Вступ
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що для римської провінції Галлії п'яте століття явилося часом глибоких соціально-економічних перетворень. У цій багатющій частині Римської імперії (територія майже збіжна з теперішньою Францією) знайшла свій прояв глибока криза, яка охопила імперію. Рим уже не міг захищати кордони від вторгнень іноземних племен і, насамперед, германців - східних сусідів Галлії. З цих племен виявилися найбільш сильними салічні (приморські) франки, які входили до союзу германських племен, котрий склався у 111 ст. на північно-східному кордоні Галії. Наприкінці V - поч. VI ст. вони захопили велику частину країни.
Соціальна диференціація, що намітилася у франків ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилася у процесі завоювання Галлії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. Вона стала підніматися над рядовими франками, хоча останні продовжували ще залишатися особисто вільними й навіть не відчували спочатку посилення економічного утиску. Вони розселилися на новій території сільськими общинами - марками. Марка вважалася власником всієї землі общини, що включала ліси, пустощі, луки, орні землі. Останні ділилися на ділянки - аллоди, котрі досить швидко перейшли в спадкове користування окремих сімей.
Галло-римляни опинилися в положенні залежного населення, яке за чисельністю в декілька разів перевищувало франків. Але єдність класових інтересів поклала початок поступовому зближенню франкської й галлоримської знаті, що дало про себе знати при формуванні нової влади. Зберегти у своїх руках захоплену країну, утримати в покорі колонів і рабів стара родоплемінна організація не могла. Родоплемінний лад починав поступатися місцем новій організації на чолі з військовим вождем-королем і особисто відданою йому дружиною. Король і його наближені фактично вирішували найважливіші питання життя країни, хоча ще зберігалися народні збори й деякі інші інститути старого ладу франків.
Саме тому дослідження даної теми є актуальним напрямком сучасної науки. Сукупність зазначених чинників й зумовили вибір теми дослідження.
Мета цієї роботи полягає у проведенні аналізу держави Франків.
При дослідженні теми в першу чергу ставляться такі завдання:
дослідити процес виникнення держави Франків;
розкрити розвиток держави Франків у VI-IX;
проаналізувати стан монархії Меровінгів;
охарактеризувати монархію Каролінгів;
дослідити центральні органи державного управління;
провести аналіз місцевих органів державного управління в Франків;
виокремити причини розпаду держави Франків.
Об'єктом дослідження відповідної роботи є держава Франків.
Отже, предметом дослідження є праці та здобутки видатних вчених стосовно держави Франків.
При написанні курсової роботи
використовувалися порівняльно-ретроспективний, формально - логічний, системного
підходу, структурно - функціональний аналогії, порівняльно-правовий та інші
методи дослідження.
1. Виникнення держави Франків
Значна частина західноєвропейської території ще задовго до нашої ери і на початку нашої була населена численними германськими племенами, які знаходились на стадії первісно-общинного ладу - готів (ост- і вестготів), франків, бургундів, аламанів, англів, саксів, тевтонів, вандалів і ін. Кожне з них, у свою чергу ділилось на дрібніші племена, ті - на роди і сім’ї.
Основним заняття населення спочатку було скотарство, мисливство, рибальство, згодом - землеробство. Селились германці переважно родами, а кожен рід складався з кількох сімей, що мали спільного предка. Кожен рід отримував певну ділянку землі, яку спочатку обробляли спільно. Згодом, коли кількість населення значно зросла, земля була закріплена за окремими сім’ями на постійно, спільними залишались тільки ліси, луки, пасовища, води.
Родова община у міру розкладу родо-племінних відносин перетворювались у сусідсько-територіальну, названу маркою. Якщо помирав глава сім’ї, що не мав синів, то землю спадкували члени марки. Зберігався звичай кровної помсти стосовно винного і всього його роду. Рід сплачував колективний штраф рідні й родові потерпілого тощо. Тобто, не дивлячись на утворення сусідської общини, родові зв’язки продовжували відігравати помітне значення [15, с. 54].
Серед германців спочатку існував один суспільний поділ - на вільних і невільних (рабів). Рабами ставали військовополонені і діти, народжені від батьків-рабів, іноді - боржники. Раб працював на виділеній паном ділянці, повинен був здати панові певну кількість продукції сільського господарства натурою, худобою чи виробами ремесла. Їх можна було відпускати на волю, але до складу роду їх не приймали, такий вільновідпущеник залишався під опікою пана.
У деяких племен відомою була й категорія напіввільних. До них належало населення племен, які добровільно піддались сильнішим племенам.
Повноту прав мали тільки вільні. На них лежав обов’язок брати участь в народних зборах тощо. Але згодом і серед вільних починається майнова й політично-правова диференціація. Виділяється спочатку родо-племінна, а далі майнова знать, особи заможні й впливові. Знать, крім більших і кращих земель, мала право мати свою військову дружину [13, с. 34].
