Друга стадія здійснюється у процесі виробництва, Результатом якого є виготовлення товару. Водночас
відбувається перетворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість якої вища від вартості витрачених підприємцем коштів на засоби виробництва і робочу силу.
На третій стадії здійснюється реалізація товару і товарний капітал перетворюється на грошовий.
Зі сказаного випливає визначення кругообігу капіталу
Кругообіг капіталу - безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і повертається до вихідної точки з приростом.
Названі три форми капіталу (грошову, продуктивну і товарну) називають функціональними.
Проте рух капіталу не обмежується одним кругообігом.
Оборот капіталу - процес його кругообігу, що постійно повторюється.
Час обороту виробничих фондів складається з часу виробництва і часу обороту.
Час виробництва охоплює: 1) робочий період - кількість робочих днів, протягом яких виготовляється продукт (наприклад, легковий автомобіль на сучасних заводах сходить з конвеєра кожних 3-4 секунди, а корабель треба будувати кілька років); 2) час дії природних сил на продукт (наприклад, час, коли достигає зерно); 3) час перебування сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо у виробничих запасах на складах. Вирішальне значення для скорочення цього часу мають своєчасні поставки продукції; 4) час перерв у процесі праці (на поточний ремонт тощо).
Час обороту виробничих фондів - час, який витрачається на закупівлю засобів виробництва, і час реалізації готового продукту.
Оборотні фонди (сировина, паливо, електроенергія та ін.) здійснюють свій оборот протягом кожного виробничого циклу. Тому їх оборот відбувається значно швидше.
Витрати виробництва і шляхи їх зниження. Як зазначалося, в основі цін товарів і послуг лежать суспільне необхідні витрати, які є вартістю товару. Вони виражаються формулою
= с + q,
де W- вартість товару; с - вартість спожитих засобів виробництва; q - нова вартість, створена працівником.
З появою додаткового продукту новостворений продукт розпадається на необхідний і додатковий. Тому формула вартості товару набуває такого вигляду:
= v
+ т,
де v - вартість необхідного продукту (необхідного для відтворення робочої сили працівника); т - вартість додаткового продукту, який створюється ним понад необхідний і привласнюється власниками засобів виробництва. Внаслідок цього вартість товару W можна визначити за формулою
- с + (v + т).
Суспільне необхідні витрати, як зазначалося, тяжіють до підприємств, які виготовляють основну масу товарів даного виду, оскільки на них формуються суспільне необхідні умови виробництва (середня продуктивність, інтенсивність праці тощо). Будучи економічно самостійними (відособленими), підприємства формують свої витрати на виготовлення товарів.
Витрати виробництва - те, у що обходиться виготовлення товару підприємству.
Вони складаються з матеріальних
витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і виражаються
формулою
ВВ = с + v.
Отже, витрати виробництва відрізняються від суспільне необхідних витрат на величину додаткового продукту (т).
Матеріальні витрати і витрати на оплату робочої сили повинні бути відшкодовані в результаті реалізації виготовленої на підприємстві продукції. Тому витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукту називають собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю.
У західній економічній літературі термін "вмінені витрати" - справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання економічних ресурсів[3, 74].
Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні - витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати - наявне обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси). Використовуючи власні ресурси, підприємець порівнює їх ефективність у своїй компанії з альтернативними можливостями. Наприклад використання техніки для виготовлення товарів порівнюється з можливим доходом, який би він отримав від її здання в оренду іншим підприємцям; витрачання грошових коштів - з доходом, який би він отримав, поклавши їх у банк.
Відповідно до теорії граничної корисності західні економісти розрізняють поняття "граничні витрати". Крім того, виділяють постійні та змінні витрати. До постійних належать витрати на заробітну плату, на сплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства. До змінних належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.
Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підприємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості - основа зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складським приміщень, інших споруд, тари, бочок та ін.). Слід особливу увагу звертати на зниження непродуктивних витрат - штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві[4, 76].
В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива. Так, Франція, яка за територією та чисельністю населення майже така сама, як Україна, виробляє приблизно у 5 разів більше товарної продукції, споживаючи при цьому майже у 3 рази менше газу. В розрахунку на 100 дол. виробленого валового суспільного продукту Україна споживає 1840 кг нафтового еквівалента (тобто 1840 кг нафти, якщо перерахувати на неї всі витрати енергоносіїв), а Фінляндія - 206 кг, Франція - 182, Німеччина - 145, Данія - 141 кг.
