Формування суспільної правосвідомості у модерну добу
С.С. Орденов
Національний авіаційний університет
Анотація
У статті здійснюється соціально-філософське дослідження процесу формування суспільної правосвідомості у модерну добу. Обґрунтовується теза, що процес формування модерної правосвідомості носив поступальний характер, пов'язаний зі становленням права. Перша фаза формування правової свідомості була пов'язана з правовою лібералізацією, яка полягала у забезпеченні індивідуальних прав і свобод. Друга фаза пов'язана з політичною лібералізацією, або демократизацією, суспільства, що закріплювала правову фазу та забезпечувала кожному індивіду право на дотримання належних правових процедур, а також доступ до прав. Третя фаза ґрунтувалася на економічній або ринковій лібералізації, яка сприяла свободному економічному розвитку на підставі правового і політичного лібералізму. філософський правосвідомість модерний
Ключові слова: право, суспільна правосвідомість, Модерн, свобода, егалітаризм.
ФОРМИРОВАНИЕ ОБЩЕСТВЕННОГО ПРАВОСОЗНАНИЯ В МОДЕРНУЮ ЭПОХУ
В статье осуществляется социально-философское исследование процесса формирования общественного правосознания в модерную эпоху. Обосновывается тезис, что процесс формирования модерного правосознания носил поступательный характер, связанный со становлением права. Первая фаза формирования правового сознания была связана с правовой либерализацией, которая заключалась в обеспечении индивидуальных прав и свобод. Вторая фаза связана с политической либерализацией, или демократизацией, общества. Она закрепляла правовую фазу и обеспечивала каждому индивиду право на соблюдение надлежащих правовых процедур, а также доступ к правам. Третья фаза основывалась на экономической или рыночной либерализации, которая способствовала свободному экономическому развитию на основании правового и политического либерализма.
Ключевые слова: право, общественное правосознание, Модерн, свобода, эгалитаризм.
S. Ordenov
FORMATION OF LEGAL CONSCIOUSNESS IN MODERN EPOCH
Introduction. Philosophical and legal teachings of the modern era were the first impetus for change in social consciousness and in the social structure of the Western European community. The aim and the tasks. The aim of the article is to study the process of formation of social legal consciousness in the Modern period. Research methods. The general methodological approach of the study was the socio-philosophical theory, which allows us to consider the process of formation of social legal consciousness as a specific social phenomenon of the Modern era. Research results: The thesis is substantiated that the process of formation of modern legal consciousness was progressive, associated with the formation of law. The first phase of the formation of legal consciousness was associated with legal liberalization, which consisted in ensuring individual rights and freedoms. The second phase involves the political liberalization, or democratization, of society, which consolidates the legal phase and ensures that every individual has the right to follow the established legal procedures and to have an access to the rights. The third phase was based on economic or market liberalization, which contributed to free economic development on the basis of legal and political liberalism. Discussion. Modern philosophical doctrines have influenced the formation of modern views on human rights, freedom and equality of individuals under the law, the supremacy of law and more. They were not just a system of theoretical postulates, but due to their realistic orientation brought the theoretical foundation under the ideology of bourgeois-capitalist society, becoming the basis for the formation of modern legal consciousness of consciousness. Conclusion. The process of the formation of modern legal consciousness was progressive in nature, associated with the formation of law.
Keywords: law, social legal consciousness, Modern, freedom, egalitarianism.
Вступ
Філософські ідеї модерної доби вплинули на формування сучасних поглядів щодо прав людини, свободи і рівності індивідів перед законом, правової держави тощо. Саме в епоху Модерну маятник хитнувся від догмату віри до свободи думки, обмеженої тільки законами власного утворення. Це змінило свідомість людини, її світогляд. У модерний період думка починала формуватися на принципах реалізму, за допомогою правил, що обґрунтовують теоретичні вишукування, які становлять науковий метод. Когнітивною моделлю модерного мислення стали наукові знання, які складаються з теорій, що встановлюють факти, та з фактів, що корелюють з теорію, на принципах їхнього взаємопроникнення і взаємовпливу. Зміни світоглядних установок Модерну відбувалися на тлі змін суспільного ладу та державного устрою в багатьох європейських країнах. Буржуазні й наукові революції, зародження капіталістичних відносин визначили вектор і зумовили розвиток інтелектуального й духовного потенціалу західноєвропейського суспільства. Універсалізація імперативних, ціннісних, зокрема, моральних норм епохи Модерну розглядається як відповідь на зміну в соціальній структурі та свідомості суспільства, яка привела до формування людини нового, раціонального типу, свобідного від забобонів і теологічних упереджень. Філософсько-правові вчення того періоду стали першим поштовхом до змін як у суспільній свідомості, так і в соціальному устрої західноєвропейської спільноти.
