Материал: mass_communications_2008

Джерело: Д. Гелд, E. Мак-Грю, 2004.

Д. Гелд та E. Мак-Грю називають себе прихильниками космо­ політичної соціальної демократії. Вони розуміють її як базу для об'єднання навколо просування ідеї неупередженого права на між­ народному рівні, більшої відкритості, підзвітності та демократії в ґлобальномууправлінні; глибшої прихильності до соціальної спра­ ведливості у прагненні досягти справедливішого розподілу світо-

вих ресурсів та людської безпеки; захист та оновлення спільноти на різних рівнях (від локального до ґлобального); регулювання Глобальної економіки через державне управління ґлобальними фі­ нансовими та торговими потоками, забезпечення ґлобальних су­ спільних благ і залучення найзацікавленіших груп до корпоратив­ ного управління. Така спільна основа, на думку згаданих авторів, у ґлобальній політиці містить у собі чіткі підстави для діалогу та компромісу між різними сегментами політичного спектра (від «ґлобального» до «антиґлобального»). Занепокоєння викликає не­ минуче у подібних випадках посилання на «прогресивні» ідеї та сили. Оскільки завжди повинен з'явитися той, хто визначатиме належність до таких кіл та міру самої прогресивності.

Глобалізація та медії

Розгляд медійної проблематики у контексті ґлобалізації також наштовхує нас на проблему дисбалансу між «тими, хто має» і «тими, хто не має», який, за свідченням O. Зернецької, є вражаю­ чим. Тоді як до перших належить 25 % населення планети, до дру­ гих - 75 %. «Ті, хто мають», споживають 80 % світової енергії та мають 86 % світової промисловості (п'ять країн контролюють 60 % промисловості, тоді як 44 найменш розвинені країни мають лише 0,21 %). He менш разючий дисбаланс склався у царині інформації та комунікації. Технологія, яка є основною складовою для вироб­ ництва і вдосконалення фізичних носіїв повідомлень та програм­ ного забезпечення, створюється, розвивається і контролюється у США, Японії та Західній Європі.

Кількість корпорацій, які контролюють головні американські медії (газети, журнали, телебачення, радіо, книговидання, музичну і кінопродукцію, відеовиробництво і фотоагенції), скоротилася з 50 у 1983 p. до 5 у 2004. Це Time Warner, Disney, Bertelsmann (Ні­ меччина), Viacom, Rupert Murdoch's News Corporation. Ці ж корпо­ рації є найзначнішими світовими гігантами. Б. Баґдікян зазначає, що шосте місце в американській індустрії посідає General Electric's NBC. P. Чесні каже, що така конгломерація є відносно недавнім явищем. До 1980-х pp. медіа головним чином розвивалися і регу­ лювалися в національних рамках. Розвиток сучасних інформацій­ них технологій, тиск міжнародних установ (Світовий банк) та уря­ ду США щодо необхідності дерегуляції й приватизації медій при­ швидшував ці процеси.

Найбільший обсяг інформації поширюється між країнами Пів­ ночі, менший - між країнами Півночі і Півдня і зовсім малий -

між країнами Півдня. Оскільки ґлобалізація, за словами Дж. Голлорана, виявляється неспроможною піти назустріч проблемам «третього світу», то чого ми справді невідкладно потребуємо, це ґлобалізації моральної відповідальності. Питання, які вирішують­ ся посткомуністичними країнами Європи, мають свої питомі особливості, насамперед в ідеологічній площині. T. Лильо вказує на те, що ґлобалізація не є ідеологічно нейтральним процесом і, як правило, сприяє поширенню цінностей масової культури. Це може призвести до гомоґенізації національних реальностей постко­ муністичного світу, в якому нації об'єктивно потрапили в умови інформаційного виживання. B комунікаційній площині глобаліза­ цію слід розглядати як продовження впливу тих сил, які можна вважати відносними переможцями «холодної війни».

