Вступ
Актуальність дослідження. Сучасна освітня практика характеризується все інтенсивнішим спрямуванням на компетентнісний підхід, що передбачає набуття учнями знань, умінь і навичок для вільного володіння мовою як інструментарієм мислення й комунікації, а отже формує мовну особистість. Вивчення синтаксису в основній школі якнайкраще сприяє компетентнісному переорієнтуванню всього навчального процесу, органічному поєднанню вдосконалення грамотності, розвитку лінгвістичного мислення й плеканню національно-мовної свідомості школярів. У лінгводидактиці визначено загальні засади, на які спирається робота з формування й розвитку комунікативної компетентнції в комплексі з мовленнєвою, соціокультурною, діяльнісною (стратегічною), що в результаті забезпечує комунікативну компетенцію. Саме тому, відповідно до Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти й Загальноєвропейських рекомендацій з мовної освіти, компетентнісний підхід із різним ступенем послідовності та обґрунтованості спроектовано в чинних програмах з української мови, уведено як новацію, результативну складову змісту, що спонукає до переструктурування змісту шкільного курсу вивчення української мови.
Теоретичну базу реалізації компетентнісного підходу в мовній освіті закладено в працях таких відомих українських і зарубіжних лінгводидактів, як О. Горошкіна, І. Ґудзик, С. Караман, Т. Ладиженська, Л. Мацько, А. Нікітіна, Є. Пассов, М. Пентилюк, О. Семеног, Т. Симоненко, Г. Шелехова та ін. Головним складникам комунікативної компетенції й компетенцій (здібність до мови, знання мови, реалізація її в мовленнєвій діяльності) приділено увагу в працях А. Богуш, М. Вашуленка, Д. Ізаренкова, С. Карамана, Л. Мацько, М. Пентилюк.
Методика реалізації компетентнісного підходу і формування мовної компетенції особистості висвітлюється також у працях, присвячених проблемному (П. Білоусенко, О. Біляєв, І. Вихованець, С. Єрмоленко, Т. Напольнова, К. Плиско), інтегрованому (О. Біляєв, Л. Варзацька, Л. Дворецька, О. Савченко), когнітивно-комунікативному (О. Горошкіна, А. Нікітіна, М. Пентилюк), інтерактивному (А. Границька, Л. Пироженко, О. Пометун) підходам; навчанню розвитку зв’язного мовлення (Л. Варзацька, Г. Іваницька, В. Капінос, Т. Ладиженська, М. Львов, С. Омельчук, Н. Пашківська, Л. Симоненкова, М. Стельмахович, Г. Шелехова), навчанню мови на текстовій основі (О. Горошкіна, Т. Донченко, М. Крупа, Л. Мацько, А. Нікітіна, М. Пентилюк).
Спрямування компетентнісного підходу не лише на мову, але й на мовця та процеси мовлення спричиняє надання статусу рівноправних понять мовної й мовленнєвої компетентностей і компетенцій. Комунікативну компетенцію у цьому плані трактують як явище певного рівня обізнаності конкретного суб’єкта чи суб’єктів, а мовленнєву - як здатність людини до практичного використання знань про мову в процесі комунікації. У формування й становлення компетентнісного підходу в мовній освіті, визначення перспектив подальшого його розгортання зробили внесок психологи та психолінгвісти Б. Баєв, Л. Виготський, П. Гальперін, В. Давидов, М. Жинкін, І. Зимня, Г. Костюк, О. Леонтьєв, О. Лурія, А. Маркова, І. Синиця. Такі пошуки знайшли відображення і в лінгводидактичній науці як тенденції до поглиблення психолінгвістичної мотивації процесу навчання мови (О. Біляєв, Л. Варзацька, Т. Донченко, С. Омельчук, М. Пентилюк, Г. Шелехова та ін.), переакцентування мети й завдань вивчення мови, застосування нових підходів - когнітивного, комунікативно-діяльнісного, функціонально-стилістичного, проблемного, етнопедагогічного, українознавчого. Окремі аспекти компетентнісного підходу в мовній освіті на рівні середніх і вищих навчальних закладів окреслено в кандидатських та докторських дисертаціях І. Варнавської, Н. Веніг, І. Волкової, Н. Голуб, О. Горошкіної, І. Дроздової, О. Кулик, І. Кухарчук, О. Кучерявої, С. Омельчука, Т. Симоненко.
