Королева. Тоді хай інші з вами поговорять!
У цьому епізоді Гертруда більше королева, ніж мати. Тільки в кінці діалогу, коли заспокоїть себе тим, що Гамлет божевільний, героїня звернеться до нього як мати ("О любий сину!). Гамлет у присутності матері не говорить про владу або про трон, він згадує про батька. Проте в думках королеви нема короля Гамлета, її колишнього чоловіка, бать кА її сина. Клавдій зайняв місце свого брата не тільки на троні, а й у серці королеви. І навіть сумніви, що посіяв Гамлет у душі королеви, зникли після того,як вона заспокоїла себе думкою про божевілля. Доводи сина не змусили її відмовитись від того, що вона отримала. І в тому Гертруда і Клавдій схожі. Королева пообіцяла сину не розповідати королю про їхню розмову, проте погодилася на його від’їзд - так спокійніше.
У сцені розмови короля з Лаертом Гертруда демонструє готовність прикрити Клавдія, захистити його, звинувативши в усіх бідах Гамлета. Проте не тільки до Клавдія стало між сином і матір’ю. Бажання влади єднає сильніше за кохання. Гертруда зовсім не нагадує нерішучу, розчавлену коханням жінку, коли Клавдій у ситуації небезпеки втрачає рівновагу і готовий запанікувати. Вона жорстоко поводиться з прихильниками Лаерта. Слова, з якими вона звертається до них стильове оформлення фрази і особливо інтонація, що допомагає розставити акценти, доводять: королева не є слабко і немічною духом. "На хибному сліду вищать, зраділи! Назад на слід, паскудні датські пси" - командує вона. Смак влади єднає Клавдія і Гертруду не менш міцно, ніж кохання. І можливо, тому королева не стає на захист принца, бо для неї він небезпечний.
Гертруда не втрачає розуму, вона кожної миті готова до рішучих дій. Однак, коли божевільна Офелія захоче зустрітися з королевою, та відмовляє. Тому що дівчина божевільна (як Гамлет) і її слова не контролюються свідомістю? Перед розмовою з Офелією Гертруда вперше промовить кілька слів про себе, оголюючи таємниці душі перед читачами. Її слова "В дурній підозрі так горить вина, що себе ж зраджує що мить вона" підтверджують: вона все розуміє, Офелія своїми піснями тривожить Гертруду , звертаючись до того таємничого, про що королева хотіла б забути. Важко шукати логіку в словах божевільної дівчини, проте не можна погодитись з думкою деяких дослідників, що в сплутаних справах її пісень відтворена лише трагічна доля Офелії, яка збожеволіла.
Вона співає про смерть: "З обличчям не вкритим його несли, ой лишенько, лишенько, лихо...сліз багато над ним пролили". Потім про кохання: "Коханий мій Робін - з ним щастя все". І знову про смерть, яка підсилює піднесеність кохання, його напругу та небезпеку. І якщо Офелія віддала коханню всю себе до кінця, то Гертруда, не бажаючи поступитися місцем на троні, зрадила одному коханню заради іншого.
Життя - за кохання, чи не зависока ціна? Тривалий час літературознавці стверджували, що Офелія - слабка жертва підступного світу.
Г. Брандес вважав, що Офелія була малодушною і зрадила Гамлета: "Вона - тихе, покірливе творіння без сили опору: це душа, котра любить, але любить без пристрасті , що надає жінці самостійності дії". О. Анкіст зазнав, що Офелія демонструвала "відсутність волі і самостійності". Дехто сприймав її як мимо вольну спільницю влади. Н. Бєляєва, пояснюючи поведінку Гамлета, пише: " ...стає зрозумілою також моральна не здатність афелії, котра, при всій її душевній чистоті і любові до Гамлета, неспроможна його зрозуміти і допомогти йому ,оскільки у всьому вірить і підкоряється нікчемному інтригану - своєму батьков". На Думку Д.С. Наливайка, образ Офелії - "один з найпоетичніших у Шекспіра". Але таким він не є з самого початку. ..Спершу Офелія здається невиразною, позбавленою індивідуальності, вона слухняна маріонетка в руках свого батька-інтригана, в ній якась штучність, що дещо нагадує механічних дівчат -ляльок Гофмана. Високою поетичністю цей образ наповнюється в сценах божевілля. Важко погодиться х цим твердженнями. Героїня виросла без матері але вона вміє постояти за себе. Офеля завуальовано, але(чи саме тому) твердо стоїть умовлянням Лаерта розірвати стосунки з Гамлетом. Однак підкорюється волі батька, тому, що не є героїнею романтичного твору і діє відповідно до закону іншої епохи.
