Материал: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст

• відмові від титулів, наданих британцями;

• бойкотуванні урядових установ, навчальних закладів;

• організації мирних демонстрацій, політичних страйків;

• у виняткових випадках — відмові від сплати податків. Тактиці Ганді був притаманний компроміс, прагнення

вирішити окремі конфлікти з британською владою шляхом переговорів і угод на основі взаємних поступок.

Підкреслюючи унікальність і велич М. К. Ганді, вели­кий А. Ейнштейн казав: "Можливо, наступні покоління навряд чи повірять, що така людина із звичайної плоті та крові ходила цією землею".

Кампанії громадянської непокори

Світова економічна криза 1929-1933 рр. справила істот­ний вплив на економіку Індії. Криза призвела до значного падіння цін на сільськогосподарські продукти, що потягло за собою скорочення посівних площ, зростання заборгова­ності селянства, його обезземелювання й подальших злиднів. Чимало районів Індії було охоплено голодом. Промисло­вість також боляче відчувала на собі вплив економічної кризи. Почалося масове розорення ремісників, а також деяких середніх і дрібних підприємців. На великих підприємствах намагалися здійснювати раціоналізацію виробництва та інтенсифікацію праці, що спричинило значне зростання безробіття.

Тим часом "ножиці", що утворилися внаслідок розриву між низькими цінами на сільськогосподарську продукцію й високими цінами на промислові товари, надали можли­вість великим підприємцям збільшити свої капітали й спрямувати їх у розширене відтворення. Посилилася централізація капіталу, виникло декілька монополістичних національних об'єднань.

Світова економічна криза викликала подальше загост­рення суперечностей між індійським народом і британ­ськими колонізаторами, сприяла зростанню антиколоніального руху. 1930 р. ІНК оголосив кампанію громадянської непокори під керівництвом М. К. Ганді. Це відбулося 26 січня, коли Конгрес вирішив проголосити цей день Днем незалежності Індії. ІНК закликав народ провести цього дня по всій країні мітинги, на яких присягтися до кінця боротися за звільнення Індії від колоніального ярма. Лідери Конгресу наполегливо шукали форми і засоби бо­ротьби, побоюючись масового насильства.

30 січня 1930 р. Ганді публікує у "Янг Індія" звернення до віце-короля, у якому заявляє, що готовий відкласти сат'яграху, якщо уряд задовольнить вимоги з 11 пунктів, зокрема скоротить земельний податок, ліквідує монополію на сіль, зменшить витрати на військову і цивільну адмініс­трацію, звільнить всіх політичних в'язнів і здійснить ряд інших вимог.

"Соляний похід" було призначено на 11 березня 1930 р. Передбачалося пройти шлях 400 км. У міру того, як уся країна стежила за "соляним походом" сат'яграхів, народ дедалі більше переймався духом непокори владі. Під впли­вом "соляного походу" відбулися великі повстання в Шолапурі, Пешаварі, Чітгагонгі, виступи селян у Кашмірі та Алварі. Протягом квітня—травня 1930 р. англійська влада заарештувала понад 60 тис. конгресистів, серед них М. Неру, Дж. Неру і самого М. К. Ганді. За таких умов керівництво ІНК прийняло рішення піти на компроміс з англійцями й укласти угоду під назвою Делійський пакт, або Пакт Ганді—Ірвіна.

Головне, чого домігся віце-король Індії лорд Ірвін, — це відміна бойкотування колоніальної адміністрації. Про­голошувалася загальна амністія політичних в'язнів. Скасо­вувалася монополія на сіль. Конгрес визнавався офіцій­ною політичною партією.

Ставлення різних політичних сил до проблем деколо­нізації та майбутнього країни

У боротьбі проти визвольного руху в Індії британські колонізатори продовжували політику репресій проти його учасників. Водночас вони прагнули поширити свою опору в країні й розпалити суперечності між різними групами насе­лення. Англійці чимдуж розпалювали індусько-мусульман­ську ворожнечу, спираючись на індуїстську екстремістську партію Хінда Махасатха і Мусульманську лігу. За нових умов частина діячів ІНК взяла участь у Законодавчих зборах, з якими Конгрес раніше не був пов'язаний. Вони утворили

групу свараджистів (прибічників самоврядування і неза­лежності), що прагнула діяти парламентськими засобами боротьби. Це було праве крило партії. М. К. Ганді, будучи центристом й прагнучи відновити позиції керівництва Кон­гресу, які почали хитатися., висунув "конструктивну про­граму" приватних реформ. її основними вимогами були:

• пропаганда ручного ткацтва;

• боротьба з алкоголізмом;

• ліквідація "недоторканості".