На рубежі до нашої і нашої ери у германців виникли племінні державні утворення, які римські історики називають civitates. Кожне civis поділялось на певну кількість округів - “земель” або пагів (pagus), які охоплювали по кілька поселень.
Найвищим органом влади в цих державних утвореннях були народні збори, до участі у яких допускались вільні громадяни чоловічої статі, повнолітні (військова демократія). Вони вирішували усі найважливіші питання війни і миру, важливі спірні справи, судили тяжкі злочини (зрада громади, вбивство і т.п.), приймали до складу общини, обирали вождя, а подекуди й короля (деякі з цих державних утворень були монархіями).
Існувала, для вирішення менш важливих справ, рада старійшин (principes). Вона попередньо обговорювала справи, які виносились на народні збори, готувала “проект рішення” останніх [4, с. 96].
На народних зборах обирали короля, зазвичай із знатного роду, переважно одного і того ж, по спадковості. Тобто виборність поєднувалась із спадковістю. Правителі головували на народних зборах, слідкували за виконанням їх рішень, командували ополченням.
Судочинство, крім народних зборів, здійснювали старійшини, а також спеціально вибрані на народних зборах громадські судді, які їздили на місця, по округах.
Завоювання римлянами Галії (Gallia - так у давнину звалась країна, що включала територію сучасної Франції, Люксембургу, Бельгії, частину Нідерландів і Швейцарії та Північної Італії) у ІІ - І ст. до н.е. наблизило їх до інших величезних територій у Центральній Європі, де проживали якраз численні германські племена. Римлянам не вдалось їх підкорити і включити до складу своєї світової, за розмірами, держави. Вони змушені були вивести свої легіони назад за Рейн, який став кордоном між Римською державою і германцями. Оскільки землі вздовж Рейну на римській території були заселені рідко, то вже з І ст. н.е. на них починали проникати і селитися різні германські племена - франки, готи, бургунди і ін. Римляни, спочатку проганяли їх, а згодом дозволили і уклали відповідні договори. Риму це було вигідно, оскільки по-перше, вони захищали Римську державу від нападів інших варварських племен; по-друге вони платили Римові податки та поставляти допоміжні війська.
Наприкінці ІV - початку V ст. народи Європи вступили в якісно новий етап свого розвитку. Початок середньовіччя збігся з великим переселенням народів. Масова міграція охопила гуннів, германців, слов’ян, арабів, сарматів. Виникали й розпадалися союзи племен, безслідно зникали етнічні групи й народності. Кордони Римської імперії безперервно атакували племена варварів. Серед них були германці, рипуарські й салічні франки - у минулому союзники (федерати) Риму. [15, с. 54]
Для Галлії п`яте століття стало часом глибоких соціально-економічних перетворень. Ця багата провінція Риму (її територія майже співпадає з нинішньою Францією), як і вся імперія, була охоплена глибокою кризою. Стали частішими виступи рабів, колонів, селян, міської бідноти. Рим уже не міг захищати народи від вторгнення іноземних племен і, перш за все, германців - східних сусідів Галлії. Як наслідок, більша частина провінції була захоплена вестготами, бургундами, франками (салічними і рипуарськими) та іншими племенами. Із цих германських племен найбільш сильними були салічні франки. Їм знадобилось понад 20 років, щоб у кінці V - початку VІ ст. захопити більшу частину Галлії (486 р.).
Виникнення класового суспільства у франків, яке розпочалося у них ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилось у процесі завоювання Галлії.
Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. При поділі військової здобичі їй діставались кращі землі, значна кількість колонів, худоби та іншого майна. Знать звеличилась над простими франками, хоч останні ще продовжували залишатись особисто вільними і спочатку навіть не відчували посилення економічного гніту. Франки розселялись на своїй новій батьківщині сільськими громадами (марками). Марка вважалась власником усієї землі громади [18, с. 75].
Галло-римляни опинились у положенні залежного населення, яке за чисельністю в декілька разів переважало франків. Разом з тим галлоримська аристократія частково зберегла свої багатства. Єдність класових інтересів поклала початок поступового зближення франкської і галло-римської знаті. Це особливо позначилось при формуванні нової влади, за допомогою якої можна було зберегти у своїх руках захоплену державу, тримати в покорі колонів і рабів. Колишня родоплемінна організація необхідних сил і засобів для цього дати не могла. Установи родоплемінного ладу поступаються місцем новій організації з військовим вождем-королем і особисто відданою йому дружиною. Король і його наближені фактично вирішують найважливіші питання життя держави, хоч ще зберігаються народні збори та деякі інші інститути минулого ладу франків. Формується нова “публічна влада”, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням. Вона складається не тільки з озброєних людей, але і з примусових закладів, яких не було при родоплемінному ладі. Встановлення нової публічної влади пов`язано з введенням територіального ділення населення. Землі, які заселили франки, були поділені на “паги” (округи). У свою чергу паги ділились на менші адміністративні одиниці - “сотні”. Король вручає управління населенням, яке проживало в пагах і сотнях, довіреним особам [4, с. 97].
