.2 Характеристика національного одягу
Своєрідним різновидом українського народного мистецтва є українське національне вбрання. Убрання безпосередньо пов’язане з визначними подіями в житті людини, зокрема, народними святами, весільними обрядами, а також особливостями побуту. В ньому чи не найяскравіше і найвиразніше виявляється головна властивість народного декоративного мистецтва: вміння народних майстрів за допомогою простих логічних засобів органічно поєднувати утилітарність і красу [4; 13; 15; 2].
Аналіз педагогічних досліджень свідчить, що українському національному вбранню відведено важливе місце у виховному процесі сучасних дитячих дошкільних закладів (Л. Артемова, Е. Горунович, А. Грибовська, Р. Калістру, Л. Калуська, Л. Сірченко, Г. Сухорукова та ін.).
Сучасні дослідження у галузі педагогічної науки та мистецтвознавства акцентують на тому, що народне вбрання є синтетичним видом мистецтва. Воно охоплює в єдиний художньо-утилітарний ансамбль мистецтво крою, ткацтво, аплікацію, вишивку, плетіння, обробку шкіри, металу, тобто інтегрує у собі різні види народного мистецтва, поєднує матеріальні й духовні здобутки української культури. Використання його у навчально-виховному процесі дошкільного навчального закладу на заняттях з образотворчого мистецтва та художньої праці сприятиме громадянському вихованню особистості. [4; 13; 15]
Велике значення традиційного українського костюма підкреслювалося багатьма дослідниками, але до вбрання спершу підходили переважно як до явища культури, що розвивалося за своїми законами, обмежуючись констатацією самого зразка одягу, характеристикою його крою тощо. Погляд на традиційний костюм як на предмет етнографічного вивчення у свою чергу викликав історико-культурну спрямованість методики. Костюм став сприйматися як явище, котре має певні якісно розпізнавальні ознаки народного чи національного духу. Проте лише деякі дослідники переконливо доводили, що традиційний костюм є важливим продуктом що проливає світло на питання генезису даного етносу, його історичного розвитку, наочно розкриває етнокультурні взаємозв’язки і взаємовпливи. Так, у середині 50-х років Т. Маслова, узагальнивши величезний матеріал стосовно одягу східнослов’янських народів наголошує, що ці дані зі застосуванням здобутків лінгвістики, археології, історії, антропології відкривають можливість глибше опанувати складні питання етногенезу. Слідом за її ґрунтовною працею з’являється ціла низка монографій та статей, присвячених дослідженню етнокультурних зв’язків слов’янських народів і саме на матеріалах одягу.
У наступні роки традиційне вбрання розглядалося дослідниками у багатьох аспектах, зокрема як:
• важливе історичне джерело, що відбиває походження і різні етапи розвитку етносу;
• явище культури, в якому зберігаються сліди взаємовідносин між різними етносами на конкретних історичних етапах;
• одна з важливих ознак національної належності, етнічної самосвідомості;
• художньо-культурне явище, котре узагальнює практичний досвід народу у різних напрямах мистецької творчості;
• нашарування традицій національної культури, найкращі риси яких використовуються та вдосконалюються кожним наступним поколінням. [8, с.14 ]
Важливі ознаки традиційного одягу - характер поєднання його складових частин у локальні комплекси та способи їх носіння. Основними складниками комплексів вбрання були натільний, поясний, нагрудний і верхній одяг. Особливу роль відігравали головні убори, пояси, з’ємні прикраси, взуття. Кожний елемент традиційного одягу являє собою сплетену, зв’язану або зшиту з того чи іншого матеріалу форму, утворену кроєм і зшиванням, а також різними способами пов’язування чи носіння. [9, с. 6-13] Як елементи, так і різноманітні доповнення й атрибути одягу виготовлялися та об’єднувалися у комплекси відповідно до конкретних природно-кліматичних, історичних, економічних умов, були розраховані на певний антропологічний тип населення з його психологічними, естетичними та етичними уявленнями і нормами, соціальною та національною належністю й самосвідомістю, що відповідало рівневі розвитку культури даного етносу. Саме порівняльний аналіз етнографічних ознак елементів чи доповнень комплексів вбрання дає важливу інформацію щодо етнічної історії народу. [8, с. 16] Суттєвою етнографічною ознакою традиційного вбрання