В епоху Модерну важливим у західному суспільстві стає створення умов для реалізації потенційних можливостей індивіда в його прагненні успіху, які за умови забезпечення безпеки, гідності та свободи діяльності у різних сферах суспільного життя повинні бути легітимованими і затвердженими як норми суспільних відносин. У цьому сенсі всі суспільні інститути на чолі з державою починають усвідомлюватися не в загальному колективістському вимірі - як виняткове благо, або найвища сфера людської спільності, а утилітарно, насамперед, як засіб реалізації інтересів індивідуума. Держава при цьому розглядається як форма суспільного устрою, що гарантує захист прав активно діючого суб'єкта, забезпечує систему виробництва і справедливого розподілу благ на інституціональному рівні. Такою найвищою формою організації суспільства, де справедливість представлена в її інституціональному вимірі, стала правова держава, яка через систему суспільно- політичних інститутів, не в одиничних випадках, а постійно, за самою своєю структурою, незалежно від волі окремих осіб, забезпечує рівність дії політичних та громадянських прав.
На чому ґрунтується правова держава? Невже лише на свободному у своїй діяльності індивідуумі? На нашу думку, особиста свобода є своєрідним епіфеноменом, тобто важливою, але лише похідною, умовою існування буржуазного суспільства, заснованого на приватному споживанні благ та конкурентній рівності при їхньому досягненні. Однак який сенс криється у свободній діяльності, коли не можна повною мірою опановувати її результати? Тому основою такого суспільства є інститут приватної власності, який через визнання особистісних невідчужуваних прав людини стає священним і недоторканим.
На думку Г. Гегеля, саме у власності суб'єктивна воля індивідуума, як воля окремого, об'єктивується, через що власність набуває характеру приватної власності, адже "володіння власністю є засобом стосовно потреби, коли її роблять першим; реальне ж становище полягає в тому, що, з точки зору свободи, власність, як її перше наявне буття, є істотною метою для себе" (Гегель, 1990: 104). З утвердженням інституту приватної власності відбувається емансипація людини, феодальні порядки змінюються буржуазними, а суспільство переходить до нової системи соціальної інтеграції, сутність якої полягає у нівелюванні станових відмінностей. Результатом стає те, що панування влади над суспільством змінюється доктриною індивідуалізму, разом із приматом закону і порядку, що формується у вигляді інституціоналізму правової держави. Отже, соціальну основу буржуазного суспільства становлять невідчужувані права власності, нерозривно пов'язані з недоторканністю особи від зовнішнього зазіхання, які є формалізованими на законодавчому рівні та охороняються державою.
Формалізація інституту права власності, так само як і об'єктивація сфери приватного та публічного, у ході становлення буржуазного суспільства мала свої характерні особливості. Х. Арендт у роботі "Vita activa, або Про діяльне життя" з цього приводу зазначала, що "власність була спочатку прив'язаною до одного певного місця в світі і як така не тільки "нерухомою", але навіть тотожною із сім'єю, яка займала це місце. Тому ще й за Середньовіччя вигнання могло спричинити знищення, а не просто конфіскацію майна" (Арендт, 2000: 80). Погоджуючись із думкою Х. Арендт, додамо, що власність у ті часи мала дещо інше значення, аніж володіння майном на законних підставах чи, як ми сказали б зараз, - правоволодіння. Адже, по-перше, правоволодіння передбачає незалежного суб'єкта володіння, а по друге, усталену практику поваги до інституту власності, зведену у систему суспільно-правових відносин, норм і дій. В ті часи вказані чинники ще не були формалізованими, що зумовило відповідну роль власності у системі добуржуазних відносин. Вважаємо, що тоді вже мало місце володіння, але поняття власності у приватному розумінні ще не сформувалося. До того ж, не всяке володіння представляє собою відношення власності.
Володіння у добуржуазній системі публічних відносин більшою мірою відповідало ролі, мірі впливу та місцю людини в соціальній ієрархії. Навіть права підпадали під цю залежність. У добуржуазному суспільстві не можна було змінити свій соціальний статус за рахунок збільшення статків або об'єктів володіння. Навпаки, людина мала ті становище та права, які відповідали її соціальному статусу. І обсяг цих прав, так само як і розмір власності та багатства, мав чітку залежність від соціального статусу їхнього власника, як відповідний привілей, але не стільки за особистісні якості чи досягнення, скільки за місце у соціальній ієрархії. Ці привілеї, у вигляді виняткової прерогативи, мали не лише економічну або майнову складову. Вони загалом визначали якість життя в добуржуазному суспільстві, маючи ознаки інтегрованого показника статусу особи та її доступу до благ: фінансових, правових, соціальних. Отже, добуржуазне суспільство було суспільством із кастовою системою відносин, згідно з якою розподілялися блага, зокрема й права.