Виникнення держави у франків пов`язане з іменем одного з військових вождів - Хлодвіга І (486 - 511) із роду Меровингів.
Під його керівництвом була завойована основна частина Галлії, а також землі елеманів, вестготів, східних франків. Сини Хлодвіга І підкорили собі королівство бургундів, землі тюрінгів та баварів.
Далекоглядним політичним кроком Хлодвіга І було прийняття ним та його дружиною християнства за католицьким зразком. Це забезпечило йому підтримку галло-римської знаті і пануючої в Галлії католицької церкви.
Таким чином, держава франків
виникла у зв`язку з необхідністю утримання і управління завойованими
територіями.
2. Розвиток держави Франків у
VI-IX
Держава франків була першою феодальною політичною структурою на території Західної Європи. Виникла вона внаслідок завоювання великих чужих територій, для панування над якими родовий лад не мав жодних перспектив. Основою держави став союз північно-германських племен, які дістали спільну назву франків. Вони вже давно розпалися на салічні (приморські) та ріпуарські (прибережні). У V ст. Р. X. у салічних франків розпочався процес державотворення. Вони завойовували території сусідніх племен і, зокрема, в VI ст.-майже всю Галію. Саме на території цієї римської провінції була розташована держава франків. Феодальні відносини в державі формувалися в соціальному середовищі, що утворилося з двох основних соціально-етнічних груп: франкської та галло-римської [21, с. 36].
Перші вступили в епоху феодалізму в процесі розпаду первіснообщинного ладу, а другі - під час розпаду рабовласницького суспільства. Нова соціально-економічна формація утворилася під взаємним упливом цих основних шляхів виникнення феодалізму, що прискорювало її становлення. У своєму розвитку держава франків пройшла два основні періоди:
правління Меровінгів (кінець V-VII століть) - нащадків військового вождя (дуче) Меровея;
правління Каролінгів (VIII-IX століття)- наступників меровінзьких королів Карла Мартелла, що в 753 р. здійснив державний
переворот і захопив владу у Франкській державі.
а) монархія Меровінгів
Меровінги (фр. Mérovingiens, нім. Merowinger або Merovinger) - перша королівська династія у Франків. Династія бере початок від легендарного Меровея. Меровінги походили з салічних франків, які в V столітті влаштувалися в Камбре (Хлодіон Довговолосий) і в Турне (Хільдерік I).
Хільдерік - був першим історично відомим представником Меровінгів.
Хлодвіг (466-511) - син Хільдеріка, після ряду перемог над римлянами, алеманами, вестготами та бургундцями заснував королівство франків. Після Хлодвіга держава не була стабільним утворенням, її територія постійно переділялася між нащадками королів. Остаточно вона поділилася на три держави - Бургундію, Австразію та Нейстрію.
Дагоберт I (629-639) - знову об'єднав під своєю владою всю державу, але невдало ведена ним внутрішня політика призвела до послаблення королівської влади, а після його смерті почався період "лінивих королів", коли в країні панували майордоми. Один з них, Піпін Короткий при підтримці папи Захарія у 751 скинув останнього Меровінга і був проголошений королем, започаткувавши династію Каролінгів [8, с. 42].
Сучасники також називали Меровінгів «довговолосим королями» (лат. reges criniti). З язичницьких часів і до свого падіння Меровінги носили довге волосся, що вважалися обов'язковим атрибутом монарха. Франки вірили, що Меровінги володіють сакрально-магічної силою, що полягала у надзвичайно довгому волоссі їх власників, і виражається в так званому «королівському щасті», уособлює в собі благополуччя всього франкського народу. Така зачіска відокремлювала його від підданих, що носили короткі зачіски, популярні в римську епоху (вважалися ознакою низького становища слуги або раба). Відсікання волосся вважалося найтяжчим образою для представника династії Меровінгів, на практиці воно означало втрату прав на володіння владою (прикладом тому може послужити син Хлодоміра, Хлодоальд, відомий пізніше як святий Клод) [15, с. 55].
Держава франків у своєму розвитку пройшла два основні періоди, в залежності від того, яка правляча династія стояла при владі:
з кінця V ст. - до середини VІІ ст. - монархія Меровінгів
з VІІІ - до середини ІХ ст. - монархія Каролінгів
Виникнення франкської держави мало особливість порівняно з афінською (класичною) і римською формами виникнення. Свою роль в її утворенні відіграло зовнішнє насильство, зумовлене завоюванням германськими племенами римських територій. Отже, утворення держави франків безпосередньо пов‘язане із занепадом та розпадом Західно-Римської імперії, а падіння імперії, у свою чергу, поєднане з процесом, який отримав назву в історії людства “великого переселення народів” [13, с. 35].
Переселенська активність спостерігалася і в германських племен. Ще у УІ ст. їх найвойовничіші представники почали пересуватися в різні сторони світу. Все частіше вони нападали на римські провінції.