є технологічні прийоми пошиття одягу - техніка виконання швів, обробка різних деталей. Деталі костюма варіювалися залежно від побутових ситуацій, обрядів, звичаїв, сезону. В урочистих випадках (наприклад на весіллі) одягався весь комплекс, який підкреслював сімейний і майновий стан людини, її вік, національну приналежність, регіональні ознаки. Кожна деталь традиційного одягу має свою назву, яка не завжди збігається з назвами аналогічних за матеріалом, формою, кольором, оздобленням елементів інших комплексів, котрі побутують в іншому етнографічному середовищі. Зіставлення реалій з термінами, врахування ареалів їхнього побутування є також важливими етнокультурними характеристиками історичного розвитку окремих регіонів. В цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовною культури народу що притаманними їй специфічними способами відбиває його національний характер. [9, с. 6]
Соціально-диференціація в українському костюмі XV - XVII століття була чітко виявлена, вона позначалася не тільки на якості матеріалів, кількості уборів і прикрас, а й на типах одягу. Приталеність, особливо в чоловічому одязі, могла бути наслідком певної «воєнізації» костюма, пов’язаної з похідним життям українських козаків: на туго затягнутий пояс прикріплювали шаблю, підвішували необхідні предмети спорядження, за нього засовували кинджали (а пізніше й пістолі). Серед козацтва поширився типовий для багатьох східних народів звичай сидіти на підлозі, схрестивши ноги «по-турецькому», до цього був пристосований і крій широких шароварів. [5, 168-169] Широкі козацькі шаровари були витіснені сучасними брюками аж на початку XX століття. [4, 334] Міський люд - торгівці, ремісники, дрібні землевласники - вніс свої особливості в український костюм. Основна маса сільського населення - покріпачені селяни - мала самобутній народний костюм, найбільш тісно пов'язаний з давньоруськими прототипами. Внаслідок цього у XV - XVII столітті побутувала значна кількість різноманітних костюмів.
Суто українським одягом, що виник у цей період, були саме народні форми: широкі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки - у чоловіків, сорочки з суцільними рукавами, плахти, запаски, лейбики - у жінок. Панівна верхівка тогочасного українського суспільства, крім одягу основних народних форм, носила верхній специфічний російський одяг (ферязі, охабні, шуби, літники, тілогрії, опашниці) та іноземний (кунтуші, плащі-накидки, делії тощо).
Основним матеріалом для пошиття українських народних костюмів було домоткане полотно з льону і конопель здебільшого білого кольору, оскільки його ретельно вибілювали. З цього полотна шили чоловічі і жіночі сорочки, штани різних типів, фартушки, деяке інше жіноче вбрання, яким обгортали тіло, а іноді - літній верхній одяг. [12, с. 167-170] Крій українських сорочок відзначається особливою раціональністю використання полотна: геометричні деталі прямокутної форми на плечах і коло шиї, а також на рукавах стягувалися в складки, збори. Причому ніколи не приховувалися деталі крою, навпаки його лінії були засобом художньої виразності виробу, тому вони часто прикрашалися вишивкою на місцях швів. Існували спеціальні способи з’єднувальних швів. Крій сорочок часто зумовлювався можливостями домотканого полотна, яке було нешироким. Сорочки з вишитими уставками були відомі слов’янам ще з давніх-давен. Плечові уставки найбільш характерні для України. Сорочки з кокетками з’явилися пізніше, як данина моді міста. [5, с. 334-335]
Виняткового поширення набули також шерстяні тканини як місцевого домашнього виробництва, так і привізні. Із сукна шилі верхній одяг усіх типів для різних верств населення, а домоткані шерстяні тканини йшли на виготовлення плахт, запасок та іншого поясного жіночого одягу. Тільки вищі верстви тогочасного українського суспільства використовували імпортні кольорові сукна, у народі переважно побутували цупкі тканини, втому числі ворсисті. Шовкові тканини побутували в досить широкому асортименті серед панівної верхівки. З них виготовляли чоловічий і жіночий одяг, іноді - парадно-святкове вбрання запорозьких козаків. Найбільш поширеними були привізні узорчаті шовкові тканини з тканим узором (парча, бархат із золотими або срібними нитками). Серед одноколірних гладеньких шовків траплялися атлас і камка. З узорчатих шовкових тканин шили переважно верхній чоловічий і жіночий одяг (жупани, кунтуші, накидки тощо). Значно менше застосування в ті часи (XVII століття) мали бавовняні тканини: лише щільний одноколірний перкань і вибивну китайку часом використовували для пошиття шароварів та деякого жіночого вбрання. Хутро в українських костюмах використовували досить широко. І в народі, і в багатих верствах населення найчастіше застосовували овече хутро. Найулюбленішим був сірий смушок (для комірів, облямувань чоловічих шапок). Траплялося також хутро куниці, видри і лисиці. [12, с. 169]
