Нині більшість страхових компаній України конче потребують перестраховувального захисту. Нові страхові компанії мають недостатньо міцну фінансову базу; місткість національного страхового ринку порівняно незначна. Разом з тим існує попит на страхування великих ризиків, який не можуть задовольнити національні страховики.
У такій ситуації за браком власних можливостей страхова
компанія може вдатися до перестрахування або співстрахування. Це рішення є
оптимальним, оскільки воно дає змогу підвищити як можливості окремої компанії,
так і місткість страхового ринку в цілому.
. ПЛАТОСПРОМОЖНІСТЬ СТРАХОВИКА. ФАКТИЧНИЙ І
НОРМАТИВНИЙ ЗАПАСИ ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ
СТРАХОВИКА, ТА ПОРЯДОК ЇХ ОБЧИСЛЕНЯ
Платоспроможність страховика - це об’єктивний показник його поточного фінансового стану шляхом його прогнозування в осяжному майбутньому. Інакше, це можливість виконання в осяжному майбутньому його зобов’язань завдяки тим активам, які є в розпорядженні страховика, являють собою реальні цінності, а тому є ліквідними.
• зовнішні зобов’язання перед страхувальниками, перестрахувальниками, бюджетом, банками й іншими кредиторами;
• внутрішні зобов’язання перед фундаторами, акціонерами, філіями, співробітниками й ін.
Страхова платоспроможність за зовнішніми зобов’язаннями перед страхувальниками (по страхових зобов’язаннях) забезпечується за допомогою страхових резервів і власних вільних коштів (статутного фонду, резервів, сформованих за рахунок чистого прибутку й інших резервів, не пов’язаних зобов’язаннями). Якщо обсяг страхових резервів недостатній, то страховик виконує страхові зобов’язання за рахунок власних коштів. Якщо обсяг власних коштів перевищує обсяг зовнішніх (у тому числі страхових) зобов’язань, можна вважати страховика платоспроможним.
У світовій практиці запас платоспроможності страховика, як правило, визначається окремо для ризикових видів страхування й окремо для страхування життя. Для ризикових видів страхування рівень платоспроможності, зазвичай, оцінюється через зіставлення фактичної і розрахункової (нормативної) платоспроможностей. Фактичний запас платоспроможності (так звані нетто-активи) звичайно визначається як різниця між обсягом матеріальних активів (за вирахуванням суми нематеріальних активів) та сумою зобов’язань страховика (у тому числі страхових), що повинна бути позитивною. У такому випадку власних коштів страховика, вільних від зобов’язань, буде достатньо, щоб виконати всі страхові зобов’язання, тобто страховик вважається платоспроможним.
Розрахунковий (нормативний) запас платоспроможності може визначатися за обсягом отриманих за звітний період страхових премій (за обсягом прийнятих страхових зобов’язань), або за обсягом зроблених за звітний період страхових виплат (за обсягом виконаних страхових зобов’язань). Очевидно, що для максимальної надійності з двох зазначених показників повинен бути обраний той, що протягом того самого звітного періоду є більшим.
В Україні прийняті такі вимоги для забезпечення платоспроможності:
• наявність оплаченого статутного фонду в обсязі, що встановлений вимогами законодавства;
• наявність у страховика гарантійного фонду, вільного від прийнятих ним страхових зобов’язань;
• створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань;
• перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності.
Перші три умови були розглянуті раніше, тому розглянемо останню умову платоспроможності, що утворюється завдяки забезпеченню страховиком перевищення фактичного запасу платоспроможності над нормативним.
Відповідно до вимог Закону «Про страхування» (ст.30),
фактичний запас платоспроможності (ФЗП) страховика повинен перевищувати
розрахунковий рівень нормативного запасу (НЗП) на будь-яку дату, тобто:
ФЗП > НЗП
Фактичний запас платоспроможності страховика визначається як
різниця між загальною сумою майна (загальної суми активів) М і сумою
нематеріальних активів Nа мінус сума зобов’язань Zo, у тому числі страхових в
обсязі страхових резервів R, котрі страховик повинен сформувати у відповідності
з вимогами, що передбачені ст. 31 Закону України «Про страхування»
ФЗП = М - Nа - Zо - R
Страховики, відповідно до обсягів їхньої страхової діяльності і страхових зобов’язань, зобов’язані підтримувати належний рівень фактичного запасу платоспроможності (нетто-активів), що відповідає умові.
