Материал: Особливості форм і проблем підприємництва в аграрному секторі економіки України

Однією з найбільш ефективних форм власності є приватна власність на землю. В умовах, коли власник одночасно і товаровиробником, вона зумовлює максимізацію дбайливого ставлення господаря до землі. Час можливість широкого спектра дії щодо землі (її продаж, заставу, передача в оренду тощо) дають можливість власнику пристосуватися до короткострокових і довгострокових змін в кон’юнктурі ринку, підвищують його мобільність як власника.

Однак приватна власність, як відомо, має і певні недоліки. У сільському господарстві негативні сторони приватної власності мають ще й деякі особливості. Вони пов’язані з тим, що об’єктом цих відносин є земля, і за певних умов може виникнути протиріччя між інтересами власника землі і всього суспільства. Ці умови можуть бути спровоковані ринковою кон’юнктурою, яка за певних обставин здатна викликати занадто інтенсивне, а іноді й хижацьке використання землі. Це особливо помітно тоді, коли ціни на той чи інший вид сільськогосподарської продукції різко зростають, що, як правило, веде до значного збільшення виробництва такої продукції навіть внаслідок порушення сівозміни та інших умов дбайливого використання землі.

З іншого боку, це протиріччя може виникнути і в умовах здійснення заходів щодо загальної організації господарювання. Останні вимагають періодичного відведення земельних ділянок під промислове і житлове будівництво,будівництво доріг, залізниць, трубопроводів тощо. У цих умовах приватна власність на землю може стати певною перешкодою до вибору оптимального варіанту організації господарювання в суспільстві. [19]

Приватна власність не завжди дає можливість знайти найкращий варіант використання землі та в разі організації оренди. Справа в тому, що орендар, як правило, зацікавлений в довгостроковій оренді, бо тоді він може отримувати додатковий продукт, пов’язаний з підвищенням її продуктивності за рахунок внесення добрив, здійснення меліорації та інших заходів щодо землеустрою. Ці заходи довготривалий характер, діють і після закінчення терміну оренди, якщо він був відносно невеликим. Підвищення якості землі враховує власник і при укладенні нового договору, він має можливість здати землю в оренду на більш вигідних умовах.

Отже, на відміну від орендаря, власник намагається здати землю на невеликий термін. Боротьба між власниками і орендарями землі за терміни оренди супроводжує, по суті, всю історію розвитку цих відносин. Оптимального рішення цього протиріччя приватна власність, як правило, перешкоджає, і це один з її недоліків.

Поряд з приватною власністю на землю існує і державна власність. Вона виникає різними шляхами і забезпечує реалізацію інтересів усього суспільства. Саме держава за рахунок земель, що перебувають у його власності, може здійснювати найменш витратну і раціональну розвиток виробничої та соціальної інфраструктури, відводячи землі під шляху, аеропорти, житлове та промислове будівництво. Вона здатна створити найкращі умови для орендарів, які користуються землею, що належить державі. Строки користування землею держава встановлює довготривалі, а за певних умов і безстрокові. Отже, державна власність на землю відкриває для користувача землею широкі можливості в плані її раціонального, дбайливого використання. Проте з цього не можна зробити висновок, що єдиною перспективною формою власності на землю є державний.

Відкриваючи можливості для створення найбільш прийнятних, з точки зору суспільства і товаровиробника, умов передачі землі в оренду, держава не може реалізувати весь спектр умов для кращої організації використання землі і одночасно досягнення високого рівня товарності сільськогосподарських підприємств. Реалізація цього неодмінно пов’язана з приватною власністю на землю, вона при всіх її недоліків створює можливість поєднання в одній особі власника і виробника.

У сільськогосподарському виробництві існує і така форма суспільної власності, як колективна. Вона може поширюватися на всі засоби виробництва, включаючи землю. Історичний досвід свідчить, що створення кооперативів різного рівня зменшує витрати, сприяє ефективному використанню техніки і покращує загальні умови організації сільськогосподарського виробництва. Ця форма організації виробництва може існувати і на базі державної власності на землю. Прикладом можуть служити колективні сільськогосподарські підприємства, яким держава передає землю на довічне користування. Такі підприємства складали переважну більшість сільськогосподарських товаровиробників в колишньому Радянському Союзі.

Таким чином, у сільському господарстві власність на засоби виробництва, включаючи землю, відіграє важливу роль в організації високоефективного товарного виробництва. Однак її остаточна роль пов’язана не з чисто відносинами власності, а з тим рівнем умов, кожна з форм власності створює для високоефективної організації виробництва і одночасно для дбайливого, раціонального використання землі.

Рішення однієї з центральних проблем розвитку сільського господарства, а саме забезпечення такого використання землі, в результаті якого її якість постійно б підвищувалася, вимагає постійного втручання держави в процес сільськогосподарської діяльності і в саму систему виробничих відносин, які формуються в цій сфері. Найважливішим напрямком реалізації такого втручання є її законотворча діяльність в галузі земельного права.