Найстарішими формами поясного одягу українських жінок були запаски, обгортки, плахти. Плахта була переважно святковим одягом. Кольори часто вказували на вік жінки: дівчата та молоді жінки носили яскраві червоні плахти, літні жінки стримані сині кольори. Плахти відомі також у Білорусі і рідше в Росії - у тих районах, що межують з Україною. Невід’ємною деталлю жіночого одягу був фартух (хвартух, попередниця тощо) його носили поверх спідниці, плахти, запаски. Фартухи були полотняні, вовняні, щедро прикрашені вишивкою або тканим узором. В українському національному одязі відображено його магічну сутність, адже він є укриттям людини від впливів зовнішнього середовища: не тільки холоду, вологи, вітру, а й від злих духів, зурочення тощо. Одяг своєрідна ізоляція. [5, с. 335-336]
Колірне вирішення українських костюмів XV - XVII століття було дуже різноманітним. У народних костюмах переважав загалом світлий колір основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки й штани, а не рідко й шерстяний верхній одяг - свити, гулі, гуні. Майже білого кольору (точніше, світло-кремового) було часто й некрите овчинне вбрання, вироблене «набіло» (кожухи, кептарі). Розмаїтість кольорів не порушувала принципу колоритної єдності, двоколірності і навіть монохромності у колірному вирішенні костюмів. Вишивки у XV - XVII столітті теж не були строкатими, до того ж поряд із чорними, червоними й синіми побутували й білі вишивки. [12, с. 170]
У XVII - XVIII столітті на Сумщині розвивалися майже всі ремесла, які існували тоді на Україні. Особливо поширеним було ткацтво. В усіх селянських господарствах жінки пряли лляне, конопляне і вовняне прядиво, з якого виготовляли тканину для нижнього і верхнього одягу, килими, рядна і мішковину. Відомі в Україні були охтирські плахти, кролевецькі рушники, хустки, жіночі очіпки. [13, с. 184-185]
У 70 - 80 рр. XIX століття значного розвитку в Сумському повіті набуло ткацтво - у слободі Ворожба, де у великій кількості виготовлялися полотно, рядно і сукно. Центром ткацького виробництва вважався Кролевецький повіт, де, за даними 1897 р., було зайнято 3 тис. чоловік. Їхні вироби 1913 р. неодноразове представлялися на всеросійських виставках дрібних кустарів. Цей промисел зберігся до нашого часу. [13, с. 260-261]
Регіональні риси традиційного вбрання українців XIX-початку XX ст.
У XIX ст. на всіх теренах України зберігається традиційне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс,- стрій. Ансамбль вибудовується за єдиним принципом пошарового накладання убрання (натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убір і т. ін.). Вироблено єдині художньо-естетичні правила оздоблення предметів ноші, в яких знайшли відображення найкращі досягнення українських майстрів візерункового ткання, вишивки, мережки. Повсюдно діють єдині морально-етичні норми побутування строю, за якими розрізняється убрання буденне, святкове, обрядове. [1, c. 518] По всій Україні горять разки намиста, мерехтять квітами, стрічками, намистинами, дзеркальцями дівочі вінки, вишневі, зелені, сині, червоні, тернові хустки, пломеніють чорнобривцями плахти й запаски, переливаються коштовними самоцвітами уставки і манишки. Локальні варіанти вбрання, простежені в окремих місцевостях, дали підставу виділити характерні строї Наддніпрянщини, Слобожанщини, Причорномор’я, Полісся, Волині, Опілля, Поділля, Північної Буковини , Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Закарпаття. [17, с. 518-519]
У Степовому макрорегіоні виділяються дві історико-культурні смуги: власне степова та середземноморська (південне узбережжя Криму та окремі приморські місцевості материкової частини Північного Причорномор'я). Кримські гори є перехідною смугою між ними.
