Християнство ввело в етичну проблематику такі категорії, як: гріх, вина, страждання, каяття, спасіння. Це дозволило значно поглибити поняття специфіки моралі. Життя людини більш складне, ніж вважала язичницька мораль. Людина завжди знаходиться перед вибором, перебуває у боротьбі зі спокусою.
Зріла мораль передбачає не просто правильні, добрі вчинки, а вмотивоване бажання добра в боротьбі із бажанням зла.
Поява категорії гріховності засвідчила, що моральна свідомість відійшла від стану невинності й недосвідченості щодо докорів сумління, в той час як почуття особистої непогрішимості завжди свідчить про моральну нерозвиненість суб’єкта.
Однак у цілому християнська етика поділяє долю всіх релігійно-ідеалістичних концепцій моралі. Тому що, згідно з християнською етикою, людина цінна лише через свою причетність до Бога, оскільки цінності християнської моралі є моральними не за своєю суттю, а тільки через їх божественне походження. Воля Бога вище моралі, саме жорстоке насильство можна виправдати, тому що воно відповідає волі Божій (притча про Авраама та Ісаака).
Середньовічна християнська мораль зробила певний внесок у розвиток етики, але мала суттєві обмеження, які були обумовлені історичним розвитком.
Подальший розвиток і поглиблене вивчення моралі ми знаходимо в епоху Відродження. Де вираженням суспільних відношень і потреб стала гуманістична ідеологія (на жаль гуманізм знайшов своє відображення лише в мистецтві та літературі, а не в реальному житті). Це, так би мовити, перша форма буржуазного просвітництва.
На противагу середньовічному християнському аскетизму з його концепцією про те, що земне буття не має самостійної цінності і є лише підготовчим етапом до вічного, небесного життя, гуманізм відроджує античні орієнтири: людина - центр світобудови. Гуманізм Утверджує її право на творчу і розумну діяльність, на насолоду і Щастя в земному житті. Це вимагало пов’язати християнську етику з новою ідеологією, з умовами реального земного життя, знайти пояснення кризових явищ у моральному житті, що виникли під впливом індивідуалізму, який породжував егоїзм.
Це завдання спробувала розв’язати Реформація, яка заклала ідеологічні підвалини для етики Нового часу.
Етика Нового часу. Як вважає більшість учених, головними рисами етики Нового часу емпіризм і раціоналізм, зведення етики до галузі природознавства, яка повинна мати справу не з божественними явищами та ідеальним світом, а з природним існуванням людини, її потребами, бажаннями, інтересами. Тільки таким чином можна зрозуміти цілі людини і сенс її життєдіяльності.
Тривалий час теоретичною основою етики була натуралістична етика. Намагаючись знайти земні корні моралі, натуралістична етика трактує її не як сферу ідеального, а як те, що існує, перетворюючи тим самим у природничо-дослідну науку про психологію, афекти та поведінку людини.
Однак цей шлях викликав появу протиріччя, якщо мораль - це природне прагнення, звідки тоді аморальні явища і вчинки людей.
Це протиріччя знаходить вирішення у концепції Т.Гоббса (1588-1679), який поділяє природу моралі на три рівні.
Вихідний рівень моралі можна охарактеризувати як суму людських сил, можливостей, якими наділила людину природа. Тому природним для людини є бажання задоволень. Все, що цьому сприяє є добром, що заважає - злом. Однак прагнення однієї людини до особистого блага наштовхується на прагнення інших людей. Повинен бути регулятор, що припинить "війну всіх проти всіх". Цей регулятор - згода між людьми, суспільний договір і побудова держави як його гаранта. Держава встановлює єдині закони для всіх, обмежує прагнення і бажання людей відповідно до спільного інтересу заради миру і спокою.
"Все, встановлене законом, треба вважати добром, а все заборонене - злом" (Гоббс). Це другий рівень.
І третій - у підґрунті державного устрою має бути вищий, природний і моральний закон, те, заради чого люди об’єднувалися - громадянський добробут, благополуччя народу.
Ці три рівні моралі знайшли своє відображення у творчості французьких матеріалістів-просвітників XVIII ст.: Дідро, Гельвеція, Гольбаха.
Головною заслугою їх вчення стала постановка проблеми співвідношення суспільного інтересу і користі та прагнень окремої людини як дійсного об’єкта моральної регуляції, а також ідея про те, що для морального відродження необхідні зміни умов життя. Цю проблему вирішила німецька класична філософія.
Перш за все слід згадати Е. Канта (1724-1804) - засновника німецької класичної філософії, який значну увагу приділяв етичним міркуванням. Кант переглянув традиційне твердження про те, що людина моральна у своїй вірі в Бога, але не розкривав зовсім зв’язки моралі і релігії.