Ручне прядіння проголошувалося засобом врятування селян від злиднів.

Серед радикально спрямованих конгресистів визрівало незадоволення керівництвом партії. 1927 р. в Конгресі склалося ліве крило, що об'єднало прибічників активізації антиколоніальної боротьби більш рішучими засобами. Його очолювали Дж. Неру і С. Ч. Бос.

Незважаючи на створення в 1925 р. Комуністичної партії Індії, марксистські ідеї не набули широкого поши­рення в країні. У 1926-1927 рр. виникли радикально на­лаштовані робітничо-селянські партії, що виступали за революційні засоби антиколоніальної боротьби. Проте провідною, загальнонаціональною партією в Індії продов­жував залишатися Індійський Національний Конгрес.

1935 р. британський парламент прийняв закон про управління Індією. За новою конституцією трохи розши­рювались права провінцій і у них створювалися уряди, що відповідали перед законодавчими провінційними зборами. Було трохи розширене коло виборців до цих органів. Цент­ральні органи мали будуватися за федеральним принципом. Федерація передбачала збільшення впливу феодальних князів у центральних законодавчих зборах.

Виборчі курії створювалися за релігійною ознакою, що призводило до розпалювання незгоди між індусами і му­сульманами. Вся влада, як і раніше, залишалася в руках британських колонізаторів. Дж. Неру справедливо назвав конституцію 1935 р. рабською. В країні розгорнулася кам­панія протесту проти конституції, що об'єднала всі сили визвольного руху.

В Індії посилилася також боротьба проти підготовки до нової світової війни.

Запитання і завдання:

1. Спробуйте довести або спростувати висловлювання: "Перша світова війна загострило суперечності

між Ін-дією та Великою Британією й сприяла піднесенню виз­вольного руху".

2. Проаналізуйте основні принципи соціально-політичного й філософсько-релігійного вчення М. Ганді.

3. Що стало приводом до початку піднесення визвольного руху в 1919-1922 рр.?

4. Назвіть причини "кампанії громадянської непокори ".

5. В чому полягає суть "соляного походу"? Хто був його ініціатором ?

6. Чому Дж. Неру назвав конституцію 1935р. рабською?

7. Назвіть відомих діячів Індійського Національного Конгресу.

8. Поясніть значення термінів:

• ІНК;

• свараджисти;

• сат'яграха.

Запам'ятайте дати:

• 1919-1922 рр. — піднесення національно-визвольного руху в Індії.

• 1919р. — введення закону Роулетта.

• грудень 1920 р. — початок кампанії громадянської непокори.

• 11 березня 1930 р. — початок "соляного походу".

• 1932 р. — початок другої кампанії громадянської непокори.

• 1935 р. — британський парламент прийняв Закон про управління Індією.

Національно – визвольний рух в Афганістані. Афганістан був дуже відсталою в усіх відношеннях країною, але й туди долетів відгомін революційних подій у сусідніх країнах (Росії, Туреччині, Іраку). Вони призвели до сплеску так званих младоафганських реформаторських настроїв. Національно-патріотичний младоафганський рух, що виник на початку XX ст., висловлював найбільш ради­кальні погляди на долю своєї країни. Його учасники — представники пов'язаних з ринком поміщиків, місцевого купецтва, інтелігенції, що почала зароджуватися, виступа­ли за відновлення незалежності країни й проведення ре­форм у галузі державного управління, економіки і куль­тури.

Велика Британія дивилася на Афганістан і реакційний режим еміра Хабібулли-хана як на головний опірний пункт для придушення антиколоніального руху, для проникнен­ня до Середньої Азії. Політика режиму Хабібулли, ворожа справі ліквідації напівколоніальної залежності Афганістану від Британії, що сприяла проникненню англійсько-індій­ського капіталу в країну, викликала глибоке невдоволення. В опозицію до еміра стали не тільки младоафганці, але й впливові діячі вкрай консервативної орієнтації (староафганці), що виступали за обмеження іноземного впливу і на захист мусульманської старовини. Введення нових подат­ків, зменшення офіцерської і солдатської платні в армії призвели до значного погіршення ситуації в країні.

