Материал: Держава Франків

Традиційне самоуправління вільних франків там, де вони проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб - уповноважених короля.

Вся територія держави була поділена на округи - паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги.

Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити його призначуваною особою - центенарієм на “півночі” і вікарієм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже повторював його владу в сотні [21, с. 41].

Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, зберігали самоуправління.

Уся країна була поділена на округи - паги, на чолі кожного з яких стояв призначений королем з місцевої знаті граф (тоді це був не титул, а посада). Він очолював ополчення, збирав податки, вершив суд спільно з особливими засідателями - шеффенами. Крім цього, існували "королівські посланці" з найближчого оточення монарха для спеціальних доручень. Вони розїзджали по країні, контролювали місцевих управителів, судили від імені короля. Округи поділялися на сотні, що спочатку очолювалися виборними особами, а згодом призначуваними представниками монархії-центенарієм (на Півночі) або вікарієм (на Півдні). Вони підпорядковувалися графові та мали повноваження аналогічні йому, тільки в межах сотні. Сотні утворювались із общин (марків), які зберігали самоврядування. На кордонах країни округи об'єднувались у герцогства, управління якими здійснювали герцоги.

5. Причини розпаду держави Франків

Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала надійність рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями .

На початку ІX ст. франкська держава знаходилась у зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах ворога рівного їй за силою, вона здавалася непереможною. Але вже тоді ця держава несла в собі елементи занепаду і розпаду. Створена шляхом завоювань, вона була конгломератом народностей, нічим крім військової сили не пов’язаних. Зломивши на деякий час масовий опір закабаленого селянства, франкські феодали втратили зацікавленість в єдиній державі. У цей час економіка франкського суспільства мала натуральний характер. Відповідно не було тісних, стабільних господарських зв`язків між окремими районами. Були відсутні будь-які інші фактори, які могли б стримати роздроблення держави [15, с. 59].

Верденський договір (фр. Traité de Verdun, нім. Vertrag von Verdun, італ. Trattato di Verdun) - домовленість про розділ імперії Карла Великого між трьома синами Людовіка Благочестивого: Лотарем I, Карлом Лисим та Людовіком II Німецьким. Підписаний 11 серпня 843 року у місті Верден, що у сучасній Франції.

Відповідно до договору, землі Франкського королівства були розділені так:

Лотару дістались центральні області: центральна Італія, землі вздовж Рони та лівого берега Рейну, Ельзас, Бургундія, Прованс та деякі інші землі. Крім того до його відійшов імператорський титул батька.

Карлу Лисому відійшли землі на заході від Рейну: Нейстрія, Аквітанія, Герцогство Васконія, Іспанська марка та деякі інші [11, с. 83].

Людовіку II Німецькому відійшли землі за схід від Рейну: Алеманія, Саксонія, Баварія та ряд інших територій.

Після розподілу утворилось три держави: Серединне королівство (у 855 році після смерті Лотара, розпалося на три королівства - Лотарингію, Італію, Прованс); Західне Франкське королівство (орієнтовно в цих кордонах утворилась сучасна Франція); Східне Франкське королівство (орієнтовно в цих кордонах утворилась сучасна Німеччина) [18, с. 78].

Висновки

Виникнення ранньофеодальної держави у франків йшло порівняно швидко, протягом життя одного покоління, і пов'язано воно з ім'ям одного з військових вождів - Хлодвига (486-511 рр.) із роду Меровінгів. Тому перший із двох основних періодів у розвитку франкської держави одержав назву Меравіігський (VI-VII ст.), а другий - Каролінгськцй (VIII - перша пол. IX ст.).

У процесі становлення й розвитку державних органів франків можна виявиш три основні напрямки:

Перший, особливо характерний для початкового етапу (V-VII ст.), проявився в переродженні органів племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, у власне державні органи;

Другий характеризується розвитком органів вотчинного управління;

Третій був пов'язаний з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів у «приватну» владу, що сприяло формуванню сеньйоріальної монархії, яка повною мірою склалася вже на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII-IX ст.).

Завоювання Галлії стало потужним імпульсом створення нових органів влади у франків, призначених для організації управління завойованими областями, їх захисту. Хлодвіг був першим франкським королем, який затвердив своє виключне положення одноосібного правителя. З нросюго воєначальника він перетворився у монарха.

Однією з найважливіших політичних акцій Хлодвіга, що зміцнили позиції франкської держави за рахунок підтримки галло-римлян, було прийняття християнства.

Король виступав насамперед, як «охоронець миру», як виконавець судових рішень общини. Його слуги (графи, сацебарони) виконували в основному поліцейські та фіскальні функції. Королівські розпорядження стосувалися незначного кола державних справ - призову у військо, виклику до суду. Але згодом влада королів посилювалася. Король прямо втручався у внутришньобщинні справи, у її поземельні відносини, дозволяв чужаку селитися на общинній землі. Влада франкських королів стала передаватися в спадщину. Проте король у цей час - насамперед, військовий ватажок, воєначальник, головною турботою якого був «порядок» у королівстві, боротьба з місцевою знаттю, яка виходила з покори.

У другій полониш VII ст. почала складатися нова система політичного панування й управління, свого роду «демократія знаті», що припускала особисту участь верхівки класу феодалів, який формувався, в управлінні державою. Розширення участі знаті в управлінні державою, «сеньорізація» державних посад призвели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, яку вона мала раніше. Це відбулося не відразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значних розмірів. У цей час велику владу зосереджує а своїх руках сіворена ще раніше Королівськії рада, яка складалася з представників служивої знаті і вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення.