Нормативний запас платоспроможності страховика на звітну дату
(без урахування договорів страхування життя) вибирається як найбільша з двох
наведених нижче величин. Перша НЗП1 визначається шляхом множення на 0,18 суми
надходжень страхових премій Pi протягом попередніх 12 місяців (останній місяць
складається з кількості днів на дату розрахунку). При цьому сума надходжень
страхових премій зменшується на 50% страхових премій Rej, що належать
перестраховикам, відповідно до формули:
НЗП1 = 0,18 • ( Pi - 0,5 • Rej ) (6.4)
Друга величина нормативного запасу платоспроможності НЗП2
визначається шляхом множення на 0,26 суми страхових виплат SB, які здійснені
протягом попередніх 12 місяців (останній місяць складається з кількості днів на
дату розрахунку) самим страховиком за договорами страхування, зменшеної на 50%
обсягу виплат SRE, що компенсуються протягом цього звітного періоду
перестраховиками згідно з укладеними ними із страховиком договорами
перестрахування:
НЗП2=0,26 • ( SB - 0,5• SRE)
Отже, на будь-яку дату повинна виконуватися така умова:
ФЗП > { НЗП1 V НЗП2 }MAX
Держфінпослуг контролює також коефіцієнт запасу
платоспроможності КЗП, який визначається як відношення показника фактичного
запасу платоспроможності до максимального значення показника нормативного
запасу платоспроможності
КЗП = ФЗП / { НЗП1,2 }MAX
Платоспроможність також залежить від співвідношення між розміром ресурсів страховика й обсягом зобов’язань, які він приймає. Це положення визначає обмеження на обсяг власного утримання ризику за окремим об’єктом страхування у межах не більш 10% від суми оплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів.
запаси страховий захист платоспроможність
3. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФОНДІВ СТРАХОВОГО ЗАХИСТУ
Відносини, то складаються в суспільстві з приводу запобігання втратам та відшкодування збитків, завданих стихійним лихом i нещасними випадками, мають об’єктивний характер i в сукупності формують зміст економічної категорії страхового захисту. Ці відносини відображають пepepoзпoділ грошових коштів, пов'язаний, з одного боку, з формуванням страхового фонду суспільства, а з другого - з відшкодуванням втрат.
Таким чином, щоб система страхового захисту була реально можливою необхідно створити страховий фонд.
Страховий фонд - це сукупність виділених та зарезервованих запасів матеріальних благ, що призначені для страхового захисту ( запобігання, подолання наслідків реалізації страхового ризику та компенсації збитків страхових подій).озмip i структура фондів, які використовуються з метою страхового захисту юридичних i фізичних oci6, залежать від багатьох чинників. Насамперед це - теоретичні концепції формування фонду, стан розвитку економіки, співвідношення між формами власності, методи залучення коштів для реалізації соціальних програм, традиції населення, міжнародні відносини тощо.
Економічна теорія виокремлює такі організаційні форми суспільних страхових фондів:
· централізовані натуральні та грошові фонди держави;
· децентралізовані фонди суб’єктів господарювання (caмострахування);
· фонди, які створенні за допомогою (методом) страхування.
За рахунок централізованих фондів фінансуються витрати пов’язані із запобіганням і ліквідацією наслідків несприятливих подій, що мають загальнонаціональний характер. Ці фонди створюються державою. Зі свого бюджету держава покриває витрати на відновлення пошкоджених чи знищених об’єктів та надає допомогу потерпілим громадянам. В радянські часи централізовані кошти держави становили в сукупності переважну частину ресурсів, що спрямовувались на страховий захист. Сьогодні на Україні, як правило, за рахунок централізованих фондів фінансуються витрати, пов’язані із запобіганням та ліквідацію несприятливих подій, що мають загальнонаціональний характер, а саме: різке ускладнення погоди (різке зниження температури вище середніх норм, налипання снігу вище середніх норм, сильні повені, зсуви), техногенні катастрофи (пожежа на складах боєприпасів в Новобогдановці, аварій на шахтах i т. ін.) В 2004 р. в результаті черезвичайних подій в Україні загинуло 412 людей, 2330 чоловік тримали поранення.