У лютому 1919 р. емір Хабібулла був убитий внаслідок палацового перевороту. Після недовгої боротьби за владу трон посів один з його синів Аманулла-хан, що був тісно пов'язаний з рухом младоафганців. 28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність Афганістану, на що країна відгукнулася зливою радощів. Владу нового еміра було визнано повсюдно. З березня 1919 р. уряд Афганістану звернувся до Англії з проханням переглянута британсько-афганські відносини на основі встановлення рівноправності сторін, але відповідь, що прийшла через півтора місяці, містила вимогу дотримуватися старих ка­бальних договорів. За цих складних для Афганістану умов першою державою, що визнала його незалежність, була Радянська Росія.

В травні 1919 р. Велика Британія розв'язала третю колоніальну війну проти афганської держави, одначе після завзятих боїв була змушена піти на перемир'я. До прий­няття такого рішення англійців змусив непримиренний опір афганського народу, підтримка його пуштунськими племенами, події в Індії та Середній Азії. 8 серпня 1919 р. у Равалпінді було підписано британсько-афганський дого­вір, за яким визнавалася незалежність Афганістану. Після підписання радянсько-афганського договору в Москві 28 лютого 1921 р. Велика Британія в листопаді того ж року уклала остаточний мир з Афганістаном і встановила з ним дипломатичні відносини.

Хоча акт визнання незалежності викликав піднесення в країні, до рішучих структурних реформ вона була не готова. Младоафганці в прагненні здійснити такі реформи взяли занадто швидкі темпи, що викликало незадоволення селянства та ісламського духівництва. Спираючись на ньо­го, супротивники реформ добилися у 1929 р. відречення Аманулли від влади. Королем країни став Надір-шах. Він офіційно прийняв конституцію (1931 р.), що закріплювала в країні поміркований режим, який враховував і відсталість селянства, і силу духівництва, і значення племінних зв'яз­ків. У 1933 р. влада перейшла до короля Закір-шаха, що продовжив обережний зовнішньополітичний курс і зба­лансовану внутрішню політику.

Національно – визвольний рух в Ірані. До Першої світової війни Іран залишався відсталою аграрною країною, напівколонією Великої Британії та цар­ської Росії. Загальна чисельність населення становила 10-12 млн., з них біля 1/4 — різні племена (курди, лури, бахтіари, белуджі, кашкайці, туркмени, араби та ін.), що займалися, головним чином, кочовим скотарством, і біля 1/5 — міське населення.

В іранському селі продовжували панувати феодальні відносини, земля та зрошувальні споруди являли власність шаха, феодалів, поміщиків, духовенства. Серед племен зберігалися патріархальні відносини. Основну масу селян складали безземельні, малоземельні й наймити. У містах були широко розповсюджені ремесла, фабрично-заводська промисловість була майже цілком відсутня. Іноземним концесійним підприємствам належали нафтопромисли на Каспії, заводи. В країні було безліч дрібних торговців, що не витримували конкуренції і часто розорювалися.

Політичним ладом Ірану була обмежена конституцією 1906-1907 рр. монархія на чолі з династією Каджарів.

На початку 1918 р. Велика Британія розпочала окупа­цію всього Ірану, зміцнюючи свої позиції у цьому регіоні й створюючи плацдарм для вторгнення до Закавказзя. В серпні 1918 р. було створено англофільський уряд на чолі з Восуг-ед-доуле. Порушуючи конституцію й в обхід мед­жлісу (парламенту) Восуг-ед-доуле підписав 9 серпня 1919 р. британсько-іранську угоду, що віддавала під контроль бри­танських радників та інструкторів іранську армію, фінан­си, шляхобудівництво, зовнішню торгівлю й фактично встановлювала залежність Ірану від Британії.

Англійська окупація викликала широкий підйом анти­колоніального руху в Тебрізі, Хорасані та Гіляні. Плани англійців перетворити Іран на свою колонію було зірвано, тому вони 1921 р. були змушені вивести війська з іранської території. Залишили Іран англійські військові та фінансові радники.

21 лютого 1921 р. перські козаки під командуванням Реза-хана вчинили у Тегерані державний переворот. Було утворено новий уряд, що дістав у Ірані назву "чорного кабінету". Реза-хан спочатку був призначений командиром козацької дивізії, а потім військовим міністром. Було опуб­ліковано Декларацію уряду про боротьбу проти аристокра­тії й про намір покращити становище робітників та селян. Проголошувалися незалежна зовнішня політика й анулю­вання британсько-іранської угоди 1919 р.

Зробивши ставку на національну консолідацію країни під своєю владою, Реза-хан, що залишався незмінним всемогутнім військовим міністром при будь-яких змінах у кабінеті, незабаром сам вирішив вийти на арену політич­них подій. У лютому 1925 р. він змусив меджліс проголо­сити його верховним головнокомандувачем країни, а у грудні 1925 р. Установчі збори проголосили Реза-хана новим шахом нової династії Пєхлєві.

