Материал: Друга світова війна на Тернопільщині. Селище Великі Бірки у часи воєнного лихоліття (1939–1945 рр.)

Друга світова війна на Тернопільщині. Селище Великі Бірки у часи воєнного лихоліття (1939–1945 рр.)

Міністерство культури України

Теребовлянське вище училище культури

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

на тему:

«Друга світова війна на Тернопільщині.

Селище Великі Бірки у часи воєнного лихоліття (1939-1945 рр.)»

Теребовля 2014

(Оскільки Великі Бірки до 1967 р. носили іншу назву - Великі Борки, - відповідно використана стара назва селища. Так само і з Тернополем, який до 9 серпня 1944 р. називався Тарнопіль).

Село Великі Борки в умовах радянської окупації краю (1939-1941рр.)

вересня 1939 року фашистська Німеччина підступно напала на Польщу. Тоді, в перші дні війни, багато хто до кінця ще не усвідомлював, що розпочалась Друга світова війна. Війна, що принесла багатьом народам світу і, передусім українцям, мільйони людських жертв, незліченні болі, горе й страждання, колосальне руйнування й непоправні втрати.

Звістка про війну блискавично докотилась до Великих Борок. Спішно заметушились польські власті, кудись почали збиратись. 17 вересня 1939 року зранку за селом почувся гуркіт, піднімались стовпи диму. Коли гуркіт і шум наблизився, селяни побачили бронеавтомобілі й танки. В небі гули літаки. Це були радянські війська, які швидко просувались двома напрямками на захід. З Підволочиська по шосе безперестанно сунула довгими колонами техніка, зі сторони Скалата похідними колонами йшли через село піхотні та кавалерійські підрозділи. Польське населення, пригнічене гіркими поразками на польсько-німецькому фронті, побачивши мілітарну силу Червоної Армії, що нестримно просувалась на захід, надіючись, що вона йде на допомогу їхньому війську,- радісно їх вітало. На той час польські державні структури були практично паралізовані. Українці подекуди, також радо зустрічали червоноармійців, багато з яких розмовляли українською. Ще до вступу червоноармійських частин, молодь Великих Борок, очолювана Порфіром Заморою, брала участь у роззброєнні польських поліцейських.

вересня. Вступ у село військ Червоної Армії. Про те, що Червона Армія йшла на допомогу польській, мало хто сумнівався і з великобірківчан. Однак 17 вересня вони побачили, як через село в сторону Скалата гнали польських солдатів і офіцерів. Тільки тепер,через десятки років, стало відомо, як склалася подальша доля цих полонених. Більшість з них були розстріляні і знищені в більшовицьких таборах. Не оминула лиха доля і борківчан. В листопаді 1939р. НКВС ув’язнило коменданта постерункової поліції у Великих Борках та Микулинцях Стефана Подкувку. Він перебував у Остащівському таборі (1939-40),розстріляний НКВС.

З перших днів Другої світової війни сталінське керівництво з завидною послідовністю й натиском почало реалізовувати й плани поділу Європи за секретним протоколом від 23 серпні 1939р. За наказом наркома оборони СРСР К. Ворошилова Червона Армія, що перейшла кордон Польщі, без особливого опору 27 вересня вийшла до узгодженого з Німеччиною «кордону сфер впливу». Спільна агресія проти Польщі була узгодженою акцією Німеччини та СРСР. Про це цинічно говорив глава радянського уряду В. Молотов на засіданні Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939р. «Правлячі кола Польщі немало пишалися «міцністю» своєї армії. Однак виявилося досить короткого удару спершу німецької армії, а потім - Червоної Армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальського договору, що жило за рахунок пригноблення непольських народів». Радянський уряд шукав зручний привід для інтервенції, відтягував виступ. І вичекавши вигідного військово-політичного моменту, окупував свою «зону впливу» як захисник непольських народів. Звісно, не від німецьких агресорів, а від польських «гнобителів». Саме для цього, Сталін створював 12-ту армію, що здійснила «визвольний похід» у Польщу, на території України, комплектував її українцями, розраховуючи, вочевидь, на польсько-українську ворожнечу. Командував армією майбутній нарком оборони С. Тимошенко, а поруч з ним - безліч командирів-українців.

Нові власті почали запроваджувати нові порядки. В першу чергу була заборонена діяльність всіх національних партій, гуртків, організацій. Читальню «Просвіти» перетворено на клуб. Поширилася ідеологічна боротьба проти українських націоналістів, які вже іменувалися в більшовицьких документах «Злейшими врагами трудящихся».

-28 жовтня 1939 року у Львові радянські власті за своїм сценарієм організували Народні Збори, за допомогою яких, вони хотіли узаконити приєднання Західної України до УРСР та СРСР, що і було зроблено.