Аналіз досліджень і публікацій
Теоретичною основою дослідження формування суспільної правосвідомості у модерну добу, а також її сутності і значення в структурі суспільних відносин, виступили праці Г. Гегеля, Т. Гоббса, П. Козловски, Дж. Локка, В. Соловйова, М. Цимбалюка, Д. Юма, Ю. Хабермаса, Г. Шершеневича та ін.
Мета та завдання статті
Метою статті є дослідження процесу формування суспільної правосвідомості у модерну добу.
Методологія дослідження
Загальна методологічна установка дослідження є соціально-філософською, що дозволяє розглядати процес формування суспільної правосвідомості як специфічний соціальний феномен епохи Модерну. Також у процесі дослідження модерної суспільної правосвідомості були використані принципи системності, об'єктивності, методи аналізу і синтезу, історизму та інші.
Результати
У західноєвропейській філософії поняття "Модерн" закріпилося як сукупне позначення історичної епохи Нового та новітнього часів, із притаманними їй особливостями соціокультурного розвитку. Передусім, термін "Модерн" до цієї епохи застосовують тому, що основними її рисами вважаються безперервний розвиток і модернізація суспільних відносин, прагнення нового - на противагу традиціоналістським епохам, з їхнім повільним історичним плином. Як справедливо зазначає І. Литовченко, "на перехідних етапах розвитку суспільства..., як правило зароджуються нові системи цінностей, звичаїв, традицій, норм, правил тощо" (Литовченко, 2016: 57). Зазначимо, що ця модернізація, з одного боку, втілювалась у наростаючій диференціації діяльності, у небаченому розмаїтті розподілу праці, соціальних ролей, їхніх функцій, а з іншого - була пов'язана з необхідністю посилення концентрації та інтеграції диференційованої діяльності.
За доби Модерну на тлі інституціональної диференціації відбувається диференціація свідомості. В процесі модернізації пізнавальна сфера професіоналізується, подрібнюється, відбувається відокремлення тих сфер, які раніше існували в цілісній єдності. Але найважливіше за значенням відокремлення відбувається в сфері свідомості, у ході секуляризації знання та його відділення від релігії і теології. Прикладне знання відділяється від філософії, відокремлюються ціннісні сфери науки, права, моралі, мистецтва. У своєрідній єдності з цими принципами дії з'являється й еволюціонує інструментальна раціональність, що трансформує процедури і методи людського розуму в чіткі інструменти пізнання та механізми перетворення навколишнього світу, включно із самою людиною.
Зазначимо, що геном Модерну, у вигляді "intellectus agens", який являє собою цілеспрямований рух діяльного розуму, є притаманним усім проявам сьогодення. Це свідчить, що ключові принципи Модерну мали продовження й у новітній період, а сучасна культура Постмодерну постає не чим іншим, як поступальним розвитком і втіленням головних модерних установок.
На те, що у сучасності втілилися ідеали раціоналістичного світобачення, вказували Т. Адорно, М. Хоркхаймер, Ю. Хабермас, Е. Фромм та інші філософи. Представники Франкфуртської школи прирівнювали проект Модерну до ідеалу "ratio" епохи Просвітництва. В їхніх концепціях, Модерн виступає як духовний проект тієї епохи, проект повного переосмислення традицій та переродження свідомості, яка, за винятком розуму, не має іншого авторитету і значимості. Розум при цьому розглядається не стільки в класичному розумінні - в контексті джерела раціонального, скільки в значенні прогресії та авангарду свідомості. Такий прогресивний рух розуму проявляє себе не тільки в змінах суспільних відносин, "але й у розвитку просвітництва, - за допомогою ідей, втілених у все нових формах розуму, інституційних утвореннях, комунікативних зв'язках, спілкуванні, нарешті, мові, - інакше кажучи, в різних формах культури в цілому" (Фарман, 1999: 18), яка у період Модерну набуває особливого статусу.
