Етика - підгрунтя сучасного бізнесу
<#"828558.files/image001.gif">
За своєю природою моральні цінності, з одного
боку, прості і самоочевидні. Це перш за все поважне і доброзичливе відношення
до життя з його радощами, тривогами, надіями і розчаруваннями, вірою та
сумнівами. Це те, що надає сенс життю: любов і турбота про рідних і близьких,
дім, рідний край. Це збереження природи і шанобливе ставлення до спадку
культури, історії свого народу та людства. Це свобода, незалежність, обов’язок
і відповідальність, доброта і людяність, вірність, честь і гідність, дружба і
любов. Однак, з іншого боку, простота і самоочевидність моральних цінностей
завжди перебувала в суперечці з дійсністю, це робило моральні цінності
предметом гострих дискусій і спонукало людство до моральних пошуків.
. Розвиток та сучасний стан етичних теорій
Етика як наука існує вже понад два століття. Це, до речі, не означає, що фактично як частина людського пізнання, вона не існувала раніше. По суті, з етичними проблемами ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини.
Перші писемні пам’ятки, в яких розглядалися етичні проблеми, дійшли до нас з країн Давнього Сходу і належать до III - II ст. до н.е. ("Пісня арфіста", "Розмова розчарованого зі своєю душею", "Діалог пана і раба" тощо). В них знаходили своє відображення погляди древніх на світ та людські стосунки. Поява перших етичних вчень і шкіл у країнах Давнього Сходу, Індії та Китаї, належать до І ст. до н.е. Вчення брахманізму, буддизму, конфуціанства розвивають уже власну етичну проблематику.
На європейському грунті проблеми сенсу життя і поведінки людей стають предметом розгляду, починаючи із софістів і Сократа (V ст. до н.е.).
І в Давньому Сході, і в досократівській Греції етична проблематика була розчинена в космологічних і натурфілософських поглядах на світоустрій. Цим поглядам було притаманне характерне для міфологічної свідомості тлумачення космосу через перенесення на устрій людських характеристик і життєвих уяв. Тому моральні феномени розглядались як властивості всієї світобудови, це наповнювало їх животворного духовністю. Добро, справедливість, любов починали трактуватись як вищі закони всесвіту, що забезпечують загальну гармонію.
Тільки давньогрецькій філософії вдалося зробити рішучий крок від міфологічного до наукового, логічного поняття моралі і людини, дати поштовх розвитку етики. Тому в історико-етичному процесі можна виділити наступні головні етапи:
♦ Етичне вчення Давнього Сходу.
♦ Антична етика.
♦ Середньовічна етика.
♦ Етика Нового часу.
♦ Сучасні етичні теорії.
Етичні вчення Давнього Сходу: специфіка історичного розвитку, політичного і економічного життя країн Давнього Сходу обумовила своєрідну філософію та етику.
У Давній Індії до VI ст. до н.е. на підставі релігійно-міфологічної ідеології брахманізму й опозиційного йому буддизму виникають перші релігійно-етичні системи, які покликані духовними засобами цивілізувати суспільство і людину, гармонізувати відношення між ними, дати людині ціннісні орієнтири, окреслити коло основних обов’язків і надати життю певного сенсу.
Так, брахманізм підтримує і закріплює соціальний устрій, що склався, соціальну стабільність, визначає спосіб життя відповідно до законів певної касти, і одночасно виражає узагальнену суть вимог до кожної людини: "помірність, щедрість, співчуття". Як і в кожній релігійній концепції моралі, тут перше місце займають релігійні цінності - повага і шанування брахманів, пожертви богам, покора і ненасильство, помірність і відмова від радощів життя в ім’я духовного безсмертя.
Поряд із релігійними чеснотами у брахманізмі знаходять відображення загальнолюдські моральні норми: шанування предків, збереження звичаїв, повага до батьків і старших за віком, гостинність, доброзичливе ставлення до всього живого, правдивість, чесність, щедрість.
Етичне вчення буддизму містить вчення про чотири гідні істини.