Моральність, за Кантом, притаманна людині від народження, і завдяки цьому людина має віру в Бога.
У такому протиріччі - "релігія засновується на моралі, а не мораль на релігії" - містився глибокий демократичний сенс, стверджувалися висока гідність і самоцінність людини на противагу релігійній моралі.
Мораль, за Кантом, - це не те що існує, а надприродне, що диктує людині лінію поведінки, зобов’язує дотримуватися певних норм та правил. Мораль не дається людині від природи. Якщо б вимоги моралі мали природний характер, моралі б не існувало, тому що те, що існує саме собою у природі, гармонійне і не потребує додаткового спонукання. Людина постійно перебуває у боротьбі між почуттям обов’язку, бажанням задоволень, щастя і вимогами доброчесності.
Центральною категорією кантівської моралі є обов’язок. Моральним Кант вважає такий вчинок, який здійснений виключно з поваги до обов’язку, внутрішнього морального закону, а не за розрахунком.
Таким чином Кант доводить, що специфічна якість моралі - бути глибоким внутрішнім регулятором поведінки, цінність якого в першу чергу залежить від суб’єктивного відношення людини до свого обов’язку і взагалі до моральних вимог. Мораль для Канта категорія автономна, яка має свої закони, це ніби інший світ - це сфера практичного розуму, який керує людськими вчинками завдяки моральному обов’язку, пояснити і розкрити склад якого, теоретичний розум (людське пізнання) через свою принципову обмеженість не в змозі.
Кант зробив великий внесок у розробку проблем специфіки моралі, механізмів її функціонування і визнання активної ролі моральної самосвідомості особистості. Однак ці досягнення співіснували у Канта з обмеженнями щодо можливості науки пізнати і обґрунтувати моральні цілі і цінності.
Головна ідея кантівської етики про абсолютну автономність моралі була переосмислена Г.Гегелем (1770 - 1831).
У своїй системі Гегель абсолютизував і універсіалізував розум як суть і сенс усієї дійсності.
Гегель спробував довести, що філософська проблема співвідношення того, що є, і того, що існує в імперичному бутті, має вирішення не в потойбічному світі, а в історичному процесі.
Розум, за Гегелем, є не щось випадкове, існуюче в окремих головах окремих людей, це "субстанція, саме те, завдяки чому та в чому вся дійсність має своє буття".
Етична максима Гегеля така: "Все дійсне розумне, все розумне дійсне".
Гегелівська етика поглибила пізнання категорій моралі з соціально-історичної точки зору, суть якої полягає в тому, що не треба винаходити "належне", "ідеал цінності", "призначення і сенс життя". Слід визначати їх склад, на основі аналізу суспільно-історичного процесу, оскільки кожний період розвитку людства висуває свої моральні орієнтири.
Ця позиція дозволила відійти від моралізаторства, яке було притаманне всій попередній етиці (проповідування цінностей, безсилих впливати на життя і змінювати його).
Подальший розвиток людства цю концепцію в цілому підтримав, але і вніс багато цікавого і нового у світлі нових реалій. З’явилася велика кількість учень та шкіл, змінилися засоби і підходи до розуміння традиційних проблем етики.
Сучасні етичні теорії. Друга пол. XIX - поч. XX
ст. - це час суворих випробовувань не тільки особистих моральних принципів
окремої людини, а цілих соціальних систем на їх істинність і людяність. У
розвитку етики - це час перелому і становлення нової сучасної етики.