Ю. Хабермас своєрідність культури Модерну вбачав у трьох характерних її проявах: по-перше, у вигляді світоглядного явища, що породило особливий тип філософської саморефлексії, яке проявилось у так званому саморозумінні Модерну, адже розум у дискурсі Модерну був пояснений "у поняттях самоспіввіднесеності деякого суб'єкта пізнання, який нібито схилився над самим собою, щоб побачити себе у ролі суб'єкта, що пізнає, ніби відбиваючись у дзеркалі" (Хабермас, 2005: 237); по-друге, в самоусвідомленому відмежовуванні від того, що слід подолати, що знайшло прояв у набутті конотативного, сутнісного відриву нового - "modernity", від старого. Це привело до дистанціювання періоду сучасності від безпосереднього минулого, що дало змогу провести демаркацію між "традиційною" та модерністською свідомістю; і по-третє, оскільки Модерн розуміє себе як протилежність традиції, що має прояв у формі віри, то він неминуче знаходить підґрунтя в розумі. Усі названі фактори відобразилися в історичній свідомості, яка "сконструювала філософсько-історичний погляд: рефлективне уявлення про власне місцезнаходження в горизонті історії в цілому" (Дротянко, 2000: 112) та самоусвідомлення модерністського західного суспільства в цьому горизонті.
Оскільки з традицією, яка має своїм продовженням сучасність, слід порвати, то, на думку Ю. Хабермаса, модерний дух має девальвувати цінності своєї передісторії, знецінити та тримати на відстані безпосереднє минуле, і все для того, щоб "у нормативний спосіб обґрунтувати себе із себе самого" (Хабермас, 2005: 235). На противагу традиційному, сенсибельному плану буття, Модерн висуває осягнену тільки розумом інтелігібельну пізнаваність, що набуває в новітній період онтологічного статусу. Тому світ Модерну є протиставленим "традиційному" світу своєю проективністю у майбутнє, радикальною відкритістю, а свідомість, що саморефлексує у ході когнітивної діяльності, привласнює світ не сутності предметів, а самі уявлення про предмети, їхні значення.
Відповідно до цього, принципами дії, що знайшли у бутті своє емпіричне втілення, проектується модель людини розумної, людини, яка пізнає себе і світ, та яка здатна при цьому до самоосягнення відповідно до вимог розуму, втіленим як ідеал Модерну у проективній нормативності.
Формуючись у соціокультурних рамках модернізованого суспільства, на етапі суспільно- історичного розвитку, який Г. Гегель називав "новітнім", розум перестає бути всезагальним і абсолютним принципом декартівського зразка, з якого виводяться всі визначення суб'єкта, й починає тлумачитися як найважливіша здатність індивіда, що забезпечує наявність чистих розумових процесів як ідеальних підстав реальних розумових та психічних актів. На цих засадах відбувається виокремлення людини як відносно самостійного суб'єкта, його індивідуалізація, що проявляється у накопиченні особливого та унікального досвіду, зростання її особистісного масштабу, універсальності, творчого потенціалу, самостійності свободи та відповідальності. В процесі індивідуалізації людина набуває здатність до самоактуалізації, вона може самостійно обирати свій шлях у житті, але водночас зростає і її відповідальність за власний вибір, що є підставою для моральних дій, головною умовою яких є свобода, що осягається розумом. Особиста свобода, як і свободна поведінка в індивідуалізованому суспільстві епохи Модерну, втрачає беззмістовність волі та починає співвідноситися з моральними нормами, які набувають статусу імперативу.