Нижньодніпровський регіон відповідає території сучасної Миколаївської області, південних районів Кіровоградської області (Вільшанського, Добровеличківського, Новоукраїнського, Кіровоградського, Новгородківського, Петрівського, Долинського, Устинівського, Бобринецького, Компаніівського, південної частини Олександрівського), північних районів Херсонської області (Великоолександрівського та Високопільського), південно-західних районів Дніпропетровської області. Комплекс вбрання українців Степу був створений переселенцями з різних регіонів України.
Вбрання українців Степу формувалося у взаємодії з культурними традиціями інших народів (росіян, болгар, греків, німців та інш. ), які селилися поруч з українцями на правах державних колоністів.
Неоднорідні за своєю етнічною приналежністю переселенці - вихідці з різних місць України - приносили з собою різноманітні культурні традиції.
Найбільше збереглись традиції в українців Нижнього Подніпров'я та Таврії. Комплекс жіночого вбрання вишиванок українців Нижнього Подніпров'я і Таврії складався з таких елементів: різноманітних типів сорочок вишитих; поясного одягу - незшитого (одноплатової дерги чи двоплатової плахти) або зшитого (з кількох пілок рясних спідниць та спідниць з оборкою по низу); фартуха (запаски, попередниці, запонки); орнаментованого поясу; нагрудного одягу у вигляді безрукавних керсетів; зимового та демісезонного верхнього одягу з рукавами.
Вбрання в Причорномор’ї має багато спільних рис з одягом як Наддніпрянщини, так і Слобожанщини. Чоловіки носили вишиті сорочки з розрізом посередині грудей, сорочку-чумачку, лоцманську. Штани - полотняні, а також з фабричної тканини. В степовій частиш регіону були поширені шкіряні штани («ірхи», «іршанки»). Вони не мали зовнішніх бокових швів і дуже нагадували штани скіфів. Взимку чоловіки вбирали свитки, гуньки з грубого сукна домашнього виробу, кирею, пальто із сукна, коротку кожушанку, кожух вільного крою («толуб») до роботи, довгий просторий кожух або довгу вільного крою бурку з каптуром у дорогу. Улюбленим верхнім вбранням були чумачки - із синього тонкого фабричного сукна з відрізною спинкою і складками на ній. Поширеними головними уборами вважались смушева шапка і солом’яний бриль, взуттям - чоботи, в Степу - постоли.
Жіночий стрій включав білу сорочку, вишиту білими нитками, з примереженими рукавами; сорочку, вишиту чорними нитками (Херсонщина, Миколаївщина); коротку сорочку («до талійки»), оздоблену вишивкою; клітчасту плахту; сукняну джергу (на щодень); широку спідницю з фабричної тканини, до якої одягали такий же або тканий фартух; корсетку з клинами. На Херсонщині також носили довгу, до п’ят, спідницю у шість пілок і плечовий одяг з тонкого сукна - «баску», себто кофту з довгими рукава ми, котра прилягала до стану. В холодну пору - коротку кожушанку, приталену, із густими зборками ззаду, покриту зверху тканиною. На Одещині побутувало пальто із фабричної тканини - «пальтіссак». Верхнім одягом служили також бурнуси і кожухи. Бурнуси шили із тонкого сукна або тканини (ластик). Цей одяг мав вигляд широкого халата, простроченого разом з підклад кою. Між верхом і підкладкою була підбивка з вати. Зимою носили прямоспинний кожух, оздоблений сивим смухом на комірі, полах, рукавах. Інколи кожух покривали синім сукном. Дублені кожухи були з дуже великими комірами і оздоблені вздовж піл строчкою («кривулькою»). Завершував костюмний комплекс головний убір - яскрава квітчаста велика хустка і червоні або чорні чоботи. Народний традиційний стрій Українського Причорномор’я та Приазов’я одним з перших почав втрачати традиційний характер і наближався до міського [ с. 522-523].