Проте досі ще не вироблено повного переліку компетенцій мовної освіти як складових мовної компетентності та їх змістового наповнення, відсутнє чітке розмежування понять "компетенція" і "компетентність". З огляду на це формування комунікативної компетенції учнів основної школи в процесі вивчення простого речення на засадах компетентнісного підходу є важливою проблемою і потребує розроблення спеціальної методики та впровадження її в навчально-виховний процес, що й спонукало до вибору теми магістерської роботи "Методика формування комунікативної компетенції учнів під час вивчення простого речення в школі".
Актуальність досліджуваної теми зумовлена такими чинниками: а) освітніми тенденціями розвитку лінгвістики, психолінгвістики та лінгводидактики, що стосуються вивчення синтаксичних одиниць у процесі формування мовно-комунікативних умінь; б) потребою врахування компетентнісного підходу до вивчення шкільного курсу синтаксису української мови з активним залученням інноваційних форм, методів і засобів навчання; в) необхідністю узгодження вимог Державних стандартів мовної освіти з якістю навчально-виховного процесу і рівнем навчальних досягнень учнів з синтаксису, що не завжди відповідають цим вимогам.
Мета дослідження полягає в розробленні теоретично обґрунтованої методики формування комунікативної компетенції учнів під час вивчення простого речення в школі.
Завдання дослідження:
) проаналізувати наукову літературу з досліджуваної проблеми та обґрунтувати теоретико-методологічні передумови реалізації пропонованої системи роботи з формування комунікативної компетентнції учнів під час вивчення простого речення в середній школі;
) проаналізувати сучасний стан викладання тем простого речення в середній школі;
) дослідити стан та рівень знань із синтаксису простого речення учнів основної школи;
) розробити систему вправ, спрямованих на формування комунікативної компетенції учнів під час вивчення простого речення в школі.
Об’єктом дослідження є процес навчання простого речення сучасної української мови учнів основної школи загальноосвітніх навчальних закладів, а предметом дослідження - методика формування комунікативної компетенції учнів у процесі вивчення простого речення української мови.
Гіпотеза дослідження. Рівень комунікативної компетенції та її основних складників підвищиться, якщо: а) під час навчання синтаксису дотримуватися когнітивно-комунікативного і компетентнісного підходів; б) синтаксичні знання, уміння й навички учнів спрямовувати на формування комунікативної компетенції; в) на уроках української мови використовувати оптимальні форми, методи, прийоми й засоби навчання з опорою на текст, реалізуючи внутрішньо-предметні й міжпредметні зв’язки.
Для досягнення мети й реалізації визначених завдань використовувалися такі методи дослідження: теоретичні - аналіз і синтез лінгвістичної, психологічної і педагогічної наук з метою реалізації компетентнісного підходу в мовній освіті; аналіз шкільних програм і підручників з української мови для 8 класів для з’ясування вихідних даних дослідження; емпіричні: спостереження уроків синтаксису простого речення в навчально-виховному процесі; розробка системи вправ з метою цілеспрямованого формування в учнів мовної компетентності; статистичні: якісний і кількісний аналіз отриманих результатів дослідження.