Перша істина стверджує, що все у світі є страждання.
Друга розкриває причину страждань - це "жага насолод, жага існування", тобто прихильність людини до життя земного.
Третя висвітлює шлях подолання страждань. А четверта вказує благий восьмирічний шлях до припинення страждань і визначає гідну поведінку: повага до старших, шанобливе ставлення до всього живого, відмова від брутальності, заздрощів, гніву, ненависті. Той, хто творить зло, ніколи не знайде умиротворення, оскільки постійно перебуває у стані розлючення, недоброзичливості, створене ним зло повернеться до нього, як піднятий проти вітру пил.
Таким чином, в етиці буддизму ми знаходимо гуманістичні риси, намагання прищепити людині почуття гідності і добра у світі, сповненому страждань і зла.
Однак, абсолютизуючи страждання як сутність людського життя, буддизм не викривав дійсних соціальних витоків цих страждань, чим перешкоджав їх зрозумінню і подоланню.
Більш вагомий внесок у розвиток етичної думки цього періоду зробило конфуціанство. Її засновником був Конфуцій (Кун-цзи), який жив у VI - V ст. до н.е. у Китаї.
Центральним поняттям етичного вчення Конфуція є "жень", що зазвичай перекладається як гуманність, людяність, любов до людини. Основними виразниками "жень" є: доброзичливість, повага, шанобливість, вірність обов’язку і взаємність як мета моральної досконалості. Звідси випливають сформульовані Конфуцієм моральні вимоги: плати добром за добро і справедливістю за зло, пізнай себе, поважай старших, суворо дотримуйся існуючого порядку, шануй предків, турбуйся про молодих. Одним із найважливіших принципів Конфуцій вважав вимогу не робити іншим того, чого не бажаєте собі. Принцип "жень" доповнювався у нього поняттям "сяо", суть якого - взаємовідносини молодших і старших за віком і рангом. Вони ґрунтуються на відданості, повазі, шані і любові. Це основа порядку, визначеного небом.
Третій принцип конфуціанства - "лі" - церемонії, ритуал. Зовнішні форми, які ілюструють два попередніх принципи.
Таким чином етика Конфуція закріплювала традиційний суспільний порядок. Не слід ідеалізувати це вчення, оскільки воно закріплювало общинно-патріархальний устрій і класову нерівність. Незважаючи на це, конфуціанство, перешкоджаючи розвитку особистої самостійності людини у питаннях моралі (все підкорялося порядку), сприяло розвитку самої моралі.
Антична етика: великий внесок у розвиток етики як науки зробили давньогрецькі філософи.
Цьому перш за все сприяв подальший розвиток людства: розклад родового суспільства, поділ праці, поява приватної власності, рабства, розвиток товарно-грошових відносин, виникнення нового державного устрою - демократії.
Перемога демократичних форм організації суспільного життя сприяла різкому пожвавленню політичного і духовного життя.
Демократія, з її ідейним плюралізмом, породила питання про критерії правоти щодо таких понять, як: справедливість, гідність, доброчесність, відкрила шлях до можливості пізнання істини у цій сфері.
Перше, що підносить етику на новий виток розвитку - теза софістів: "Людина є вимір усіх речей..." Це було прогресом у розкріпаченні людини, наданні їй самостійності, права стримати світ крізь призму своїх цілей та інтересів, а не сліпо коритися чужим потребам і авторитетам.
Однак, намагання захистити особисту свободу людини в питаннях моралі, суб’єктивне втручання у вимір, що добре, а що ні - призвело до етичного релятивізму, втрати об’єктивних критеріїв моралі, до морального свавілля. Це взагалі могло призвести до морального цинізму і безпринципності.
Проти цих крайнощів виступили Сократ (470 - 399 pp. до н.е.), його учень і послідовник Платон (428 - 348 pp. до н.е.), і нарешті створив вчення про соціальний характер доброчесності Арістотель (384 - 322 pp. до н.е.). Саме Арістотель завдяки своїй теорії надав етиці статусу самостійної філософської дисципліни.