Погодившись на зустріч при свідках (іншого не могло бути), Офелія насамперед хоче розібратися, що сталося з коханим: чи він, втративши кохання, відмовився від неї чи справді збожеволів. У розмові з принцом героїня звертається до неба: "О, допоможи йому, милосердне небо! О сили небесні, наверніть його на розум!". Його жорсткі , різкі слова Офелія не може зрозуміти, таким Гамлета вона не знала. Грубі слова принца стали для дівчини додатковим підтвердженням його божевілля. "Який високий розум зруйнувавсь! - вигукне героїня і жахнеться своєї долі.
Читач спостерігає за двома історіями божевілля: перша - імітування втрати розуму, до якого вдається Гамлет, друга - справжнє божевілля Офелії, яке символізує втечу від жорстокості й безнадійності, що після втрати коханого руйнують життя героїні. Гамлет - гравець. Його божевілля - своєрідний прояв високого акторства. Він і режисер, і виконавець написаної ним ролі. Офелія у своєму бутті все сприймає як правду, з якою не можна боротися. Вбивство Гамлетом батька є для неї останнім підтвердженням божевілля принца. Проти розум дівчини не усвідомлює, як жити без коханого. Життя без любові, без сподівань повернути Гамлета у світ реальності не має для героїні цінності. Усе, що відбулося, змушує Офелію залишити цей не справедливий світ. Смерть героїні - нещасний випадок і водночас внутрішнє бажання. Гробокоп скаже про сумні події: "Вона ж власною волею шукала свого спасіння!". Смерть нібито врятувала Офелію від подальшого руйнівного впливу жорсткого буття.
Згадаймо, книга сонетів Данте, присвячених Беатріче, мала назву "Нове життя". Видатний італієць розглядав кохання як основу нового життя. Однак у часи утвердження нової моралі втратити життя можуть і ті, які нехтують мораллю, і ті, приймаючи нові основи буття, нібито кидають виклик суспільству. Своїм життям і смертю Офелія, сама того не усвідомлюючи, утверджує безцінність людських почуттів і верховенство їх у визначенні життєвих пріоритетів, що є характерною ознакою доби Відродження.
Друзі чи васали? Самостійність головного героя трагедії стає очевиднішою. Надія читача на підтримку Гамлета в його боротьбі від дії до дії дедалі примарніша. Поява Розенкранца і Гільденстерна тільки посилює розчарування. За літературознавчою традицією, ці персонажі розглядаються як друзі Гамлета, котрі зрадили його, змовившись з владою. "Граючи до певного часу роль друзів, - читаємо у О.А. Анікста, - після вбивства Полонія вони відкрито стають поплічниками Клавдія і беруть на себе роль вартових при принці". Здається , текст трагедії дає підстави для подібного твердженні. Молоді люди прибули в Данію на запрошення короля із першої миті готові виконати будь-яке доручення свого сюзерена. У розмові з королем Розенкранц говорить: "Державці наші, владою своєю веління ваше ви могли б вдягти скоріш в наказу одяг, ніж в прохання". Гільденстерн додає: "Покору повну, все служіння вільне ми кладемо удвох до ваших ніг і ждемо наказів".
Порівняльний аналіз реплік персонажів дає підстави стверджувати: звертання Розенкранца і Гільденстерна и до принца Гамлета за формою відтворюють церемоніальне спілкування слуг зі своїм паном: "Вельмишановний принце мій!", "Улюбленіший принце!", "Ласкавий принце мій!", "Мій ласкавий принце".
У тексті трагедії поведінка героїв не індивідуалізована. Вони часто відповідають разом або один за одного (звідси їхнє "ми" як уособлення єдності і без безликості). Вони є васалами, а принц - їхній сюзерен. Подібній стиль суспільних стосунків характерний для доби середньовіччя. Однак Гамлет ставиться до Розенкранца і Гільденстерна інакше. Він у перші хвилини спілкування сприймає їх як друзів ("Мої найкращі, мої любі друзі...я радий вам"), звертається до них на імена ("Як ся маєш, Гільденстерн ..."). Як тільки принц зрозумів, що ті, кого він вважав друзями , виконують наказ короля, зі свідомості Гамлета спочатку зникло ім’я Розенкранца , а потім і Гільденстерна.
Перед виставою принц каже, звертаючись до колишніх друзів: "Чи не можете й ви обоє поспішити їх?" Безперечно, зміна форми звертання є значущою для розуміння того, що відбувається між героями . Позбавлення імен символізує втрату Гамлетом довіри до тих, зустріч з якими він недавно зрадів. Чому Розенкранц і Гільденстерн цього не помітили? Нагадуємо, це духовно вільний Гамлет, не дотримуючись правил ритуально-ієрархійної поведінки, вважав їх своїми друзями. Але для Розенкранца і Гільденстерна він - принц, правонаступник королівського трону. Його дружні почуття сприймаються героями як своєрідна нагорода від високо посадовця за вірну службу. У розмові з принцом Розенкранц і Гільденстерн жодного разу не переступають меж ієрархічної субординації. Коли ж герої виконують місію посланців короля чи королеви, важливість цієї справи для них стає вищою за дружбу з принцом, оскільки про можливість подібних взаємин з особою такого рангу молоді люди навряд чи можуть здогадуватись.