|
Назва напряму |
Представники |
Період |
Характерні риси та основні положення |
|
Марксизм |
Засновник К. Маркс |
середина XIX- початок XX ст. |
Доводиться, що все власне людське в людині, і в першу чергу мораль і здатність до духовного самовдосконалення - результат суспільно-історичного процесу. Етичною максимою філософії марксизму є положення - "знищення приватної власності", що у процесі практичних революційних перетворень призвело до знищенням самих власників. Вводиться поняття про класову сутність моралі, гасло якої: "Хто не з нами - той проти нас, а хто проти нас - той ворог, а не людина". Мораль втрачала свою своєрідність і перетворювалась у засіб, яким виправдовують свої утилітарні інтереси комуністичні режими, засуджуючи і вбиваючи людей |
|
Еволюційна етика |
Г. Спенсер, П. Кропоткін |
кінець XIX- початок XX ст. |
Критеріями поведінки людини є задоволення своїх потреб та сприятливе життя, це можливо лише у благополучному та стабільному суспільстві, де дійсно моральна поведінка веде до стану суспільної гармонії і солідарності між членами суспільства (Спенсер). Кропоткін вважав, що основним критерієм моралі і підґрунтям для її розвитку є взаємодопомога і комунікативність. Взаємодопомога і спілкування породжує у людей звичку не робити іншим того, чого собі не бажаєш |
|
Соціал- дарвінізм |
Т.Г.Гекслі |
XX ст. |
У процесі еволюції природи основною є "боротьба за існування". Все життя у природі "кривава сутичка", відчайдушна "боротьба за існування, що відкидає будь-які моральні основи". Природа первісно антиморальна. Мораль не має природного походження, її поява надприродна, божественна |
|
Ніцшеанство |
Ф.Ніцше |
ХІХ-ХХ ст. |
Суттю є радикальний нігілізм, "переоцінка всіх цінностей" минулого. За Ніцше дійсна сутність буття людини - інстинктивне бажання ствердження. Уява про мораль у такому вигляді як вона є, це "тривале гноблення", прояв стадного інстинкту. Проголошується звільнення від моралі, яка є системою норм і заборон, які пригнічують волю людини. Ніцше проголосив мораль "над людини", яка звільняла від моральних обов’язків перед людством і суттю якої була зневага до загальнолюдських цінностей |
|
Метаетика та її стадії: лінгвістичний аналіз моралі |
Дж. Мур А. Айер Б. Расел Р. Карнап С. Тулмін Р. Хейср П. Ноуелл- Сміт |
XX ст. |
Представники цього напряму не займалася вирішенням етичних проблем: як треба жити, що робити, у чому сенс життя. Самоусунулися від пізнання проблем моралі, обґрунтування її цінностей та ідеалів. Займалися аналізом моральних суджень і оцінок, що втілились у мові, аналізом мови моралі. |
|
Фрейдизм |
З.Фрейд |
XIX- XX ст. |
Розробляється концепція людини і моралі на підставі абсолютного панування інстинктів сексуальності й агресивності. Вчення про роль несвідомих спонукань у житті людського суспільства. Фрейд стверджує, що все те, що завжди почували і переживали люди, чим мучились від внутрішньої саморозірваності, тільки поглиблювало страждання. Заважала мораль суспільства. Тому почуття обов’язку і відповідальності, взаємних обов’язків і прав, совісті і сорому були проголошені забобонами, що заважають жити, позбавлення від яких, робить людину вільною та щасливою |
|
Філософія екзистен ціалізму |
Ж.-П. Сартр К. Ясперс М.Хайдеггер |
XX ст. |
Головна етична концепція полягає в тому, щоб зберегти, не зважаючи ні на що (погрози, спокуси), здатність залишатися людиною. Від людини не залежить, в якій ситуації вона опиниться, але цілком залежить, як вона з неї вийде - скориться і відмовиться від свого "я", самоповаги і гідності або збереже велич і гідність навіть ціною фізичної загибелі. Тому треба озброїтися тим, що є у владі людини - готовністю зберегти внутрішню гідність, порядність, чесність |
Звісно, наведені філософсько-етичні вчення та концепції не вичерпують всього історико-етичного процесу, однак саме вони Дають уявлення про основні етапи становлення етичної науки та її проблематику.
Для сучасної етики характерне намагання відродити натуралістичні концепції людини і моралі.
Формалізм математики, суб’єктивізм і песимізм екзистенціалізму, незадоволеність перспективами психоаналізу на тлі бурхливого розвитку науки XX ст., сприяли цьому відродженню. Так К.Гернет, К.Ламонт, А.Едел, Т.Клементс розвивають ідеї "гуманістичного натуралізму", а К.Лоренц, Р.Ардрі - соціал-дарвініські мотиви.
Що стосується внеску вітчизняних філософів у розвиток етики і розробку моральних проблем, то в першу чергу слід згадати І.Вишенського, українського мислителя кін. XVI - поч. XVII ст., представника і пропагандиста принципів морального аскетизму, автора концепції про соціальну справедливість, що грунтувалася на етиці християнства.
Творчість видатного мислителя Ф.Прокоповича увійшла у скарбницю духовної культури українського і російського народу як автора етичного вчення. Ідеалом для Прокоповича постає добра людина: "Добрым есть тот, кто не свиреп, не лют, не жесток, благопристойный, нрава умеренного". У своїх творах він розмірковує над проблемами витоків добра і зла. Розглядаючи боротьбу добра і зла в суспільстві, порівнює добро з багатством, а зло з убогістю. Зло, на думку Ф.Прокоповича, містить ті негативні риси, які є в душах людей, тоді як добро концентрує в собі кращі риси членів суспільства.
