Материал: Фінансова система України

Сукупність взаємозалежних, взаємодіючих фінансових інститутів становить фінансову систему держави, яку можна характеризувати у двох аспектах:

) як сукупність фінансових інститутів, що опосередковують формування і використання грошових фондів;

) як сукупність державних органів і установ, що здійснюють фінансову діяльність.[11]

Ланками фінансової системи України є:

. Бюджетна система.

. Кредитна система.

. Обов’язкове державне страхування.

. Фінанси підприємств.

Кожну ланку фінансової системи докладно проаналізуємо в наступних темах, а тут лише окреслимо основні положення, що їх характеризують. Цілісність ланки фінансової системи передбачає її складну підпорядкованість, структуру, специфічні зв’язки, проте зупинімося на них як на певній цілісності.[5]

Бюджетна система України складається з Державного бюджету і місцевих бюджетів. Зміст, структура бюджетів, їх співвідношення визначаються адміністративно-територіальним устроєм держави. Бюджети акумулюють переважно всі грошові фонди публічного характеру. З прийняттям у 2001 р. Бюджетного кодексу України закріплена заборона на формування позабюджетних фондів. Бюджетна централізація ресурсів набула нового змісту.

Кредитна система охоплює як державне, так і банківське кредитування. Однак, якщо державний кредит є безумовною сферою публічного регулювання, в якому держава виступає позичальником коштів на визначені цілі й у специфічній формі, то банківське кредитування досить специфічно входить у фінансову систему. Його фінансово-правовий аспект стосується тільки тих відносин, що охоплюють і регулюють рух державних коштів, за винятком диспозитивних, цивільно-правових аспектів банківського кредитування.[12]

Обов’язкове державне страхування пов’язане з розподілом і перерозподілом частини сукупного суспільного продукту, спрямуванням коштів на виплату пенсій і т. ін. Державне страхування виступає формою утворення і використання цільових грошових фондів, призначених на соціальні, запобіжні та інші цілі.

Фінанси підприємств як відособлені грошові фонди пов’язані з формуванням, розподілом і використанням коштів підприємств. Вони є основою децентралізованих фінансів. Характеризуючи їх як ланку фінансової системи, слід враховувати таке. Фінанси державних підприємств безумовно є складовою фінансової системи, характеризуються публічним змістом і регулюванням, а недержавних підприємств належать до фінансової системи лише тією мірою, якою пов’язані з реалізацією імперативних обов’язків з формування державних грошових фондів (наприклад, кошти підприємств, за рахунок яких сплачуються податки).[17]

Зазначені Інститути фінансової системи Існують як на державному, так і на місцевому рівнях. Всі вони мають властивості, притаманні фінансам як економічній категорії, проте через свої особливості по-різному впливають на соціально-економічні процеси, одночасно взаємодіючи між собою.

Структура фінансової системи України може бути розглянута на прикладі рис.2 (Додаток 1)[18]

Рис.2 Структура фінансової системи України

Або ж детальніше на рис.3. (Додаток 2) [19]

Рис.3 Структура фінансової системи України

Чільне місце у фінансовій системі посідають фінанси не фінансового сектора економіки, тобто фінанси підприємницьких структур. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту - основного джерела фінансових ресурсів. До цієї ланки належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Фінанси виробничої сфери можуть поділятися, залежно від форми власності, як на державні, акціонерні, колективні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, так і, залежно від виду діяльності, на машинобудування, будівництво, транспорт, сільське господарство тощо.[3]

До цієї ланки належать також фінанси так званої невиробничої сфери, яка поділяється на фінанси освіти, охорони здоров’я, культури, науки, оборони й інших підрозділів. Характерною особливістю створення й використання фондів та фінансових ресурсів у цьому разі є наявність, поряд із власними джерелами, бюджетного фінансування.

У нефінансовому секторі економіки провідне місце належить підприємствам державної форми власності. З розвитком ринкових реформ питома вага підприємств недержавної форми власності зростатиме.[18]

Державні фінанси можна визначити як сукупність фондів фінансових ресурсів загальнодержавного призначення. За своєю структурою це дуже складна та багатопланова ланка фінансової системи. Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте й майнове страхування. Провідне місце в державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об’єднуються у зведеному бюджеті держави.

2.2 Вплив фінансової політики на соціально-економічні процеси в України

Центральною проблемою сьогодення і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушують уряди різних країн проводити політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу доходів.[18]

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальні підходи. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками в цілях дії на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвиватися безробіття.

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги. [12]

Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70-их роках, може підсилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками і витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію. Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.[19]

Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

Необхідно відзначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни. Становлення ринку в Україні, зокрема, значною мірою, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим явищем методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і доходами, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки.

Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.[15]

Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Річ у тому, що в Україні, разом із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційну в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат у ВНП, високий ступінь монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.[13]

Отже, очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому разі успіх буде досягнутий.[7]

2.3 Порівняння ефективності фінансових систем України та світу

У розвинутих зарубіжних країнах державна фінансова система включає такі ланки фінансових відносин:

) державний бюджет;

) територіальні фінанси;

) державний кредит та кредити місцевих органів влади, a у федеративних державах - і кредити членів федерації;

) спеціальні фонди;

) фінанси суб’єктів господарювання.[10]

Кожна ланка фінансової системи певним чином впливає на процес відтворення, має свої, властиві йому функції. Так, фінанси підприємств обслуговують матеріальне виробництво. Вони беруть участь у створенні ВВП, що розподіляється усередині підприємств та галузей господарства. Через державний бюджет мобілізуються ресурси в основний централізований фонд держави і відбувається їх перерозподіл між галузями господарства, економічними регіонами, окремими соціальними групами населення.