Після вбивства Полонія характер та
інтонація спілкування Розенкранца і Гільденстерна з принцом повністю
змінюється. Найбільш активну роль у процесі побудови нових стосунків з Гамлетом
починає грати Розенкранц. Його розмова з принцом не має ознак приязні, скоріше
вони нагадує допит винуватця слідчим. "Що ви вчинили, принце, з мертвим
тілом? - допитує Розенкранц Гамлета. Саме Розенкранц доповідає королю про
неможливість виконати доручення - змусити принца показати місце, де схований
Полоній. Коли Клавдій запитує: "Де ж він сам?" - Розенкранц
відповідає: "Він поруч тут; під наглядом, в чеканні на розсуд ваш".
Далі цікавий для аналізу раптова подія:
Король. Так приведіть до нас.
Розенкранц. Гей Гільденстерн.
Введіть сюди!
Входять Гамлет і Гільденстерн.
Розенкранц перетворився на слідчого, Гільденстерн взяв на себе роль конвоїра. На заклик короля ("Готуйтесь в спішну подорож, прошу. На це страхіття, що так вільго бродить, ми пута накладемо") герої не замислюючись відповідають: "Поспішімо". Останні слова Розенкранца і Гільденстерна, яких Гамлет ще недавно вважав своїми друзями, можуть свідчити про готовність допомагати владі, про ідейне єднання з нею, оскільки займенник "ми", вимовлений королем, нібито дозволяє героям приєднатися до влади.
Шляхи колишніх товаришів розійшлися. Для Розенкранца і Гільденстерна найважливішим у житті було й є чітке виконання доручень сюзерена, а отже беззглядне служіння владі. Виконуючи васальські обов’язки герої не замислюються над аморальністю наказів і готові здійснити будь-що.
Традиційно Розенкранц-Гільденстерн сприймаються як антиподи Гамлета. Сторони протиставляються одна одній через ставлення до моральних принципів, проте не завжди дослідниками враховується механіка захисту моралі та наслідки вчинків. У розумінні Гамлета дружба - духовний непорушний зв'язок між людьми, найцінніший скарб. Проте, абсолютизуючи верховенство моралі, герой упевнений, якщо хто зраджує її, той не вартий життя і може бути знищений. Рішення про долю колишніх друзів - Розенкранца і Гільденстерна - дається принцові легко. Гамлет не вагається. Свій вчинок він так пояснює Гораціо: "...Їм до серця справа ця. Моє сумління - чисте; їх загибель - це плід від власного втручання їх. Слабким - бо небезпечно потрапляти поміж ударів огневих кленків потужних ворогів". Розенкранц і Гільденстерн, виконуючи васальські обов’язки, готові відправити Гамлета на старту. Принц переконаний, що вчинив правильно, коли вбиває Полонія і віддає смерті тих, кого недавно вважав своїми друзями. Так само впевнені у своїй правоті і його жертви. За мотивами їхніх вчинків є різними, проте результат однаковий, що не може залишити неупередженого глядача(читача байдужими).
У долі родини Полонія певною мірою віддзеркалюється все, що відбувається в Данському королівстві і королівській родині. Близькість до влади не тільки не захищає героїв, а навпаки - руйнує їх життя. Гамлет став несвідомим винуватцем загибелі родини Полонія, його клинок на початку трагедії вбиває батька, а наприкінці сина - Лаерта. Смерть обох героїв випадкова, проте взаємозв’язок між цими подіями безпечний. Зухвалий, без розсудливий Лаерт - багато в чому син свого батька. Для досягнення власної мети він готовий до будь-яких дій.
Після загибелі батька Лаерт повертається до Данії, підбурює народ, готовий зруйнувати спокій у королівстві заради того, щоб помститися. Він підіймає натовп закликом до повстання, і вже лунають крики: "Лаерт - король!Обранець!" Не пошуки справедливості, не відчуття необхідності знищити беззаконня змушують Лаерта вдертися до замку. Рушійною силою стає помста та потаємне бажання влади . На відміну від Гамлета, він не намагається перевірити слова короля. Жага помсти засліпила йому очі, Лаерт стає прибічником Клавдія. Внутрішньо він був готовий до аморального кроку за довго до того, як склалися відомі читачу обставини. Мазь яку він купив "якось" у знахаря, розрахована на можливе застосування. Кому вона призначалася, ми не знаємо, скоріш, він тримав її про всяк випадок. Герой готується до вбивства людини, якої ще не знає. Подумки, він вже переступив межу. Звернімо увагу на яскраву деталь: Лаерт готується намастити отрутою клинок, а Клавдій "подбати" про келих. Герої не приховують своїх намірів один від одного. Вони разом обмірковують деталі справи. Проте Лаерт вважає себе знаряддям планів короля, не тільки месником, а захисником влади і життя першої особи в королівстві. Емоційно збуджений, він у полоні пристрастей, що і призведе його до загибелі.