Знаті поступово передавалися ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, але й на місцях. Разом з ослабленням позицій королів, все більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набували графи, герцоги, єпископи, абати, що ставали крупними землевласниками. Вони почали привласнювати податки, мита, судові штрафи, тощо.

На межі VI-VII ст. почалося відокремлення трьох областей королівства. Все це викликало ослаблення королівської влади, яка наприкінці VII ст. фактично опинилися в руках майордомів. Останні з Меровінгів самоусунулися від влади, за що їх і прозвали «ледачими королями».

У цих умовах потрібні були корінні перебудови, які б зв'язали нову соціальну структуру франкського суспільства з політичними життєздатними інститутами. Це завдання здійснив Карл Мартелла - один із майордомів Австразії.

Свого найвищого розквіту франкська монархія досягла за часів правління його сина Карпа, прозваного Великим (768-814 рр.). В результаті великих завойовницьких походів до її складу увійшли території, що нині складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель.

Показником зростання міці держави було проголошення в 800 р. Карла імператором, в руках якого зосередилася значна влада. Проте, все це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повніший був фактично поділяти свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалося жодного важливого рішення. Найбільші світські й духовні феодали входили до складу постійної ради, яка діяла при імператорі. Майже щорічно скликалися ради усієї знаті (т. зв. «Велике поле»).

Водночас відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:

Було відсутнім послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, отримували функції військові, фінансові, судові тощо. Лише в системі центрального управління намітилося деяке розмежування в компетенції. Але й тут спеціального відомчого апарату ще не було.

Єдність імперії Карла була умовною й виступала здебільшого тільки в загальнополітичному змісті. Реально ж вона розпадалася на різноманітні області, кожна з яких зберігала в більшій або меншій мірі свої звичаї.

Зрештою великим феодальним магнатам вже не потрібна була сильна єдина державність. І тільки церква найбільш послідовно відстоювала зберігання єдності імперії. Проте, після смерті Карла Великого навіть вона не змогла зупинити процес розпаду однієї із наймогутніших європейських імперій.

Після декількох років політичних суперечок сини Карла уклали в 843 році Верденський договір. Кожний із братів одержав по частині колишньої території Франкської держави: Карлові дісталися землі майбутньої Франції; Людовику - частини Німеччини й Австрії, Лотарю, що зберіг за собою титул імператора, - частини Німеччини, Італії й Провансу. Останнім каролінгським королем був Людовик V, зі смертю якого в 987 р. каролінгська династія закінчилася.

Список джерел

Батира К.І., Загальна історія держави і права, М. - 2007. - 658 с.

Батыр К. С. Всеобщая история государства и права зарубежных стран. М., 2000. - 538 с.

Бачур Б.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.-метод. посіб. / Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. Кафедра загальноправових дисциплін і міжнародного права. - О. : Астропринт, 2005. - 72 с.

Бостан Л.М. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Л. М. Бостан, С. К. Бостан. - 2-ге вид., перероб. та допов. - К. : Центр учбової літератури, 2008. - 729 с.

Глиняний В.П. Павлович. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Одеська національна юридична академія. - 5. вид., перероб. і доп. - К. : Істина, 2005. - 768 с.

Жидкова О.А., Історія держави і права зарубіжних країн частина 1, МДУ, 1999. - 482 с.

История средневекового государства и права Ливанцев К. Е. Санкт-Петербург 2000. - 536 с.

Історія держави і права зарубіжних країн : навч. посіб. (для курсантів, студ. і слухачів усіх форм навчання) / [Іванов І. В. та ін. ; за заг. ред. канд. юрид. наук, доц. Л. М. Князькової, канд. філос. наук О. С. Туренка] ; Донец. юрид ін-т Луган. держ. ун-ту внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. - Донецьк : Ноулідж, Донец. від-ня, 2011. - 315 с.

Ковальова С.Г. Історія держави і права зарубіжних країн у запитаннях та відповідях: навч. посіб.. - Миколаїв : Іліон, 2007. Ч. 1 : Держава і право давнього сходу, античності і середніх віків. - Миколаїв : Іліон, 2007 - 136 с.

Крашенінникова Н.А., Історія держави і права зарубіжних країн частина 1, Ів.-Франк., 2004. - 368 с.

Макарчук В. С: Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 4-те, доп.- К.: Атіка, 2004. - 588 с.

Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.. - 5.вид., доп. - К. : Атіка, 2006. - 680 с.

Мудрак І. Д. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій / Державна податкова адміністрація України; Академія державної податкової служби України. - Ірпінь, 2001. - 232 с.

Омельченко О.А.. Загальна історія держави і права. - 2009. - 658 с.

Орленко В. І. Історія держави і права зарубіжних країн: Посіб. для підготов, до іспитів /В. І. Орленко, В. В. Орленко. -3-є вид. стереотип. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. - 244 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. - Харків: Консум, 2001.

Тищик Б.И.: Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник. -Львів: Світ, 2001.

Трофанчук Г.І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.. - К. : Юрінком Інтер, 2006. - 400 с.

Черниловский 3. М. Всеобщая история государства и права. М. 1997. - 538 с.