Ситуація в європейських країнах почала змінюватися з розвитком буржуазних відносин. Представники буржуазного класу, які на той час уже були фінансово незалежними, водночас, як і раніше, не мали високого соціального статусу. Багато хто з них був заможнішим, освіченішим та успішнішим від аристократів, але шлях догори для них все одно був закритим. Опосередковано, в цьому була й їхня провина, адже "для свідомості середнього класу немає нічого більш характерного, ніж цей вислів: "Двері на сходи, що ведуть вниз, повинні залишатися закритими". Відкритися повинен шлях угору. Як і будь-який прошарок, що знаходиться посередині, цей прошарок виявляється у свого роду пастці: він не може бажати руйнування стін, що заважають йому піднятися вгору, зі страху, що впадуть і стіни, що відокремлюють його від народу" (Элиас, 2001: 74). Водночас, буржуазний рух був рухом людей, які йшли на гору. Це був рух особистостей, які прагнули визнання, вимагали прав та домагалися гегемонії у грамшіанському розумінні, а саме: громадянське суспільство і поділ влади, коли громадянське суспільство, як колись церква, "може стати державою..., щоб краще утвердити свою монополію" (Грамши, 1959: 214). Щоб домогтися монополії громадянського суспільства, вони повинні були підірвати підвалини станового права, змінивши патріархальну систему традиціоналістських відносин на відносини, засновані на принципах автономії і незалежності особистості. Для досягнення цієї мети їм довелося, ґрунтуючись на універсалістських засадах раціоналізму, включити у суспільну сферу публічного всіх без винятку суб'єктів відносин, апріорі визнавши їх особистостями та узаконивши їх у цих правах. Разом із тим, формалізований у такий спосіб член суспільства уособлював у собі саме буржуазного суб'єкта, зорієнтованого на відповідну систему відносин.
У такий спосіб вирішилося питання з розподілом прав: особистістю, наділеною правами, може бути кожен, хто, поділяючи систему відносин, домагається та користується ними у конкурентному середовищі, та, разом із тим, ніхто не зобов'язаний насильно утверджуватися у правах, якщо не бажає докладати до цього зусиль. З розвитком інституту права до цих принципів додалася установка: ніхто не може бути позбавленим законних прав, у разі власної неспроможності, з тих чи інших причин, їх відстоювати. Але й у такому разі головним залишається все ж таки вольовий акт людини, яка апріорі утверджується у правах, а відповідальність за реалізацію цих прав покладається на весь інститут суспільства.
Отже, в епоху Модерну індивідуалізм змінив акценти в сфері приватного і публічного. Окрім того, що він зрівняв права публічні, він також легітимував, але вже не саму людину в її субординації до певного суспільного становища, а приватне володіння і приватне багатство у контексті прав та змагальної рівності при їхньому досягненні. Бо, як справедливо наголошувала Х. Арендт, "для Нового часу йдеться тут у першу чергу про свободу придбання, яке в тій традиції [феодальній] вважалася кабалою, про захист накопичуваного капіталу, а не про захист приватної власності" (Арендт, 2000: 86) у добуржуазному розумінні. Тому у буржуазному суспільстві багатство набуло форми процесу, поступово перетворившись на капітал і рух капіталу, а володіння, через опосередковану ринком систему застосування і споживання, на своєрідний механізм споживання як накопичення.
Д. Юм, психологізуючи ці відносини, зазначав: "Бути власником будь-якої речі - означає бути єдиною особою, яка за законами суспільства має право розпоряджатися нею і насолоджуватися вигодами від неї. Це право має принаймні тенденцію забезпечувати особистості здійснення його; і насправді воно, як правило, забезпечує їй цю перевагу, адже права, які були б позбавлені всякого впливу та ніколи не здійснювалися, не були б взагалі правами" (Юм, 1996: 160). У даному контексті не має значення, якою є природа майна, його кількість або кому воно належить; головне - це відносини володіння, що виникають між об'єктом володіння і правовласником та, відповідно, ті відносини власності, які з часом самі можуть змінюватися у ході тих змін, що виробляються працею. На цих засадах власність приватизується, права розпорядження розширюються, а соціальні обмеження, що стосуються прав власності, в процесі становлення капіталістичних відносин дедалі нівелюються. Розширення майнових прав власності, так само як і приватних прав власника, відбувається одночасно з ліквідацією у суспільстві кастовості та кріпосної залежності.
Такий соціально-економічний індивідуалізм означав для західного суспільства грандіозне вивільнення людської активності. Прийняття незалежних рішень для ведення приватної, не підпорядкованої нікому діяльності, стають вихідною передумовою всієї системи людських відносин та основним підґрунтям усіх вчинків індивідуума. У буржуазному суспільстві людина має бути відповідальною, адже діє на власний страх і ризик, домагаючись своєї мети та обстоюючи власне існування. В цих умовах людина стає реальним суб'єктом суспільства та дієвим суб'єктом історичного процесу.