У більшості високорозвинених країн земельне право спрямоване на створення умов для максимально можливого використання землі саме для сільськогосподарського виробництва. Це завдання вирішується шляхом створення певних переваг, які отримують майбутні власники землі, які купують її для здійснення сільськогосподарського виробництва. У деяких країнах взагалі покупка землі або отримання його в оренду дозволяється тільки тим, хто працює на землі, має відповідні знання та навички. Ці обмеження можуть бути досить істотними, і іноді навіть землю, що знаходиться у приватній власності, власник не може передати своєму спадкоємцю, якщо той не має відповідної освіти і досвіду роботи в сільському господарстві. [Додаток Е]

Особливу увагу в законодавстві багатьох країн приділяється збереженню та підвищенню якості землі. Це досягається як системою заохочувальних заходів, так і прямої регламентацією сівозміни та вимогами щодо дотримання певної технології організації виробництва. Значну роль у збереженні землі відіграє також екологічне законодавство та розроблені схеми контролю за його виконанням. [18]

Найбільш розповсюдженою організаційною формою сільськогосподарського виробництва є фермерське господарство. У розвинених країнах вони перевершують за своєю кількістю, і саме на них базується виробництво в цій галузі народного господарства. Таке становище зумовлено рядом причин як економічного, так і історичного характеру.

Фермерське господарство - це форма сімейного господарства, яке одночасно виступає і первинної соціальної ланкою, і первинною ланкою у суспільному виробництві. Це призводить до високого рівня стійкості фермерського господарства. Сталість цієї форми сільськогосподарського виробництва пов’язана також з тим, що воно, маючи товарну спрямованість, час у рамках сім’ї має і певні ознаки натурального, так частково задовольняє потреби самих товаровиробників.

У сільському господарстві товаровиробник має справу з живими організмами, а сам процес виробництва здійснюється в постійно мінливих умовах, які суттєво впливають на наслідки цього виробництва. Це не дозволяє застосовувати тут стійкі технологічні стандарти і постійно вимагає від товаровиробника творчого підходу, заснованого не тільки на професійних знаннях, а й на навичках,роками накопичений досвід і т.д. З цієї точки зору фермерське господарство створює найбільш сприятливі умови для придбання та розвитку таких навичок. З покоління в покоління передаються спостереження, які відображають всі особливості організації виробництва в умовах окремої місцевості і клімату.

Розділ 3. Розвиток підприємництва в аграрній сфері України

.1 Аналіз динаміки показників розвитку та структури підприємств аграрної сфери України

За даними продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (FAO) передбачається, що наступні 40 років ознаменуються зростанням світового виробництва сільськогосподарської продукції на 60%. Одна із значних ролей у забезпеченні даного показника відводиться саме Україну, яка на рівні з Бразилією, Аргентиною, Росією і США належить до найбільших у світі експортерам продуктів аграрного сектора. Враховуючи значний потенціал для підвищення врожайності, Україна в майбутньому зможе претендувати на друге місце в світі (після США) за обсягами поставок основних продовольчих культур, заявляють фахівці аудиторської компанії BakerTilly.

У 2013 році найвищий зріст серед усіх галузей України показав аграрний сектор. Зростання порівняно з 2011 роком склав 12%. Продукція аграрного сектора склала 25% в структурі експорту української продукції. За результатами цього року Україна посіла перше місце у світі з експорту соняшникової олії (56%) і п’яте місце за експортом насіння соняшнику (9,7%). Також Україна займає лідируючі позиції на світовому ринку за експортом пшениці, кукурудзи, ячменю та ріпаку. [12; с. 148]

Аграрний сектор України формує до 12% ВВП держави і більше ніж на 80% забезпечує продукцією внутрішній продовольчий ринок країни. Його доля в загальнонаціональних обсягах експорту перевищує 20%, в сільській місцевості проживає близько третини населення країни; аграрний потенціал сільськогосподарських земель оцінюється в 100 млн. т врожайності зернових щорічно. Разом з тим, агропродовольча система України гостро потребує структурної та інноваційної модернізації.

Протягом 2007-2013 років динаміка виробництва сільськогосподарської продукції характеризувалася суперечливими тенденціями.

Так, в 2007, 2009, 2012 роках спостерігалося зростання обсягу сільськогосподарського виробництва в Україні. Разом з тим, обсяги сільськогосподарського виробництва в 2013 р. в порівнянні з 2012 р. скоротилися на 4,5%.

Негативні тенденції в агропромисловому комплексі (АПК) в 2013 році обумовлені падінням виробництва на 8,2% в рослинництві, в порівнянні з 2012 роком.

В цілому, по Україні в 2013 році в порівнянні з 2012 роком виробництво зерна скоротилося на 18,6%, що було обумовлено зниженням врожайності зернових культур з 37,0 ц/га до 31,2 ц/га (на 5,8 ц з 1 га) і посівних площ (на 3,5% від показника 2012 року) [4, с. 2].

У галузі тваринництва в 2013 році обсяг випущеної продукції зріс на 3,8%. Відношення загального обсягу вирощування худоби та птиці до реалізації тварин на забій становило 107,0% (у 2012р. - 104,8%) [ 14, с. 22].

