Яке ж місце серед спеціально-наукових теорій розвитку займає філософська теорія розвитку – діалектика? Ф. Енгельс визначав діалектику як вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, В. ... Це здійснюється шляхом аналізу історичного досвіду, узагальнення матеріалу і виводів спеціальних наук.
Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.[1] Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.
З одного боку, філософія історії є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого — на вагомих підставах входить до числа форм історичного пізнання і є, у певному розумінні, найпохилішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану.
Зміст, структура і функції філософії історії істотно модифікувалася на різних етапах її розвитку. Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, суб'єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно; або як вічне повернення або як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський, циклічний.
Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX — на початку XX ст., коли була запропонована ціла низка найрізноманітніших за підходами, але однакових за своєю глобальністю моделей «всесвітньої історії». Від 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Вайта фокус дослідницької уваги зсунувся в бік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об'єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб'єктивної реконструкції.
Філософію історії не слід плутати з історіографією, що вивчає історію як академічну дисципліну й у такий спосіб стосується методів і практик пізнання, а також їхнього розвитку протягом історичного розвитку.
В житті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона питає сама себе про конечність свого існування. Людина – єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити її предметом роздумів. Але факт власної смерті сприймається людиною не як безперечна істина, а викликає, як правило, емоційне потрясіння, зачіпає найбільші глибини її внутрішнього світу.
Першою реакцією, яка слідує за усвідомленням власної смерті, може бути почуття безнадійності та розгубленості. Однак людина все життя існує, знаючи про свій неминучий кінець. І це знання стає керуючим в подальшому духовному розвитку людини. І тоді перед людиною стає питання про сенс і мету життя.
Роздуми над цим питанням для багатьох людей є початковим пунктом в опрацюванні того, що прийнято називати основною «лінією» життя. Відхилення від цієї «лінії» нерідко призводить до тяжких моральних колізій в життєдіяльності, а її втрата – до аморальної, або і до фізичної загибелі людини. Мета і сенс індивідуального життя кожної людини тісно пов’язана з соціальними ідеями і діями, які зумовлюють мету і сенс всієї людської історії, суспільства, в якому людина живе і працює, людства як цілого, його призначення і відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному і соціальному рівні людина і людство.
Але навіть якщо людина керується в своєму житті певними моральними цілями і використовує для їх досягнення адекватні їм засоби, він знає, що не завжди і не в усіх випадках може досягати бажаного результату, який в моральних категоріях означався в усі часи як добро, правда, справедливість.
Усвідомлюючи кінець свого земного існування і запитуючи самого себе про сенс життя, людина починає випрацьовувати власне ставлення до життя і смерті. І тому зрозуміло, що ця тема можливо є найважливішою для кожної людини і займає центральне місце в усій культурі людства. Історія світової культури розкриває віковий зв’язок пошуків сенсу людського життя з намаганнями розкрити таємничість небуття, а також з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовно перемогти смерть.
Пошуками відповіді на це запитання займались і займаються міфологія, різні релігійні вчення, мистецтво, багаточисельні напрямки філософії.
На відміну від міфології та релігії філософія, якщо вона не є догматичною, апелює передусім до розуму людини і виходить з того, що людина має шукати відповідь самостійно, прикладаючи до цього власні духовні зусилля.
Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об’єктивної дійсності, яка полягає в тому, що всі її предмети, процеси і явища мають суперечливі моменти, тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою, і таким чином зумовлюють розвиток. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Приклади: боротьба добра і зла; боротьба за існування у рослинному і тваринному світі; інь і ян у китайській філософії; позитивні і негативні риси характеру.
Закон заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок, спадковість між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Кожна нова якість заперечує попередню і буде заперечена, в свою чергу, в майбутньому. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в «знятому» вигляді. Основою діалектики заперечення є суперечність, єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереження того, що необхідне для розвитку другого. Закон заперечення – закон великого масштабу. Він виявляється в повному обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку (наприклад, зерно- стебло- нові зерна), коли мають місце три ступені в процесі розвитку (Гегелівська «тріада»: теза – антитеза – синтез) або заперечення заперечення. Закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальний характер розвитку. Приклад : зміна суспільно – політичних формацій; діти схожі на своїх батьків, але не є їх точною копією; зміна сезонів. Закони діалектики є законами будь - якого розвитку, будь - якого руху взагалі і не лише за прогресивною, висхідною лінією, а й за нисхідною, регресивною.
Коли говорять про той чи інший тип особистості /особистість первісного суспільства, особистість конформіста, особистість суспільного діяча тощо/, розуміють всю сукупність загальних для цієї соціальної групи характеристик; коли ж говорять про конкретного живого індивіда, характеризуючи його як особистість певного типу, то головним чином бачать у ньому представника цієї групи, носія загальних для всієї групи рис, часто індивід може бути віднесений до різних типів особистості, якщо для аналізу застосовуються різні топології.