Крім того, фінансування за рахунок централізованих фондів поширюються на покриття втрат від ризиків підприємств тільки державного сектору.
Але слід відмітити, що склад та структура фондів, призначених для страхового захисту, принципово змінюються в період поступового переходу до економіки ринкового типу. Адже роздержавлення власності вимагає відповідних змін i в її страховому захисті. Вони мають спрямовуватися на прийняття самостійних рішень про страховий захист на piвні недержавних підприємств тобто розширення меж самофінансування. Тому на підприємствах доцільно мати фонд ризику. Так, чинне законодавство дає змогу доводити його розмір до 25 % від суми статутного фонду. Важливо, щоб кошти, призначені для страхового захисту, постійно перебували в ліквідаційній формі.
Тобто більша частина суб’єктів господарювання створює свої
внутрішні натуральні або грошові резерви для відшкодування збитків. Такі фонди
отримали назву децентралізованих та призначались для самострахування. Такі
фонди дають змогу покривати шкоду, завдану переважно дрібними ризиками. В той же
час, на організації самострахування суб’єктів господарювання негативно
позначилась жорстка податкова політика. Переважна частина підприємств
позбавлена через це можливості мати у своєму розпорядженні необхідні грошові
резервні фонди.
Перевага самострахування полягає в тому, що воно:
· допомагає оперативно відшкодовувати невеликі збитки;
· не потрібно платити на сторону страхові премії, які мають не лише відшкодувати збитки, заподіяні страховим випадком, а й покрити витрати з виплати комісії посередникам, утримання офісу i формування прибутку страховика;
· доходи від тимчасового інвестування вільних коштів цих резервів також залишаються юридичній чи фізичній особі, що організовує самострахування;
· підприємство завжди безпосередньо зацікавлена вжити заходів щодо зниження ризиків;
витрати із власних (внутрішніх) резервів безпосередньо, як правило, не залежать від наслідків ризиків на інших підприємствах.
Проте зазначені переваги децентралізованої форми нагромадження й використання резервних коштів виявляються лише в певних межах, а саме:
· в разі самострахування практично немає розподілу наслідків ризику. Один великий (а нерідко i середній) ризик може призвести до необхідності ліквідувати підприємство;
· самострахування вимагає відволікання значних ресурсів до резервів.;
· кошти фондів самострахування не зосереджуються на окремому рахунку в банку. Вони перебувають у господарському обороті i на момент, коли постане реальна потреба використати їх за цільовим призначенням, можуть перебувати в неліквідній формі.
Отже, цей канал формування коштів для страхового захисту об’єктивно не може бути визначальним у структурі сукупного фонду страхового захисту.
Отже, можливості забезпечення страхового захисту за рахунок централізованих та децентралізованих фондів дуже обмежені так як торкаються тільки страхових подій загальнонаціонального складу, або дуже малі збитки. Це означає, що надалі більше навантаження має припадати на фонди, створювані завдяки страхуванню. Варто наголосити, що такі фонди є специфічними Вони формуються за рахунок внесків страхувальників. Кошти таких фондів використовуються на чітко визначені цілі - відшкодування збитків, заподіяних страхувальникам внаслідок випадків, заздалегідь обумовлених у договорах страхування.
Якщо до цього додати завдання з переорієнтації програм соціального захисту громадян (охорона здоров'я, пенсійне забезпечення, частково освіта) на страхові засади, як це зроблено в країнах із ринковою економікою, то перспектива посилення ролі страхування в системі страхового захисту стає очевидною.
