Кінець 1943-початок 1944 рр. був критичним періодом для нашого краю. Німецькі окупаційні війська продовжували лютувати, чинити розправу над населенням. В січні 1944 р. з Тернопільської тюрми привезли для привселюдного розстрілу в центрі села 34-х в'язнів. Протягом кількох зимових днів поліцаї та розквартировані в селі есесівці зганяли в долину поблизу костелу людей, щоб привселюдно провести розстріл. Тим самим вони хотіли залякати місцеве населення. Серед страчених були заручники з навколишніх сіл та захоплені в полон вояки УПА. Перед розстрілом двоє вояків УПА зірвали пов'язки з очей, бажаючи дивитись смерті у вічі. Безстрашні хлопці в останню мить свого життя закликали до боротьби з ненависними окупантами, загинувши з гаслом «Слава Україні!» на вустах. Так вмирали справжні герої. В тому сила й велич боротьби багатьох поколінь. Цей розстріл - ще одна жахлива сторінка нашого минулого. А скільки їх було! Скільки горя і сліз, скільки страждань виніс наш народ у ті лихі часи. Розстріляних покидали на сани та поховали на городі селянина Паліводи. В повоєнні роки радянські власті не звертали уваги на це захоронення, хотіли стерти пам'ять про це. Лише в наш час, 7 квітня 1991 р. відбулось перепоховання останків загиблих На місці розстрілу зведено пам'ятний хрест. Серед перезахоронених було встановлено кількох осіб. Це Павлів Михайло, 1911 р.н., і Третин Михайло, 1922 р.н., обидва родом із с. Залісці Рогатинського району, а також Івасечко Богдан, 1920 р. н., із сусіднього села Малий Ходачків. В кінці 1943 р. під час перевезення зібраної для своїх побратимів зброї до лісу Богдан Івасечко був заарештований і запроторений німцями до Тарнопільської в'язниці. Наші односельці шанують пам'ять загиблих героїв, кожного року 9 травня та на Покрову, 14 жовтня, до могил покладаються квіти.
Прийшла тривожна весна 1944 року, стрімко наступали радянські війська. З кожним днем гуркіт артилерійської канонади з північного сходу наближався до села. В перших числах березня війська 1-го Українського фронту розпочали широкомасштабну наступальну операцію, що згодом дістала назву Проскурівсько-Чернівецької (04.03-17.04.1944 р.). Враховуючи стратегічну важливість головного удару на південно-західному напрямку радянсько-німецького фронту, 1 березня командувачем І Українського фронту замість важкопораненого генерала армії М.Ф. Ватутіна був призначений маршал Г.К. Жуков. Згідно з планом проведення операцій 3-я гвардійська і 4-а танкова, 13-а, 60-а, і 1-а гвардійська загальновійськові армії мали завдати удари з районів Ямпіль, Шепетівка, Любар на південь в напрямку Тарнополя, Чорткова, Проскурова і вийти в передгір'я Карпат. Наступ головних сил І Українського фронту розпочався зранку 4 березня 1944 року. Війська 60-ї армії під командуванням генерал-полковника І.Д. Черняховського, прорвавши оборону противника в районі Ямполя на р. Горинь, почали нестримно розвивати наступ на Тарнопіль.
березня радянські війська, зламавши організований опір фашистів, звільнили Ланівці, Вишнівець, Збараж та близько двохсот населених пунктів Тернопільської області.
Перед командуванням армії було поставлено важливе завдання: оточити та знищити Тарнопільске угруповання фашистських військ. Чим далі на захід просувався фронт, тим важливішого значення серед німецького військового командування набував Тарнопіль як важливий залізничний вузол та місце перетину головних транспортних магістралей. Саме ці фактори спонукали Гітлера наказом від 8 березня 1944р. оглосити м. Тарнопіль «фортецею», віддати наказ 16-ти тисячному гарнізону за будь-яких обставин місто не здавати. Це означало, що тарнопільський гарнізон у разі відходу німецьких військ мав обороняти місто тривалий час. А військам, що знаходились навколо Тарнополя, було наказано в оперативному порядку підпорядковувались коменданту «фортеці», який персонально відповідав перед командувачем сухопутних військ 4-ї танкової армії за цю ділянку фронту.