Об'єктивні й абсолютні підстави моралі, що мають найвищу значущість для індивідуалізованої свідомості, з апріорно-етичної, і тому абсолютної, необхідності синтезував І. Кант. Його славнозвісна перша формула категоричного імперативу проголошує: "Існує тільки один категоричний імператив, а саме: чини згідно з такою максимою, керуючись якою, ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала всезагальним законом" (Кант, Т. 4, 1994: 195). Обґрунтувавши моральний закон, І. Кант, здається, лише встановив логічний зв'язок між моральними поняттями та синтезував їх у це судження. Але завдяки тому, що сформульований ним категоричний імператив містив у собі лише формальне визначення, яке при цьому може бути застосовано до будь-якого одиничного змісту, він набуває всезагального значення.
Розвиваючи далі тему метафізики моралі, І. Кант конституював два типи буття - наявне "Sein" і буття-належне "Sein-Sollen". Перший тип буття становить предмет традиційної метафізики як учення про суще, тобто реальний світ, а другий тип, який являє собою базис моральної філософії, має справу з "ніби-буттям", належним, із буттям у віртуальному вимірі, якого ще немає, але яке повинно бути, і яке повинно з'явитися саме у такий визначений спосіб. При цьому практичний закон у вигляді катівського імперативу може об'єктивно здійснюватись тільки через максими - суб'єктивні принципи воління, які мають безумовну значущість для моральної свідомості людини. Отже, буття наявне - це здійснюваний самим суб'єктом ідеальний проект його особистого буття, кристалізацією якого є моральна цінність у вигляді ідеальних сутностей, тобто - буття-належного.
Зазначимо, що етика І. Канта подолала як евдемоністичну етику Т. Гоббса, яка розглядала моральний спосіб дії як засіб для досягнення особистих цілей, так і авторитаристську етику Н. Маккіавелі, яка підпорядковувала моральне життя людини вищій волі найсильнішого. Етика І. Канта обґрунтовує появу в модерному суспільстві людини особливого індивідуалістичного типу - суб'єкта історичного процесу, для якого все - від природи до суспільства - стає об'єктом раціонального устрою. Етика І. Канта не вчить його, що треба робити, а лише говорить - як це робити. Кантівський категоричний імператив - це, по суті, строгий методологічний принцип, який моделює, зокрема, правову поведінку, логістичний припис, інструкція, що регламентує порядок діяльності активного розуму, в якому він, до речі, вбачає головний прояв епохи Просвітництва, характеризуючи її як "вихід людини зі стану неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття - це нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого. Неповноліття з власної вини має причиною не брак розуму, а брак рішучості і мужності користуватися ним без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! - май мужність користуватися власним розумом! - такий, отже, девіз Просвітництва" (Кант, Т. 8, 1994: 29). Зазначимо, що за цим "подорослілим" кантівським індивідом ввижається буржуа - головний суб'єкт рефлексії філософії Просвітництва, яка, безумовно, відобразила в історичній ретроспективі всі етапи становлення образу цього представника нового типу індивідуалістичної свідомості.
З означених позицій, індивідуалізм постає як ментальний феномен західного буржуазного суспільства. Сформувавшись у процесі секуляризації свідомості та нерозривно пов'язаний зі становленням свободи і суб'єктивності, він утворює необхідну складову частину будь-якого свободного суспільства. Являючи собою світоглядну орієнтацію, в основі якої лежить принцип свободи індивіда, що дістав своє раціональне обґрунтування, індивідуалізм реалізується в усіх сферах капіталістичного життя - політиці, економіці, праві. Як слушно зазначав М. Бердяєв, "нова історія зрозуміла свободу як індивідуалізм, як формальне право кожної людини і кожної сфери культури на самовизначення. Самий процес нової історії був зрозумілий як визволення" (Бердяев, 1994: 415-416). В цьому контексті принцип індивідуалізму став основою формування буржуазного типу особистості та виступив засадничим принципом ліберальної організації капіталістичного суспільства. Отже, соціальна еволюція нерозривно пов'язана з процесами модернізації, диференціації та зростаючою індивідуалізацією суспільства. У ході модернізації змінюється роль і функції права в системі суспільних відносин, а також формуються певні сутнісні властивості (характеристики) права у вигляді необхідної форми свободи, рівності і справедливості.