Сильний і енергійний новий правитель здійснив пере­дусім низку реформ, яких гостро потребувала відстала й усе більш залежна від інших держав країна. Реза-шах прагнув швидко подолати це відставання, для чого провів низку законів, спрямованих на зміцнення правової основи держави, земельних відносин, фінансів. Під його впливом меджліс прийняв кримінальний і громадянський кодекси, закони проти насильницького захвату землі та про ре­єстрацію земельних володінь, про здачу землі (державної) в оренду поміщикам, закон проти аграрного бандитизму, закон про продаж державних земель.

В країні прискореними темпами будувалися — голов­ним чином державою і за рахунок скарбниці — нові про­мислові підприємства, залізниці. Прагнучи обмежити вплив англійців, Реза-шах охоче приймав економічну до­помогу від Німеччини. Було створено Національний банк Ірану (1928 р.), введено державну монополію зовнішньої торгівлі (1931 р.) й навіть поставлено питання про перегляд умов договору з Англійсько-іранською нафтовою компа­нією й про деяке обмеження інших економічних пільг і привілеїв британців у Ірані.

У країні було здійснено важливі реформи, покликані сприяти розвиткові освіти та культури: засновано світські школи й прийнято закон про обов'язкову початкову освіту; відкрито численні середні навчальні заклади і вузи, вклю­чаючи Тегеранський університет (1934 р.), де навчання було платним. Услід за реформами Ататюрка в Ірані було здійснено аналогічні реформи, якими передбачався пере­хід на європейський одяг, що супроводжувалося, як і в Туреччині, скасуванням традиційних титулів і звань, вве­денням прізвищ.

В умовах фактично одноосібної влади режим Реза-шаха переслідував не лише робітничий і селянський рухи, але й демократичний і будь-який інший опозиційні рухи. Здійснювалася жорстка державна цензура в літературі, пре­сі, ігнорувалися інтереси численних національних мен­шин, провадилася політика релігійної нетерпимості навіть до інших течій ісламу, не кажучи вже про інші релігії.

Наслідки реформ одразу ж вплинули на стан країни. Промисловий розвиток призвів до появи прошарка квалі­фікованих робітників. На селі посилилися товарні зв'язки, з'явилася значна кількість землевласників, пов'язаних з ринком. Сформувався прошарок освіченої інтелігенції. Ра­зом з тим найвпливовіше шиїтське духовенство чинило значний опір реформам, у яких воно вбачало відхід іран­ського суспільства від історичних, релігійних, національ­них традицій та устоїв.

Проте режим Реза-шаха, заснований на диктаторських повноваженнях, переборював опір опозиції, виводячи Іран до числа розвинених країн не лише свого регіону, а й усієї Азії.

Національно – визвольний рух в Туреччині. Поразка у світовій війні Німеччини, на боці якої вою­вала Османськая імперія, військові невдачі і незадоволен­ня в країні, нарешті капітуляція Туреччини у жовтні 1918 р. поклали край владі младотурків, що відстоювали цілісність імперії. Султанська імперія агонізувала, союзники анексу­вали усі її зовнішні володіння (Балкани, арабські землі). Постало питання про те, якою має бути повоєнна Туреч­чина. У ці тяжкі дні вирішення цього питання узяв на себе сам турецький народ на чолі з його новими лідерами, що відійшли від гасел младотурків і взяли за основу тезу про незалежність всієї Туреччини.

На початку 1919 р. турецька влада була надто відчутно обмежена військами Антанти, що окупували чимало тери­торій імперії і ввели свій флот до проток. У травні 1919 р. на додаток до цього Греція окупувала Ізмір і прилеглі території. Турецька армія була демобілізована, постало питання про розчленування країни західними державами, що викликало широкий опір різних політичних сил, який мав спочатку стихійний характер. Повсюдно почали вини­кати партизанські загони, товариства захисту прав місцевого населення, на чолі яких стояли, як правило, представники патріотичної інтелігенції та офіцерства.

У 1919 р., спочатку в липні в Ерзерумі, а потім у вересні в Сівасі, відбулися один за одним два конгреси цих това­риств, на яких було обрано Представницький комітет на чолі з генералом Кемаль-пашою. Документи конгресів закликали країну до боротьби за незалежність й проти окупантів, а султана до створення нового кабінету. В жовт­ні було скликано знову обраний парламент, що прийняв "Національну обітницю", тобто Декларацію незалежності Туреччини, яка містила заклики до знищення всіх пере­шкод для розвитку країни, включаючи передусім привілеї держав Антанти.