Особистість має бути індивідуальністю. Як відомо, "індивідуальність" невіддільна від неповторності, своєрідності, унікальності. Але чи складають ці риси сутність людської індивідуальності? Очевидним є те, що неповторність індивіда можна розглядати на різних рівнях: з точки зору складу крові, малюнка шкіри на пальцях, низки здібностей і нахилів, характеру, особливостей внутрішнього світу, життєвого досвіду. На кожному рівні - біохімічному, фізіологічному, психологічному, "соціокультурному, ціннісному - виявляється багато неповторних рис, які до того ж в сукупності дають унікальну картину, що робить особистість єдиною у Всесвіті.
Як не існує в світі нічого абсолютно однакового /тотожного/, так немає і не може бути цілком однакових людей. Всі люди неповторні. Чи виходить з цього те, що всі ми є індивідуальностями? Ще Гегель помітив: "Окремі душі відрізняються одна від одної безмежною кількістю випадкових модифікацій. Але ця безконечність являє собою рід дурної безконечності". Не варто подібній, зазначеній вище своєрідності надавати дуже великого значення. Формальні визнання неповторності не можуть бути основою визначення сутності людської індивідуальності, для цього погрібні інтегральні, узагальнені характеристики. До них слід віднести: самостійність існування, самовизначення індивіда в полі сучасної йому культури, в результаті чого виникає його суверенність /незалежність/, самодіяльність як спосіб життєдіяльності. Індивід, який перестав бути пасивним об’єктом зовнішніх обставин, впливів і дій, але який не став суб’єктом /творцем, організатором, ініціатором/ власної життєдіяльності, творчо перетворюючи себе і обставини, є особистість, яка набуває самобутності, індивідуального буття. В основі її життєдіяльності -активність, творчість, справжнє "авторство" власного життя.
Отже, шлях від індивіда до особистості й індивідуальності можна проілюструвати у такий спосіб: народжена дитина - людський індивід /хоч, суворо кажучи, він лише кандидат у індивіди, адже якщо він опиниться поза суспільством, поза людьми то залишиться твариною із зовнішніми ознаками людини/, але ще не особистість; опановуючи людським досвідом, культурою, вступаючи у відносини з іншими людьми, привласнюючи соціальні ролі, він стає особистістю /певного типу/, індивідуальність же стає лише в тому випадку, коли його життя буде продуктом його власної творчості, самодіяльністю
Людина – це "суцільна" проблема будь-якого філософствування, адже той, хто зуміє відповісти на питання "що є людина взагалі?", зуміє відповісти й на питання "Що є я". Отже, зуміє більш ґрунтовно осмислити власне призначення в світі, смисл власного існування, розумно поставити життєві цілі і здійснити їх. Відповідь на це питання – одна з найважливіших передумов осмисленого, розумного життя. Визначити сутність людини, зрозуміти, що вона собою являє - означає знайти ті загальні, всім людям належні властивості, за якими на будь-якому етапі людської історії можна відрізнити їх /людей/ від не-людей, від тварин; знайти особливості життєдіяльності людських спільностей, які відрізняють їх від спільностей тварин.
Найправомірніше здасться хід аналізу сутності людини, який починається з аналізу себе. Логіка тут проста: "Я - людина, я - носій людських рис; пізнавши себе, я дізнаюсь і що є людина взагалі". Отже, найкоротший шлях до пізнання людської сутності - самопізнання? Не даремно ж ще Сократ повчав: "Пізнай самого себе". Але самопізнання відразу ж натикається на непереборні перешкоди, адже я - дитина істотно відрізняються від я - дорослого, а тим більше від я - старого; потім, я - представник XX століття відрізняється від людей XI століття, а тим більше від людей доісторичної епохи. Що ж в такому випадку в усіх нас спільного, а отже, постійного, усталеного, повторюваного? А між тим, історичний аналіз показує: нічого незмінного немає, або, кажучи словами Геракліта, "все тече, все змінюється". Проблема пошуку в плинному, мінливому, рухливому людському бутті усталеного, постійного, незмінного, може бути розв'язана з позицій діалектичного підходу.
Отже, що ж являє собою родова /належна всім людям - людському роду/сутність людини? Яка та сукупність властивостей, яка більш чи менш властива людям в усіх формах суспільства? Головним у ній є передусім діяльність як специфічно людський спосіб існування. Саме вона та фундаментальна характеристика, яка дає можливість з'ясувати сутність людини. Філософський аналіз передбачає багатоманітність видів, форм діяльності /праця, пізнання, гра, спілкування, мистецтво тощо/ розглядати як єдиний, притаманний тільки людині спосіб буття, спосіб життєдіяльності. Тільки такий рівень спілкування дає можливість вирізнити сутнісні характеристики людської діяльності чи загальнолюдські характеристики. Ними є такі.