T. Лильо висловлює надію на плюралізацію ґлобального ін­ формаційного простору за полінаціональним принципом. Це уможливило б узгодження умов комунікаційного процесу з пра­ вом народів поширювати інформацію про себе без посередників, а також вихід поза межі інформаційно уніфікованого (узурпова­ ного) світу. Тоді ґлобалізація забезпечила б інформаційну адек­ ватність ідентифікаційного процесу, якість якого залежить не тільки від міцності комунікативних зв'язків усередині нації, їх реставраційної здатності, а й від того, як націю детермінує зов­ нішній світ. У посткомуністичній ситуації, де переважає орієнтаційна модель ідентифікації, таке розуміння комунікаційного плю­ ралізму дуже важливе.

Перед загрозою ґлобальної уніфікації T. Лильо фактично від­ повідає 3. Бжезінському, що ґлобалізація та універсалізація - да­ леко не ідентичні поняття. Виправдовування геґемонії, насамперед США, нібито універсальною скерованістю їхньої культури і полі­ тики - недоречне і навіть небезпечне. He лише універсальність, а передусім домінування витворило могутність Заходу. Спроба ототожнення цих двох понять спричиняє критичне ставлення до власне універсальних цінностей у країнах, що проходять стадію демократизації. Згадані вартості маргіналізуються, їхня адаптація в ідентифікаційному процесі може блокуватися. Агресивна ґло­ балізація ускладнює демократизацію посткомуністичного су­ спільства, оскільки вона підсилює гіпердемократизм і послаблює національні держави - традиційний простір реалізації наро­ довладдя.

Так само, як і Я. Дашкевич, T. Лильо критикує зачарування ґлобалізмом із правих позицій постколоніальної нації і держави. Ha його думку, у посткомуністичному просторі переважає однобоке трактування ґлобалізації. Має місце спроба звести всі ідентифіка-

Ґлобалізація і порозуміння

ційні альтернативи до двох напрямів: прозахідного або проросійського. Конструктивність ґлобалізації залежатиме від того, чи її ідеологи визнають, що де-факто кожна національна культура уможливлює поступ людства, а права людини неможливо реалізу­ вати без реалізації національного права. Детерміністський потен­ ціал ґлобальних медіасистем щодо реальності після завершення «холодної війни» істотно зріс. Медіадетермінування національних реальностей в основному побудоване не на семантичній, а на праг­ матичній адекватності, з точки зору інтересів пропагандиста. Для міжнаціонального примирення важлива насамперед не кількість інформації, а її зміст, що не іґнорує правду, навіть найневигіднішу, а тому й уможливлює компроміс. Комунікаційне псевдотолерування, як і денаціоналізація інформаційного простору, лише уск­ ладнює примирення. Його передумовою не може бути поглинення та асиміляція ґлобальним комунікаційним процесом такого важ­ ливого ступеня реальності, як нація.

Бажання зберегти статус-кво імперської культури в Україні, яке мотивується захистом універсальних вартостей, означає також розвиток постколоніалізму. Ha конференції «Права людини в Ук­ раїні: стан справ, проблеми, перспективи», яка відбувалася в НаУКМА у жовтні 2002 року, O. Баган відзначав широкомасштаб­ ний процес русифікації українського соціуму. Зокрема залежність українських медій від російських «першоджерел» й «авторитет­ них контекстів» настільки велика, що становить загрозу націо­ нальній безпеці України, позаяк держава, яка не спроможна на ма­ совому рівні ефективно поширювати свої інформаційно-ідеологіч­ ні моделі, інтерпретувати міжнародні події з точки зору власних національних інтересів, формувати позитивний імідж власної coціополітики і соціокультури, ризикує впасти у залежність від сусід­ ньої держави, яка на все це визначально впливає. Слід згадати, що мас-медійна секція цієї конференції ухвалила спеціальну постано­ ву про те, що іґнорування прав української мови в українському інформаційному просторі є порушенням прав людини.