Визволення міста було доручено 15-му механізованому стрілецькому корпусу під командуванням генерал-лейтенанта І. І. Люднікова. На підступах до Тарнополя зав'язались жорстокі бої з частинами 153-ї охоронної та 44-ї піхотної дивізій, 693-го окремого батальйону противника, зокрема і в районі Великих Борок. Незважаючи на неймовірно важкі умови ранньої весни та бездоріжжя, в яких змушені були наступати війська, систематичні контратаки противника, 8 березня бойові підрозділи 336-ї Житомирської стрілецької дивізії оволоділи селами: Стриївка, станцією Максимівка, перерізавши тим самим залізницю Тарнопіль-Проскурів, Байківці, Смиківці, Великі Борки та звільнили від фашистів ще 11 населених пунктів. Бої точилися у надзвичайно важких умовах. Всі ґрунтові шляхи розкисли. Солдати на руках перетягали гармати, що потопали в глибокій багнюці, підносили важкі снаряди і міни. Доставляти боєприпаси воїнам допомагали жителі визволених сіл.
Під вечір 9 березня радянські війська несподівано вийшли на північний і південний схід від Тарнополя, окремі підрозділи ввірвалися в місто, але після сильних контратак противника змушені були відступити. Вніч з 11 на 12 березня 336-а Житомирська стрілецька дивізія, виснажена в наступальних боях останніх днів, перегрупувавши сили, передала передові бойові позиції, що проходили у південно-західному напрямку від Великих Борок, частинам 148-ї Чернігівської стрілецької дивізії.
Німецьке командування, побоючись остаточного оточення Тарнополя, та для ліквідації прориву фронту кидає в бій нові резерви, які намагаються зупинити і контраатакувати радянські війська.
Зранку 14 березня розпочався контрнаступ «свіжої», що прибула з Генеральної Губернії, 359-ї піхотної дивізії по обох берегах р. Гнізни від Товстолуга і Кип'ячки через Дичків до Великих Борок - силою 947-го гренадерського полку, а з боку Козівки та Магдалівки на Константинівку та Малий Ходачків пробивались частини 68-ї піхотної дивізії, намагаючись досягнути Романівки та Великих Борок. Однак після взяття Дичкова німці наштовхнулись на броньовані клини танкових бригад 4-го гвардійського Кантемирівського танкового генерала П.П. Полубоярова і змушені були зупинитись на лінії південь і південний захід від Великих Борок та південніше Смиківців.
Серед документів Тернопільського обласного краєзнавчого музею знаходимо виписку з журналу бойових дій 15 механізованого стрілецького корпусу:
«...Зранку 14.3. противник здійснює сильний рух на лівий фланг корпусу з напрямку: Велика Березовиця, Застінка, Дичків силою до піхотного батальйону. З напрямку Магдалівки на Костянтинівку - до піхотного батальйону, а з району Скалата на Панасівку - до піхотного полку, в результаті чого противнику вдалося потіснити лівий фланг корпусу і вийти на рубіж: каменоломні, висота 338 і ст. Гаї Великі, Дичків, північніше Костянтинівка, Панасівка.
Авіація противника здійснила до 30 літаковильотів і бомбила Смиківці, Великі Борки, Малий Ходачків... Під новими контрударами лівий фланг корпусу перемістився на рубіж: висота 336,0, Смиківці, Великі Борки, ліс східніше Дичкова, Малий Ходачків. Дальніше просування противника було затримано, 1130 і132 стрілецькі полки з боєм вийшовши з району Петрикова, до ранку 14.3 зосередились в районі Смиківці, Ступки, будучи напоготові контратакувати противника в напрямку Ступки, Березовиця Велика.
Втрати противника: вбитими і пораненими - до 800 солдат і офіцерів, взято 6 полонених, захоплено: гармат 75 мм - 2, тягачів - 2, автомобілів - 2, підбито - 2 танки і 3 самохідні гармати «Фердинанд »
Про власні втрати радянське командування в цьому документі не повідомляє. А були вони не менші, ніж німецькі, бо багатьох не навчених, не обстріляних, погано оснащених та озброєних бійців, мобілізованих на сході України, було направлено на цю ділянку фронту, де немало з них полягло тоді в цих жорстоких боях.
Від ранку 15 березня бої точилися на лінії шосе Великі Борки-Скалат. Німці силою до піхотного полку, з району Малого Ходачкова, намагались розвинути успіх на північ і північний захід, але завдяки впертому опору радянських частин успіху не добились. Наступного дня, нічною атакою частини німецької 68-ї піхотної дивізії, що наступали зі сторони Малого Ходачкова, захопили Великі Борки.