Етика Арістотеля - це практична філософія про благо і щастя людини, яка живе в суспільстві, про людські здібності, що роблять її гідним такого життя і блаженства. Мета її - не саме пізнання, а вчинок.
Етика Арістотеля складається з трьох частин: вчення про вище благо, вчення про природу доброчесності і вчення про конкретні чесноти.
Благо - це те, до чого прагнуть люди. Об’єкт прагнення, мета, заради якої здійснюється та чи інша діяльність, це і є благо. У медицині - це здоров’я, у військовій справі - перемога, у мистецтві - насолода. При цьому менш загальні й особисті цілі підкорені більш загальним і важливим, що визначає ієрархію благ. "Нижчі" блага тут є засобом для досягнення "вищих". Найвище благо завжди є метою і ніколи не може стати засобом. Воно є мета цілей, і володіння ним є блаженством, щастям.
Блаженство, таким чином, цілісне і самодостатнє, до нього люди прагнуть, спираючись на успішну діяльність. Це цінність, яка надає сенс усім цінностям і видам діяльності, і тому досягнення її може розглядатись як здійснення свого призначення.
Отже, Арістотель розглядає людину як розумну діючу істоту, а Щастя як отримання вищого блага завдяки самореалізації людини, через її вміння діяти розумно, найкращим чином за будь-яких можливостей і обставин. Він розглядає людину, якій притаманні такі характерні риси, як мудрість, розсудливість, порядність, для якої Діяльність - задоволення, задоволення від виконання свого призначення.
Розглядаючи природу доброчесності, Арістотель відмічає, що є проявом розумної діяльності, яка характерна для людини, сааме цим людина відрізняється від інших живих істот. Її здібності випливають із її душі. Душа, за Арістотелем, має "нижчу" (нерозумну) частину, якою людина схожа на тварину або рослину, і "вищу", людську суть - розум.
Відповідно доброчесність людини поділяється Арістотелем на мисленнєву, інтелектуально-діаноетичну і чесноти характеру, які є результатом взаємодії розумної і нерозумної частини душі. Розум відіграє тут провідну роль, а доброчесна поведінка розглядається як актуалізація природних почуттів, бажань і прагнень, але спрямованих свідомими цілями людини, тобто розумом.
Таким чином, чесноти поєднують у собі природний початок і використання свідомої орієнтації людини у суспільстві.
Природні прояви людини - емоції, бажання, пристрасті самі собою не є чеснотами або пороками, вони нейтральні у моральному відношенні. Ціннісної сутності вони набувають лише в поєднанні зі свідомим відношенням людини, яке відображається в її вчинках.
Так, люди засуджують кого-небудь не за те, що він (вона) відчуває страх, жалість, ненависть, а за те, як він (вона) поводиться.
Арістотель наголошує на суспільній природі моралі, тобто доброчесність - це не психічний стан людини і не властивість її характеру, а свідоме відношення людини до них, яке втілюється в її діях і суспільному значенні цих дій.
Проявляючи діалектичну гнучкість розуму, Арістотель не протиставляє чесноти і пороки як абсолютні протилежності, а навпаки демонструє відносність межі між ними, можливість їх перетворення одне в одне залежно від суспільного значення. Доброчесність у нього - "золота середина" між надлишком і недостатністю якої-небудь якості. Наприклад: мужність - це середина між страхом і відвагою, помірність - між байдужістю і нестриманістю, щедрість - вміння знаходити середину між скупістю і марнотрацтвом.
Поглиблюючи поняття доброчесності, Арістотель наближається до поняття специфіки моралі, завдяки вказівці на свавільний і не свавільний характер людських дій.
Для нього доброчесна людина - моральна, свідомо і вільно діюча особистість. Причина її вчинків криється в ній самій, вона діє свавільно із певними намірами. Ці дії, за Арістотелем, належать моралі, а не до інших свавільних чи примусових вчинків. Останні випливають не із свідомого рішення людини, тому не можуть однозначно її характеризувати.