Розглядаючи дискусію pro і contra ґлобалізації, ми доходимо висновку, що ЗMK беруть участь у поглибленні постмодерного стану сучасного світу. Ця тема потребує більшої уваги. Так, Ж. Бодрийяр, пишучи про реквієм по мас-медіях у контексті студентських акцій протесту, що мали місце у 60-х роках у Франції, деконструює полярну функціональність медій і домінування правого дискурсу у сенсі односпрямованості інформаційного повідомлення «адре­ сант - адресат». Тобто постмодернізм у нього виступає засобом увиразнення медіаторської функції медій, також звучить до певної міри синонімічно з лівою політичною орієнтацією у тодішній

Франції. Ha сьогодні його закиди щодо маніпулятивності медій зберігають незмінну актуальність.

Позицію Ж. Бодрийяра поділяє B. Черепанин, який також кри­ тикує риторику правого, проте вже не просто владного, а глобаль­ ного дискурсу. Ha його думку, Америка отримала те, про що фан­ тазувала, оскільки терористичні акти у США - це насправді плід віртуальної картинки. Адже в останні роки голівудські режисери змагалися, хто з більшими спецефектами зобразить руйнування будівель, цунамі, масову втечу із американських мегаполісів та інші жахіття. Найчастіше «діставалося» Нью-Йорку, який «зни­ щували» землетрусом, астероїдом чи монстрами. Тому всупереч постійно повторюваній фразі про те, що події 11 вересня 2001 p. годі було уявити, що американці начебто боялись обговорювати щось подібне, насправді західна культура уявляла і репетирувала їх роками.

B. Черепанина хвилює безвідповідальність тих інтелектуалів, ут.ч. українських, які, пишучи про американську трагедію, жод­ ним словом не згадали про афґанську, палестинську, африканську, трагедії Сараєво, Ґрозного, Руанди, Конґо, Сьєрра-Аеоне, Судану, Нікараґуа, Камбоджі, Панами, Іраку, Сомалі, Аівану та сотні ін­ ших трагедій у всьому світі. Він погоджується з C. Жижеком у тому, що політкоректність - це новий фашизм, маючи на увазі перехід у тоталітарну фазу, коли «політкоректність» перетворюється на «політичну корекцію». B. Черепанин наводить слова ліберального інтелектуала P. Стіла: «Вони нас ненавидять, бо ми чемпіони ново­ го світового порядку капіталізму, індивідуалізму, секуляризму і демократії, що має бути нормою всюди».

Така некритична позиція унеможливлює розуміння будь-якої іншої точки зору. Як-от сирійського мислителя M. Сафаді. Він зви­ нувачує західну культуру в тому, що вона сама не може дотримува­ тися нею ж проголошених принципів цивілізації, оскільки запере­ чує існування інших цивілізацій. A єгипетський літератор Д. Acфор пише, що насильство починаться там, де не прислухаються до голосу інших і примусово вкорінюється спрощена логіка спільного знаменника.

Для B. Черепанина важливим є протиставити правому глобаль­ ному дискурсу постмодернізм як концептуальне обґрунтування здатності мислити іронічно і незалежно. Ha його думку, постмо­ дернізм не має нічого спільного з послабленням іншої здатності - приймати рішення і давати адекватні оцінки подіям. Постмодер­ нізм говорить тільки про те, що немає незалежного стандарту ви­ значення, яка з багатьох конкуруючих інтерпретацій події правдива. Єдине, проти чого виступає постмодернізм, - стверджує

Ґлобалізація і порозуміння

він, - це надія обґрунтувати відповідь на теракти в універсальних термінах, які були б переконливими для кожного, включно з воро­ гами. Природа цих атак і багатоманіття реакцій, які вони виклика­ ли, свідчать радше про зіткнення і конфронтацію не між, а всере­ дині цивілізацій. Чому б не перестати говорити про ідеологічні та цивілізаційні конфлікти, а поставити реальні запитання? - запи­ тує B. Черепанин.