Таким чином, кооперативні, громадські підприємства і
населення вдавалися не лише до самострахування, а й організовували захист своїх
матеріальних інтересів на випадок ризику за рахунок коштів фондів, що
створювалися завдяки страхуванню. Так можна було нагромаджувати кошти не лише
на захист майна, а й на вирішення низки соціальних питань (страхування на
випадок постійної або тимчасової втрати працездатності, страхування на дожиття,
до весільне страхування тощо). Проте відносно низький рівень доходів населення
гальмував розвиток зазначених видів страхування.
. ПОНЯТТЯ КЛАСИФІКАЦІЇ, ЇЇ ЗНАЧЕННЯ. ОЗНАКИ
КЛАСИФІКАЦІЇ: ІСТОРИЧНІ, ЕКОНОМІЧНІ, ЮРИДИЧНІ
Страхування, як і будь-яка інша сфера діяльності людини, будь-яка інша система знань, потребує внутрішньої структурно-логічної впорядкованості. Без такої впорядкованості неможливо організувати складну справу, виробити методологію наукових досліджень, побудувати навчальний процес. Щоб досягти необхідної впорядкованості, застосовують класифікацію. І потреба в ній тим нагальніша, чим складніший об’єкт, який має бути класифіковано.
Поняття «класифікація» походить від латинського classis - розряд, клас. Латинський корінь визначає «квінтесенцію» цього поняття, його найістотніше, найсуттєвіше значення: поділ предметів певної сукупності за спільними ознаками з утворенням системи класів цієї сукупності. Отже, під класифікацією розуміють систему підпорядкованих деякій ознаці понять (класів) у певній галузі знань або діяльності людини, використовувану як засіб для встановлення взаємозв’язків між цими поняттями (класами).
Будуючи таку систему підпорядкованих понять, використовують певні спільні ознаки, притаманні цим поняттям (Див. рис. 5.). Вони називаються ознаками класифікації і відіграють вирішальну роль в отриманні результату класифікації. Розрізняють натуральну класифікацію, коли за ознаку класифікації беруть істотні ознаки понять, що класифікуються (скажімо, класифікація за об’єктами страхування), і штучну класифікацію, коли для неї використовуються несуттєві ознаки (наприклад, класифікація в алфавітному порядку).
Залежно від того, з якою метою потрібно виконати натуральну класифікацію, обирають ту чи іншу класифікаційну ознаку.
Страхування як наука, як галузь знань та як сфера бізнесу характеризується багатьма специфічними поняттями. Без класифікації цих понять неможливо виконувати ні теоретичні дослідження, ні практичну роботу в цій галузі. Тому класифікації страхування приділяється пильна увага.
В основу класифікації страхування можна покласти розбіжності у сферах діяльності страхових компаній, у підходах щодо забезпечення страхового захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, у визначенні об’єктів страхування, обсягів страхової відповідальності, у формах проведення страхування тощо. У зв’язку з цим можна вирізнити найістотніші класифікаційні ознаки, за допомогою яких класифікують страхування і які мають найбільше значення як у теоретичному, так і у практичному розумінні, а саме:
· історичні ознаки (етапи розвитку страхової справи; час виникнення окремих видів страхування);
· економічні ознаки (інвестиційна складова договору страхування; рід небезпеки; об’єкт страхування);
· юридичні ознаки (вимоги міжнародних угод і внутрішнього законодавства; форма організації страховика; форма проведення страхування).
Класифікація за історичними ознаками передбачає виокремлення
етапів розвитку страхування (зародки страхування в античному суспільстві;
середньовічне страхування у формі взаємодопомоги; страхування в період раннього
капіталізму; страхування в сучасному капіталістичному суспільстві) і поділ
усієї сукупності страхових послуг за часом їх виникнення. Така класифікація має
швидше теоретичне, аніж практичне значення. Проте слід зауважити, що теоретичні
знання історії страхової справи, її витоків, генезису допомагають практикам
орієнтуватися у процесах, що відбуваються на страховому ринку, прогнозувати
тенденції його розвитку, будувати страхові правовідносини з урахуванням
досвіду, нагромадженого за багаторічну історію зарубіжного і вітчизняного
страхування.