Упровадження результатів дослідження здійснювалося на базі Новоодеської середньої загальноосвітньої школи І-III № 3.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що: теоретично обґрунтовано сутність й основні завдання реалізації компетентнісного підходу до вивчення простого речення в середній школі; з’ясовано складники комунікативної компетенції; виявлено специфіку використання їх стосовно синтаксичного рівня мови з урахуванням досягнень сучасної лінгводидактики; визначено критерії й рівні сформованості мовної компетентності учнів основної школи; проведено аналіз стану викладання тем простого речення, спроектованих на формування та вдосконалення комунікативної компетенції в репродуктивних і продуктивних видах мовленнєвої діяльності; висвітлено систему роботи над синтаксичним матеріалом, спрямовану на формування в учнів основної школи знань, умінь і навичок; подальшого розвитку й застосування набула методика формування комунікативної компетенції, що узагальнює синтаксичні знання про просте речення і розвиває практичні вміння й навички.
Практичне значення отриманих результатів визначається їх спрямуванням на підвищення рівня комунікативної компетенції учнів основної школи, створенням методики вивчення простого речення з урахуванням компетентнісного підходу, що забезпечує взаємозв’язок теоретичних знань із практичними навичками. Матеріали роботи можуть бути використані вчителями української мови в процесі навчання школярів синтаксису в загальноосвітній школі, розроблення факультативних курсів та конспектів уроків за вибором з проблем синтаксису, у практичній роботі вчителів.
Структура роботи: Робота складається
зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
Розділ 1.
Лінгводидактичні основи формування комунікативної компетенції на уроках
вивчення синтаксису простого речення
.1 Лінгвістичні засади
формування комунікативної компетенції учнів
Головною метою української системи освіти є створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості, забезпечення високої якості освіти випускникам середньої та вищої школи, визначення Національної доктрини розвитку освіти України ХХІ століття. Переважна більшість педагогів-науковців і освітян-практиків переконані, що підготовка фахівців у будь-якій сфері повинна здійснюватися на новій концептуальній основі в рамках компетентнісного підходу.
Визначальними категоріями компетентнісного підходу в освіті є поняття компетенції та компетентності, які в педагогічній науці досить плідно розробляються і різнобічно розглядаються, проте до цих пір не мають однозначного змісту і визначення. У "Новому тлумачному словнику української мови" слово "компетенція" трактується як "добра обізнаність із чим-небудь; коло повноважень якої-небудь організації, установи, особи" [42, с. 345]. У тлумачному словнику С. І. Ожегова компетенція визначається як "коло питань, в яких хто-небудь добре обізнаний; коло чиїхось повноважень, прав" [43, с. 489]. У тлумачному словнику сучасної російської мови під компетенцією розуміють "коло питань, явищ, в яких дана особа авторитетна, має досвід, знання; коло повноважень, галузь належних для виконання ким-небудь питань, явищ" [67, с. 358 ].
Можна зробити висновок, що в компетенції загальним є їх змістова основа: знання, які повинна мати особа; коло питань, в яких особа повинна бути обізнана; досвід, необхідний для успішного виконання роботи у відповідності з установленими правами, законами, статутом. Знання, коло питань, досвід подані як узагальнені поняття, що не стосуються конкретної особи, які не є її особистісною характеристикою. У наведених тлумаченнях явно відображено когнітивний (знання) і регулятивний (повноваження, закон, статут) аспекти даного поняття.
Новий тлумачний словник української мови слово "компетентний" трактує так: "1) який має достатні знання в якій-небудь галузі; який з чим-небудь добре обізнаний; тямущий; який ґрунтується на знанні; кваліфікований; 2) який має певні повноваження; повноправний, повновладний" [42, с. 344 ]. Як бачимо, у наведеному тлумаченні "компетентності" йдеться про людину, яка володіє відповідною компетенцією, або про заклад, орган управління, що має права для вирішення якого-небудь питання. Проте важливим є саме характеристика особистісних якостей людини, володіння компетенцією.
Отже, компетенція - це певна норма, досягнення якої може свідчити про можливість правильного вирішення якого-небудь завдання, а компетентність - це оцінка досягнення (або недосягнення) цієї норми. Компетентність виступає в українській мові як якість, характеристика особи, яка дозволяє їй (або навіть дає право) вирішувати певні завдання, виносити рішення, судження у певній галузі. Основою цієї якості є знання, обізнаність, досвід соціально-професійної діяльності людини. Цим самим підкреслюється інтегративний характер поняття "компетентність".