Зранку 17 березня, при сильній артилерійській та вогневій підтримці з кількох бронепоїздів, що підійшли з сторони Тарнополя, вони продовжили наступ на лівий фланг 15 стрілецького корпусу. Німецькі 947-й і 948-й гренадерські полки 359-ї піхотної дивізії захопили Ступки і Смиківці. В підтримку наступаючим, комендант Тарнополя вислав, в напрямку Смиківців, броньовану групу самохідних артилерійських установок. Відновивши контроль на ділянці шосейної дороги Тарнопіль-Ступки німецькі підрозділи намагалися розвинути наступ далі в напрямку сіл Байківців та Романівки. Незважаючи на те, що фашистським підрозділам вдалось просунутись на 1,5-3 км від шосе в північно-східному напрямку, їх зупинила добре організована радянська протитанкова оборона. В цей район терміново було направлено резервні частини. Авіація обстрілювала і бомбардувала бойові порядки передових радянських частин. Майже три доби точилися кровопролитні бої. Радянські військові частини, залишивши Великі Борки, Ступки, Смиківці, Ходорівку, закріпились на рубежі: південно-східна частина Байківців, Чернелів-Руський, Романівка. 17 березня 188-у гренадерському полку 68-ї піхотної дивізії вдалося зламати відчайдушний опір радянських частин і взяти Романівку. Цей полк, що просувався далі на північний схід до шосе, попав у засідку і був розсіяний несподіваною контратакою 63-ї танкової бригади 10-го гвардійського добровольчого Уральського танкового корпусу і практично знищений. Головна тактична мета, яку переслідували німці, - розблокувати шосе Тарнопіль-Підволочиськ і вийти на зв'язок з 7 танковою дивізією, що перебувала в районі Підволочиська, була ними на короткий час частково досягнута.
Після того, як знекровлені в напружених боях на лінії Тарнопіль-Підволочиськ німецькі танкові і піхотні дивізії припинили контрнаступ, радянське командування прийняло рішення здійснити завершальний етап Проскурівсько-Чернівецької операції військ 1-го Українського фронту. Командування 1-го Українського фронту, зібравши на вузькому рубежі ударне угрупування з трьох армій, в ніч на 21 березня - дня весняного рівнодення, віддало наказ розпочати потужну наступальну операцію з позицій північніше Смиківці-Великі Борки-Скалат для розвитку глибокого прориву далі на південь аж до Карпат.
Тим часом частини 15 стрілецького корпусу, взаємодіючи з передовими бригадами 1-ої танкової армії, прорвали укріплену оборону противника на ділянці Смиківці-Романівка. До вечора цього ж дня частини 148-ої Чернігівської червонопрапорної стрілецької дивізії при підтримці танків з боями остаточно оволоділи Великими Борками та Ступками.
На місцях цих вже далеких боїв донині залишились порослі чагарником сліди німецьких окопів та бліндажів, залишки протитанкових ровів, що переривистою лінією тягнуться від залізничної станції Борки Великі вздовж колії з сторону Скалата, урочища Лиса Гора та лісу Караманда, де проходив німецький передній край фронту. А на сусідніх полях дотепер трапляються заіржавілі рвані металеві осколки від бомб та снарядів - німі свідки тих буремних подій.
Стрімко розвиваючи наступ далі на південь, танкісти Катукова тримаючи курс на Чернівці, а танкісти Лелюшенка - на Кам'янець-Подільский, 23 березня вигнали фашистів з міст Копичинці, Теребовля, Микулинці. 24 березня бронетанкові війська генерала Катукова оволоділи Чортковом, а вже 25 березня фашисти залишили Заліщики.