Після студентських заворушень 60-х pp. y Франції медіаторська функція сучасних ЗMK інституційно і концептуально зміцнилася. Однак, незважаючи на домінуючу риторику захисту людських прав, сама маніпулятивність так і не була подолана. Якщо сучасній лю­ дині вже не загрожує тюремне ув'язнення за висловлення відмінної від офіційної точки зору, якщо вона має доступ до різних джерел інформації та може визначити її правдивість, вона насправді доб­ ровільно погоджується брати участь у маніпуляціях ґлобального масштабу настільки, наскільки приймає риторику «newspeak-y», «руссояза» чи «новомови» (за C. Шумлянським). Апелюючи до Дж. Орвелла, цей автор нагадує, що існування новомови значною мірою ґрунтується на новому способі мислення - «двомисленні», коли людина щиро вірить як у певне твердження, так і в його антите­ зу. Таким чином, цілком нормально сприймається те, що «війна - це мир», а «рабство - свобода».

Саме в такому розумінні нам слід сприймати застереження Д. Tyccy і Д. Фрімена. Посилаючись на A. Камю, вони кажуть, що неправильно названі речі лише додають світові нещасть. Тому, оголосивши «війну тероризмові», Сполучені Штати розпочали безкінечний ґлобальний конфлікт, який насправді може бути спрямований проти будь-якого ворога, в будь-якому куточку сві­ ту. Риторика виставляє рамки, які певним чином зумовлюють нашу діяльність. У зв'язку із цим A. Ахмад каже про «риторичну інфляцію» і характеризує американську «війну з тероризмом» як «ґлобальний мілітаризм» і «неоімперіалізм». Д. Буш назвав її «хрестовим походом», без пов'язання з історичним значенням цього слова. Таке визначення можна віднести до своєрідного «християнського фундаменталізму». Ha думку A. Ахмада, подібна риторика відносить мотивацію вчинків Пентагона до вищої, або ж Божественної, справедливості. Це дуже небезпечно, тому що розв'язує руки для вирішення будь-яких, а не лише пов'язаних із тероризмом проблем.

Коли США вступили у Другу світову війну, нагадує M. Ожеван, вони оголосили її двом конкретним країнам - Японії і Німеччині, а не «диктаторам усього світу». Америка не декларувала тоді війну «фашизму». Проте після 9/11 в офіційній риториці офіційних

MACOBI КОМУНІКАЦІЇ

американських чинників було мало логіки. П. Вольфовіц закликав

термін «терористичні держави». Ще у квітні 2001 p. сім держав потрапили до офіційного списку Державного департаменту як «terror states» (Куба, Іран, Ірак, Сирія, Північна Корея, Лівія і Су­ дан). Але тут не згадувався Афганістан, оскільки США не встано­ вили дипломатичні відносини з режимом талібів.

He потрапили до цього «чорного списку» й інші країни, які, хоча й надають притулок терористам, але офіційно вважаються «друзями Америки» - Саудівська Аравія, Пакистан, Колумбія. Крім того, якщо бути послідовним, то список Держдепартаменту слід було б поповнити всіма країнами, де діють терористичні ор­ ганізації. Тоді до нього потраплять Ірландія, Іспанія та Шрі-Аанка. Тобто виявиться, що «вороги Америки» є всюди. Але, якщо нази­ вати речі своїми іменами, то стане зрозуміло, що офіційні діячі з Вашинґтона, які нібито намагаються побороти «ґлобальне зло те­ роризму», насправді мають на увазі лише «ісламський тероризм». У цьому разі потрібно переконувати численні ісламські держави та організації, що «священна війна» не спрямована проти них. Отже, на думку M. Ожевана, ЗMK та урядовцям слід відкинути ідеологіч­ ну риторику й сфокусувати зусилля на реальних речах, тому що медії - це двогостра зброя.