У проекті українського державного стандарту загальної освіти сформульовано означення компетенції як "готовності учня використовувати уміння і навички, а також способи діяльності в житті для розв’язання практичних і теоретичних завдань". Ключовим у цьому означенні є поняття "готовності" учня, яке означає "підготовлений до використання" знань і способів діяльності (діяльнісний аспект особи). Крім того, готовність передбачає також згоду, бажання що-небудь зробити, тобто включає аспекти вмотивованості особи (сформованого внутрішнього спонукання) на виконання роботи. Такі дослідники, як С. Е. Шишов та В. А. Кальней поняття компетенції визначають через поняття здатності: "компетенція - це загальна здатність, яка ґрунтується на знаннях, досвіді, цінностях, нахилах, які набуваються завдяки навчанню" [79, с. 138]. І. Г. Галяміна вважає, що "компетенція - це здатність і готовність застосовувати знання і уміння при розв’язанні професійних завдань у різноманітних областях - як у конкретній області знань, так і в областях, слабо прив’язаних до конкретних об’єктів, тобто це здатність і готовність проявляти гнучкість у мінливих умовах ринку праці" [12, с. 46]. В.І. Байденко вважає, що "компетенція - це здатність робити щось добре, ефективно в широкому форматі контекстів з високим ступенем саморегуляції та самооцінки, з швидкою, гнучкою й адаптивною реакцією на динаміку обставин і середовища; здатність виконувати особливі види діяльності й робіт у залежності від поставлених завдань, проблемних ситуацій і т. ін." [3, с. 15]. Ю. В. Фролов, Д. А. Махотін визначають компетенцію як відкриту систему процедурних, ціннісно-смислових і декларативних знань, що включає взаємодіючі між собою компоненти (епістеміологічні - пов’язані з пізнанням, особистісні, соціальні), які активізуються і збагачуються в діяльності по мірі виникнення реальних життєво важливих проблем, з якими стикається носій компетенції [74, с. 35]. У цьому визначенні містяться "знаннєві" і "ціннісні" компоненти. С. Бондар подає таке означення компетенції: "Компетенція - це здатність розв’язувати проблеми, що забезпечуються не лише володінням готовою інформацією, а й інтенсивною участю розуму, досвіду, творчих здібностей учнів" [7, с. 8], наголошуючи, що "…компетентність - це здатність особистості діяти. Але жодна людина не діятиме, якщо вона особисто не зацікавлена в цьому. Природа компетентності така, що вона може проявлятися лише в органічній єдності з цінностями людини, тобто в умовах глибокої особистісної зацікавленості в даному виді діяльності… Отже, цінності є основою будь-яких компетенцій" [7, с. 9]. В свою чергу А. В. Хуторський вважає, що "компетенція включає сукупність взаємозв’язаних якостей особи (знань, умінь, способів діяльності, досвіду) і є відчуженою, наперед заданою соціальною вимогою (нормою) до освітньої підготовки учня, необхідної для його якісної продуктивної діяльності в певній сфері" [76, с. 49]. Розмежовуючи компетенції в загальному їх розумінні, без відношення до якої-небудь сфери діяльності, і стосовно сфери освіти, він визначає освітню компетенцію як "сукупність взаємозв’язаних смислових орієнтацій, знань, умінь, навичок і досвіду діяльності учня по відношенню до певного кола об’єктів реальної дійсності, необхідних для здійснення особисто і соціально значущої продуктивної діяльності" [77, с. 152]. Термін "компетенція" використовується також для позначення інтегрованої характеристики якості випускника, є категорією результату освіти у вигляді досвіду чотирьох типів:
- досвіду творчої діяльності у формі умінь приймати ефективні рішення в проблемних ситуаціях;
- досвіду пізнавальної діяльності, зафіксованого у формі знань;
- досвіду здійснення відомих способів діяльності у формі умінь діяти за зразком;
- досвіду здійснення емоційно-ціннісних ставлень у формі особистісних орієнтацій.