Тим самим Арістотель підкреслював головну якість морального вчинку - його вільний і свідомо мотивований характер.
Арістотель не тільки зробив узагальнені визначення основних понять і принципів етики, але і проаналізував більшість чеснот, показавши їх суть, суспільно значущий смисл і цінність для людини. Він зробив спробу подолати ідеалістичний підхід до моралі, повернувши моральній людині право бути щасливою і гідною.
Подальший розвиток етики пов’язаний із життям і творчістю Епікура (кін. IV - поч. III ст. до н.е).
Етику Епікур вважав головною частиною філософії, намагаючись за допомогою природного пояснення явищ природи і суспільного життя з’ясувати оптимістичну життєстверджуючу мораль вільної людини, спроможної досягнути щастя.
Щастя - це мета людини. Досягти його можна завдяки розумному задоволенню людських потреб, та отримуючи задоволення і насолоду від цього.
"Задоволення - початок і кінець щасливого життя" - каже Епікур.
Епікур вчить вибору задоволень. Критерієм вибору повинні бути розум і користь: "необхідні бажання - виконувати, а шкідливі - пригнічувати".
Епікур зазначає, що мудрість і розсудливість вказують людині шлях і засоби оволодіння щастям, а доброчесне життя відкриває його сенс. Знання визволять людину від неосвіченості, страху перед богами і смертю, відкриють людині смисл природи, звільнять від фаталізму, розкриють умови свободи.
Висока оцінка етики Епікура визначається її гуманізмом, вільним мисленням, життєстверджуючим оптимізмом.
Внесок у розвиток етики зробили і римські вчені-стоїкі- Сенека, Марк Аврелій, Апіктет (І - II ст. до н.е.).
Етика стоїцизму захищала вищі духовні цінності людини - його свободу і гідність, доброчесність і вище благо засобами самої моралі: безкорисливістю, орієнтацією на духовні цінності. "Хай речі служать нам, а не володіють нами, тоді вони будуть корисні для людської Душі", - пише Сенека.
У цілому антична етика досить чітко виділила коло питань і проблем моралі, які й утворюють предмет етики, вона продемонструвала багаточисленні засоби щодо їх постановки і розробки.
Середньовічна етика. Новий виток у розвитку етичних проблем відбувся у середньовіччі (V - XVct.). Перехід від античності до середньовіччя ознаменувався в етиці переворотом, суть якого полягала в тому, що етика стала релігією.
Вся основна проблематика християнського морального вчення - про витоки і природу моралі, критерії моралі, про призначення і сенс життя людини, її моральний ідеал, про добро і зло - все це виходить із Святого Письма.
У своїй творчості християнські теологи і філософи (Августин, Фома Аквінський, Еразм Ротердамський, Мартін Лютер та ін.) намагалися розкрити і пояснити моральний сенс текстів Святого Письма, обґрунтувати моральний, праведний спосіб життя християнина.
Християнська етика ознаменувала собою значний крок у культурному і моральному розвитку людини і людського суспільства.
Християнство піднесло мораль над усіма іншими формами духовного освоєння світу, надаючи їй абсолютного характеру і освячуючи авторитетом Бога.
Всі явища земного життя мали свій сенс тільки відносно Царства Божого, відповідно до виконання людиною свого призначення - подолання своєї індивідуальної обмеженості в духовному розвитку.
Християнство вперше підкреслило рівність і однаковість всіх людей перед Богом, людина з усіма своїми моральними проявами є істотою привілейованою, оскільки створена вона "за образом і подобою самого Творця".
Християнство утвердило благородний, величний і безкорисливий характер моралі, показало людині духовні орієнтири і сформулювало моральний ідеал.
Християнська етика стверджувала, що людина цінна сама собою, незалежно від раси, національності, походження, соціального статусу, незалежно також від її чеснот.
Християнська етика відкрила характерні риси моралі, що не були висвітлені раніше.