Серед сучасних вітчизняних українських етиків
слід згадати Т.Г. Аболіну, В.В. Сфіменка, О.М. Лінчука, А.М. Срмоленка, В. Малахова,
а також відомих російських вчених: А.А. Гусейнова, Р.Г. Апресяна, Ю.А. Шрейдера
та інших.
. Види етичних норм: універсальні, групові,
особистісні
Досі йшлося про мораль взагалі. Але ж у своєму реальному, соціальному бутті мораль різнолика: свої особливі цінності й норми поведінки мають соціальні групи, економічні класи, етнічні та національні спільноти. Серед цього розмаїття виділяється загальнолюдська мораль як результат взаємодії конкретних моральних систем.
З одного боку, існують універсалістські концепції, які прагнуть визначити основні цінності, мораль із точки зору "всіх розумних істот", загальнолюдської спільноти (Е.Кант). Це, зокрема, започатковані духовною культурою Просвітництва, суть якої - осмислення і реорганізація суспільства на засадах "єдиного всемогутнього Розуму".
Такий характер мають етико-гуманістичні вчення Л.Толстого, М.Ганді, А.Швейцера. Серед сучасних науковців, які розвивають універсалістську або макроетику, можна назвати К.-О. Апеля, Ю.Габермаса та інших.
З іншого боку, в XIX - XX ст., особливо на засадах екзистенціальної філософії, набувають розвитку вчення та концепції, що ґрунтуються на особливостях моралі окремого людського індивіда, яка пов’язана з неповторністю його оточення і духом тієї спільноти (етнічної, національної), до якої він безпосередньо належить.
У наш час цей напрям втілено в ідеях комунітаризму (від англ. community - община, спільнота). Серед прихильників комунітаризму такі сучасні мислителі, як Е.Макінтайр, М.Волзер, М.Сендел та інші.
Ці два підходи знаходяться у суперечці не тільки теоретично, але і в реальному житті. Мабуть уся історія людства яскравий приклад цього. Зокрема ідеологія і практика фашизму, яка ще живе в нашій пам’яті, асоціюється із жахливим нехтуванням всілякими загальнолюдськими цінностями. Проте, як не парадоксально, факти свідчать, що навіть офіцери СС, які служили в таборах знищення, здебільшого зовсім не були позбавлені таких моральних засад як: честь і обов’язок, товариська солідарність, подружня вірність, любов До дітей тощо. Однак направленість цих моральних якостей різко обмежувалася ставленням до "своїх": своєї раси, нації, офіцерського братства, своєї СС, держави, партії. І діти, жінки, яких можна любити, звичайно ж, тільки "свої". Чим не показовий приклад протиріччя загальнолюдських моральних принципів окремої спільноти!
Розмірковуючи над конфліктом загальнолюдських і локально-спільнотних моральних орієнтацій, етика як наука дещо суперечить філософії як діалектиці, яка вміло обминає "гострі кути", слугуючи і нашим, і вашим. Етика надає безперечну перевагу загальнолюдським, універсальним нормам моралі. Ця позиція цілком випливає із структури морального нормування, яка завжди "здатна до універсалізації" (від англ. universalizability). Цей термін ввів для характеристики моральних норм сучасний англійський етик, оксфордський професор Р.Гейєр. Суть запровадженої Р. Гейєром концепції полягає в тому, що хоча не всі моральні вимоги, з якими ми стикаємося, мають універсальний характер, проте кожна з них, якщо вона насправді моральна, може бути універсалізованою таким чином, що може стати правомірною відносно цілого класу певних дій, хто б не був їхнім суб’єктом. Іншими словами, якщо перед індивідом висунута певна моральна вимога, вона може бути висунута в таких самих обставинах й до будь-якої іншої людини. Таким чином все розмаїття моральних норм і цінностей локальних спільнот вивіряється критерієм універсалізації. Чим повніше та чи інша локальна культура здатна сприйняти загальнолюдське начало моральності, тим вищим є її власний моральний рівень. Це з одного боку, з іншого - саме загальнолюдська моральність зобов’язує нас поважати всю різноманітність конкретних проявів людського життя і духовності. Неможливо бути моральною людиною і нехтувати моральними цінностями своєї культури, не поважати цінність інших людських спільнот.
Прихильники особистісної моралі вважають, що загальнолюдська мораль повстає проти людини взагалі. Але індивід відірваний від національних, культурних, спільнотних коренів не може бути носієм моральних цінностей, він залишається холодним і відчуженим егоїстом. Адже тільки через зв’язки з ближнім розкривається моральність як така. Хто цурається подібних зв’язків, байдужий до них, позбавляється й духовно-моральної можливості сприймати загальнолюдські цінності.