У відповідь на цю Декларацію держави Антанти в березні 1920 р. окупували Стамбул і розігнали парламент, султан змушений був підкоритися, а його новий уряд офіційно вистуцив проти Представницького комітету і Кемаля-паші.

Такий перебіг подій викликав зливу обурення по всій країні. На хвилі національно-патріотичного піднесення в квітні 1920 р. у Анкарі було обрано новий меджліс — Великі Національні Збори Туреччини (ВНЗТ), до яких було включено й 105 членів розігнаного парламенту, що втекли зі Стамбула. Головою ВНЗТ став Мустафа Кемаль-паша, котрий проголосив новий орган влади єдиною за­конною владою Туреччини.

Створений ВНЗТ уряд на чолі з Кемалем ужив ряд енергійних заходів для зміцнення своєї влади. Першою дипломатичною акцією його було звернення за підтрим­кою до Радянської Росії, яка виявила готовність допомог­ти. Услід за тим, у відповідь на інтервенцію грецьких військ до Анатолії, турки почали успішну воєнну кампа­нію, що завершилася восени 1922 р. вигнанням інтервен­тів. Успіхи кемалістської революції переплутали всі карти держав Антанти. Умови нав'язаного султанові 1920 р. ка­бального Севрського договору було переглянуто. Зрештою на конференції у Лозанні було визнано незалежність Ту­реччини в її сучасних кордонах. Ще до того, 1 листопада 1922 р., ВНЗТ прийняли закон про ліквідацію султанату, після чого восени 1923 р. Туреччину було проголошено республікою. Щоправда, тиск ісламського духовенства ви­явився у тому, що представника султанської династії Абдула-Меджида II було офіційно проголошено "Халіфом всіх мусульман", але у березні 1924 р. було ліквідовано й халі­фат.

Ситуація, що склалася внаслідок національно-патріо­тичного піднесення, й величезні успіхи революції, що зуміла добитися незалежності, а також успішно протистоя­ти натиску держав, — все це створило Кемалю величезний авторитет у країні. Спираючись на цей авторитет, лідер революції і керівництво створеної ним 1923 р. Народно-республіканської партії (НРП) приступили до серії рішу­чих і радикальних перетворень, що тривали понад 10 років (1923-1934 рр.) і великою мірою змінили як традиційну структуру країни, так і її зовнішній вигляд.

За конституцією, що була прийнята 1924 р., Туреччина проголошувалася республікою на чолі з президентом, яко­му було надано велику владу. Вищим органом влади був однопалатний меджліс, з депутатів якого президент при­значав прем'єра, котрий укомплектовував кабінет мініс­трів. Вибори до парламенту були двоступеневі за мажори­тарною системою. Жінки спочатку до участі у виборах не допускалися; з 1930 р. їм надавалося право обирати і бути обраними до муніципальних органів влади, а пізніше (1934 р.) також і до меджлісу. Конституція декларувала всі головні демократичні права і свободи, що було дуже важ­ливо в справі трансформації традиційної ісламської струк­тури. У цілях централізації управління змінилася адмініс­тративна структура: країну було розбито на округи (вілайєти), тоді як колишні вілайєти-губернії були скасо­вані.

Серія реформ президента Кемаля була пов'язана з відділенням держави від релігії. Жінки були зрівняні у правах з чоловіками, за винятком державної служби. Спе­ціальні закони передбачали перехід на європейський одяг, європейський календар і літочислення. Вводився грома­дянський шлюб, було ліквідовано багатоженство. Латині­зована абетка замінила арабську й полегшила навчання в численних заново створених вузах і середніх школах. Встановлювалося світське судочинство за європейським зразком. У галузі економіки усю турботу щодо розвитку національного капіталу взяла на себе держава. Державне регулювання економіки поєднувалося зі створенням умов для приватнопідприємницької діяльності. Турецький уряд приступив до ліквідації іноземних концесій, що частково були анульовані, частково викуплені. До центрального республіканського банку перейшло від відкупленого Оттоманського банку право емісії. Уряд взяв у свої руки будівництво нових залізниць, портів, промислових підприємств. Було встановлено більш високі митні тарифи, що захища­ли молоду промисловість країни від іноземної конкуренції. Офіційно скасовувалися пільги європейського капіталу. В сільському господарстві було проведено податкові рефор­ми й створено умови для підвищення товарності сільсько­господарських продуктів, передусім тютюну і бавовни.