Постановою Президії Верховної Ради УРСР від 4 грудня 1939 року на території Західної України створено 6 областей, серед них і Тарнопільську з центром у м. Тарнополі. З 1 січня територія області була поділена на 38 районів, серед них, і Великоборківський.

Отже, з січня 1940р. Великі Борки стають районним центром. В селі розмістився весь адміністративний апарат властей зі структурами НКВС, радянські і більшовицькі партійні органи. Однак, спекулюючи на святому для кожного українця прагненні до національного об’єднання, комуністичні вожді принесли на Західну Україну небачені репресії і терор. Винищування зазнавали насамперед ті, хто становив кістяк української духовності - інтелігенція, духовенство, діячі «Просвіти», патріотичне селянство. Сьогодні загальновідомі факти про більш як 300 тисяч депортованих на схід і північ СРСР українців, про десятки тисяч інтернованих і замордованих польських військовополонених та осадників - «Заклятих ворогів радянської влади» (найвідоміший, але не єдиний приклад - Катинь), про десятки тисяч в’язнів, розстріляних при поспішному відступі Червоної Армії у червні 1941р.

До сумного списку репресованих вписано немало імен великобірківчан. Один за одним арештовували в селі активістів національного руху «Просвіти». Арештовано братів Чупляків, а їхніх батьків вислано у Сибір. Серед арештованих - Василь Пласконіс, диригент оркестру і хору читальні «Просвіти», якого в червні 1941 було замуровано в застінках тернопільської тюрми. Десятки арештованих відправляли з Великих Борок до Тарнополя. Тюрми були переповнені. Очевидці розповідали тернопільську тюрму. Стіни, долівки катівень були пофарбовані в червоний колір, щоб не було видно слідів крові закатованих жертв. Катування проводили переважно вночі, під гуркіт двигунів автомобілів, щоб заглушити крики невинних жертв.

Першою, великою акцією нової влади стало виселення польських осадників, котре було покладене на відповідні радянські та партійні органи новоприєднаних західних областей. У Тарнопільському районі було три дільниці. Великі Борки належали до другої дільниці з центром у Великій Березовиці. Була створена трійка, яка відповідала за виселення 1596 осадників з 26 сіл. У Великих Борках знаходилася станція завантаження. Згідно з указом на Сибір було відправлено чимало мешканців Великих Борок. Серед них рядовий Війська Польського Мальгарен Юзеф-помер від виснаження в с. Чопак в Узбекистані, виселенню передувала активна ідеологічна підготовка. Обласна газета «Вільне життя» від 5 жовтня опублікувала статтю «Польські осадники - люті вороги трудящих селян Західної України». Віктор Пахолок-служив у польській поліції, на час арешту працював бухгалтером Великобірківського райвно,подальша його доля невідома. Засуджений до розстрілу з конфіскацією майна колишній комендант польської поліції, поляк за національністю Михайло Щасний, потім смертний вирок був замінений на 8 років таборів, однак з початком бойових дій у 1941 році, був розстріляний. Бухгалтер Євгеній Дем’янчук, був за арештований як «таємний агент НКВС», що ніби то «видав таємницю органів», та за те, що в 1918-1919 рр. як старшина УГА воював проти Червоної Армії, засуджений до 5 років таборів, подальша його доля невідома.

За період 1939-1941 років місцеві жителі добре відчули, що таке радянська влада. Численні репресії тримали людей в постійному страху і невизначеності. Щодо економічного становища, то нові власті дозволяли людям задовільнити мінімальний рівень потреб. Великих землевласників розкуркулили, багатьох з них арештували і вивезли у Сибір. За одним лихом йшло інше, Німеччина напала на Радянський союз.

Нацистська окупація (1941-1945рр.)

червня 1941 року Німеччина напала на Радянський союз.

Десятки великобірківчан, військовозобов’язаних, спішно були мобілізовані районним військкоматом. Проте більшість із них через воєнне безладдя перших днів війни так і не встигла попасти в діючу армію, а залишилася в збірному пункті в м. Тарнополі. Здебільшого їх направляли на роботи по облаштуванню оборонних позицій, зокрема на копання траншей та протитанкових ровів західніше Тарнополя.

Уже 2 липня 1941 року німецькі війська, оволоділи Тарнополем. В цей же день, в середу 2 липня, фашистські війська вступили до Великих Борок.

Червень-Липень 1941 року був вкрай складним і суперечливим періодом для нашого краю. Ряд політичних національних партій сподівалися з допомогою німецьких властей відродити свою національну державу, хоч на це шансів практично не було. Організація Українських Націоналістів під проводом С. Бандери 30 червня проголосила у Львові відновлення української державності. Був сформований орган крайової влади - УДП на чолі з Ярославом Стецьком. На всій українській етнічній території мала бути відновлена суверенна й соборна Українська держава. Проте, вже 4 липня німецька окупаційна влада заборонила діяльність УДП, а гестапо заарештувало Я. Стецька. Незабаром був заарештований Степан Бандера решта членів уряду. ОУН змушена піти у підпілля.