Пишучи про психологічні медіаоперації за принципом «ми знаємо, де ви є», Ф. Тейлор робить висновок, що в асиметричній війні проти міжнародного тероризму лінією фронту є ґлобальне інформаційне оточення. H. Міладі так окреслює контури феноме­ ну Аль-Джазіри: якщо вона розвиватиме свої перші успіхи у між­ народних випусках, особливо у трактуванні «війни проти теро­ ризму», ця агенція зможе створити нішу для себе в міжнародному телерадіомовленні й таким чином збагатити ґлобальний медіадискурс. A її програми можуть стати доступними для глобальної пуб­ ліки і допомагатимуть формувати її погляди. Тобто, з одного боку, діяльність Аль-Джазіри оцінюється як участь в інформаційній війні, а з другого - вона протистоїть домінуючій пропаганді, а то­ му генерує інший погляд на світ.

Оголошуючи сурогатний «хрестовий похід» за демократични­ ми цінностями, громадяни США отримують натомість авторита­ ризм у себе вдома. У складних умовах інформаційної війни, яка загрожує перетворитися на Глобальну, важливо не розчаруватися у демократичних функціях медій, пише C. Вебер. Адже ЗMK виступають регулятором та індикатором суспільних процесів, водночас обмежуючи прагнення державної системи до всевлад-

ності. Без CNN, каже вона, було б набагато менше відомо про те, що Америка думає сама про себе. I без циркуляції безупинного знання ми всі не усвідомлювали б, що насправді відбувається дов­ кола нас. Тому C. Вебер віддає перевагу невротичній і нарцисичній - на противагу несвідомій - Америці. Той же B. Черепанин наводить як приклади з життя «свідомого» Заходу позицію таких медій, як «USA Today», «Wall Street Journal», «The Guardian», «Dawn», що вміщують серйозні статті та провадять багато дис­ кусій, яких зараз істотно бракує. Він відзначає, що найбільша кількість опонентів війни перебуває в університетах, де перева­ жає постмодерністське спрямування.

Повертаючись до теоретичних підстав дискусії, зазначимо, що всебічне ідеологічне децентрування, пропоноване постмодерніз­ мом, насправді не дає можливість поставити «реальні запитання». Постмодернізм амбівалентний, тому не передбачає вибору як та­ кого. Постмодерне мислення має здатність змінювати назви бари­ кад, перетворюючись на нову технологію блефу. A в нас залишаєть­ ся позбавлена змісту назва. Відтак претензії Ж. Бодрийяра до кон­ трольованої урядом преси 60-х є застарілими настільки, наскільки він усерйоз сприймав би твердження про розширення впливу гро­ мадськості на Глобальну інформаційну політику тепер, на початку нового тисячоліття. Тобто такий вплив справді збільшився. Вод­ ночас це свідчить про появу нових, витонченіших технологій мані­ пулювання масовою свідомістю.

Постмодерністська ідеологічна відносність також перетворила­ ся на маніпуляційну технологію, яка тепер використовується не тільки лівими інтелектуалами, а й правими, у т. ч. і Глобально до­ мінантними, урядами. Тому для того, щоб поставити «реальні за­ питання», слід самому прийняти певну позицію, яка при послідов­ ному відстоюванні може водночас виявитися правою - з погляду конкретного місця подій та потреби вирішення певних завдань, хоч би й з українського погляду1 . У цьому разі лівих і правих об'єднує щось третє, чого бракує нашому сьогоденню. Можемо на­ звати це вродженим людським почуттям справедливості.

1 Ситуація є складною і не потребує спрощення, хоч би й відповідним чином інтелектуалізованого. He слід забувати, що саме західні праві відіграли вирі­ шальну роль у поваленні «імперії зла» ззовні, тоді як український націоналізм робив це ізсередини. B особі західних лівих інтелектуалів CPCP здебільшого діставав моральну і політичну підтримку, а комуністичні експерименти поширю­ валися на країни «третього світу». Україна належить до європейського культур­ ного ареалу, має значні перспективи для розвитку політичної культури, тому в ній можлива реалізація концепції модернізації. Водночас багато важать суб'єктивні чинники, як-от спроможність відстоювати власні національні інтере­ си. Іншими словами, лише від українців залежить, чим обернеться для них гло­ балізація - новими загрозами чи новими можливостями.