В боях, що передували наступу 21 березня, героїзм і відвагу проявив 19-річний росіянин Микола Пігорєв, родом із м. Курська, гвардії рядовий, автоматник із відділу 3-ї окремої розвідроти 20-ї гвардійської механізованої бригади 1-ї танкової армії'. В ніч на 21 березня, виконуючи бойове завдання, п'ятеро розвідників перейшли лінію фронту. Діставшись до місця південніше села Романівка, де в районі лісу Караманда закріпились німецькі кулеметні гнізда, а за лісом розташувалися мінометні батареї, рядовий Пігорєв, виявивши замасковану вогневу точку, вирішив знищити її. Зумівши повзком наблизитись на відстань 20-25 м до неї, він все-таки був виявлений фашистами, які відкрили кулеметний вогонь і поранили його. Зібравши останні сили, Пігорєв піднявся, метнув дві гранати та з автоматом кинувся на кулемет, закривши його своїм тілом. Вогонь припинився. В цей час розвідники перебили решту німців. Важко пораненого, його було доставлено в госпіталь до Збаража, але в дорозі він помер. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.04.1944 р. М. Пігорєву було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В боях за Великі Борки відзначились бійці та командири другого батальйону 496-го полку 148-ї Чернігівської червонопрапорної стрілецької дивізії лейтенанти Антонов та Заїка, сержанти І. Березовський, Кулеша, рядовий Моторний. В жорстоких боях цих березневих днів у Великих Борках загинуло 85 воїнів Червоної Армії. Серед них росіяни: майор М. Єрьомін, капітан М. Сціблєв, молодший лейтенант М. Марков, старший сержант В. Ганков, українці: лейтенанти І. Стасюк та А. Мітюк, ст. сержант І. Березовський, вірменин Оноп'ян, татарин Шахацєв та ін.
В березні-травні 1944 року по багатьох селянських хатах був розміщений хірургічний військовий шпиталь № 3208 під командуванням майора медичної служби Росіна. Сюди доставляли важкопоранених з передової, тут же проводились хірургічні операції, надавалась інша необхідна медична допомога. В той же час на східній околиці села закладено військове кладовище, яке складалось із трьох рядів братських могил, де знайшли свій останній спочинок сотні загиблих і померлих від важких поранень червоноармійців. У серпні 1967 року навпроти будинку культури урочисто відкрито пам'ятник та пам'ятну стелу воїнам-односельчанам, які загинули та пропали безвісти в кровопролитній війні з фашизмом. На початку 70-х на братських могилах встановлені металеві таблиці з іменами захоронених воїнів. У післявоєнні та наступні роки тут неодноразово перезахоронювали останки загиблих воїнів з навколишніх сіл колишнього Великоборківського району, які були поховані в тимчасових або випадково знайдених могилах. Уточнювались списки захоронених. Всього за списками у братських могилах поховано 1065 радянських воїнів, що полягли в боях на цій ділянці фронту або померли від ран після боїв, і тих, що були перезахоронені в повоєнний час. Останні перезахоронення останків невідомих бійців Червоної Армії, знайдених в с. Дичків, відбулись 6 травня 2000 р. та в грудні 2001 р. Протягом останніх десятиліть 9 травня, до могил на військове кладовище Великих Бірок зі всіх сторін колишнього Радянського Союзу приїздять родичі полеглих, щоб разом з місцевими жителями віддати їм данину пам'яті.
Уже на другий день після приходу Радянська Армія провела в селі загальну мобілізацію. Кілька сотень великоборківчан було мобілізовано і відправлено на фронт. У нашій місцевості таке повідомлення отримали всі чоловіки віком від 18 до 50 років.
Багато великоборківчан, мобілізованих в той час до війська, загинуло на фронтах Другої світової війни і ніколи більше не повернуться у своє рідне село. В «Книзі Пам’яті України, Тернопільська область, том 3, увічнені імена 63-х моїх односельчан, які залишились навічно лежати на полях бойовищ війни. Майже всі вони уродженці Великих Борок і українці за національністю.
Події тих страшних років не оминули і мою родину, прадід Балабан Петро Йосипович, 1915 р.н. мобілізований у 1944р. Рядовий. Загинув в бою 16 квітня 1945 р. Похований в селищі Бейюкроге, Салдуський р-н, Латвія.
Були серед мобілізованих і такі, що виживши у боях, ще довго не могли повернутись до рідної домівки.
Оскільки лінія фронту двічі прокотилася через Великі Борки, селу було завдано великих матеріальних збитків. Значна частина будівель була зруйнована чи пошкоджена, спалена. Багато сімей залишилося без житла і були змушені проживати чи в родини, чи в сусідів, доки відбудовували свої житла.
Під час запеклих боїв у березні 1944 року радянські розвідники для від слідкування ворожих позицій на верхніх ярусах костелу облаштували спостережний пункт. Його виявили з німецького бронепоїзда PZ-69, розпочавши прицільний гарматний і кулеметний обстріл, але тоді будівля костелу вистояла. Діючим він залишився до 15 листопада 1944 року, потім використовувався як склад. Ця, безперечно, цінна пам’ятка архітектури простояла б і до сьогодні, якби радянські вандали не підірвали її вибухівкою.