувальну функцію і не є тотожним мовленню. Звичайно, най-

природнішими операціями, в яких відбувається спілкування, є мовні опера-

ції, або мовлення.

Спілкування і мовлення ототожнювати не можна. Мовлення — це форма спілкування, до того ж не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми

впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне демонстру-

вання тіла, використання жестів), які можуть супроводжуватися й не супроводжуватися мовними актами, теж є формами комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання

ним певних фізичних або інтелектуальних дій, необхідних тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації,

тобто у підпорядкуванні особи своїй спільноті. До речі, не у всіх комунікаційних ситуаціях слово є дієвим, іноді погляд більше важить, ніж слово, і треба вміти добре орієнтуватися в ситуації й обирати оптимальну форму

спілкування.

Комунікація за своєю природою є “ агресивним” процесом, процесом уп-

ливу на людину або суспільство, оскільки процес встановлення контактів (чим є комунікація), хоч сам собою і безболісний, але не такий уже й наїв-

ний щодо методів і способів контактування; він може бути нав’язливим, грубим, підступним і т. п. І лише з кон’юнктурної точки зору або через наукове невігластво можна сказати, що комунікація — це дистильований процес

передачі інформації, не пов’язаний з упливом на людей. Про цей уплив не-

обхідно пам’ятати постійно і добре усвідомлювати, щó робить слово і нести за це відповідальність, якщо не перед своєю совістю, то перед законом. Говорячи про своє право на слово, треба думати і про права того чи тих, хто слухає. Не можна бути егоїстом і прагнути сказати за будь-яку ціну своє слово, треба поважати тих, хто слухає, і думати про те, чи потрібне їм ваше слово.

Наше визначення комунікації, як і всі інші, не претендує на вичерпність. Його можна доповнювати, розширювати, модифікувати, що ми зараз і зробимо, коли поведемо мову про масову комунікацію.

Визначення масової комунікації не можна витворити простим додаванням слова маси до слова комунікація. Зміна звичного для нас міжлюдського характеру комунікації, коли спілкуються двоє, привела до глобалізації й модифікації самого процесу спілкування. Якщо у типових, побутових або навіть виробничих, ситуаціях спілкування виникає ніби стихійно, раптово і як дія, підпорядкована основному, наприклад, виробничому виду діяльності, включається в неї, то намагання спілкуватися з масою людей, переконувати

їх у чомусь змушує комуніканта ставитися до спілкування серйозно, готуватися до нього. А для людей, які постійно займаються спілкуванням і воно є

їхньою працею (наприклад учителів, письменників, лекторів і для журналі-

стів),— спілкування перетворюється у роботу, яку вже можна назвати про-

фесіональною діяльністю суспільно-культурного плану і мотивом якої є ідея згуртування людей навколо іншої ідеї або якоїсь справи.

Таким чином, під масовою комунікацією (масовим спілкуванням, mass communication) як формою соціальної взаємодії у вигляді соціального регулю- вання ми розуміємо організоване спілкування,

що є видом суспільно-культурної діяльності, яка відбувається у вигляді взаємопов’язаних інтелектуально-мислитель-

них та емоційно-вольових дій, спрямованих на духовне, професійне чи інше єднання маси людей (мас).

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як організованого спілкування, або діяльності, тобто такої активності людей, яка має свої мотиви, свою структуру, яка складається з дій — актів, підпорядкованих меті.

До речі, будь-яка діяльність не існує сама собою, вона завжди представлена конкретними діями і в них реалізується. Найприроднішими діями, в яких

відбувається спілкування як діяльність, є мовні дії, або мовлення.

Те, що масова комунікація є організованим спілкуванням, має принципо-

ве значення для розуміння формування й розвитку масовоінформаційних процесів у суспільстві. Ідея організованого спілкування може виникнути лише у ситуації відповідальності мовця (комуніканта) за свою “ словесну робо-

ту”. Ця відповідальність рідко виникає під час спілкування двох людей, бо

таке спілкування має рівень переважно побутової міжособистісної комунікації. Масовість акту мовлення, коли на тебе дивляться сотні очей, дає відчуття важливості виконуваної справи, тобто акту мовлення, і змушує серйозно ставитися до організації самого процесу спілкування. Окрім того, психологічно спілкування з масами — це є завжди вихід за межі свого звичного, непомітного для своєї ж свідомості “ я”. Актуалізація свого “ я”, тобто усвідомлення того, що і як ти робиш у цей момент, характерна для особливих ситуацій, в які потрапляє людина. До таких ситуацій належить і комунікаційна ситуація, в якій доводиться тримати слово перед людьми. Усвідомлення ж своїх вчинків, дій, операцій, цілей, мотивів і т. п., а через усвідомлення й керу-