1. Предметність - діяльність людини завжди на щось спрямована, на якийсь предмет, який тут розуміється не тільки як річ /наприклад, праця - діяльність, спрямована на перетворенім природної речі/, але нематеріальний об'єкт /художній образ
- тоді це художня діяльність/; інша людина, чи культурна цінність /тоді це моральна діяльність/. До того ж предмет діяльності визначає особливість цієї діяльності. Як відомо, предмет мистецтва /музика, роман, вірш, картина тощо/ створює публіку, яка розуміє мистецтво й здатна насолоджуватися красою. У даному випадку здатність до естетичної діяльності, естетичних переживань визначається самим художнім твором, його естетичними характери стиками.
2. Соціальність, суспільність, колективність. Ця характеристика людської діяльності пов'язана з тим, що людина - істота колективна, і всі форми її життєдіяльності є результатом колективних: зусиль, починаючи з самих ранніх етапів розвитку. Передаючи з покоління в покоління, людські способи життєдіяльності, людство в цілому удосконалює їх; сприймаючи як естафетну паличку створені попередніми поколіннями способи діяльності, праці, пізнання, виховання тощо людство збагачує соціальний досвід, творить людину як людину. І як би не відрізнялися форми діяльності на різноманітних етапах історичного розвитку, вони завжди залишаються результатом колективних, суспільних зусиль.
Прогнозування — процес передбачення майбутнього стану предмета чи явища на основі аналізу його минулого і сучасного, систематично оцінювана інформація про якісні й кількісні характеристики розвитку обраного предмета чи явища в перспективі. Результатом прогнозування є прогноз — знання про майбутнє і про ймовірний розвиток сьогочасних Існують два підходи до прогнозування: якісний та кількісний.
Кількісний підхід базується на математичних моделях й історичних даних. Якісний підхід покладається на освічену думку, інтуїцію й досвід професіоналів. Серед його різновидів є консенсус керівництва, Делфі-метод, оцінка торговими працівниками — кожного за своїм регіоном, опитування клієнтів.
Кількісні методи діляться на два види: причинно-наслідкові й моделі часових рядів. Часові ряди діляться на:
моделі з декомпозицією: виділення сезонності й тренду;
моделі згладжування:
середнє арифметичне;
ковзне середнє арифметичне;
середнє зважене;
ковзне середнє зважене;
експоненційне згладжування
тенденцій конкретного явища-об'єкту в подальшому існуванні.
Людство завжди цікавили критерії суспільного прогресу. Були такі критерії: освіта, наука, мораль, краса, любов, роль видатних осіб, розвиток продуктивних сил, виробничих відносин. В історії соціології довший час вважалося, що критерієм суспільного прогресу є розвиток продуктивних сил. Це була хибна думка, тому, що продуктивні сили існують в єдності з виробничими відносинами. Тому, на сьогоднішній день, критерієм суспільного прогресу є кількісний і якісний розвиток продуктивних сил, в єдності з виробничими відносинами. Корені суспільного прогресу необхідно шукати в матеріальному житті суспільства.
Розкриття сутності і основи критеріїв суспільного прогресу є недостатнім для розуміння історичного розвитку суспільства (причин і характерів цього розвитку). Тому, дуже важливим у дослідженні суспільного прогресу є питання про його джерела та історичні типи.
При вирішенні питання про джерела суспільного прогресу серед дослідників цієї проблеми єдності не має, хоча більшість виходить з того, що зазначене джерело слід шукати в суперечностях. Разом з тим, у питанні про те, яку суперечність слід вважати джерелом суспільного прогресу, існують різні погляди.
Найбільш поширеною є думка, згідно з якою загальносоціологічною суперечністю суспільного розвитку є суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами.
При цьому підкреслюється, що процес розв'язання суперечності знаходиться у відповідності рівня розвитку продуктивних сил виробничим відносинам.
Поширений також погляд, за яким основною суперечністю суспільного розвитку є суперечність між неухильно зростаючими матеріальними, культурними потребами людей, з одного боку, і досягнутим рівнем виробництва - з іншого.
Якщо суспільний прогрес є процесом становлення і розвитку сутності людини, то це джерело слід шукати саме в суперечностях людської сутності, яка проявляється в діалектиці потреб і діяльності. При цьому, потреби становлять певну систему, якій відповідає і певна система видів діяльності.
Таким чином, основна суперечність суспільного прогресу в цілому є суперечністю між потребами і можливостями їх задоволення, зумовленими досягнутим рівнем виробництва.
На відміну від природи, де суперечність як джерело розвитку є водночас і його рушійною силою, в суспільстві проблема джерел розвитку і рушійних сил набуває більш складного характеру. Це пояснюється тим, що в суспільстві об'єктивні закони його розвитку реалізуються через цілеспрямовану діяльність людей, зацікавлених у забезпеченні необхідних умов задоволення своїх потреб, свого існування, функціонування і розвитку. Інтереси людей, груп, класів не завжди збігаються з напрямком дії об'єктивних законів. Ця діяльність людей може сприяти поступальному розвитку суспільства, або гальмувати його. Тому під рушійними силами суспільного прогресу слід розуміти ті соціальні сили, завдяки дії і взаємодії яких здійснюється розв'язання і відтворення суперечностей, що являють собою джерело розвитку суспільства.