Вивільнення індивідуальних цілеспрямувань, при одночасній їхній кореляції ринком, привели до такої форми раціональності, яка вже не потребувала узгодження зі спільними соціально обов'язковими цілями і цінностями. За цих умов суспільно значущою стає формальна раціональність, яка прагне досягти будь-яких індивідуальних цілей за найбільшої ефективності та мінімальних витрат. При цьому, як зазначалося вище, суперечності, що у такому разі виникають між інтересами суспільства та індивідуума, знімаються в умовах такого соціального порядку, за якого задоволення спільних інтересів здійснюється самими членами суспільства, які зорієнтовані у своїх суспільних відносинах на реалізацію приватних інтересів. Означені фактори вказують на своєрідність соціального устрою західного суспільства, в якому суспільна поведінка значною мірою є логічно впорядкованою, зорієнтованою на раціонально сконструйований порядок та, головне, на досягання мети. Таку раціоналізацію соціальної дії М. Вебер назвав "цілераціональною дією" (Вебер, 1990: 628), вважаючи її результатом невпинної раціоналізації та ускладнення всієї структури суспільства.
Розвиток західного індивідуалізму можна представити як цілераціональний процес розчинення простору публічного у сфері приватного. Цей процес призвів до автономізації господарства та звільнив економіку з тенет традиціоналістських відносин на користь більшого її підпорядкування законам власного утворення. П. Козловски з цього приводу у роботі "Етика капіталізму" зазначав, що "процес автономізації господарства є вираженням розвитку європейського духу у напрямку до індивідуалізації, суб'єктивізації і раціоналізації, й тим самим він виявляється включеним в історію свободи в західній культурі. Індивідуалізація означає вивільнення людини з прикутості до притаманного їй від народження соціального статусу і з пов'язаності її соціальними і релігійними нормами. Вона обумовлює певну розбіжність між індивідом і спільнотою, певне роздвоєння, що сприймається окремою людиною одночасно як звільнення і як відчуження. Вона є показником розвитку до суб'єктивності. Суб'єкт, Я стає мірою всіх речей і сам відповідає за свої дії і своє соціальне становище. Розвиваючись у тенденції від статусу до контракту (Генрі Мейн), від "ascription" [приписування] до "achievement" [досягнення] (Толкотт Парсонс), західний індивідуалізм знаходить свій соціологічний базис" (Козловски, 1997: 20-21). Отже, автономізація господарства, за одночасної індивідуалізації та раціоналізації суб'єкта, є тим інтегрованим процесом цивілізації, який врешті привів західне суспільство до лібералізму, що втілився у конструкті правової держави.
На нашу думку, процес лібералізації західного суспільства в модерну епоху мав певну поступальність розвитку. Це відобразилося у специфічній періодизації його реалізації, що зумовило певні зміни правосвідомості. Спочатку у західному суспільстві були формалізовані негативні права, які визначали обов'язок держави утримуватися від тих чи інших дій, що обмежують свободи індивіда. А вже потім ці права стали певною аксіологічною константою, на основі якої відбулося формування позитивних прав людини, що фіксують обов'язок держави провадити певні дії щодо їхньої реалізації. Така періодизація дала можливість уникнути перегинів легізму при встановленні принципів верховенства права та рівності всіх перед законом. І хоча ліберальний рух мав певні економічні передумови у вигляді приватновласницьких інтересів та буржуазних відносин, лібералізація західного суспільства спочатку відбувалася по лінії забезпечення індивідуальних прав і свобод, у контексті лібералізації прав власності, нерозривно пов'язаних із недоторканністю особистості від зовнішнього зазіхання. І це виглядає цілком логічним, адже не можна розглядати об'єкт власності або відносини власності окремо від індивіда, поза сферою людської діяльності та відносин.
Ми вище зазначали, що статус індивідуальних прав - невідчужуваний. Реалізувати його може тільки відповідний суспільно-політичний устрій - ліберальна демократія, яка, будучи формою правової держави, ставить за мету рівне забезпечення кожному індивіду права на дотримання належних правових процедур: приватну власність, особисту недоторканність, свободу слова, свободу зібрань, свободу віросповідання тощо. Натомість недемократичний режим одноосібно спроможний будь-яке право анулювати. З цього приводу у роботі "Відживлення демократії" Ж-Ф. Ревель справедливо зазначає: "Право, яке можна зруйнувати простим парламентським голосуванням, тобто стосовно якого ви не певні, чи воно збережеться після наступного засідання асамблеї, - це не право. Це просто тимчасовий дозвіл" (Ревель, 2004: 45). Отже, забезпечити функціонування правової держави, а, відповідно, індивідуальних прав і свобод, є здатною тільки ліберально-демократична форма правління. Цю модель ліберальної демократії, що до певної міри знімала суперечність між класичним лібералізмом та представницькою демократією запропонував у 1835 році французький історик А. де Токвіль. У роботі "Демократія у Америці" він зазначав, що "право на асоціації. [таке ж] невід'ємне право людського суспільства, таке ж природне, як й індивідуальна свобода" (Токвиль, 1992: 158), тим самим обґрунтовуючи можливість побудови суспільства, в якому індивідуальні права і свободи можуть співіснувати зі всезагальним виборчим правом та широким народним представництвом, доповнюючи одне одного.