В кінці червня на початку липня 1941 року вирувало насичене непередбачуваними подіями життя і в Великих Борках, чутки про відновлення української державності, докотилися і сюди. На початку липня 1941 р. в Тарнополі відбувся парад національних сил на підтримку проголошення Української самостійної держави. З Великих Борок на Тарнопіль відбув кінний загін українців-патріотів на чолі з Томком Сидягою. Парад національних сил відбувся на площі, де зараз бульвар Т. Шевченка та драмтеатр. Проте ейфорія швидко минула. Німецьким окупаційним властям не сподобалось прагнення українців до незалежності. В них щодо України були зовсім інші плани.

серпня Тарнопільщина, разом з іншими воєводствами Західної України була включена до дистрикту «Галичина» з головним містом Львовом.

Під час окупації у Великих Борках розмістилась поліцейська дільниця. Залізнична станція і мости охоронялись невеликим німецьким підрозділом, розташованим у приміщенні будинку залізничної станції.

Населення села повинно було виконувати різні повинності на користь окупаційних властей. З кожної хати стягували податок - «контингент» - збіжжям, худобою. На 1942 р. німецька окупаційна влада встановила розмір контингенту для Галицького дистрикту - 400тис. тонн збіжжя. Найстрашнішим був живий податок. Коли стало зрозуміло. Що швидкої перемоги на Східному фронті не буде досягнуто, в листопаді 1941 окупанти розпочали насильну депортацію робітників до Німеччини. За 1941-44рр. загальна кількість українських т. зв. Остарбайтерів становила 2.2 млн. осіб. З Великих Борок за час окупації гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини понад 60 юнаків та дівчат.

Між селами Великі Борки і Ступки, поблизу залізничної станції на місці колишнього жіночого табору НКВС, в липні фашисти переобладнали концтабір для двох тисяч військовополонених. Червоноармійців, що в перші тижні війни потрапили в ворожий полон, вони примусили до виконання робіт щодо розширення полотна до двох колій та реконструкції мостів залізничної магістралі № 4 до Києва. До проведення цих робіт, залучали і місцевих жителів.

Умови утримання такої кількості військовополонених були жахливі. Полонені працювали надто важко, їжу отримували лише двічі на день: зранку і ввечері трохи водянистого супу. Полонені в таборі були виснажені, зламані духом, і смертність серед них зростала. Десятки їх вмирали за день від голоду, виснаження, непосильної праці та інфекційних хвороб. Місцеві жителі допомагали їм як могли, кидали бранцям шматки хліба, овочі, варену картоплю. Німці карали селян за такі дії побиттям або відганяли їх стріляниною.

До сьогоднішнього дня зберігся шосейний міст, прокладений через залізничні колії, поблизу селищного будинку культури, побудований у той час радянськими військовополоненими. Страшною виявилась їхня доля, 24 грудня 1941р. всіх, хто лишився живий, стратили німецькі карателі.

Того ж дня їх місце зайняли 200 євреїв, присланих нацистами зі Скалата, які утворили ядро нового - єврейського табору.

Взимку 1941-1942 рр. групи єврейської молоді з південних районів Тарнопільщини (Борщева, Бучача, Гримайлова, Микулинців, Скалата. Хоросткова) фашисти вивозили до таборів біля Тарнополя: Ступок, Кам’янок, Великих Борок. Вони працювали в каменоломнях та на інших важких роботах, хворих негайно вбивали. Восени 1941р. у Верхньому Кривичу німецька поліція наказала виділити з кожної єврейської сім’ї одну молоду людину, юнака або дівчину, але обов’язково працездатного віку. Цих людей відправили до табору у Великих Борках. В липні цього ж року в примусовий трудовий табір німці зігнали із всієї округи Тернопільщини понад 2 тис. євреїв - жінок, дітей, молодих та старших людей. Умови їхнього перебування були спрямовані на фізичне знищення. Кожного дня в концтаборі вмирало 8-10 осіб, 5-6 осіб щоденно розстрілювали і вішали. За втечу з табору охорона розстрілювала цього ж дня десять.