Важливим для розуміння образу Лаерта є аналіз його стосунків із Гамлетом. Доля міцно пов’язала цих героїв. Вони приблизно одного віку. Обидва деякий час провели за межами Данії. тобто бачили світ і людей. Про те тоді, коли Гамлет у Віттеньерзі читав філософів і формулював питання: "Бути чи не бути?", Лаерт у Франції пізнавав життя іншим способом: шукав пригод, навчався фехтуванню тощо.
У трагедії відтворюються два зіткнення Лаерта і Гамлета. Перша сутичка відбулася в момент поховання Офелії, коли молоді люди сперечаються з приводу того, чия любов до Офелії сильніша. Подібна суперечка може бути виправданою тільки психологічним стресом обох героїв. Гамлет дорікає Гамлетові за багатослів’я та патетику ("його пихате горе мене розлютувало"), проте сам говорить не менш патетично: "О, я кохав Офелію; братів і сорок тисяч із міццю усією їх любові зі мною не зрівнятися б".
Смерть батька, божевілля, а потім і загибель сестри не могли вплинути на Лаерта. Події, що відбулися за короткий проміжок часу в його житті, зруйнували звичайний порядок, знищили навіть початкові уявлення про закон і справедливість. Якими вони були до цієї миті, сказати непросто. Читач став свідком того, що герой дбав про честь сестри, родини. Він готовий віддати життя за неї, щоправда, і забрати чиєсь натомість. Однак, якщо Гамлет сприймає Лаерта Гамлет - руйнівна сила, що знищила його родину. Лаерт не почув слів Гамлета про перемир’я, про братерське ставлення до нього, інакше він мав визначити, що задумує здійснити замах на життя брата. У героя вистачило мужності визнати закономірність результатів свого зрадницького вчинку. Він розповідав Гамлету про змову, проте відповідальність з неї поклав на короля ("король...король це винен". Не маючи звички захищати правду, брати на себе відповідальність, Лаерт не зможе до кінця залишитись чесним перед світом і перед собою, однак на цьому шляху він вже зробив.
Три герої трагедії змушені в межах
дії визначити своє ставлення до помсти як до ритуального акту певної історичної
доби. Гамлет, носій нового уявлення про роль людини на землі, намагається
перевести питання в площину доведення провини й особистісного покарання ,
проте, беручи на себе роль виконавця, герой потрапляє в ситуацію покарання
Провидінням. Лаерт не відступає від старозаповітного закону, здійснює задум і
падає жертвою власних інтриг.
.3 Внутрішній монолог як прийом
визначення психологізму
Пряма форма психологізму реалізується за допомогою прийомів, розглянутих вище. Прийом внутрішнього монологу яскраво визначає психологізм дійових осіб. Цей прийом має декілька мотивів у трагедії:
· Самосвідомість. "Чому Творець заборонив нам віку Собі вкорочувати?" "Розбийся серце, - мушу я мовчать!" "Терпи". "…Будь вірний сам собі". "Складати звіт за всі свої діла". "Жалить сумління". "Це самозгубне почуття…" "…Ця машина належить йому". "Боже мій! Та замкніть мене хоч і в горіхову шкаралупку, я й там себе вважатиму володарем безмежності". "Я негідник, підлий раб!" "І слово це мені в горлянку вбити…" "Настільки душу підкорив уяві…" "Ну, прокинься мозку! Чував я, що злочинці на виставі Бували так до глибини душі Мистецтвом вражені, що зізнавались…" "Бути чи не бути". "Роздум робить боягузів з нас" "Спокійно!" "А більшого собі я не дозволю". "Не можу я молитись, хоч і прагну, До крайніх меж напружуючи волю". "Себе картати?" "Я ще не встиг звернутися до мозку… як він негайно перейшов до дії". "А підкорятись розумові мусить". "Бо звичка змінює й саму природу". "Просякни кров’ю, думко". "…Тільки власна воля". "…Кров’ю власною живити Їх буду…" "Також Люблю й себе". "Примиришся з самим собою…" "…Рівний йому може бути лише його дзеркалом". "Щоб пізнати добре когось, треба знати самого себе". "Сам доручає себе".