На позитивну динаміку продукції тваринництва вплинуло зростання виробництва м’яса, яєць і молока.

Так, виробництво яєць в 2013 році зросло на 2,3%, реалізація худоби та птиці на забій (у живій вазі) - на 3,4%. У сільськогосподарських підприємствах обсяги вирощування худоби та птиці збільшилися на 3,5%, в т.ч. свиней - на 8,4%, птиці - на 7,0% [4, с. 6]. [Додаток Є]

Приріст виробництва м’яса спостерігався в 10 регіонах (Автономна республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Закарпатська,Івано-Франківська, Львівська, Херсонська, Черкаська, Чернівецька області), зниження - в 15 регіонах.

Разом з тим, тенденція зменшення поголів’я великої рогатої худоби буде домінуючою і в наступні роки, оскільки не досить ефективно реалізуються заходи з формування протекціоністської політики в цій сфері як на державному, так і на регіональному рівнях [5; с. 30]. [Додаток Ж]

Крім вищезазначених макротенденцій, що впливають на динаміку показників сільського господарства, існує ряд перешкод, без подолання яких реалізація цілей інноваційного розвитку АПК значно ускладнюється. До них можна віднести:

відсутність ефективної системи руху капіталу, що, в сучасних умовах, значно ускладнює фінансування обробної промисловості;

низька заробітна плата у виробничій та науково-технічній сфері не сприяє зростанню продуктивності праці, створення і поширення інновацій у сільському господарстві;

загальне технологічне відставання вітчизняної економіки не забезпечує належної конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції на зовнішніх ринках.

Структура сучасних сільськогосподарських підприємств в Україні свідчить, що більшість сільгосппідприємств мають невелику площу землекористування. У 2012 р. налічувалось 28454 сільськогосподарських підприємств з площею сільськогосподарських угідь до 50 га, що становить 50,3% загальної їх кількості (рис. 3.1).

Ці підприємства в цілому використовували 646,3 тис. га сільськогосподарських угідь. Середня площа сільськогосподарських угідь цієї групи підприємств становила 161,6 га.

Рис. 3.1. Питома вага сільськогосподарських підприємства за площею угідь у загальній кількості підприємств у 2012 р.

Джерело: [18]

Разом з тим, у 309 сільськогосподарських підприємствах (0,5% від загальної їх кількості) використовувалось по 7000 га і більше сільгоспугідь. Ці підприємства в цілому використовували 18,3% загальної площі сільськогосподарських угідь.

З одного боку, це сприяє підвищенню ефективності сільськогосподарської діяльності, адже на великих площах можна більш раціонально використовувати земельні ресурси, підвищити культуру землеробства та впроваджувати новітні досягнення науково-технічного прогресу. З іншого ж - найчастіше такі землекористувачі не зацікавлені у розвитку соціальної інфраструктури сільських територій, де розташовані земельні площі, та найманні місцевих жителів, оскільки виконання технологічних операцій нині потребує незначної кількості працівників високої кваліфікації, які вже є у наявності у таких агроформуваннях.

Переважаючою організаційно-правовою формою господарювання на селі є фермерські господарства, частка яких у загальній структурі становить 73,8% (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Кількість діючих сільськогосподарських підприємств за різними організаційно-правовими формами господарювання у 2012 р.

Джерело: [18]

Нині обліковується 4,3 тис фермерських господарств (близько 10,4% їхньої загальної кількості), які взагалі не мають сільськогосподарських угідь. 74,4 % фермерських господарств за розмірами землекористування є дрібними і мають до 100 га сільськогосподарських угідь кожне.

У 13,3% господарств фермери господарюють на площі сільськогосподарських угідь від 100 до 1000 га. 712 фермерських господарств (1,7%) використовують від 1000 до 4000 га сільгоспугідь кожне. Лише 58 фермерських господарств країни (0,1%) мають землекористування, які перевищують 4000 га кожне.

У 2012 р. 84,8% валової продукції фермерських господарств становила продукція рослинництва. Понад 60% посівних площ фермерські господарства використовували для вирощування зернових культур. Картопля, овочі та продовольчі баштанні культури культивуються ними менш ніж на 0,9% посівних площ. Близько 25% посівної площі фермерами було відведено під посіви соняшнику (тоді як науково рекомендована насиченість посівних площ соняшником, наприклад, для степової зони країни не повинна перевищувати 12%). Причому соняшник фермери розміщують на своїх полях через 3-4 роки, замість рекомендованих 7 років. Соняшник - грунтовиснажуюча культура і в умовах зневажання технологіями відтворення

родючості ґрунтів невідворотно призводить до їхньої прискореної деградації.

Спостерігається скорочення кількості особистих селянських господарств та деяке збільшення середньої площі земельної ділянки, що припадає на одне господарство. Так, з 2005 р. кількість особистих селянських господарств скоротилася майже на 6%, при цьому середня площа їхніх земельних ділянок зросла майже на 1,5%. У 2012 р. кількість особистих селянських господарств становила 4 млн. 540 тис з площею земельних ділянок 6655,4 тис га, 5715,7 тис га з яких використовуються для сільгоспвиробництва.