Аналіз визначень даного поняття компетенції дає можливість виділити ключові слова, що характеризують феномен компетенції:
- приналежність до якої-небудь сфери діяльності, тобто коло питань, в яких дана особа володіє пізнаннями, досвідом, що дозволяє судити про що-небудь;
- коло повноважень, наданих законом, статутом або іншим актом конкретному органу або посадовцю;
- предметна галузь, в якій індивід добре обізнаний і в якій він виявляє готовність до виконання діяльності;
- знання, досвід в тій або іншій галузі;
- особливий інформаційний ресурс індивіда, організації;
- досвід, знання і навички про спосіб організації і управління діяльністю для досягнення поставленої мети (тобто йдеться про мету знання, що управляє іншими знаннями);
- інтегрована сукупність характеристик (знання, уміння, навички, здібності, мотиви, переконання, цінності), що забезпечує виконання професійної діяльності на високому рівні і досягнення певного результату;
- базова характеристика особи;
- деякі внутрішні, потенціальні психологічні новоутворення, які потім виявляються в діяльності;
- інтегративна характеристика якості підготовки випускника, категорія результату освіти;
- відкрита система, перш за все, процедурних і ціннісно-смислових знань, що включає взаємодіючі між собою компоненти, які активізуються і збагачуються в діяльності реальних життєво важливих проблем, з якими стикається носій компетенції.
М. Головань стверджує, що компетенція розглядається в трьох аспектах: 1) як коло питань, в яких особа повинна бути обізнана; коло повноважень, делегованих суб'єкту (посадовцю, органу управління, групі та ін.); 2) як досвід, інформаційний ресурс, знання в певній предметній галузі, якими володіє суб'єкт; 3) соціально задана вимога до підготовки особи у певній сфері [16, с. 24].
Отже, загальним для переважної більшості означень компетенції є розуміння її як властивості або якості особистості, потенційної здатності особи справлятися з різноманітними завданнями, як сукупності знань, умінь, навичок і способів діяльності особи, які взаємозв’язані між собою, необхідних для здійснення якісної продуктивної діяльності і задані по відношенню до певного кола предметів і процесів. При цьому спостерігається взаємодія когнітивних і афективних навичок, наявність мотивації і відповідних ціннісних настанов.
Компетентність є основним поняттям, оскільки воно: поєднує в собі когнітивну і діяльнісну складову; дає інтерпретацію змісту освіти, сформованого „від результату" [ 16, с. 26]; є інтегративним за природою, тому що воно містить низку однорідних чи близьких умінь і знань, що належать до широких сфер діяльності. Не варто протиставляти компетентності знанням чи вмінням і навичкам. Поняття компетентності ширше за поняття знання, уміння, навички, адже воно містить їх у собі (хоча, зрозуміло, не йдеться про компетентність як про просту суму „знання - уміння - навички"), це поняття трохи іншого значеннєвого ряду. Компетентність - інтегрований результат освіти, що, на відміну від функціональної грамотності, дозволяє розв’язувати цілий клас задач; на відміну від навички є усвідомленою (передбачає етап визначення мети); на відміну від уміння є здатною до перенесення (пов’язана з цілим класом предметів впливу), удосконалюється не шляхом автоматизації та перетворення на навичку, а шляхом інтеграції з іншими знаннями, уміннями, навичками; через усвідомлення загальної основи діяльності зростає компетентність; на відміну від знання існує у формі діяльності (реальної чи мисленнєвої), а не інформації про неї. Крім того, компетентність співвіднесена з ціннісними і смисловими характеристиками особи, має практико-орієнтовану спрямованість [ 16, с. 28 ].