Фінанси як самостійна сфера людської діяльності й економічна категорія сформувалися на кілька сторіч раніше, але поступово бюджетні відносини стали головними у фінансових.

Структура державної фінансової системи (бюджетної системи) залежить від державного устрою. Вважається, що в унітарних (єдиних,) державах бюджетна система містить дві ланки: державний бюджет та численні місцеві бюджети (бюджети міст, округів, сільських округів та. ін.). [12]

У федеративних державах бюджетна система складається з трьох ланок: державного чи федерального бюджету або бюджету центрального уряду; бюджетів членів федерації (штатів у США, провінцій у Канаді, ланів - земель у Німеччині, кантонів у Швейцарії та. ін.); місцевих бюджетів.[18]

Насправді, кожна країна має індивідуальну, властиву тільки їй бюджетну систему. Незважаючи на різноманіття та численність місцевих бюджетів у зарубіжних країнах, вони можуть бути згруповані у певні системи.

Для зарубіжних країн характерна, як правило, три- або чотирирівнева система бюджетів. Наприклад, у Швеції функціонуючий бюджет, бюджети графств та бюджети округів. У Японії: центральний бюджет, бюджети префектур та бюджети муніципальних структур, а також три бюджетних рівні: бюджет центрального уряду, бюджети воєводств та бюджети гімн.

Чотирирівнева система бюджетів функціонує у Франції де є бюджет центрального уряду, бюджети регіонів, бюджети департаментів та бюджети комун. Чотири рівні в системі бюджетів ФРН: бюджет федерацій, бюджет землі, бюджет округу та бюджет громади. У США чотири основних рівні системи бюджетів: центральний, штатний, графський та муніципальний, а також ряд додаткових, зв'язаних з функціонуванням цільових адміністративних утворень, наприклад шкільних та інших округів.[10]

Місцеві бюджети в унітарних державах своїми доходами та видатками не входять до державного бюджету, у федеративних - до бюджетів членів федерації, а останні не включаються у державний федеральний бюджет.

Другою сферою фінансової системи розвинених зарубіжних країн виступають фінанси приватних підприємств, корпорацій, монополій, які виникають у ході економічної діяльності і забезпечують процес виробництва та отримання прибутку. Вони матеріалізуються у вигляді грошового капіталу, різних грошових фондів підприємства.[12]

Колись лідерство США проявлялося в економічній перевазі над іншими країнами, що зокрема виражалося в першості по вивозі капіталу. У цей час американська економіка стала найбільшим об'єктом залучення іноземного капіталу. Це означає, що підприємницькі структури розвинених країн розглядають саме американську економіку, як найбільш надійну, дохідну й перспективну економіку сучасного світу. Нинішнє лідерство США в глобальній економіці забезпечується в дуже великих масштабах й високим платоспроможним попитом в середині американського ринку.[14]

Зокрема, цілком реальною є загроза раптових масштабних змін у потоках капіталів. Для США глобалізація проявляється у зростаючому торговельному дефіциті, що має не тільки позитивні наслідки у вигляді дешевого імпорту, але й сприяє збільшенню дефіциту платіжного балансу й викликає ріст зовнішньої заборгованості.

На відмінно від США, Японська економіка переживає дуже складний період свого існування: потерпає від надмірно жорстокої монетарної політики, суворо контролюється і лише іноді відкривається новим учасникам. Майже депресивний стан японської економіки з початку 90х років XXI століття не робить істотного впливу на світову кон'юнктуру, оскільки ця країна усе ще залишається досить закритою: лише 10 % її величезного внутрішнього попиту покривається імпортом. Інша справа вплив банківської системи Японії на світову економіку.[12]

Роль японських фінансових інститутів у світовій економіці досить значна: 9 з 10 найбільших по активах банків миру - японські. Розмір японських фінансових інститутів такий, що банкрутство лише одного з них може дестабілізувати всю світову фінансову систему.

На сучасному етапі в Німеччині існує складна, різноманітна система фінансового вирівнювання. Федеративній Республіці Німеччини властива кооперативна модель федералізму. Спостерігається високий ступінь залежності земель від держави. У ФРН існує ряд проблем, які потребують вирішення. Серед них основними є: проблема цільового використання коштів, необхідність збільшення доходів, реформування системи фінансового вирівнювання.[10]

Сучасний етап розвитку фінансової системи України пов’язується з потребою гармонізації, уніфікації та систематизації законодавства. Це зумовлюється рядом причин, серед яких можна назвати існування значної кількості досить розрізнених нормативно-правових актів, що регулюють провадження публічної фінансової діяльності, кількість яких не завжди свідчить про їх якість; інтеграцію України до європейського правового простору. Окрім того, численні зміни та доповнення до нормативно-правових актів спричиняють їх неузгодженість та суперечливість.