Зниження витрат виробництва значною мірою залежить від ціноутворення.
Об'єкт основних засобів визнається активом, якщо існує ймовірність того, що підприємство отримає в майбутньому економічні вигоди від його використання та вартість його може бути достовірно визначена.
Співвідношення різних груп основних фондів у їхній загальній вартості представляє виробничу структуру основних фондів. Чим вище питома вага активних основних фондів, тим більш прогресивною є їхня структура.
На структуру основних фондів впливають такі фактори:
особливості матеріально-технічної бази виробництва;
рівень концентрації виробництва, розмір підприємства;
технічний рівень виробництва, механізація, автоматизація та комп'ютеризація процесів;
географія розміщення підприємства;
співвідношення між різними видами капітальних робіт - будівництвом нових та реконструкцією діючих підприємств тощо.
Згідно з вимогами податкового обліку основні виробничі фонди поділяють на 4 групи.
Відповідно до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" в редакції від 22.05.1997 р. №283/97-ВР зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін в Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 24.05.2002 p. №349-IV, основні виробничі фонди розподіляються на такі групи:
1. До І групи віднесено будівлі, споруди, їхні структурні компоненти і передавальні пристрої, в тому числі житлові будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;
2. До II групи віднесено автомобільний транспорт і вузли (запасні частини) до нього, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, пристрої і приналежності до них;
. До III групи включено будь-які інші основні фонди, які не увійшли до І, II чи IV груп;
. До IV групи належать електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичної обробки інформації, їх програмне забезпечення, пов'язані з ними засоби зчитування чи друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (в тому числі мобільні), мікрофони та рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів.
Відповідно до виробничого призначення розрізняють виробничі та невиробничі фонди. При цьому до виробничих фондів відносять всі фонди виробничого призначення, які беруть безпосередню участь у всіх виробничо-господарських процесах підприємства, є знаряддями праці в своїй натуральній формі, утворюють нову споживчу вартість. Витрати на їх придбання, виготовлення чи поліпшення поступово відносять на зменшення скоректованих прибутків в межах норм амортизаційних відрахувань. Виробничі фонди відтворюються за рахунок амортизаційного фонду.
До невиробничих фондів відносять капітальні активи, які не беруть участі у виробничих процесах і не створюють вартості. їх вартість не підлягає амортизації. Разом-з тим вони відтворюються за рахунок національного доходу (фонду накопичення). До них належать:
капітальні активи (або їх структурні компоненти), що підпадають під визначення І групи основних фондів, в тому числі орендовані;
капітальні активи, що підпадають під визначення II, III і IV груп основних фондів, які є невід'ємною частиною, розташовані чи використовувані для забезпечення діяльності невиробничих фондів, що підпадають під визначення І групи основних фондів, або вилучені з місця здійснення господарської діяльності підприємства і передані в безоплатне користування особам, які не є платниками прибуткового податку[5, 55].
Поліпшення структури основних фондів можна забезпечити за рахунок відновлення і модернізації устаткування; удосконалення структури устаткування; більш ефективно використання наявних основних фондів; ліквідації застарілого і зайвого устаткування.
Матеріальними носіями основних виробничих фондів є виробничі споруди, будівлі, машини, устаткування, транспортні засоби і т. ін. Вони використовуються у процесі виробництва тривалий час, самі матеріально не входять в новий продукт, довго не втрачають своєї натурально-речової форми, переносять свою вартість на новий продукт поступово, частинами, у формі амортизаційних відрахувань. Процес поступового перенесення вартості основного капіталу на продукт, що виготовляється, називають амортизацією. Вартість основного капіталу здійснює повний оборот і перетворюється на вихідну грошову форму за кілька кругообігів, за кілька років або десятиріч.
Строк застосування основних фондів визначається зношенням засобів праці, що дуже важливо враховувати при їх використанні.
Розглядають дві форми зношення капіталу: фізичну і моральну.
Фізичне зношення - втрата споживної вартості засобів праці та їх вартості в результаті їх застосування і під впливом сил природи.