Липень став жахливою віхою для цього страшного, зловісного місця. Пополудні 10 липня 1943 зі сторони Тарнополя до табору прибула колона критих брезентом військових вантажівок. Фашистські карателі та поліцаї зі всіх сторін оточила його територію. Один автомобіль направився до центру Ступок, де окремо від чоловіків перебували єврейські жінки та неповнолітні діти. В таборі заздалегідь всіх вишикували, і тоді карателі почали по 5 людей заганяти до бараку і розстрілювати. Коли в’язні усвідомили свою фатальну участь, зчинився несамовитий крик, плач, ридання. Дехто намагався втікати. Спійманих втікачів відстрілювали тут же, на місці, біля вхідних воріт. Вбитих і поранених поливали бензином і соляркою з заздалегідь підготовлених бочок. Усе навкруг палахкотіло у вогні, в тому числі й бараки табору. Ніч з 10 на 11 липня 1943 року запам’яталась надовго. Жителі Великих Борок та навколишніх сіл не спали, а з жахом прислухались до страшних, нелюдських криків, які долинала з території табору. Багато великоборківчан мимоволі стали очевидцями та свідками цієї жахливої ночі, варварської розправи над людьми. Долину за селом бурим відблиском освітлювали вогнищі, а над табором піднімався великий, чорний стовп диму. По всій околиці розносився запах горілих трупів, який ще декілька днів чадом висів над селом. Так знищили 970 людей. Усього за період існування цього табору було знищено 2 тис. євреїв. Але ці дані неповні. За іншими джерелами, за період 1941-1944рр. в Тарнопольській області фашистами знищено 201066 євреїв, у тому числі у Великих Борках - 2970 осіб. Про це неможливо забути. В кінці 90-х рр. родичі загиблих євреїв на місці де був концтабір, встановили пам’ятник.

село великий борки український

Серед мешканців Борок були люди, котрі ризикуючи власним життям, рятували єврейські сім’ї. Серед них Кароль Дудар, котрого за переховування єврейської родини, фашисти привселюдно розстріляли у серпні 1942р.

За переховування в 1943-1944рр. втікачів з табору - єврейської сім’ї Фальбербаумів, що перед війною проживала у Великих Борках, місцевий житель Віктор Вертепний удостоєний у 1999р. (посмертно)Почесного звання держави Ізраїль «Праведник народів світу», а його ім’я викарбуване на Почесній Стіні - Яд Вашем - в Ізраїлі.----

«Підводи спинилися на вигоні. До мосту не більше 200 метрів. Тільки верби ховають його від нас. Тихо ідемо попід річкою, минаємо рівчак з водою. За вербами - громада моста і постать вартового, що сторожко прислухався.

Тут же, біля верб, разом з Брайком та Подоляком намітили план дій. Міст треба захопити без пострілу. Коли зав’яжеться бій, то найпізніше як через пів години прибудуть підкріплення з Великих Борок та Тернополя,до якого не більше 10 кілометрів. Одягаю офіцерський кашкет з черепами, і городами виходимо до залізниці. За поворотом, біля кар’єру, виставляємо заслон, що мінує залізничне полотно і прикриваємо мінерів зі станції Борки Великі, а сам з двома автоматниками простую до мосту. Вартовий, зачувши наші кроки, іде в наш бік і спиняється за фермою. До нього залишилось зовсім близько, коли в рівчаку, перед мостом, хлюпнула вода і донеслась приглушена лайка - чкийсь бідолаха впав у воду, відвівши душу відбірним матом. Стривожений вартовий зірвав гвинтівку з-за плечей…Різкий вигук «хальт!» ошелешив вартового, але тут же сталося негадане:вартовий покинув гвинтівку і клубком скотивсь з насипу, побіг просто в поле. Стріляти я не дозволив.

Швидку замінували міст. Сильний вибух струсонув повітр’я. Проте міст не рухнув - зависнув на опорі. Довелося нам з лірою та Алесичем рвати міст удруге. Ще затемна уламки моста рухнули таки в річку. Вже ранком, ідучи до місця стоянки, зірвали за собою решта мостів…»

Воронько Платон(1913-1988), український радянський поет. Вірші й пісні поета друкувались як листівки, поширювались серед партизанів і населення тимчасово окупованих районів України. Окремі вірші, поеми П. Воронько написав під впливом подій і вражень на Тернопільщині та інших областей Західної України. Звідси тематика його першої книги «Карпатський рейд» (1944р.)

На Тарнопільщині ковпаківцями було пущено під укіс 12 ешелонів, зірвано 13 залізничних і шосейних мостів. Дванадцять днів і ночей тривав рейд з’єднання Ковпака по Тарнопільській області.

Проте основний рух опору фашистській окупації пов’язується з діяльністю ОУН та створення УПА. Українська повстанська армія створена 14 жовтня 1942 року, взяла на себе основний тягар боротьби з німецьким окупаційним режимом, а потім і з більшовицькою владою.

В 1941-1944 рр. під час німецької окупації у селі діяла мережа підпільників, група ОУН. При ній була юнацька організація, яка в жовтні 1941 р. провела два військові вишколи в с. Малий Ходачків з ініціативи проводу ОУН із Тернополя. Кожен, хто належав до організації, мав викопати криївку.