Моральне зношення - втрата вартості засобів праці під впливом НТП. Це може відбуватися за двох випадків: по-перше, коли зменшується вартість тих машин, які вже використовуються у виробництві; по-друге, коли виробляються машини принципово нові, продуктивніші і дешевші в розрахунку на одиницю потужності.
У багатьох розвинених країнах використовують принцип прискореної амортизації, що пов'язано насамперед з прискоренням НТП. Підприємці зацікавлені в цьому, оскільки амортизаційні відрахування, як правило, не обкладаються податками, є змога здійснювати нові інвестиції здебільшого за рахунок власних коштів, зменшується ризик витрат від морального старіння основного капіталу, прискорюється оборот капіталу.
Матеріальними носіями оборотних виробничих фондів є предмети праці, наприклад, сировина, матеріали, пальне, куповані напівфабрикати, тара і тарні матеріали, запасні частини для поточного ремонту, незавершене виробництво тощо. Вони споживаються цілком в кожному виробничому циклі, втрачають свою натуральну форму, повністю у цьому циклі переносять свою вартість на продукт, що виготовляється; їх вартість повертається підприємцю у грошовій формі відразу ж після реалізації продукту виробництва, тобто при завершенні кожного кругообігу, яких, як правило, може бути кілька на рік[6, 87].
Оборотні виробничі фонди поділяють на дві групи: сировина і матеріали. Сировина - це те, що дано природою або виготовлено у сільському господарстві. Матеріали - це те, що піддано промисловій обробці. Ця частина оборотного капіталу передає свої природні властивості продукту, що виготовляється, є активним елементом створення його споживної вартості, становить його матеріальну основу. Наприклад, у галузях виробництва, які виготовляють предмети споживання, витрати на цю складову оборотного капіталу становлять значний відсоток у загальних витратах, на транспорті та у добувній промисловості ці витрати відсутні;
1) допоміжні матеріали. Ця частина оборотного капіталу не передає свої природничі властивості продукту, що виготовляється, і не бере безпосередньої участі у створенні споживної вартості, але вона необхідна для нормального функціонування знарядь праці. До цієї групи включають паливно-енергетичні та мастильні матеріали;
2) інші складові оборотного капіталу. До них в основному належать ті знаряддя праці, які за своїми ознаками не включаються до основного капіталу, наприклад, малоцінний інвентар, інструменти, що швидко зношуються, запасні частини.
До оборотних фондів належать також кошти, що авансуються на наймання робочої сили, на оплату її праці. Це пов'язано з тим, що після реалізації товарів підприємець одержує гроші і сплачує працівникам їх заробітну плату. Кошти, авансовані підприємцем на наймання робочої сили, повністю повернуться до нього протягом одного кругообігу.
Основний та оборотний капітал обертаються з різною швидкістю. За той час, що основний капітал здійснить один оборот, оборотний - кілька.
Виробничі фонди (основні та оборотні) обслуговують процес виробництва. Одночасно з ними функціонує і така частина виробничих фондів, як фонди обігу. Вони забезпечують реалізацію продукції, купівлю необхідних для виробництва ресурсів. Фонди обігу охоплюють готові вироби підприємства, призначені для реалізації, а також його кошти. Вони можуть бути у касі підприємства, на його банківських рахунках, у розрахунках тощо[9, 34].
Фонди обігу разом з оборотними виробничими фондами становлять оборотні кошти підприємства, їх розмір повинен бути достатнім для забезпечення безперервності його функціонування.
Вирішальне значення для ефективної роботи підприємства має функціонування основних виробничих фондів, їх технічний стан, продуктивність і рівень використання. Конкурентна боротьба спонукає підприємців до впровадження принципово нової техніки, технології, тобто до постійного оновлення основних фондів. Звичайно, дуже важливо застосовувати у виробництві нові матеріали, паливо та інші елементи оборотних фондів з кращими технологічними та експлуатаційними можливостями (властивостями). До того ж рух оборотного капіталу, оборотних коштів загалом забезпечує безперервність функціонування основних фондів, оскільки використання останніх і ритмічність роботи підприємства значною мірою залежить від наявності сировини, матеріалів, палива, коштів[3, 56].